ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Зразки відмінювання іменників

ІМЕННИК

Староукраїнський іменник характеризувався такими граматичними категоріями:

КАТЕГОРІЯ РОДУ

Рід є однією з найсуттєвіших морфологічних ознак іменника. Історія формування цієї категорії глибока і тривала. Первісно розрізняли два роди: особовий (соціально активний) і речовий (соціально пасивний), поступово на основі першого сформувався розподіл іменників на три роди (Див.: Якубинский Л. П. История древнерусского языка.— Москва, 1953.— С. 167—169).

Питання про первісне значення і час виникнення категорії роду в індоєвропейських, зокрема в слов’янських, мовах остаточно в мовознавчій науці не розв’язане. Так, Г.Пауль вважав, що підставою для виникнення граматичного роду є біологічна стать людей і тварин. К.Бругман заперечував значення розрізнення статі для мови і був переконаний, що категорія роду виступає лише змертвілою оболонкою, позбавленою свого внутрішнього змісту. О.Потебня виникнення граматичного роду відносить до первісної стадії творення мови (Див.: Павленко Л.П. Історична граматика української мови. – Луцьк, 2010. – С. 65).

В історії української мови за свідченням пам’яток писемності система граматичних значень роду сформувалася давно. Проте лінгвісти, окреслюючи давні, очевидно, ще праіндоєвропейські мовні стани, припускають, що категорія роду в минулому реалізувалася через двочленну опозицію форм – протиставлення не чоловічого – жіночого роду, а особистісного – речовинного, що нагадує протиставлення лексико-семантичної категорії назв істот – неістот, яке існує в сучасній мові. Речовинний рід започаткував середній рід, а з особистісного поступово розвинулося протиставлення чоловічого – жіночого роду (Див.: Павленко Л.П. Історична граматика української мови. – Луцьк, 2010. – С. 66)

Категорія роду поступово витісняє, а пізніше й руйнує типи відмінювання іменників за детермінативним принципом, фактично за допомогою цієї категорії сформувалися нові типи відмінювання – протосучасні відміни.

 

КАТЕГОРІЯ ЧИСЛА

Категорія числа як граматична універсалія виражає кількість предметів та явищ, вона є категорією самостійною, синтаксично незалежною. Староукраїнська мова, успадкувавши з праіндоєвропейської однину, множину й двоїну, трансформувала цю категорію: відбулося руйнування двоїни та заміна її форм множиною. Двоїна вживалася тоді, коли йшлося про два предмети (іменники поєднувалися з числівниками два, дві, обидва, обидві або позначали парні предмети ( рука, нога, плече). В однині й множині іменники мали сім відмінкових форм, а в двоїні тільки три: називний – знахідний– кличний, родовий – місцевий, давальний – орудний. Занепад категорії двоїни —найістотніший процес розвитку категорії числа в історії нашої мови, однак сучасна українська мова досі зберігає залишки двоїни як в літературній її формі (плечима, дверима, грошима), так і діалектній (дві нозі, дві руці, дві жмени). На сучасному етапі розвитку індоєвропейських мов не всі мови втратили двоїну, такі як словенська, верхньо- і нижньолужицька та литовська мови її зберегли.

 

КАТЕГОРІЯ ВІДМІНКА

Староукраїнська мова успадкувала від праслов’янської сім відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і кличний).

Називний відмінок виконує номінативну функцію і є незалежною відмінковою формою.Непрямі відмінки (родовий, давальний, орудний і місцевий) – синтаксично залежні.

Типи основ іменників

Відмінювання іменників представлене в найдавніших наших пам"ятках як чітко структурована і сформована система, успадкована від спільнослов"янської мови, в якій розподіл іменників за типами відмінювання здійснювався за типом основ. У праіндоєвропейській мові іменник складався з: 1)кореня, в якому було закладене лексичне значення слова, 2)основотворчого суфікса (детермінатива), що був показником належності слова до певного класу імен, 3)закінчення, що служила засобом синтаксичних відношень у реченні: рук – а – мъ. Детермінативи – це кінцеві структурні форманти основи, які визначали особливості структури іменників та їх відмінювання, вони могли закінчуватися як голосний, так і на приголосний. Існували такі типи відмінювання іменників за типом детермінатива: *-ā/-јā, *-ŏ/-јŏ, *-ŭ, *-ū (*-ъv), *ĭ, *-n, *-r, *-s, *-t. Детермінативи матеріально могли змінюватися (окремі з них зникали, інші – перерозподілялись). Поділ іменників за детермінативами існував незалежно від поділу іменників за родами: іменники з основами на *-ŏ/-јŏ були чоловічого і середнього родів, іменники з основами на – жіночого і чоловічого, до основ на приголосний входили іменники чоловічого, жіночого і середнього родів.

Існували такі типи відмінювання іменників за детермінативами:

– на голосний:

1.Іменники на *-ā /*-јā. Це були іменники чоловічого, жіночого і спільного родів, в називному відмінку однини вони мали переважно закінчення-а/-йа, рідше – флексію : рука, рыба, земля, судия, староста, сирота, пустини, княгини.

2.Іменники на *-ŏ /*-јŏ. Це були іменники чоловічого й середнього родів, в називному відмінку однини іменники чоловічого роду закінчувалися на -ъ чи- ь, а іменники середнього роду на -о, -е: столъ, край, конь, князь; село, поле, знание, житие.

3.Іменники на чоловічого роду, в називному відмінку однини вони мали закінчення ъі складали кількісно незначну групу. Сюди з меншою або більшою мірою достовірності можна віднести такі слова: сынъ, волъ, полъ, вьрхъ, медъ, домъ, ледъ, чинъ, садъ, рядъ, разъ, пиръ, солодъ, миръ, станъ, низъ, долъ, олъ.

4. Іменники на *-ĭ чоловічого і жіночого роду. В називному відмінку одники вони закінчувалися на -ь: гость, гусь, рать, печь. Іменники чоловічого роду на * за початковою формою подібні до іменникі чоловічого роду на *-јŏ. Потрібно пам’ятати, що іменники, які мали фіналь бь, пь, вь, дь, ть, сь належали до основ на *. Крім того, сюди увійшли такі слова: звѣрь, огнь, угль.

5. Іменники *-ū (*-ъv)жіночого роду: букы, цьркы – род.в. букве, церкве.

– на приголосний:

1. Іменники на *-еn чоловічого і середнього родів: кремень, ремень, племя, тѣмя.

2.Іменники на *-tсереднього роду: теля, дитя.

3. Іменники на*-s середнього роду: небо, слово, ухо, чюдо.

4. Іменники на *-rжіночого роду: мати, дъчи.

Сучасні відміни іменників сформувалися на грунті давніх типів основ так:

Перша відміна:

– іменники з основою на *-ā/-jā: жена, доуша, оуноша;

– іменники з основою на *-ū, які уподібнилися за морфемним оформлення і словозміною до іменників з основою на *-ā/-jā: боукы, свекры;

– іменник з основою на *-r: дъчи (дочка);

– іменників з основою на *, які уподібнилися до іменників з основою на *-ā/-jā: мишь – миша, пѣснь – пѣсня, долонь – долоня.

Друга відміна:

– іменники з основою на *-ŏ /*-јŏ:городъ, краи, поле, село;

– іменники з основою на *-ŭ:сынъ, волъ;

– іменники з основою на *-ĭ чоловічого роду:зять, гость, гусь;

– іменники з основою на *-n чоловічого роду:корень, камы;

– іменники з основою на *-s середнього роду: тѣло, слово, небо.

Третя відміна:

– іменники з основою на *-ĭ: ночь, чьсть;

– іменники з основою на *-r: мати;

– іменники з основою на *-ū:кровъ, любовь.

Четверта відміна:

– іменники з основою на *-n середнього роду: имя, сѣмя;

– іменники з основою на *-t: теля, дитя.

 

Відмінювання іменників

Іменники з основами на *-ā/-jā та *-ŏ /*-јŏ відмінювалися за твердим і м’яким варіантами. Мішаної групи в праслов’янській мові не було через те, що шиплячі приголосні в той час були м’якими, тому й відмінювалися за м"яким взірцем парадигми.

Кличний відмінок вживався в іменниках чоловічого й жіночого роду однини. В множині і двоїні він збігався із формою називного відмінка. Кличний відмінок іменників середнього роду в усіх числових формах збігався із називним і знахідним.

 

Однина

Н. мати имя теля небо

Р. матере имене теляте небесе

Д. матери имени теляти небеси

З. матерь имя теля небо

О. матерью (материю) именьмь телятьмь небесьмь

М. матери имени теляти небеси

К. мати имя теля небо

 

Множина

Н. матере имени (-ѣ) телята небеса

Р. матеръ именъ телятъ небесъ

Д. матермъ именьмъ телятьмъ небесьмъ

З. матери имена телята небеса

О. матерьми имены теляты небесы

М. матерьхъ именьхъ телятьхъ небесьхъ

 

Двоїна

Н.-З.-К. матери имени (-ѣ) теляти (-ѣ) небеси (-ѣ)

Р.-М. матерью (-ию) имену теляту небесу

Д.-О. матерьма именьма телятьма небесьма

 

У найдавніших староукраїнських пам’ятках спостерігаємо змішування типів відмінювання іменників. Основною причиною було групування імен за показником роду, що витіснило детермінативний принцим відмінювання давніх іменників, під впливом належності слів до одного роду виникають і нові схеми відмінювання. Таким чином суфікси-детермінативи втрачають основоположне значення для парадигми іменника.

Фонетичні зміни також вплинули на зміни в структурі іменника, перерозподіл у їх морфемній будові, що теж сприяло занепадові детермінативів. Закон відкритого складу, наприклад, спричинився до зникнення приголосних у кінці слів, внаслідок чого ъ, ь почали виконувати функції закінчень. Тому слова, які належали до різних типів відмінювання (наприклад, сынъ – *-ŭ, братъ – *-ŏ ), згрупувалися не тільки родовою належністю, але й на основі подібної морфемної будови. Таким чином, різні за детермінативною належністю іменники опинилися в рамках однієї відміни, що виразно маємо у сучасній українській мові. Поступово зникла двоїна, спростилася система відмінювання іменників у формі множини. Усе це сприяло спрощенню складної системи відмінювання іменника за типами основ і уніфікації парадигми іменника та перерозподіл його на чотири відміни.

 

 

ЗАЙМЕННИК

Займенники відіграли значну роль в системі відмінювання слов’янських мов. За допомогою займенників оформлялися прикметники, дієприкметники, порядкові числівники і вказівні та присвійні займенники, окремі особові дієслівні форми. Система закінчень сучасних прикметників є фактично системою відмінювання давнього вказівного анафоричного займенника и, ѥ, ѩ. В курсі історичної граматики ми розглядаємо займенник зразу ж за іменником незважаючи на те, що у сучасній граматиці української мови його подають уже після вивчення іменних частин мови.

Займенники як своєрідну частину мови називають “замінниками імен”, однак вони не замінюють у повному розумінні слова іменників, прикметників, числівників; займенники мають дуже абстрактне значення, хоч і близькі до цих частин мови. Це давно сформований самостійний лексико-граматичний розряд слів.

Займенники староукраїнської мови поділялися на ті ж розряди, що й в сучасній мові, проте наповнюваність цих розрядів була іншою.

Особові займенники – ѧзъ, ѩзъ, ѩ, ты (однина), мы, вы (множина), вѣ, ва (двоїна) — це слова праіндоєвропейськими коренями.

У пам’ятках ХІ—ХІІ ст. засвідчено вживання трьох варіантів особового займенника першої особи: ѧзъ, ѩзъ, ѩ, однак остання – найновіша форма стала найбільш поширеною і витіснила решту.

Займенник другої особи однини є теж давнімпоходить зі спільнослов’янської – *ty (*tu).

Староукраїнський займенник мы походить із праслов’янського my. Про давність форми *my свідчать усі найдавніші слов’янські пам’ятки, сучасні слов’янські та балтійські мови.

Займенник другої особи множини виник із спільнослов’янського *vy. Займеники мы, вы не є власне формами множини до я, ти, вони позначають групу осіб, колектив, до складу якого входять перша (мы) або друга (вы) особи.

Займенник першої особи двоїни вѣ (ми двоє) вживався переважно в церковній літературі, пізніше замінюється формою мы.

Особові займенники характеризуються суплетивізмом: різні відмінкові форми одного й того самого займенника творилися від різних основ

Зворотний займенник себе не мав форми називного відмінка однини, це випливало з його значення його: він вказує на відношення кожної з трьох осіб до самого себе і тому не вживався у функції підмета, а лише як додаток. Не змінювався цей займенник і за числами.

 

 

ПРИКМЕТНИК

Праіндоєвропейська група іменбула семантично різноманітною, тому окремі з них в найдавніші часи асоціювалися з атрибутивним значенням. Прикметник як окрема частина мови виникає на основі синтаксичної функції атрибута, поступово виділяючись із загальної групи імен, уточнюючи разом з тим і значення іменника як частини мови. Про це свідчать етимології багатьох прикметників, випадки функціонування іменників у ролі прикметників, залишки іменної системи відмінювання прикметників, випадки утвореня вищого ступеня від загальномовної основи тощо. Прикметник виділився із загального класу імен і протягом тривалого періоду становлення набув тих семантичних і морфолого-синтаксичних ознак, що дають підстави вважати його окремою частиною мови. І за походженням, і за вживанням прикметники найчастіше зв’язані з іменниками. У глибоку давнину між іменником і прикметником не було формальних відмінностей. Ці частини мови в результаті протиставлення розвинулися із однієї спільної категорії, яка раніше використовувалась то як назва предмета, то як назва ознаки: добро – це і іменник, і короткий прикметник середнього роду однини.

Для староукраїнського прикмектника властиві такі категорії: рід, число, відмінок, нечленні і членні форми, ступінь порівняння. Прикметники узгоджувалися з означуваним іменем, староукраїнські прикметники частіше вживалися в нечленній формі, мали форми двоїни, а категорію роду виражали і в множині.

Відмінювання прикметників синтаксично зумовлене родом, числом і відмінком, це форми граматичного відношення прикметників до означуваних слів, форми узгодження з ними.

Словотвір прикметників був досить різноманітним і характеризувався активним використанням афіксації. У староукраїнській мові прикметників, що виражають категорію якості безпосередньо своєю лексичною основою було порівняно небагато: бѣлъ, глоухъ, гърдъ, жьлтъ, лихъ, любъ, лютъ, лѣвъ, малъ, нагъ, нѣмъ, слѣпъ, соухъ, чистъ та деякі інші. Велика кількість прикметників утворилася від іменників, прислівників та дієслів за допомогою суфіксів. Староукраїнській мові уже була розвинена система прикметникових суфіксів: -ав- (кръвавъ, лукавъ), -ив-(лѣнивъ, лъживъ), -ов-(львовъ, петровъ), -ан- (кожанъ, мѣдѩнъ), -ин- (сєстринъ, воѥводинъ), - ьн- (духовьнъ), -ат- (богатъ), -ьк-( горькъ), -ьск- (дѣтьскъ) та ін.

В праслов’янській мові прикметники чітко поділялися на дві структурно-генетичні групи: давніші – іменні (короткі, нечленні), новіші – займенникові (повні, членні).

Іменні (нечленні) прикметники. Генетичний зв’язок між іменниками і прикметниками найяскравіше виявляється у граматичному оформленні іменних прикметників і в утворенні прикметників членних. Іменні прикметники успадковані ще від індоєвропейської мови. Оскільки ж іменники і нечленні прикметники виділились із загальної групи імен, то вони і відмінювались спочатку однаково. В староукраїнській мові прикметники з твердим кінцевим приголосним основи — добръ, новъ, лѣпъ, соухъ, студєнъ, мѣдьнъ, во водинъ відмінювалися у чол. і середн. роді, як іменники з основою на *-ŏ (плодъ, сєло), а в жін. роді, як іменники з основою на *-ā (рыба).Прикметники з м’яким приголосним основи — синь, орьль, чужь, кънѩжь відмінювались у давньоруській мові, як іменники з основою на *јŏ (конь, поле ) і *јā (землѩ). Функціонування іменних прикметників впродовж століть обмежувалося: чим ближче до нашого часу, тим їх стає менше. Повне розмежування функцій іменних і членних прикметників остаточно завершилося тільки в першій половині ХІХ ст. Іменні форми прикметників української мови з часом втратили своє відмінювання, в сучасній українській мові збереглися лише їх залишки:

1) в наз. відмінку однини присвійних прикметників із суфіксами -ів, -ин- (батьків, Андріїв, тітчин, Маріїн);

2) у прізвищах, географічних назвах прикметникового походження (Фастів, Лозова, Гусине);

3) у прізвищах та іменах по батькові з суфіксами -ич, -ович, -евич (Кузьмич, Миколайович, Іванович, Конашевич, Шашкевич);

4) іменні форми (короткі) якісних прикметників функціонують у фольклорі (дрібен дощик, ясен місяць);

5) залишки колишніх іменних форм прикметників зберігаються в прислівниках, утворених поєднанням відмінкових форм нечленних прикметників з прийменниками (здавна, стиха, дочиста, помалу, потиху, заново, нарізно, вручну, нашвидку, нарівні, вповні);

6) зберігає іменні форми і невелика група прикметників, що використовується для вираження присудковості (варт, винен, годен, готов, жив, здоров, ладен, ласкав, певен, повен, рад).

 

 

Зразок відмінювання

іменних (нечленних, коротких) прикметників

(тверда група)

 

ОДНИНА

Чол. рід Сер. рід Жін. рід

Н. добръ добро добра

Р. добра добрr

Д. доброу добрѣ

З. добръ добра добро доброу

О. добръмь доброю

М. добрѣ добрѣ

 

МНОЖИНА

Н. добри добра добрr

Р. добръ

Д. добромъ добрамъ

З. добрr добра добрr

О. добрr добрами

М. добрѣхъ добрахъ

ДВОЇНА

Н. – З. добра добрѣ добрѣ

Р. – М. добру

Д. – О. доброма добрама

 

Займенникові (членні) прикметники. Процес виникнення членних прикметників зумовлений вживанням імен у функції означення. Утворювалися членні прикметники додаванням до іменних прикметників відмінкових форм займенників и, ѥ, ѩ, які, виконували функцію своєрідного постпозитивного артикля, первісно підкреслювали визначеність якості або властивості даного предмета і зосереджували увагу мовця саме на цій його рисі. Коли займенник и, ѥ, ѩ з окремого самостійного слова перетворився на складову частину прикметника (що став займенниковим), значення вказівності, визначеності такого займенника слабшало, і він почав передавати узагальнення тієї чи іншої ознаки. Першопричиною виникнення повних прикметникових форм була потреба формального, морфологічного увиразнення прикметника, що повністю абстрагувався як самостійний лексико-граматичний клас. Повні форми, що стали специфічним вираженням прикметниковості як категоріальної ознаки окремого класу слів, стали в подальшому розвитку слов’янських мов важливим джерелом творення нових лексичних одиниць, основна семантика яких мотивується конкретним прикметниковим значенням повних форм.

 

Зразок відмінювання

займенникового (членного, повного ) прикметника

(тверда група)

ОДНИНА

Чол. рід Сер. рід Жін. рід

Н.добрыи доброѥ добраѩ

Р. доброго доброh (-ыѣ)

Д. доброму доброи

З. добрыи (-ого) доброѥ добрую

О. добрымь (-ыимь) доброю

М. добромь (-ѣмь) доброи

МНОЖИНА

Н.добрии добраѩ добрыѣ

Р. добрыхъ (-ыихъ)

Д. добрымъ (-ыимъ)

З. добрыѣ добраѩ добрыѣ

О. добрыми (-ыими)

М. добрыхъ (-ыихъ)

ДВОЇНА

Н. – З. добраѩ добрѣи добрѣи

Р. – М. добрую

Д. – О. добрыма (-ыима)

Займенникові прикметники в українській мові стягнулися, і в сучасній мові вживаються займенникові стягнені прикметники: добрая >добра. Нестягнені форми вживаються у фольклорі: зеленеє жито.

ЧИСЛІВНИК

Числівники належать до архаїчної групи слів основної лексики. Давно сформована, замкнена група слів не однорідна за своєю граматичною будовою, в їх складі нема новотворів, окремі розряди числівників, навіть окремі числові назви відзначаються своєрідними граматичними особливостями. Крім назв для дуже великих чисел, усі числівники сучасної української мови були відомі і в староукраїнській, і, очевидно, в спільнослов"янській мовах.

Прості кількісні числівники в давньоруській мові виражались такими словами: одинъ, одино (одьно), одина (одьна); дъва (чол. р.), дъвѣ (серед. та жін. р.); трьє або три (чол. р.), три (серед. та жін. р.); чєтырє (чол. р.), чєтыри (серед. та жін. р.); пѩть, шєсть, сємь (сєдмь), осмь, дєвѩть, дєсѩть, съто, тысѩча (для всіх родів). На основі цих числових назв сформувалася система простих кількісних числівників староукраїнської мови. Групу складних кількісних числівників у сучасній українській мові становлять назви чисел другого десятка (11—19), назви десятків (20—90), назви сотень (200—900). У староукраїнській мові ці числівники були не складні, а складені.

Числівники другого десятка утворювалися від назв одиниць і числівника десять в місцевому відмінку однини з прийменником на: одинь на десяте. Протягом історії словосполучення такого типу лексикалізувалися, в результаті фонетичних змін утворився компонент -дцять, що входить до числівників від одинадцяти до двадцяти та числівника тридцять.

Назви десятків первісно утворювалися способом множення. Склалися вони з назв одиниць, що показують кількість десятків, і слова десять у називному двоїни або множини чи у формі род. множини. Числівники дъва, три, чєтырє—чєтыри в такому словосполученні узгоджувалися з числівником дєсѩть, а числівники пѩть—дєвѩть керували ним: дъва дєсѩти (наз. двоїни), три дєсѩтє (наз. множ.), дєвѩть дєсѩтъ (род. множ.). Складені кількісні числівники, які називали числа другого десятка і десятки, при відмінюванні змінюють тільки другу частину: дъвухъ на десяте, двухь десяти. Числа, що називали сотні, змінювалися в обох частинах: дьвhма сътома, пяти сътомь.

У староукраїнській мові ці складені числівники перетворюються на складні.

Своєрідними є числівники сорокъ і девѩносто. Числівник сорок історично споріднений зі словом сорочка, числівник сорок відмінювався як іменники з основою на *-ŏ.Числівник дев’яносто, ймовірно, виник внаслідок фонетичних перетворень словосполучення десять до ста, що далі трансформувалося в дев’яносто.

Назви сотень утворювались способом множення. Складалися вони з назв одиниць, що показували кількість сотень, і слова съто в наз. двоїни або множини чи в род. множ.: дъвѣ сътѣ (наз. двоїни), три съта (наз. множ.), четыри съта (наз. множ.), пѩть сътъ (род. множ.). Складені кількісні числівники, які називали числа другого десятка і десятки, при відмінюванні змінюють тільки другу частину: дъвухъ на десяте, двухь десяти. Числа, що називали сотні, змінювалися в обох частинах: дьвhма сътома, пяти сътомь.

Складені кількісні числівники ще в спільнослов’янський період утворювались приєднанням до назви більшого числа назв менших чисел за допомогою єднальних сполучників и, ти, да; пор. старосл. съто и пѩть дєсѩть и дъва (=152).

Порядкові числівникив основному творилися від відповідних кількісних: четвертыи, пѩтыи, шестыи, девѩтыи, десѩтыи, сътыи, тысѩчьнъ.

Числівник пьрвъ, пьрво, пьрва утворився від іменного кореня пьрв- з давнім значенням „передній“ Сучасний порядковий числівник перший утворився з форми вищого ступеня пьрв-ьш-ий, в якій після занепаду ьприголосний в спростився.

Порядковий числівник другий походить від іменника друг.

Від утворених способом множення складених числівників 20—90, 200—900 відповідні порядкові числівники творилися в староукраїнській мові так, що все словосполучення діставало порядкову форму: чотырєдєсѩтого лѣта (Грам. 1440 р.).

Прості порядкові числівники відмінювалися, як відповідні прикметники, а при відмінюванні складених числівників змінювалася тільки перша часттина: второи на десяте, второго на десяте.

Збірні числівники вживалися при іменниках, що називали парні предмети або що вказували на множину: дъвои, дъвоѥ, дъвоѩ, обои, обоѥ , обоѩ , трои, троѥ , троѩ , чєтвєръ, чєтвєро, чєтвєра (чєтворъ, чєтворо, чєтвора), пѩтєръ, пѩтєро, пѩтєра. Збірні числівники відмінювалися за займенниковим типом у множині: двоихь, четверыхъ, двоимь, четверымь.

Для позначення дробових понять у давньоруській мові вживалися слова половина, полъ, трєть або трєтина, чєтвьрть або чєтвєртина, дєсѩтина. Відмінювання багатьох дробових числівників подібне до відмінювання іменників. Полъ відмінювався як іменник з основою на *-ŭ, треть і четверть – як іменники з основою на *-ĭ, пятина, десятина – як іменники з основою на *-ā.

Відмінювання простих числівників.

Числівники один, одно (одне), одна (одно — іменна, одне — стягнена форми) мали займенниковий тип відмінювання, як і вказівні займенники, ці числівники узгоджуються з іменниками в роді, числі та відмінку, проте форми множини й двоїни цього числівника вживалися вкрай рідко.

 

Однина

Чол. рід Середн. рід Жін. рід

Н. одинъ одьно (одино) одьна (одина)

Р. одьного(одиного) одьноѣ (одиноѣ)

Д. одьному (одиному) одьнои (одинои)

З. одинъ одьно (одино) одьну (одину)

О. одьнѣмь (одинѣмь), одьнимь одьною (одиною)

М. одьномь (одиномь) одьнои (одинои)

Числівники дъва — дъвЪ та оба — обЪ відмінювалися як вказівний займенник тъ, то, та лише у формі двоїни.

Чол. рід Середн. рід Жін. рід

Н.–З.дъва дъвѣ оба обѣ

Р.-М.дъвою обою

Д.-О. дъвѣма обѣма

 

Числівник три (трьѥ ) відмінювався за зразками множини іменників на *-ĭ основи (кость)

Відмінювання числівників три, четыре

Чол. рід Середн. рід Жін. рід

Н. трие (трье) три

Р. трии, трьи, трьхъ

Д. трьмъ

З. три

О. трьми

М. трьхъ

 

Числівник чєтырє — чєтыри за зразком множини іменників на *-n (дьнь).

Відмінювання числівників три, четыре

Чол. рід Середн. рід Жін. рід

Н. четыре четири

Р. четыръ, четырь, четырьхъ

Д. четыриьмъ

З. четыри

О. четырьми

М. четырьхъ

 

Числівники п’ять — дев’ять відмінювались лише в однині за зразком іменників жін. роду основи на *-ĭ.

Відмінювання числівника п’ять

Н. пѩть

Р. пѩти

Д. пѩти

З. пѩть

О. пѩтью

М. пѩти

 

Числівник десять відмінювався в однині, множині і двоїні.

Однина Множина Двоїна

Н. десѩть десѩть (-е) десѩти (ѣ)

Р. десѩти (-е) десѩтъ (ии) десѩту (-ию)

Д. десѩти десѩтьмъ десѩтьма

З. десѩть десѩти десѩти (ѣ)

О. десѩтью (-ию) десѩты (-ми) десѩтьма

М. десѩти (е) десѩтьхъ десѩт (-ию)

 

Числівник съто в в давньоруській мові відмінювався, як іменники сер. р. основ на *-ŏ, і мав форми однини, множини і двоїни.

Однина Множина Двоїна

Н. съто съта сът ѣ

Р. съта сътъ съту

Д. съту сътомъ сътома

З. съто съта сът ѣ

О. сътъмь съты сътома

М. сът ѣ сът ѣ хъ съту

 

Числова назва тисяча відмінювалась і відмінюється, як іменники з основами на *-јā.

Однина Множина Двоїна

Н. тысѩча тысѩчѣ Н.-З. тысѩчи

Р. тысѩчѣ тысѩчь Р.-М. тысѩчю

Д. тысѩчи ттысѩчѩмъ Д.-О. тысѩчѩма

З. тысѩчю тысѩч ѣ

О. ттысѩчєю тысѩчѩми

М. тысѩчи тысѩчѩхъ

 

ДІЄСЛОВО

До дієслівної системи староукраїнської мови належали: 1)власне дієслова, що виражали дію або стан предмета і відмінювалися за особами; 2)слова, що мали іменні форми (інфінітив, супін, дієприкметники). Пізніше утворилися дієприслівники і безособові форми на -но, -то, які також належать до системи дієслова. В староукраїнській мові були такі дієслівні форми:

а) особові: форми дійсного, умовного і наказового способів;

б) неособові: інфінітив, супін, дієприкметник.

За своєю структурою особові дієслівні форми староукраїнської мови поділяються на прості (деякі особові форми дійсного (теперішній час, аорист, імперфект, а також форми майбутнього часу доконаного виду) і наказового способів)і складні (інші особові форми дійсного способу (перфект і плюсквамперфект, майбутній час недоконаного і доконаного виду) і особові форми умовного способу).

Для дієслів староукраїнської мови були характерні такі граматичні категорії:

1) час (виявлялася співвідносність дії і стану з моментом мовлення, передавалась у формах минулого, теперішнього й майбутнього часу);

2) особа (відношення дії до особи виражались у формах першої, другої і третьої особи однини, множини і двоїни);

3) число(однини, множини і двоїни);

4) спосіб (відношення дії чи стану до об’єктивної дійсності виражалось у формах дійсного, умовного і наказового способів);

5) вид(значення завершеності чи незавершеності дії в спільнослов’янській і частково староукраїнській мові виражалось чергуванням кореневих голосних у дієсловах і словотворчими дієслівними суфіксами. З цим зв’язана і система часових дієслівних форм давньоруської мови. Проте вже в староукраїнській мові завдяки тому, що дієслівні префікси, які спочатку вказували лише напрям дії, почали набувати абстрактного значення для вираження дії, обмеженої в часі, накреслилося розрізнення видів дії — доконаного і недоконаного)

6) стан (порівняно слабко була виражена в староукраїнській мові категорія дієслівного стану, у дієслівних формах пасивний стан виражався або за допомогою афікса -ся, або сполученням пасивного дієприкметника минулого часу з формами допоміжного дієслова быти)

7) рід для деяких дієслівних форм (за категорією роду розрізнялися дієслівні форми минулого часу, виражені нечленним дієприкметником минулого часу на -лъ, -ла, -ло і допоміжним дієсловом быти у формах теперішнього (перфект) чи минулого (плюсквамперфект) часу).

 

Основи дієслів.У дієсловах староукраїнської мови розрізняють дві основи: 1)основу теперішнього часу, яка виступає у формах теперішнього часу і наказового способу, 2) основу інфінітива, яка виступає у формах інфінітива, минулого часу і супіна.

Основи теперішнього часу. Щоб виокремити основу теперішнього часу, потрібно від форми 2 особи однини теперішнього або простого майбутнього часу відкинути закінчення -ши (-шь).

 

Залежно від закінчення основ теперішнього часу прийнято поділяти дієслова на 5 класів:

І клас — дієслова з суфіксами е/о: нєс-є-тє, нєс-уть < нєс-о-нть;

ІІ клас — дієслова з суфіксами не/но: съх-нє-тє, съх-нуть< съх-йо-нть:

ІІІ клас — дієслова з суфіксами йе/йо: зна-ѥ-тє, зна-ють< зна-йо-нть;

IV клас — дієслова з суфіксом и: нос-и-тє, нос-ѩть< но-с-і-нть;

V клас — дієслова без суфіксів: єс-тє, суть < с-о + нть, да-с-тє < дад-тє, дад- ѩть < дад-нть; ѣс-тє, ѣд-ѩть; вѣс-тє < вѣд-тє, вѣд-ѩть < вѣд-нть.

Від основ теперішнього часу утворилися такі дієслівні форми:

1. Особові: а) теперішнього часу, б) наказового способу.

2. Іменні (відмінкові): а) активні дієприкметники теперішнього часу; б) пасивні дієприкметники теперішнього часу.

Перші три класи відповідають сучасній І дієвідміні, четвертий клас – це сучасна П дієвідміна. До п’ятого класу входять архаїчні дієслова.

 

Основи інфінітива.

Основу інфінітива можна визначити, якщо від неозначеної форми відкинути суфікс -ти.

За закінченнями інфінітивних основ дієслова поділяються на 6 класів:

І клас — безсуфіксні дієслова з кореневим голосним або приголосним (зна-ти, плет + ти і под.);

III клас — дієслова з суфіксом –ну- (< -но-): съх-ну-ти, доу-ну-ти);

ІІІ клас — дієслова з суфіксами -ѣ- (сѣд-ѣ-ти, вид-ѣ-ти), -а-, -ѩ-<ѣ (бѣж-а-ти, крич-а-ти, сто-я-ти);

IV клас — дієслова з суфіксом -и-: вод-и-ти, нос-и-ти;

V клас — дієслова з суфіксом -а-: пис-а-ти, дѣл-а-ти;

VI клас — дієслова з суфіксами -ова-, -єва-: коуп-ова-ти, врач-єва-ти.

Від основ інфінітива утворилися такі дієслівні форми:

1. Особові: а) аорист, б) імперфект.

2. Іменні (відмінкові): а) активні відмінювані дієприкметники минулого часу, б) активні невідмінювані дієприкметники минулого часу, в) пасивні дієприкметники минулого часу, г) супін, д) інфінітив.

Дієвідмінювання дієслів

Староукраїнське дієслово, успадкувало від праслов’янської мови досить розвинену й розгалужену систему відмінювання, яка містила більше форм, ніж сучасна українська мова. Особові займенники при дієвідмінюванні дієслова вживалися рідко: показником особи в простих часових формах виступали особові закінчення дієслів.

Дійсний спосіб

Дійсний спосіб означав реальне відношення дії до дійсності, охоплював такі часові форми: теперішній час, чотири минулих часи і три майбутніх.

Форми теперішнього часу

1 клас 2 клас 3 клас 4 клас 5 клас

1 ос .одн. несу съхну знаю хвалю есмь

2 ос.одн. несеши съхнешь знаешь хвалишь еси

3 ос.одн. несеть съхнеть знаеть хвалить есть

 

1 ос.мн. несемъ съхнемъ знаемъ хвалимъ есмъ

2 ос. мн. несете съхнете знаете хвалите есте

3 ос.мн. несуть съхнуть знають хвалять суть

 

1 ос.дв. несевѣ съхневѣ знаевѣ хваливѣ есвѣ

2 ос.дв. несета съхнета знаета хвалита еста

3 ос. дв. несета съхнета знаета хвалита еста

Теперішній час утворюється від основи теперішнього часу додаванням до неї особових закінчень. В теперішньому часі відрізнялося змінювання тематичних і атематичних дієслів. В другій особі однини дієслова 1 – 4 класів мали варіативні закінчення -ши (-шь). В 3 особі однини тематичні дієслова мали закінчення -ть. У двоїні збігалися форми 2 і 3 особи.

Форми минулого часу

У староукраїнській мові вживалися успадковані з спільнослов’янської мови чотири форми дієслів для вираження минулого часу: дві форми були простими (аорист, імперфект) і дві — складними (перфект, плюсквамперфект).

Аорист – проста форма минулого часу, яка вживалася тоді, коли йшлося про минулу дію, що мислилася як єдиний, повністю завершений в минулому акт. Аорист означав одиничну дію, повністю віднесену в минуле.

Ці дієслівні форми вживалися в описових жанрах і перекладалися на українську мову дієсловами доконаного виду.

Вважають, що в пам’ятках XIII—XIV ст. формами аориста позначалася взагалі дія, що відбувалася в минулому.

У спільнослов’янській і старослов’нській мовах розрізняють два види аориста: простий і складний. У староукраїнській мові був лише складний аорист. Поодинокі випадки вживання простого аориста в наших найдавніших пам’ятках пояснюються старослов’янським впливом.

Складний аорист творився за допомогою суфікса -с-(від назви грецької букви сигма – ς, яка була суфіксом при утворенні грецького аориста.). Тому цей аорист називають суфіксальним або сигматичним. За допомогою суфікса -с- утворювалися всі особові форми аориста. Цей суфікс зберігається в староукраїнській мові в закінченні деяких форм аориста: чита-стє, нєсо-стє, вєдо-стє; чита-ста, нєса-ста, вєдо-ста. В 1 особі всіх чисел і в 3 особі множини суфікс -с- змінився на –х-: чита-с-ъ — чита-хъ.

Сигматичний аорист утворювався від основи інфінітива дієслів, що закінчувалися на голосний.

Сигматичний аорист мав такі форми:

Однина

1ос. ведохъ

2 ос. веде

3 ос. веде

Множина

1 ос. ведохомъ

2 ос. ведосте

3 ос. ведоша

Двоїна

1ос. ведоховѣ

2 ос. ведоста

3 ос. ведосте (-а)

 

Імперфект

Імперфект (від лат. imperfectum — незавершене) позначав минулу, не обмежену

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти