Конституційний процес сучасної української держави

Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 pp.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період історії Конституції України є найскладнішим і суперечливим. Його умовно можна поділити на кілька «півперіодів»: 1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 p.; 2) від прийняття Концепції Конституції України 1992 р. до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня – 1 грудня 1992 p.); 3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 p.; 4) травень-листопад 1993 р. – доопрацювання другого проекту Конституції України; 5) листопад 1993 р. – 1995 р. – конституційна криза в Україні; 6) підготовка та прийняття Конституційного Договору України в 1995 p.; 7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. до прийняття Конституції України 1996 р.

Історія Конституції України 1996 р. починається з 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Ця Декларація стверджувала сучасну назву держави – Україна, визначила народ України єдиним джерелом влади в країні, встановила принцип верховенства права тощо. Декларація про державний суверенітет України фактично визначила основи державного ладу України.

Але положення Декларації про державний суверенітет України не могли бути повністю реалізованими у зв’язку з продовженням дії на території України радянського законодавства, існування подвійного громадянства, загрози укладення оновленого союзного договору тощо.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту під керівництвом Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука (після обрання Л. М. Кравчука Президентом України її співголовою став ще й І. С. Плющ) можна умовно поділити на два періоди – активної праці (до жовтня 1993 р.) і формального існування (до 10 листопада 1994 p.). У середині першого періоду чітко виокремлюються ще кілька етапів, пов’язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 р., Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., всенародне обговорення першого варіанта проекту Конституції (15 липня – 1 грудня 1992 р.) і поява другого проекту Конституції 26 жовтня 1993 р..

Складним випробуванням для національної державності став референдум СРСР 17 березня 1991 р., на якому 70,16 % громадян України висловилися за збереження СРСР, а 80,2% – за входження УРСР до складу Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України. Але чітка позиція Верховної Ради щодо легітимізації незалежності України та остаточна руйнація самого СРСР визначили подальший поступ України до розбудови національної державності.

Тим часом Верховна Рада здійснювала цілеспрямовану діяльність щодо розробки проекту нової Конституції України і 19 червня 1991 р. парламент схвалив Концепцію нової Конституції України, що стала підґрунтям для розроблення нині чинного Основного Закону.

Доленосною подією конституційного життя незалежної України стала легітимація її незалежності. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб’єктом міжнародно-правових відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріплення основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.

Вітчизняний законодавець обрав шлях тимчасової адаптації радянської Конституції УРСР 1978 р. до реальних потреб незалежної держави. 14 лютого 1992 р. було прийнято Закон про внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР 1978 р. з метою приведення її у відповідність до конституційного законодавства України. Цей Закон виключив ст. 72 Конституції УРСР 1978 p., що встановлювала предмети відання Української РСР та ст. 75, яка декларувала захист суверенних прав Української РСР Союзом РСР. Закон від 19 червня 1992 р. виключив ст. 19, яка закріплювала положення про непорушний союз робітників, селян та інтелігенції як соціальну основу Української РСР та положення про державне сприяння посиленню соціальній однорідності суспільства, а також ст. 59, що визначала обов’язок громадян боротися з розкраданням державного і суспільного майна й бережно ставитись до народного добра.

Оновлена радянська Конституція мала тимчасово, до прийняття нової Конституції України, виконувати її функції. Положення чинної на той час Конституції більш чітко розмежовували повноваження законодавчої, виконавчої й судової влади. Були також затверджені державні символи України – Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн України. Втім закони, які б нормативно деталізували положення про державні символи тривалий час, навіть після прийняття Конституції України 1996 р., не приймалися.

За оновленою Конституцією 1978 р. єдиним органом законодавчої влади в Україні була Верховна Рада в складі 450 народних депутатів, що обиралися населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Правовий статус парламентаріїв визначався Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. У цьому Законі визначалися: конституційно-правовий статус народного депутата України; його права та обов’язки у Верховній Раді України та її органах, у виборчому окрузі та за його межами; гарантії депутатської діяльності та встановлювалася відповідальність вітчизняного парламентарія за порушення чинного законодавства.

Конституційний проект 1992 р. був неузгодженим у багатьох відношеннях з раніше прийнятою Концепцією. Зокрема, Ю. С. Шемшученко зазначав, що в конституційному проекті з’явилося багато новел. Так, відсутнім було положення про президентську республіку в Україні. Замість Верховної Ради України передбачалося створення двопалатного парламенту – Національних Зборів України. Особливих змін зазнав правовий статус місцевих Рад, які відповідно до Концепції мали становити систему місцевої державної влади і самоврядування. Конституційний проект передбачав обмеження повноважень цих органів тільки функціями місцевого й регіонального самоврядування¹.

Проект був оприлюднений через засоби масової інформації. В його обговоренні взяли активну участь місцеві ради, політичні партії, громадські організації, профспілки, трудові колективи, окремі громадяни – всього понад 190 тисяч громадян. До Конституційної комісії парламенту надійшло 47 320 пропозицій і зауважень (із них: 3 721 – негативні), узагальнених на 5 тисячах сторінок. При цьому з проекту Конституції було вилучено 48 статей, 188 були суттєво доопрацьовані й додано 30 нових статей. За результатами всенародного обговорення робоча група внесла суттєві зміни, ухвалені Конституційною комісією. Проект нової Конституції в офіційній редакції від 27 травня 1993 р. був переданий на розгляд до Верховної Ради України.

Верховна Рада України доручила Конституційній комісії доопрацювати проект Конституції з урахуванням його обговорення, та оприлюднити в пресі. Результатом всенародного обговорення і роботи Конституційної комісії став проект Конституції України від 26 жовтня 1993 р. Окрім вказаного проекту, до Верховної Ради України надійшла велика кількість альтернативних неофіційних проектів Основного Закону.

Попри демократичний зміст проекту Конституції України від 26 жовтня 1993 р. він так і не був впроваджений у життя. Причиною цього стали подальші політичні суперечки між Верховною Радою України і Президентом України, та передвиборчі баталії, що відсунули конституційний проект на другорядне місце.

Нові надії на конструктивність національного конституційного процесу були пов’язані зі створенням 10 листопада 1994 p., відповідно до постанови новообраної Верховної Ради України від 20 вересня 1994 р. «Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної комісії)», Конституційної комісії в складі 15 народних депутатів України, 15 осіб призначених Президентом України, Голови Конституційного Суду України, по два представники від Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України, один представник від Автономної Республіки Крим, секретар комісії та два її співголови Л. Д. Кучма та О. О. Мороз. До роботи секцій Комісії були залучені кращі науковці-експерти з Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академії правових наук України, Української юридичної академії (м. Харків), Київського університету імені Тараса Шевченка, Українського інституту міжнародних відносин та інших науково-дослідних установ і закладів освіти. Для оптимізації роботи були створені секції загальних засад конституційного устрою; прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; проблем громадянського суспільства і держави; проблем законодавчої, виконавчої і судової влади; територіального устрою і територіальної організації влади. Але на відміну від організаційної структури попередньої Конституційної комісії не було створено робочої групи, що з часом виявилося невиправданим, оскільки робота секцій здійснювалася без належної координації й учені залучались до роботи секцій комісії лише як експерти.

Втім Конституційна комісія не скористалася ні парламентською концепцією майбутньої Конституції, ні конституційними напрацюваннями 1991—1993 pp., ні результатами ініціативних конституційних проектів та пропозицій. Цьому об’єктивно перешкоджало подальше загострення стосунків між Верховною Радою України та Президентом України.

У грудні 1994 р. Президент України вніс проект Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Верховна Рада України абсолютною більшістю голосів прийняла Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», але імплементація положень цього Закону до Конституції України зазнала поразки. Закон України «Про застосування Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та зміни Конституції (Основного Закону) України у зв’язку з його прийняттям» не набрав кваліфікованої більшості голосів від конституційного складу парламенту, як це передбачали чинні конституційні положення.

Враховуючи безвихідність ситуації, що склалася в молодій державі, та шукаючи шляхи її подолання, Президент України Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз підписали Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», більш відомий як Конституційний Договір. Цей Договір набув чинності з моменту його підписання 8 червня 1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що «на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюється на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Фактично Договір відіграв роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але аналіз співвідношення чинної на той час Конституції України, Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та Договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» свідчить про неоднозначність змісту і форми Договору 1995 р.

Феномен правової природи Конституційного Договору викликає неоднозначні оцінки. О. М. Мироненко оцінює цей конституційний акт як такий, що розколов суспільство, відкинув конституційний процес майже до його початкової стадії та довів свою надуманість і повну недієздатність. В. М. Шаповал зазначав, що попри суперечливість Договору, саме на його основі більше року здійснювались організація та функціонування ключових ланок державного механізму.

Складна і неоднозначна правова природа Договору не спростовує його значення в національному конституційному процесі. Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» 1995 р. став помітною віхою в історії конституційного права України, оскільки стимулював конституційний процес та прискорив прийняття чинної Конституції України.

Вже 24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України і утворила нову робочу групу в складі 4 представників Верховної Ради України, 4 представників Президента України і 2 представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Д. Кучмі та О. О. Морозу попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні якнайшвидшого прийняття Основного Закону.

Уже 2 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, а з 5 травня 1996 р. – створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М. Д. Сиротою.

28 травня – 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні – друге. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів «за»). При підготовці до другого читання проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок до зазначеного акта.

Ситуація загострилася 26 червня 1996 p., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону в редакції робочої групи від 11 березня 1996 р. Цей проект мав пропрезидентський характер і загрожував існуванню парламенту в тодішньому його складі, оскільки передбачав створення двопалатного парламенту Національних Зборів України. До того ж, у разі прийняття Конституції шляхом всенародного голосування, авторитет парламенту був би суттєво підірваним.

Було також вирішено вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій Указ про проведення всеукраїнського референдуму.

Водночас Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні» у зв’язку з прийняттям Конституції України.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду історії Конституції України 1996 р. (1991 – 1996 pp.) і водночас, точкою відліку другого періоду (1996—2004 р.) розвитку Конституції України 1996 р.

Прийняття Конституції України мало важливе політичне, економічне, соціальне та духовне значення. Нова Конституція України сприяла примиренню та консолідації політичних сил, подоланню економічної кризи, причиною якої в багатьох випадках була недосконалість та колізійний характер національного законодавства, вирішенню на конституційному рівні соціальних проблем та гармонізації міжнаціональних і міжконфесійних взаємовідносин в Україні, розвитку національної духовності українського народу.

Конституція України 1996 р. врахувала досягнення вітчизняної й світової конституційної наукової думки і практики конституційного будівництва. Вона є втіленням національної ідеї й ментальності українського народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільності до державотворення і правотворчості. Основний Закон став програмою подальшого розвитку України у політичному, економічну, соціальному і культурному напрямах і документом для входження України до світового і, насамперед, європейського співтовариства як рівноправного і повноцінного суб’єкта.

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади й місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто протягом 1996-2004 pp. було в цілому сформовано нормативно - та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.

Конституція України 1996 р. проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. Були конституйовані положення про народний суверенітет, носієм якого і єдиним джерелом влади в Україні є народ, про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Конституційні положення закріпили основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина; визначили конституційні засади форм безпосередньої демократії; врегулювали конституційно-правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади та органів правосуддя; закріпили правові засади територіального устрою України; встановили конституційний статус Автономної Республіки Крим; врегулювали основи місцевого самоврядування в Україні; визначили правовий статус Конституційного Суду України та порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.

У 1996—2004 pp. також було прийнято ряд інших законів України, що розвивали положення Конституції України. Окремі з цих законів дали початок кардинальній реформі самостійних інститутів державної влади та місцевого самоврядування. Зокрема, 7 лютого 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про судоустрій України», що став законодавчим підґрунтям для проведення судово-правової реформи в Україні.

Водночас життя доводило необхідність реформування окремих положень Конституції України. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники зумовили потребу зміни форми держави, а відтак – конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України 1996 p., але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.

Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 р. Зазначені кризові явища загострилися у зв’язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 p., поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж сам парламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.

Попри численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15 %) із 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Всі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69 % громадян України, які взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканності – 89 %; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України – 89,91 %; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні – 81,68 %². Серйозних порушень чинного законодавства про референдуми Центральна виборча комісія не зареєструвала.

Конституційний Суд України визнав рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими. Тим самим ідея проведення конституційної реформи не була реалізованою. Невдовзі, під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи ця ідея була остаточно забута.

Подальші спроби провести конституційну реформу з метою вдосконалення положень Конституції України виявлялися в нових законопроектах про внесення змін до чинної Конституції, що подавалися на розгляд Верховної Ради України. У 2001—2004 pp. більшість проектів законів про внесення змін до Конституції України передбачалося реалізувати саме таким шляхом.

Серед сукупності об’єктивних і суб’єктивних причин, що гальмують розвиток референдного процесу в Україні, можна назвати такі: відсутність цілісної національної концепції референдного процесу; дискредитація інституту референдуму в суспільстві у зв’язку з ігноруванням владою рішень всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 p.; недосконалість чинного законодавства про референдуми (нагадаємо, що на сьогодні Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р. безнадійно застарів); політична заангажованість інституту референдуму в Україні та ряд інших.

На жаль, спроби внести необхідні зміни до Конституції України 1996 p., що мали місце в 2001—2004 pp., виявилися безплідними. Водночас суперечки щодо проведення конституційної реформи помітно уповільнили роботу щодо прийняття законів України, прийняття яких прямо передбачала Конституція України 1996 р. Зокрема, від дня прийняття нині чинної Конституції і до сьогодні в Україні не прийнято закони України про Кабінет Міністрів України, про Адміністрацію (нині – Державний секретаріат) Президента України та ряд інших. Залишаються не приведеними у відповідність до Конституції України 1996 р. такі важливі закони України, як Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. та ряд інших.

Віру народу України у власні сили пробудили події, пов’язані з виборами Президента України в 2004 p., що отримали в політичній теорії та практиці назву Помаранчевої революції. Ці події ознаменували третій період історії Конституції України (2004 р. – донині), пов’язаний із удосконаленням Конституції України шляхом проведення конституційної реформи.

Наслідком Помаранчевої революції стало не лише обрання Президентом України В. А. Ющенка та проголошення політичного курсу на подальшу демократизацію суспільного і державного життя й євроінтеграцію, а й те, що народ України, реалізуючи своє природне право здійснювати владу безпосередньо у будь-якій формі, що не суперечить чинному законодавству, активно сприяв проведенню справедливих виборів Глави держави та порушив питання про потребу внесення змін до чинної Конституції. Тобто саме народ України як єдине джерело влади в Україні поставив проблему необхідності внесення змін до Конституції України 1996 р.

8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України було вирішене питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів – Закон про внесення змін до Конституції України, Закон про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р., та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування’.

У запропонованих змінах зазначається, що конституційний склад Верховної Ради України – це 450 народних депутатів, які обираються на основі загального рівного і прямого виборчого права. Строк повноважень Верховної Ради України становить 5 років, а народні депутати України здійснюватимуть свої повноваження на постійній основі. У змінах до Конституції передбачено вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності. У прийнятому документі визначено механізм припинення повноважень народних депутатів України. Крім раніше існуючих норм, повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії чи виборчого блоку політичних партій, або ж виходу народного депутата України зі складу такої фракції. У Законі передбачено, що Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Конституційний Суд (КС) України своїм рішенням 1 жовтня 2010 року перегорнув чергову сторінку в історії вітчизняного конституціоналізму: було скасовано конституційну реформу 2004 р., країна повернулася до Конституції зразка 1996 р., а політична система країни – до президентсько-парламентського формату, який існував до 2006 р. – моменту набуття чинності згаданими змінами.

Рішення КС України внесло на поточний момент визначеність у питання щодо напрямів розвитку політичної системи – відновлено президентсько-парламентську форму правління. Відбулося повернення до зрозумілої та більш дієвої – якщо давати інтегральну оцінку за весь період її існування – конфігурації відносин між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Однак, Конституційний Суд дав оцінку виключно способу, в який було ухвалено конституційні зміни в 2004 р., вказавши на процедурні порушення при її ухваленні. Зміна конституційної моделі через судове рішення, а не в результаті широкого суспільного обговорення і консенсусного рішення політичних еліт залишає по суті відкритими питання якості і нещодавньої парламентсько-президентської, і «нової старої» президентсько-парламентської форм правління, і того, якою має бути оптимальний для сучасної політичної системи України конституційний дизайн.

Отже, необхідність дальшого реформування політичної системи країни та зміни Конституції України є очевидною. Це однозначно визначив і Президент України Віктор Янукович, наголосивши на тому, що чинна (в редакції від 30.09.10) Конституція України потребує подальшого удосконалення та підтримавши ініціативу першого Президента України Л. Кравчука щодо створення Конституційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України.

Оцінюючи розвиток Основного Закону за добу незалежності, слід відзначити його високу динамічність, як для цієї складової національного законодавства. Так, за менш ніж 20 років Україна мала 2 конституції та нормативно-правовий акт конституційного рівня (Конституційний Договір), а обидві Конституції зазнавали змін протягом періоду чинності.

Остання у часі корекція Конституції через рішення Конституційного Суду залишила відкритими питання щодо загальної якості як чинної президентсько-парламентської, так і попередньої парламентсько-президентської форм правління, щодо відповідності тієї або іншої конфігурації владних інститутів актуальним і стратегічним завданням розвитку країни. Досвід функціонування цих форм правління свідчить про наявність у кожній з них слабких місць та інституціональних передумов політичних конфліктів, що робить необхідним подальше реформування політичної системи країни та відповідні зміни Конституції України. Ці зміни мають формуватися в процесі широкої суспільної дискусії, за підсумками якої має бути підготовлений консенсусний новий варіант Конституції України.

Питання для самоконтролю:

1.Охарактеризуйте функції Конституції України.

2. Вкажіть ознаки Конституції.

3. Які способи прийняття конституції Ви знаєте?

4. На які види поділяються конституції за порядком прийняття?

5. Назвіть види конституцій за формою устрою держави?

Тестові завдання:

1. Назвіть причини появи нових Конституцій:

1. Поява нової держави.

2. Волевиявлення парламентської коаліції.

3. Зміна виборчої системи.

4. Запровадження надзвичайного стану.

5. Потреба у ліквідації політичної кризи у державі.

1. В чому суть Конституції:

1. Вона відображає потреби домінуючої частини населення.

2. Вона повинна служити народу.

3. Вона повинна служити владі.

4. Вона закріплює суттєві інтереси людини і держави.

5. Вона регулює суспільні відносини.

1. За формою Конституція – це завжди:

1. Законодавчий акт.

2. Правовий акт.

3. Соціальний акт.

4. Установчий акт.

5. Підзаконний акт.