ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Дієприкметник і дієприслівник

У староукраїнській мові були активні і пасивні дієприкметники теперішнього й минулого часу. Мали вони нечленні і членні форми.

Активні нечленні дієприкметники теперішнього часу відмінювалися за родами, відмінками й числами.

Утворювалися ці дієприкметники від дієслівних основ теперішнього часу за допомогою суфіксів -уч і -ач. Нечленні активні дієприкметники теперішнього часу відмінювались, як прикметники м’якої групи (чи іменники з основами на *-jā та *-јŏ).

Однина

Чол. і середн. рід Жін. рід

Н. неса, нося несучи, носячи

Р. несуча, носяча несучh, носячh

Д. несучу, носячу несучи, носячи

З. несучь, носячь несучу, носячу

несуче, носяче

О. несучьмь, носячьмь несучею, носячею

М. несучи, носячи несучи, носячи

Множина

Н. несуче, носяче, несуча, носяча несучh, носячh

Р. несучь, носячь несучь, носячь

Д. несучемú, носячемú несучамú, носячамú

З. несучh, носячh, несуча, носяча несучh, носячh

О. несучи, носячи несучами, носячами

М. несучихú, носячихú несучахú, носячахú

Двоїна

Н.З. несуча, носяча, несучи несучи, носячи

носячи

Р.М. несучу, носячу несучу, носячу

Д.О. несучема, носячема несучама, носячама

 

Активні нечленні дієприкметники минулого часу відмінювались так само, як і дієприкметники теперішнього часу.

Активні нечленні дієприкметники минулого часу утворювалися від основ за допомогою суфіксів -ъш (від інфінітивних основ, що закінчуються на приголосний) і –въш (від інфінітивних основ, що закінчуються на голосний).

Однина

Чол. і середн. рід Жін. рід

Н. несú несúши

Р. несúша несúшh

Д. несúшу несúши

З. несúшь, -а, несúше несúшу

О. несúшьмь несúшєею

М. несúши несúши

Множина

Чол. рід Середн. Жін. рід

 

Н. несúше несúша несúшh

Р. несúшь несúшь несúшь

Д. несúшемú несúшемú несúшамú

З. несúшh несúша несúшh

О. несúши несúши несúшами

М. несúшихú несúшихú несúшахú

Двоїна

Н.З. несúша несúши несúши

Р.М. несúшу несúшу несúшу

Д.О. несúшема несúшема несúшема

 

Активні нечленні дієприкметники перестали виступати означеннями в реченні, вони втратили здатність узгоджуватися з іменниками, потупово перетворившись у дієприслівники ( сучасні ідучи, люблячи (за своїм походженням є формами називного відмінка однини активних нечленних дієприкметників жіночого роду теперішнього часу), принісши, написавши (за своїм походженням є формами називного відмінка однини активних нечленних дієприкметників жіночого роду минулого часу).

Членні активні дієприкметники в староукраїнській мові утворювалися (як і членні прикметники) за допомогою вказівних займенників и, ѥ, ѩ, і відмінювались, як членні прикметники м’якої групи.

У староукраїнській мові були активні нечленні дієприкметники минулого часу -лъ, -ла, -ло, які за відмінками не відмінювалися. Вони входили у форми перфекта, плюсквамперфекта, умовного способу і складеного майбутнього часу. Утворювалися ці дієприкметники від основ інфінітива за допомогою суфікса -л-. Форми таких дієприкметників збереглися в сучасній українській мові як дієслова минулого часу чи умовного способу..

У староукраїнській мові були пасивні дієприкметники теперішнього й минулого часу. Вони мали нечленні і членні форми, відмінювалися, як нечленні і членні прикметники.

Пасивні дієприкметники теперішнього часу утворювалися від дієслівних основ теперішнього часу за допомогою суфікса –м-, перед яким стояв тематичний голосний о, е, а, і.

Пасивні нечленні дієприкметники теперішнього часу мали такі форми:

Однина

Чол. рід Середн. рід Жін. рід

Н. несомú несомо несома

Р. несома несома несомы

Д. несому несому несомh

З.несомú несомо несому
О. несомúмь несомúмь несомою

М. несомh несомh несомh

Множина

Н. несоми несома несомы

Р. несомú несомú несомú

Д. несомомú несомомú несомамú

З.несомы несома несомы
О. несомы несомы несомами

М. несомhхú несомhхú несомахú

 

Двоїна

Н.З. несома несомh несомh

Р.М. несомоу несомоу несомоу

Д.О. несомома несомома несомама

Пасивні дієприкметники минулого часу утворювалися за допомогою суфіксів -н-, -т- від основ інфінітива на голосний та за допомогою суфікса -ен- від основ на приголосний.

Пасивні нечленні дієприкметники минулого часу мали такі форми:

Однина

Чол. рід Середн. рід Жін. рід

Н. неенú несено несена

Р. несена несена несены

Д. несену несену несенh

З.несенú несено несену
О. несенúмь несенúмь несеною

М. несенh несенh несенh

Множина

Н. несени несена несены

Р. несенú несенú несенú

Д. несеномú несеномú несенамú

З.несены несена несены
О. несены несены несенами

М. несенhхú несенhхú несенахú

Двоїна

Н.З. несена несенh несенh

Р.М. несеноу несеноу несеноу

Д.О. несенома несенома несенама

 

Нечленні пасивні дієприкметники і теперішнього, і минулого часу втрачені українською мовою.

З нечленних форм пасивних дієприкметників в українській мові зберігаються тільки дієслівні форми на -но, -то (скошено, розбито), які за своїм походженням є формами називного або знахідного відмінка однини середнього роду нечленних пасивних дієприкметників минулого часу.

Членні пасивні дієприкметники утворювалися за допомогою займенників и, ѥ, ѩ.

Членні пасивні дієприкметники теперішнього часу не збереглися в сучасній українській мові. Їх залишки знаходимо у прикметниках: знайомий, відомий та ін.

Єдина група дієприкметників, що повністю збереглась у сучасній українській мові, — це членні дієприкметники минулого часу: принесений, пошитий.

Інфінітив і супін

Інфінітив і супін належали до іменних (відмінкових) дієслівних форм. За своїм походженням інфінітив є скам’янілою формою давального відмінка однини іменника на *. Виражаючи назву дії, інфінітив був близьким до іменників, хоч і не відмінювався як іменник. Інфінітив (як і супін) не набув особових дієслівних форм і залишився невідмінюваною формою дієслова, що має значення неокресленої в часі й особі дії. У спільнослов’янській мові інфінітив закінчувався на -тиї. Паралельно виникла нова інфінітивна форма на -чи. Приголосний ч утворився фонетично із звукосполучень кт’ і ґт’ (< кт) перед голосним переднього ряду і (текті — течи, моґті — мочи). Отже, інфінітиви на -ти і -чи однакового походження.

Близькою своєю морфологічною будовою до інфінітивів є відмінкова форма дієслова — супін. За походженням супін — це давня, скам’яніла форма знахідного відмінка віддієслівних імен з основою *.

Супін виражав рух, і вказував на мету, намір руху, наприклад: иду (дієслово руху) ловитъ (супін, вказівка на мету руху) рыбъ (Лавр. літ.). У слов’янських мовах супіни утворювалися від дієслів недоконаного виду за допомогою суфікса -тъ. Супін починає занепадати вже в ХІ ст. Про це свідчить заміна його інфінитивом при дієсловах руху.

Із слов’янських мов супіни збереглися лише в словінській і нижньолужицькій мовах і в окремих ізольованих словах у чеській мові.

 

 

ПРИСЛІВНИК

Прислівник як окремий лексико-граматичний розряд характеризується постійним поповненням за рахунок інших частин мови, істотних структурно-граматичних змін у своїй історії прислівники не зазнавали. Процес формування прислівників на базі інших частин мови продовжується і тепер.

Це пояснюється тим, що у прислівника не було власної достатньо розвиненої системи словотворчих засобів.

Староукраїнська мова успадкувала від спільнослов’янської невелику кількість прислівників, переважно вони є первинними (ужє, нынЪ, доньдє, гда, тамо).

У староукраїнській мові існувала і постійно поповнювалась група вторинних (похідних) прислівників, що виникали внаслідок адвербіалізації слів з інших частин мови. У похідних прислівниках можна легко виявити основи і форми адвербіалізованих слів.

Залежно від того, з якими частинами мови пов’язане походження прислівників, вони поділяються на кілька типів.

ВІДЗАЙМЕННИКОВІ ПРИСЛІВНИКИ

Найбільш давніми є прислівники займенникового походження, утворені ще в спільнослов’янську епоху від займенникових коренів за допомогою спеціальних прислівникових афіксів: тамъ, туда, инъгда, къгда, къдє, куда.

За своїм значенням і за словотворчими особливостями відзайменникові прислівники давньоруської мови поділяються на прислівники:

—місця (никъдє, сьдє, дє, инъдє, куда, камо – „куди“, тамо – „туди“ (пізніше „там“), онамо – „туди далеко“, овамо – „сюди“, инамо –„в інше місце“, куду – „звідки“, инуду – „з іншої сторони“, туду – „звідти“, сюду – „звідси“, вьсюду – „звідусіль“, онуду – „звідти здалеку“, овуду – „звідси, з цього боку“);

—часу(когда, къда. тогда, тъгда, овогда, овъгда, иногда, инъгда вьсєгда,

вьсьгда );

—способу дії, міри або ступеня (тако – „так“, како – „як“, вьсѩко – „всяко“, „по-всякому“, „різними способами“, инако „інакше“, „по-інакшому“, ако (відносн.) – „як“, сѩко (сице) – „так“, „сяк“, овако – „так“, „такою ж мірою“, тольма, тольми – „стільки“, „настільки“; кольма, кольми – „скільки“, „наскільки“, „в якій мірі“, льма, льми – “скільки“, „наскільки“).

ВІДІМЕННІ ПРИСЛІВНИКИ

Значна частина похідних прислівників утворилася від застиглих форм іменних частин мови (іменників, прикметників, числівників), що вживалися в значенні обставин.

Прислівники іменникового походження виникли шляхом адвербіалізації іменників. Виділяються окремі підгрупи прислівників, утворених від різних форм іменників:

—прислівники, що виникли внаслідок адвербіалізації форми називного відмінка іменників: шкода, сором, гріх.

—прислівники, утворені від форми родового відмінка однини з прийменником чи без прийменника: безвісти, безперестанку, додому, до ладу, збоку, зроду, зарання, завтра (< за + утра).

—прислівники, утворені від форми знахідного відмінка однини з прийменниками: убік, уволю, умить (вмить), набік, навік (навіки), нагору, наперед, надвечір, заміж, підряд, повік, навхрест. Пор.,: Не вѣроуи врагоу сво моу въ вѣкы (Ізб., 1073).

—прислівники, утворені від форми орудного відмінка з прийменниками (зрештою, похапцем, попідтинню) і без прийменників (боком, дибом, галопом, бігцем, гуртом).

У прислівниках типу кружкома, сторчма виділяється афікс -ома (-ма), співвідносний з флексією орудного відмінка двоїни.

—прислівники, утворені від форми місцевого або давального відмінків (без прийменників) (долі, годі) і з прийменниками (вранці, вночі, поночі).

У староукраїнській мові найбільшою є група прислівників прикметникового походження. Їх кількість постійно зростала в староукраїнській мові, інтенсивно поповнюючись новими утвореннями. Ця тенденція виразно виявляється й тепер.

Прислівники на -о виникли внаслідок адвербіалізації нечленних якісних прикметників середнього роду у формі наз.-знах. відм. однини: быстро, высоко, горько, давьно, крѣпъко, льгъко, просто, розьно, сильно, твьрдо.

В українській мові частина прислівників цього типу утворюється з афіксом -е: добре, краще, навмисне, гаряче, боляче, рішуче та ін.

Якісні прислівники на -о \ -е, як і відповідні прикметники, мають ступені порівняння: выше, лучьше (луче), ниже, перєже (прѣжє, прѣждє).

Паралельно з прислівниками на -о в староукраїнській мові вживалися прислівники на -ѣ, утворені від форми місцевого відмінка нечленних прислівників: достоинѣ, добрѣ, кротъцѣ, крѣпъцѣ.

У сучасній українській мові словотворчий тип відприкметникових прислівників з афіксами по- і -ому досить продуктивний, він поповнюється новими утвореннями від усіх груп прислівника: по-доброму, по-дружньому. Залишки старої форми орудного множини нечленних прислівників зберігаються в паралельно вживаних прислівниках по-козацьки, по-молодецьки.

Багато прислівників вказують на те, що в староукраїнській мові вони утворились із сполучення відмінкових форм прислівників з прийменниками:

— родового відмінка (замолоду, злегка, сповна, спогорда, спроквола);

— давального відмінка (помалу, попросту, порівну, потиху, потихеньку);

— знахідного відмінка (вправо, востаннє, вручну, заново, запросто, надовго, наліво, насухо, начисто);

— місцевого відмінка (вповні, нарівні, невдовзі);

— невелика група прислівників, утворених від прикметникових основ, характеризується власне прислівниковими афіксами новішого походження, відомими лише в українській та білоруській мовах (зав + більш + ки > завбільшки, зав + довж + ки > завдовжки; нав + прям + ки > навпрямки).

Відчислівникові прислівники також утворилися шляхом адвербіалізації прийменникових або безприйменникових відмінкових форм кількісних і порядкових числівників. Староукраїнські пам’ятки засвідчують такі типи прислівників числівникового походження:

—Пьрво – „вперше“, „по-перше“, „спочатку“; въторо – „вдруге“, „по-друге“ – від форми знахідного відмінка середнього роду членних порядкових числівників.

—Дъвашьды – „двічі“, тришьды – „тричі“, чєтырєшьды – „чотири рази“.

—Із значенням повторюваності дії в давньоруській мові вживалися сполучення числівників з невідмінюваним словом краты (кратъ).

ВІДДІЄСЛІВНІ ПРИСЛІВНИКИ

Прислівників віддієслівного походження в українській мові порівняно небагато, вони у переважній більшості виникли пізніше порівняно з іншими групами і остаточно оформились у сучасній українській мові.

Найчастіше адвербіалізувалися дієприкметники і дієприслівники. Найчастіше віддієслівні прислівники творилися:

а) від колишніх нечленних (рідше - членних) активних дієприкметників теперішнього часу (лежачи, нехотя, здря, благаюче, захоплююче);

б) від дієприкметникових основ, ускладнених суфіксами і префіксами, які тепер сприймаються як прислівникові форманти (мовчки, навсидячки, навлежачки);

в) від активних і пасивних ад’єктивованих дієприкметників(нетерпляче, несподівано, уміло, відомо);

г) від дієслівних основ за допомогою суфікса –ки (дибки, пошепки, навпомацки);

д) від дієслівних основ з префіксами в-, до-, доне-, по- (всупереч, досхочу, донесхочу, потай);

е) від дієслівних основ з суфіксами -ома, -ма (колишня іменна флексія орудного відмінка двоїни) — бігма, лігма, лежма, ридма, сидьма, крадькома).

Службові слова

Прийменникякокремий розряд службових слів сформувався у спільнослов’нській мові з лексичних одиниць прислівникового типу, які ще у спільноіндоєвропейській мові виконували допоміжну функцію: виражали в реченні просторові відношення й уточнювали значення імен або дієслів, зберігаючи при цьому відносну самостійність. Після розпаду праіндоєвропейської мови, вживаючись то з дієсловами, то з іменами, ці слова згодом втрачали самостійність і перетворились у першому випадку в дієслівні префікси, а в другому — в прийменники.

Розшарування цих допоміжних слів на префікси і прийменники був довготривалим і в цьому процесі були перехідні явища, тому в найдавніших старослов’янських пам’ятках засвідчено, що префікси-прийменники одноразово уточнювали значення і дієслова, й імені.

У староукраїнській мові за своїм походженням і структурою прийменники поділяються на первинні (прості) і похідні.

Первинні прийменники більш давні за походженням, вони повністю втратили етимологічні зв’язки з іншими повнозначними словами, вживаються здавна лише в ролі службових слів і морфологічно не членуються: безъ, въ, за, изъ, къ, на, надъ, о, объ, отъ, по, подъ, при, про, съ, у.

Більшість первинних прийменників співвідносяться з префіксами, крім къ, а такі префікси, наприклад, як въз-, пере-, роз- не мають відповідників серед прийменників.

Вторинні (похідні) прийменники генетично пов’язані з різними частинами мови (іменники, прикметники, прислівники): близъ, межю, (въ) мѣсто, округъ, верхъ, коньць.

Ще у спільнослов’янській мові появилася міжчастиновна омонімія: виділилася група слів, які виконували прийменникові функції, але зберігали при цьому здатність, залежно від контексту, виступати також і в ролі самостійних членів речення, тобто бути самостійними частинами мови. Такі слова переходили до категорії власне прийменників, і в такий спосіб склад похідних прийменників поповнюється новими лексичними одиницями.Похідні прийменники староукраїнської мови: близъ, вънѣ, кромѣ, мимо, округъ, прѣже; противу, ради, развѣ,сквозѣ.

Похідні прийменники, постійно вживаючись лише з одним якимсь відмінком, у функціонально і семантично були обмеженими, конкретнішими порівняно з прийменниками первинними. Вони могли виражати різні відношення:

—просторові: близъ, вънѣ, кромѣ, межю, мимо, округъ, сквозѣ;

—причинові: ради, дѣля, дѣльма;

—часові :прийменник прѣже (переже).

Сполучник

У староукраїнській мові сполучників була небагато, вони поділялися на окремі групи:

—за своїми функціями: сурядні і підрядні;

—за походженням: на первинні і похідні;

— за морфологічною будовою: прості, складні і складені.

Супядні сполучники розрізнялися на:

—єднальні: и, а, да;

—протиставні: а, но, да;

—розділові: ли, или, любо, чи.

Підрядні сполучники вживались для сполучення речень за способом підрядності, вони виражали значення місця, часу, мети, причини тощо: бо, ибо, дабы, яко, оже, аже, занЪ, потоль, поколь та ін.

Первинні сполучники: а, бо, да, и, ли, но, чи та ін. Їх небагато. Первинні сполучники за будовою невивідні, позбавлені предметного значення і здавна відомі лише як сполучники. Всі вони є сурядними, окрім сполучника бо, який служив для вираження підрядного зв’язку. Це свідчить про те, що сполучники підрядності переважно пізнішого походження.

Похідні сполучники утворені від інших частин мови, що вживалися у функції сполучників: ижє, жє, чьто, къто (від займенників); идє, ко, коли, гда, къда, камо та ін. (від прислівників); хотя, єсли (від дієслівних форм). До похідних належать також складні і складені сполучники, утворені різними способами.

Складні сполучники становлять зрощення первинних сполучників між собою (али < а + ли, или < и + ли, либо < ли +бо, чили < чи +ли), сполучників із частками (дажє < да + жє, тожє < то + жє, нєжєли < нє + жє + ди), одних часток (нєжє < нє + жє, нижє < ни + жє).

Складені сполучники є результатом семантичної єдності двох або кількох слів, що виступають як один сполучник, хоч у реченні не завжди стоять поруч: ачє... ли, аче..то, нє тъкъмо... нъ (но), а також парні сполучники и... и, или... или, либо... либо, ни... ни.

Частки

У строукраїнській мові найпоширенішими частками були: бо, жє, нє, ни, нЪ, ли, пакъ, чи (ци), сє, да, атъ (ать). Більшість із них – первинні, праіндоєвропейського походження.

Частки в староукраїнській мові часто виступали і як модальні і як словотворчі, наприклад, питальна частка ли, протиставно-видільна жє, заперечні нє, нѣ, ни використовувались як словотворчі морфеми в займенниках, прислівниках, входили до складу похідних сполучників і часток, наприклад: али <а + ли, или <и + ли, дажє <да + жє, нєжє <нє + жє, нєжєли <нє + жє + ли, ибо < и + бо, никътожє < ни + къто + жє, никъдє < ни + къдє.

Поступово відбувається процес диференціації часток, виділяються питальні — чи, хіба, невже; стверджувальні — так, еге, атож, авжеж; заперечні — не, ні, ані; вказівні — ось, от, оце, он, онде, ось, ото; означальні — саме, якраз, справді; кількісні — майже, мало не, трохи нє; спонукальні — ну, годі, давай; видільні — навіть, лише, хоч, аж, і багато інших.

Вигуки

Староукраїнські пам’ятки засвідчують невелику кількість вигуків: о, охъ, ахъ, олє, волє, увы. Похідні вигукові слова (волє, тако, сѣ) співвідносні з різними частинами мови.

У староукраїнських пам’ятках XIV—XV ст. вигуки майже відсутні, це пояснюється, очевидно, жанровою специфікою самих пам’яток.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти