ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


МОРФОЛОГІЯ ЯК УЧЕННЯ ПРО ГРАМАТИЧНІ ФОРМИ СЛОВА, ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ І ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОВА

МОРФОЛОГІЯ

(курс лекцій)

 



МОРФОЛОГІЯ ЯК УЧЕННЯ ПРО ГРАМАТИЧНІ ФОРМИ СЛОВА, ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ І ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

 

Морфологія – розділ граматики, який вивчає особливості будови (морфемний склад) слів і творення їх форм. Це визначення ґрунтується на значенні самого терміна, створеного у ХІХ ст. на основі поєднання грецьких слів morphe – форма і logos – вчення, слово) і використовуваного спочатку тільки в природознавчих науках (наприклад: “морфологія рослин”). У ХІХ ст. цей термін поширився і в лінгвістиці, яка знаходилася на той час під сильним впливом еволюційної біології (раніше в цьому значенні вживалося поняття «етимологія»)[1].

У науковий обіг слово «морфологія» ввів видатний німецький поет Й.-В.Ґете, який виявляв значний інтерес до вивчення й опису рослинних форм[2]. Обсяг поняття «морфологія» трактується у різних концепціях по-різному. Згідно з найпоширенішою точкою зору, морфологія вивчає структуру значущих одиниць мови, які не більші за синтагматичне слово (або словоформу). Максимальна одиниця морфології – словоформа – є водночас мінімальною одиницею синтаксису[3]. До безпосередніх завдань морфології входить також вивчення граматичних класів слів – частин мови і принципів їх класифікації.

Розрізняють загальну (теоретичну) і спеціальну морфологію окремих мов. Завданням загальної морфології є опис морфологічних способів, які застосовують у мовах світу, аналіз морфологічних значень, а також типів формально-смислових відношень між знаками. Об’єктом вивчення спеціальної морфології є аналіз граматичних форм слова, граматичних значень, граматичних категорій і лексико-граматичних груп слів певної мови.

 

Граматична форма і граматична категорія

Граматична форма – засіб вираження граматичного значення. Це не лише певний формальний показник, а й його відношення до інших показників, що виступають у цьому ж слові при його видозміні. Граматична форма – мовний знак, у якому граматичне значення знаходить своє регулярне (стандартне) вираження[8]. Морфологічні граматичні форми – це видозміни одного і того ж повнозначного слова. Сукупність усіх морфологічних граматичних форм слова називають морфологічною парадигмою(часова, родова, відмінкова, видова, місця тощо). В українській мові, як і в російській та багатьох інших, розрізняються такі види граматичних форм: 1) синтетичні – це одноелементні, тобто виражені одним словом (стіл – стола – столу – столом); 2) аналітичні – коли граматичне значення виражається допоміжними, службовими словами (буду робити, носити б); 3) аналітично-синтетичні (ходив би, писала б); 4) флективно-аналітичні (на ріці). Службові слова і невідмінювані частини мови не мають морфологічної граматичної форми.

Граматична категорія – це загальне граматичне поняття, яке ґрунтується на встановленні корелятивної взаємозалежності між двома або кількома граматичними значеннями, що виражаються певною системою співвідносних граматичних форм. Категорії є морфологічні і лексико-граматичні (семантико-граматичні). Морфологічні категорії: рід, число, відмінок, перехідність / неперехідність, ступені порівняння, особа, час, спосіб, вид, стан. Лексико-граматичні категорії: істот / неістот, власні / загальні назви, конкретні / абстрактні/ збірні / одиничні іменники та інші. Із поняттям граматична категорія тісно пов’язане поняття морфологічна парадигма, що відображає реалізацію граматичних категорій (роду, числа і т.д.). Є такі види морфологічної парадигми: 1) мікропарадигма (відмінкова парадигма, родова та ін.); 2) макропарадигма – це об’єднання мікропарадигм (макропарадигма прикметника складає від 24 до 29 форм). Крім того, морфологічні парадигми бувають повні (коли заповнені всі граматичні ланки), надлишкові (коли для передачі граматичного значення є по дві і більше граматичні форми; наприклад, у давальному та місцевому відмінках однини іменники чоловічого роду мають паралельні флексії типу ІвановіІвану, у краю – у краї) і неповні (часткові, дефектні) (коли не всі граматичні ланки заповнені; наприклад, зворотний займенник себе не має форми називного відмінка).

 

Частини мови в українській лінгвістичній традиції.

ІМЕННИК

 

Визначення, граматичне значення та синтаксична роль іменників.

Категорія роду іменників

Категорія роду – це найдавніша категорія іменників, яка є синтаксично незалежною. Кожний іменник (крім множинних) являє собою слово певного роду: чоловічого, жіночого, середнього. Самі терміни чоловічий і жіночий рід з’явилися в граматиках у першому десятилітті ХХ століття (А.Кримський, Г.Шерстюк), до того у значенні першого вживався мужескій (О.Огоновський, С.Смаль-Стоцький і Ф.Гартнер, І.Верхратський) і мужеський (О.Партицький, П.Залозний), зрідка – музький (П.Павлусевич), а відповідно до другого – женьскій (О.Огоновський та ін.) і женський (П.Залозний). Деякі автори паралельно вживали чоловічий і мужеський (Є.Тимченко, І.Нечуй-Левицький). Термін середній рід у той час був звичайним, хоч зрідка траплявся в цьому значенні й ніякий рід (О.Огоновський)[27]. Рід іменників визначається за семантичними ознаками (значенням іменника), морфологічною будовою, за синтаксичними зв’язками їх з іншими словами в реченні. У назвах істот рід визначається: а) лексично – словами, утвореними від різних основ: бик – корова, баран – вівця, хлопець – дівчина, батько – мати, чоловік – жінка; б) морфологічно – словотворенням від однієї й тієї ж основи: поет – поетеса, одесит – одеситка, вовк – вовчиця, голуб – голубка; в) синтаксично – узгодженням: маленьке теля, виступила Кравченко, прибігло дівча. У назвах неістот розрізнення роду не зв’язане з реальним значенням іменника. Тому в цих іменниках категорія роду визначається: а) насамперед формами називного відмінка однини та системою відмінкових закінчень; б) словотворчими засобами. Це дає підстави вважати рід неістот категорією граматичною. До слів чоловічого роду належать іменники, що в називному відмінку однини мають чисту основу або закінчення , у родовому – -а(-у), в орудному – -ом, -ем. Наприклад: Дніпро, Дніпра, Дніпром; жир, жиру, жиром; дуб, дуба, дубом тощо. До жіночого роду належать іменники, які в називному відмінку однини мають закінчення , в родовому – , , в орудному – -ою, -ею (праця, працю, працею; голова, голову, головою), а також іменники, які в називному відмінку мають нульове закінчення, в родовому – закінчення , в орудному – -ою (ніч, ночі, ніччю; любов, любові, любов’ю). До середнього роду належать іменники, які в називному відмінку однини мають закінчення -о, -е (озеро, озера, озером; поле, поля, полем), іменники, які в називному відмінку мають закінчення після подовженого прикінцевого приголосного основи або збігу двох приголосних у кінці основи (життя, життям; листя, листям), а також іменники, які в називному відмінку однини мають закінчення , а в непрямих відмінках – суфікси -ат-, -ен- (ім’я, імені; вим’я, вимені).

Є ще іменники спільного роду. Сюди належать: а) іменники на , зрідка -о, що являють собою назви, які даються особам чоловічої і жіночої статі за ознаками або рисами їх поведінки, життя чи характеру їх діяльності (нероба, базіка, нікчема, сірома, бідолаха, сирота, гультіпака, забудько, незнайко, ледащо та ін.; б) невідмінювані прізвища іншомовного походження (Луї Віардо і Поліна Віардо; Ірен Жоліо-Кюрі і Фредерік Жоліо-Кюрі); в) запозичені іменники фальш, зяб, жираф, жирафа, зал, зала, ідіом, ідіома тощо; г) іменники із суфіксом-ищ(е), -иськ(о), -ук(а): вовчище, дубище, бабище, свекрушисько, свинюка, тварюка, дівчище. У невідмінюваних іменників рід визначається синтаксично. Однак тут теж можна вивести деякі закономірності родового поділу. Скажімо, усі загальні іменники – назви неістот – належать до середнього роду (ательє, купе, меню, кафе, рагу, бюро). У назвах осіб діє принцип родового розподілу відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі (денді, рантьє, маестро, кюре, аташе, буржуа – чоловічий рід, міс, місіс, мадам, фрау, леді, міледі – жін.рід. Назви істот з неособовим значенням (какаду, кенгуру, поні, колібрі, шимпанзе, ара тощо) у принципі належать до чоловічого роду, хоча можливий і поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються між трьома родами, але розподіл цей регулюється специфічним узгодженням з іменниками – загальними назвами типу місто, гора, країна, ріка, острів, півострів тощо. Наприклад: республіка Перу – вся Перу, острів Борнео – далекий Борнео, місто Сан-Франциско – далеке Сан-Франциско.

Складні випадки визначення роду в окремих іменниках ми помістили в таблицю:

 

Чоловічий рід Жіночий рід Середній рід Спільний рід
  авеню аташе біль біль блакить боа (удав) висип галіфе грач дріб жаль зір Капрі (острів) Кір Колорадо Кужіль Купіль м’якуш маестро мозоль накип нежить нехіть Овруч пароль портьє прес-аташе профіль рантьє розсип рояль Сибір степ степінь ступінь толь тюль фальш фламінго чорнобиль шампунь шашіль     бязь велич вість вічність верф вуаль гінді гнучкість глибінь гуаш далечінь даль жирандоль жовч зустріч івасі кольрабі масть мить міль міць напасть нехворощ парость паморозь пам’ять повість печаль повінь постать почесть провесінь путь радість ретуш рись салямі суміш тінь туш (фарба) Умань урочистість Міссісіпі Конго Кіліманджаро (гора) Прип’ять фрау цеце цитраль честь   боа (шарф) каное легато макао (гра) Монте-Відео морзе Палермо пальто ревю регбі саго Сочі фрикасе   бідолаха ладо листоноша нерівня нероба плакса протеже покруч невдаха нечема собака фальш

 

Основні значення відмінків

Морфологічне значення відмінка залежить від його місця у відмінковій парадигмі. Як правило, відмінки не мають якогось єдиного загального семантико-граматичного значення; для кожного з них характерна певна кількість таких значень, однак усі вони зв’язуються в єдине значення певного відмінка його формою [35].

Основні значення відмінків такі:

Називний відмінок (елатив) виражає вихідну форму назви предмета, іменник у називному відмінку становить назву суб’єкта дії чи стану, виступаючи підметом. Це первинна і незалежна функція називного відмінка. Вторинні функції називного відмінка: 1) об’єкта дії (у пасивних конструкціях): Будинок будується батьком; 2) атрибутивна, коли іменник виступає у ролі прикладки: роман-хроніка.

Родовий відмінок має об’єктне значення (не виконав роботи, випив чаю, просити слова), суб’єктне значення (свіжість ранку, виступи учителів), атрибутивне значення (поезії Франка, син свого батька), кількісне значення (пляшка молока, кілограм масла), темпоральне значення (Одного дня він приїхав), партитивного суб’єкта (Людей стало менше).

Давальний відмінок виражає об’єктне значення (подарував матері хустку), значення приналежності або стосунку (пам’ятник Шевченкові), при безособових дієсловах означає особу, яка переживає той чи інший стан (сниться матері сон, Іванові щастило).

Знахідний відмінок виражає функцію прямого об’єкта дії (читати книгу), суб’єкта фізичного стану (Івана непокоїло), при неперехідних і перехідних дієсловах – час, простір (Не спала й годинку, всю дорогу мовчали).

Орудний відмінок виражає функцію інструменталя (Їздить машиною, шиє руками), локатива (Ішов полем, стежкою), темпоральності (Співала вечорами), сукупності (Воду лив відрами). Такі значення подає О.К.Безпояско у монографії «Іменні граматичні категорії»[36].

Кличний відмінок (вокатив) науково обґрунтований як член граматичної категорї відмінка. Виражає значення потенційного суб’єкта дії лише при предикатах імперативної дії (дієслова ІІ особи наказовий спосіб): Подаруй мені, доле, сто літ. Функція суб’єкта реальної дії виражається формами кличного відмінка у контексті дієслів неімперативної дії: Піду я, мамо, на вулицю. Функція адресата дії: Добридень тобі, Україно моя[37]. Останнім часом у науковій літературі з’явилася думка про синтаксичні функції кличного відмінка. Її висловив мовознавець Мар’ян Скаб[38], хоча на підметовий характер вокатива ще звертали увагу О.О. Потебня, І.К.Кучеренко, С.П.Бевзенко. Ідея підметовості вокатива подається і в деяких вузівських посібниках з української мови[39]

Отже, кличний відмінок (вокатив) – повноправний член категорії відмінка. Проте вирізняється з-поміж інших відмінків синкретичністю змісту, зумовленою особливими умовами його утворення і функціонування. Як і називний, кличний відмінок є прямим: він називає виконавця дії, про яку повідомляється в реченні. Специфіка вокатива, вважає М.Скаб, у позначенні потенційного діяча [40].

Відміни іменників

З погляду відмінювання іменники української мови поділяються на чотири основні парадигми, або відміни. При цьому до уваги беруться рід іменника та характер його закінчення в називному відмінку однини. До неосновних, часткових ознак належать зміни в основі, зокрема поява спеціальних формотворчих суфіксів, відсутніх у називному відмінку однини, зміна наголосу, чергування звуків.

До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого, середнього і спільного роду з закінченням (Микола, сирота, надія, пісня, Галина), а також іменники на за умови, що вони вжиті вжіночому роді (гадючище, бородище, бабище, лапище).

До другої відміни належать іменники чоловічого роду з нульовим закінченням і закінченням в називному відмінку однини (дуб, стіл, день, Петро, парубійко, Іваненко) і середнього роду з закінченнями -о, -е, -а (орфографічно ): вікно, дно, життя, листя, пір’я, поле, віконце, серце.

До третьоївідміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням у називного відмінка однини: тінь, сіль, вість, путь, верф, далеч, гуаш, нехворощ, а також іменник мати.

До четвертої відміни належать іменники середнього роду на -а, які у родовому, давальному, місцевому відмінках однини і в усіх формах множини мають основи з суфіксом -ат (курча, хлоп’я), та іменники середнього роду на (орфографічно -я) з основами, ускладненими суфіксом -ен- у непрямих відмінках (ім’я, плем’я, сім’я).

Не належать до відмін такі іменники:

1) Невідмінювані (не мають закінчення): торнадо, імпресаріо, поні;

2) Множинні (не мають форм із значенням роду): Ромни, Черкаси, ножиці, штани, іменини;

3) Субстантивіти (відмінюються, як прикметники): набережна, Кобилянська, пальне, Рівне, наречена.

 

ПРИКМЕТНИК

 

Повні і короткі прикметники

 

За характером морфемного складу в сучасній українській мові виділяються такі форми прикметників: повні (членні) та короткі (нечленні) залежно від типу закінчень. Давніші з походження – короткі прикметники, які в давнину входили до загального класу імен і відмінювалися, як іменники: зелен, повен, рад. Ці прикметники вживаються лише у формі однини чоловічого роду називного чи знахідного відмінків, мають чисту основу і не змінюються за родами, числами та відмінками. Вживаються переважно в художньому стилі. Для повних прикметників характерні два різновиди: стягнені і нестягнені. Нестягнені форми вживаються лише в називному та знахідному відмінках однини жіночого та середнього роду, а також у множині називного, знахідного відмінків, наприклад: темная нічка, чорнії брови, зеленая трава, сумнії пісні. Їх використовують більше як стилістичний варіант в усній народній творчості, зрідка в поезії тощо. Широковживаними і найпоширенішими в сучасній українській мові є повні стягнені прикметники. Історично вони виникли шляхом поєднання неповних прикметників та давніх займенників и (він), я (вона), є (воно): старъ +и = старjистарый – старий, стара +я = стараjа – стараа – стара.

Відмінювання прикметників

За характером кінцевих приголосних основи прикметники розподіляються між твердою і м’якою групами. Окремо виділяють прикметники, що закінчуються на -лиций (дехто відносить їх до мішаної групи). Прикметники м’якої групи об’єднують незначну кількість одиниць з м’яким кінцевим приголосним основи, прикметники з основою на (-шн)ій, (-жн)ій, які в основному виражають ознаки з загальним значенням місця і часу: задній, передній, давній, осінній, колишній, обідній, новітній, літній та ін. Крім того, сюди належать прикметники типу матірній, дочірній, синовній, мужній (від муж), подружній, що утворені від назв істот, а також такі прикметники: художній, освітній, могутній, присутній, достатній, порожній, справжній, самотній, довгошиїй, довговіїй[57]. Прикметники твердої групи мають основу на твердий приголосний: легкий, німий, веселий, круглий. Прикметники на -лиций при відмінюванні приймають закінчення і твердої, і м’якої груп (круглолиций, блідолиций).

У суфіксі присвійного прикметника -ів (-їв) при словозміні відбувається чергування. Якщо прикметник утворений від іменника твердої групи, суфіксальний звук [і] (закритого складу) чергується з [о] (у відкритому складі): батько – батьків – батькового; якщо ж прикметник утворений від іменника м’якої чи мішаної групи, [і] чергується з [е] (графічної з є): Пономарів – Пономарева, Василів – Василева. Хоча допускаються і форми Пономаріва і Василіва.

У мові існує ряд прізвищ і географічних назв, що звучать і пишуться однаково: місто Мічурін – прізвище Мічурін. У них різні закінчення в орудному відмінку: -ом у географічних назвах, -им – у прізвищах. Наприклад: був знайомий з Мічуріним, але містом Мічуріном. Закінчення -ом зберігається у прізвищах неслов’янського походження: Чапліном, Дарвіном.

Наголошення прикметників

Щодо наголошення прикметників, то тут якихось особливих труднощів не виникає. Проте деякі з них часто наголошуються неправильно під впливом російських та регіональних відповідників: треба новúй (а не нóвий), старúй, валовúй, оптовúй, черговúй, урочúстий, громáдський, зустрíчнuй, сільськогосподáрський, легкúй, вогкúй, терпкúй, водозливнúй, водонепроникнúй, водоспускнúй, корúсний, вірнопіддáний, в’язкúй, гóрдіїв вузол, грéйпфрутовий, ґрунтовúй, ґнотовúй, жерстянúй, житловúй, зрýчнuй, цеглянúй, чаднúй, шерстянúй, шкірянúй, щавлéвий, щíльний, юродúвий. Багато прикметників мають подвійне наголошення: веснянúй і весняний, вітчúзняний і вітчизняний, пéрвісний і первíсний, вóвняний і вовняний, вoгнянúй і вогняний, водонапíрний і водонапірнúй, водовідлúвний і водовідливнúй, вощáний і вощанúй, врáзливий і вразлúвий, висковúй і вискóвий, відробíтковий і відробіткóвий, газопровíдний і газопровіднúй, досяжний і досяжнúй, дошкýльний і дошкульнúй, дýшний і душнúй, жáдібний і жадíбний, жáлібний і жалібнúй, зáгнутий і загнýтий, залишкóвий і зáлишковий, заплíснявiлий і запліснявілий, капýстяний і капустяний, картóпляний і картопляний, кéдровий і кедрóвий, конóпляний і конопляний, корáлевий і коралéвий (намисто), мандрівнúй і мандрíвний, медянúй і мéдяний, хмáристий і хмарúстий, цемéнтовий і цементóвий, чимáлий і чималúй. Крім того, є прикметники, наголошення яких пов’язане з їхньою семантикою: харáктерний і характéрний, лíкарський і лікáрський, вóдяний і водянúй, вúгідний (корисний) і вигíдний (зручний), відповíдний (підхожий, придатний), відповіднúй (даний у відповідь), вíтряний (про погоду, день, шум; про легковажну людину) і вітрянúй (продвигун, віспу), гáванський (від гавань), гавáнський (від Гавана), глáдкий (рівний), гладкúй (вгодований), завíзний (дуже завантажений, до якого велика черга), завізнúй (привізний), кýбовий (яскраво-синій), кубовúй (від куб), мáрний (даремний), марнúй (худий, змарнілий). Чимала група похідних прикметників, у яких наголошення відрізняється від вихідних слів: абеткóвий (абéтка), залікóвий (зáлік), щогловúй (щóгла), докорíнний (коріннúй), замóрський, примóрський (морськúй), навкíсний, навскíсний (скіснúй), пристíнний, настíнний (стіннúй), виразкóвий (вúразка), вказівнúй (вказíвка), гaмірнúй (гáмір), голковúй (гóлка), голосовúй (гóлос), зірковúй (зірка), зустрíчний (зýстріч), католúцький (катóлик), кишковúй (кúшка), кісточкóвий (кíсточка), клітковúй (клíтка), книжкóвий (кнúжка), конопéльний (конóпля), коріннúй (кóрінь), кульковúй (кулька), листянúй (лúстя) та ін[58].

ЧИСЛІВНИК

 

ЗАЙМЕННИК

 

ДІЄСЛОВО

Поділ дієслів на дієвідміни

Дієвідмінювання – це система змінних форм дієслова. Як дієвідмінювані, так і недієвідмінювані форми дієслів творяться від двох основ: а) основи інфінітива і б) основи теперішнього часу.

Основу інфінітива можна визначити, відкинувши від неозначеної форми дієслова суфікс -ти: ходи-ти, носи-ти, мог-ти, дій-ти, співа-ти, колиха-ти, сумува-ти.

Основа теперішнього часу визначається шляхом відокремлення закінчення -уть (-ють), -ать (-ять) від дієслова теперішнього часу у формі 3-ї особи множини: ход’- ать, нос’- ать, співаjуть, чекаj -уть, надін – уть, діj -уть, каж-уть, воз’ – ать, вез – уть.

Від основи інфінітива творяться:

Дієслова минулого часу: ходи-в, носи-в, пита-в, чита-ла.

Дієслова умовного способу: ходив би, носила б, брав би, віз би.

Пасивні дієприкметники минулого часу: прочит-аний, побач-ений, побіл-ений, випи-тий.

Дієприслівники минулого часу доконаного виду: прочитавши, написавши, принісши.

Від основ теперішнього часу творяться:

Особові форми дієслів теперішнього часу: вез-у, вез-еш, ходж-у, співа-ю, пита-ю, нес-ете.

Особові форми майбутнього часу дієслів доконаного виду: напиш-и, зроб-имо, напиш-ете.

Особові форми наказового способу: нес-и, сядь, сядь-мо, нес-імо,

нес-іть.

Активні дієприкметники теперішнього часу: програмуj-учий, зна-ючий, рев-учий.

Дієприслівники недоконаного виду теперішнього часу: пиш-учи,

робл-ячи, нес-учи.

Залежно від системи закінчень в особових формах однини і множини дієслів теперішнього і майбутнього (простого) часу дієслова поділяються на дві дієвідміни.

До першої дієвідміни належать дієслова, які в 3-й особі множини теперішнього або простого майбутнього часу мають закінчення -уть (орфографічно -ють), а в 2-й і 3-й особі однини, 1-й і 2-й особі множини – суфікс -е-: вез-у, нес-у, чита-ю, пиш-у, вез-уть, нес-уть, читаj-уть, пиш-уть.

До другої дієвідміни належать дієслова, які в 3-й особі множини теперішнього або простого майбутнього часу мають закінчення -ать (орфографічно -ять), а в 2-й і 3-й особі однини, 1-й і 2-й особі множини – суфікс -и-: робл'-у, роб-и-ш, роб-и-ть, роб-и-мо, роб-и-те, робл'-ать.

 

Категорія виду дієслів

Категорія виду характерна для всіх дієслів і виражає дію з погляду того, як вона розвивається в часі. За допомогою категорії виду передається дія, яка сповна реалізована чи спрямована на реалізацію, або дія постійна, безперервна, що перебуває в процесі розгортання і становлення. Залежно від контексту дієслова бувають доконаного і недоконаного виду.

Форми доконаного виду виражають дію, що має певну межу тривання: 1) дію, повністю завершену чи на певному етапі виконання (сніг розтанув, сонце зайшло); 2) дію, повторювану до певної межі (попереписував вірші, попідписував зошити); 3) дію одноразову, раптову (стукнув, крикнув, смикнув, грюкнув, гримнув тощо).

Форми недоконаного виду виражають дію, що перебуває в процесі тривання (здійснення), незавершеної повторюваності (сонце сходить, двері підпирають), багаторазовість дії (постукувати, покрикувати). Видове значення не впливає на семантику дієслова: читати – прочитати, стояти – стати, допікати – допекти, кричати – крикнути, рішати – рішити.

Є такі засоби творення видових пар:

1. Суфіксальний спосіб творення: чергування або зміна суфіксів співвідносних основ: -овува-/-ува-(-юва-): організовувати – організувати, переадресовувати – переадресувати;-ува- (-юва-)/-и-(-і-): зменшувати – зменшити, розклеювати – розклеїти; -ува-/-а-: записувати – записати, розпитувати – розпитати; -а-/-ну- (із значенням одноразовості, раптовості): кричати – крикнути, грюкати – грюкнути. Дієслова доконаного виду цього типу творення можуть бути з суфіксом о-ну- (грюконути, рубонути). Відтінок згрубілості, властивий цим дієсловам, надає тексту характеру розмовності: -ва-/О: ставати -стати, дівати – діти, лягати – лягти;-а-/-и-: рішити – рішати, рушати – рушити, ступати – ступити, виряджати – вирядити, витікати – витекти, одягати – одягти.

2. Префіксальний спосіб творення: в-, з-(с-), за-, на-, по-, про-. Наприклад: писати – переписатипідписати – надписати – дописати – відписати, питати – спитати, робити – зробити.

3. Комбінований спосіб творення, в якому поєднуються обидва вищеназвані способи: заводити – завести, виїжджати – виїхати, стирати – стерти, бродити – забрести, чіпляти – зачепити.

4. Зрідка видові пари творяться внаслідок семантичного зближення різнокореневих (суплетивних) основ: брати – взяти, ловити – впіймати, говорити – сказати, шукати – знайти.

В українській мові частина дієслів не має видової пари (одновидові) або ж може виражати і доконаний, і недоконаний вид (двовидові). До одновидових безпрефіксних дієслівдоконаного виду належать дієслова на -увати із значенням ставлення до об’єкта (годувати, гордувати, командувати), на -ати, -ити дієслова мовлення (говорити, базікати, твердити), пересування і переміщення (ходити, возити, літати, носити, тягати), мислення (марити, мріяти). До одновидових дієслів недоконаного виду належать також дієслова з префіксом по- із значенням повторюваності дії: пописувати, почитувати, походжати, подумувати, поглядувати.

До одновидових дієслів доконаного виду належать переважно префіксальні дієслова: 1) з префіксом роз-, які вказують на результати дії (розговоритися, розноситися, розкричатися); 2) зпрефіксом на-, які виражають вичерпність виконуваної дії (находитися, наробитися, начитатися, надивитися); 3)з префіксами за-, про- (запрацюватися, заплакати, затремтіти, пропрацювати, проплакати); 4) з подвійним префіксом попо- на позначення імперативноїзавершеної дії (поповодити, попоходити, поподумати, попожити, попоїсти).

До двовидових дієслів належить незначна кількість слів українського походження (розслідувати, мовити, веліти) і досить численна група дієслів іншомовного походження (абсорбувати, абстрагувати, авансувати, автоматизувати, адресувати, акредитувати, амністувати, ампутувати, анексувати, атакувати, атестувати, інформувати, телеграфувати, стабілізувати, експропріювати тощо). Ці дієслова у певному контексті можуть мати значення як доконаного, так і недоконаного виду.

Дієслова недоконаного виду мають три часові форми: теперішній, минулий і майбутній (складну і складену форми), дієслова доконаного виду – минулий і простий майбутній.

 

Категорія способу

КАТЕГОРІЯ СПОСОБУ – це граматична категорія, що виражає відношення дії до дійсності, встановлюване тим, хто говорить. Категорія способу містить у собі форми дійсного, наказового і умовного способу, що протиставляються за позначенням реальності (дійсний спосіб) – нереальності (умовний і наказовий) дії.

Дійсний спосіб (або індикатив – лат. indikativus – дійсний спосіб) позначає реальну процесуальну ознаку, що реалізується в одному з трьох часових планів: теперішньому, минулому і майбутньому: «Менівійнула в очі сивина» (Д.Павличко), «Ішумить, ігуде, дрібен дощикіде» (нар.тв.), «В тиху темную нічку безвидну Не стулю ні на хвильку очей» (Леся Українка).

Дійсний спосіб не має спеціальних, властивих тільки йому формальних засобів. Він виражається за допомогою форм особи і часу, а також роду (в минулому часі).

Наказовий спосіб (або імператив – лат. imperativus – наказовий спосіб) виражає волевиявлення мовця, яке залежно від конкретної комунікативної ситуації набуває модальних відтінків наказу, команди, заклику, побажання, прохання, поради, застереження тощо[89]. Наприклад: «Плавай, плавай, лебедонько, по синьому морю» (Т.Шевченко). «В квітках всі вулиці кричать: Нехай живе свобода» (П.Тичина). У 30-х роках ХХ ст. досить поширеним був термін вольовий спосіб дієслова (М.Наконечний), хоча з 1929 року його почав витісняти загальновживаний тепер спосіб наказовий[90] .

Парадигму наказового способу, якому не властива категорія часу, складають прості й аналітичні форми, що регулярно утворюються від основи теперішнього часу (для дієслів недоконаного виду) і теперішнього – майбутнього часу (для дієслів доконаного виду). До простих належать форми 2-ї особи однини, утворені за допомогою закінчення або нульового закінчення (бери, неси) і 1-ї та 2-ї особи множини, утворені за допомогою закінчень -імо (-ім), -мо (роби – роб-імо/ роб-ім), -іть, -іте, -те (роб-и – роб-іть – роб-іте); до складних – форми 3-ї особи однини і множини, які регулярно утворюються поєднанням частки хай (нехай) з формою теперішнього (недок.вид) і формою теперішнього – майбутнього часу (док.вид): «Хай нап’ються донесхочу ниви» (Л.Костенко).

Загалом форми наказового способу можуть виражати різний ступінь наказовості – від категоричної вимоги до побажання. Найбільшим ступенем категоричності наділені форми 2-ї, а найменшим – форми 1-ї осіб. Для пом’якшення наказу при дієсловах наказового способу вживаються частки бо, но, ну, ану («Ходи-но сюди, дитино»), що характерно здебільшого для усного мовлення, а також форми умовного способу: «О, і ви вже встали? Чого так рано?Полежали бще» (І.Тобілевич). Для вираження категоричності наказу, команди форми 2-ї особи однини і множини наказового способу можуть бути замінені формами інфінітива: «Усімвстати!».

Умовний спосіб дієслова позначає вірогідний, можливий або бажаний процес, реалізація якого пов’язується з наявністю тих або інших додаткових умов: «Якби мені черевики, топішла б я на музики» (Т.Шевченко). З погляду вираження форма умовного способу – це аналітична структура, яка утворюється поєднанням дієслова у формі, співвідносній з минулим часом, і частки би (б): читав би, читала б, читало б, читали б.

Розрізняють два різновиди форми умовного способу: 1) форма у складнопідрядному реченні або в іншому граматичному контексті, який містить повідомлення про умову, необхідну для реалізації дії або стану, наприклад: «Якби я була пташкою в небі, яб полетіла, милий, до тебе» (нар.пісня); 2) незалежно вжита форма: «Пождав би ти місячної ночі» (Леся Українка).

Умовний спосіб може виражати спонукальне і бажальне значення.

Спонукальне значення дієслів умовного способу – це своєрідне поєднання умовності й наказовості. Дієслова з цим значенням виражають спонукання пом’якшено, не так, як дієслова наказового способу: «Таточку, голубочку, ви б кращележали» (І.Тобілевич).

Бажальне значення умовного способу передається поєднанням дієслова минулого часу, що виражає ввічливе прохання, побажання з неозначеною формою дієслова. Речення з цими формами не мають паралельних відповідників з дієсловами наказового способу, як це, наприклад, мають конструкції з умовним спонукальним. Пор.: «Тебеб яслухала довіку, куме мій, аби б хотів співати» (Л.Глібов) – умовне бажальне; «Краще б ви поїхали нашими кіньми» (І.Тобілевич) – умовне спонукальне.

 

Безособові дієслова

Безособові дієслова виражають дію або стан, які відбуваються без участі дійової особи. Вони не можуть сполучатись у реченні з іменником або займенником у ролі підмета (чи з іншою частиною мови в цій же функції). Сюди належать такі дієслова:

1) дієслова фізичного стану: морозить, трясе, лихоманить, ріже, пече, коле, тіпає, трусить;

2) дієслова психічного стану: спиться, сниться, не їсться, не лежиться;

3) дієслова, що означають явища природи: свіжіє, вечоріє, сутеніє, темніє, смеркає;

4) дієслова, що означають стихійні явища: вигоріло, висушило, спалило, залило, замело;

5) дієслова, що означають буття, міру наявності або відсутності: сталося, минулося, бракує;

6) дієслова успіху: пощастило, поталанило, повелося.

Безособові дієслова не змінюються за особами, хоч і вживаються в теперішньому часі у формі 3-ї особи однини, у минулому часі – у формі середнього роду однини. Наприклад: «Запахло сонцем, воском і зелом» (В.Стус), «Бракуєарфі струн, співцеві слів» (Леся Українка).

У безособовому значенні активно вживаються й особові дієслова. Наприклад: Квітка гарно пахне (особове); Надворі гарнопахне (безособове).

 

Дієприкметник

Дієприкметник – це неособова дієслівна форма, яка поєднує в собі ознаки дієслова і прикметника[92]. Питання про статус дієприкметнків в українському мовознавстві вирішується неоднозначно. І.К.Кучеренко у статті «Граматична характеристика дієприкметника і його місце в системі частин мови» (Мовознавство. – 1967.– №4. – С. 12-20) та І.Р.Вихованець у монографії «Частини мови в семантико-граматичному аспекті» (К., 1988.– С.180) вважають, що в дієприкметнику повністю переважають прикметникові морфологічні й семантичні властивості, що дає достатні підстави вважа

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти