ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Що таке “Прекрасне”, або процес Естетизації

Давно була помічена трудність з відповіддю на це питання.Легко вказати на прекрасний предмет, явище, але надзвичайно важко скакзати що таке прекрсне. Відтоді, як Сократ, за словами Платона, сформулював цю теоретичну трудність, безліч мислителів дали безліч формулювань. Жодне з них, наскільки відомо, не здобуло всезагального визнання. Причина – в суб’єктивності людських уподобань: що одним видається прекрасним, іншим може видаватись огидним і навпаки.

Звідси виходить, що прекрасне – це те, що “нам” (“вам” – йому, їй, їм) подобається (дуже подобається).

Отже, проблема теоретичного з”ясуваннящо є прекрасне” зводиться до питання про те, чому, коли і як щось починає нам подобатись і, зрештою, стає для нас прекрасним.

Коротко на це питання можна відповісти так: в результаті звички.

Але слово “звичка” звучить надто буденно, не те що не “академічно” - навіть не “науково”, не “естетично”. Тому вдамося до традиційного термінологічного арсеналу із мистецтвознавчої сфери і вживемо для означення процесу, який нас цікавить, слово естетизація.

Що ж таке “естетизація”?.

Почнемо з логічного прояснення терміна.

Тут не місце з”ясовувати, наскільки виправдано, але загальнопоширеним є уявлення, ніби естетика (від грецького aisqhtikoz (естетикос) - здатний відчувати, обдарований почуттям, той, що відчуває) - учення про прекрасне. Відтак у побуті під естетизацією розуміють умисне приписування або й навіть штучне прищеплювання естетичних якостей речам, завідомо їх позбавленим. Кажуть “естетизація насильства”, “естетизація злиднів”, “естети­зація смерті” і т.д. Прикладів подібної “естетизації” явищ, які на це не заслуговують, в наш час більш ніж достатньо –на сцені, в літературі, на екранах “великих” та “малих”. Але, повторюємо, це - побутове слововжи­вання.

Наукове розуміння поняття “естетизація” принципово відмінне. На­самперед, йдеться не про умисний, цілеспрямова­ний і навіть не свідомий процес, а зовсім навпаки: під естетизацією мається на увазі цілком спонтанний, стихійний процес освоєння людей у довкіллі, в ході і в результаті якого те, що було (насправді лише здавалось людям!) ес­тетично індиферентним чи навіть неприйнятним, зрештою набуває (в “очах” людей - вїхніх смаках, уподобаннях, відчуттях, уявленнях, думках тощо “набуває”) певних естетичних якостей або змінює “знак” цих якостей на протилежний: (+) ® (-) чи (-) ®(+).Тобто огидне “стає” прекрасним або – навпаки.

Пояснимо на конкретних прикладах.

Ось факт із літературно-історичної практики – з життя і творчос­ті видатного українського вченого-сходознавця Агатангела Кримсько­го.

Досконало знаючи арабську поезію, літературу, зокрема й Коран, що вважається мусульманами богодарованою книгою і вершинним зразком поезії, Аатангел Кримський наводить численні факти суперечливого став­лення й оцінок саме художніх достоїнств цього писання як літератур­ного твору. Справжня трудність полягає в тому, що як серед тих, хто висловлював захоплення, так і серед тих, хто різко негативно ставився до мови, стилю, образної структури цього арабського літературного пам’ятника VII століття, були люди з безперечно високими, все­світньо визнаними художніми смаками й уподобаннями. “Що Кораном, принаймні останніми сурами, можуть захоплю­ватися люди з незаперечним естетичним смаком, - писав А. Кримський, - видно на прикладі Пушкіна /1799-1837/, який писав /дуже невдалі, втім/ віршовані “Подражания Корану”[27].

Справді, почитаймо хоч би ось цей вірш Пушкіна:

Земля недвижна; неба своды,

Творец, поддержаны тобой,

Да не падут на сушь и воды

И не подавят нас с тобой

До цієї строфи поет робить примітку: ”Плохая физика; но зато какая смелая поэзия!” А загалом до циклу “наслідувань Корану” Пушкін залишив таке прикметне зауваження: “Нечестивые, пишет Маго­мет /глава Нагреби/, думают, что Коран есть „собрание новой лжи и старых басен”. Мнение сих нечестивых, конечно, справедливо; но, несмотря на сие, многие нравственные истины изложены в Коране сильным и поэтическим образом”.[28]

Полишаємо читачам самим визначитись, наскільки правий Пушкін у своїх оцінках Корану i чи був правий Кримський у своїй оцінці згаданих пушкінських поезій, та послідуємо за дальшим ходом його думок. Навівши ще кілька аналогічних пушкінській по­зитивних оцінок художніх достоїнств Корану як літературного твору, академік зупиняється й на негативних, котрі переважають у світовій літературі. “Найбільш убивче засудження естетичних якостей Корану висловлене у Дозі, - писав Кримський і цитував: “Серед всіх скіль­ки-небудь відомих староарабських творів я не знаю жодного, у якому виявилось би так багато несмаку і так мало оригінальності і який був би настільки розтягнутий та скучний, як Коран”. Дозі дивується з того, що “пишномовну риторику і той, часто зовсім безглуздий, набір образів, який виявляється в мекканських сурах, дуже серйозно сприймали за поезію і тому захоплювались нею!”[29]

Від “огидного” до “прекрасного” – як від “смішного” до “великого”: один крок.

Після всебічного аналізу різних, зокрема й протилежних, точок зору на предмет дискусії з властивою йому особистою (надмірною!) Скромністю А.Кримський висловлює з цього приводу і свою власну думку, своє ставлення, і воно дуже цікаве та повчальне:

“Якщо б знадобилося і мені висловитися про художні достоїнства Корана, - писав А. Ю. Кримський, - мені довелося б зізнатися, що в пер­ші роки моїх занять сходознавством Коран наганяв на мене нестерпну нудьгу, яка взагалі з’являється при читанні поетів третьорядних, окре­мі іскорки поезії не винагороджують за ту водянисту риторику, що загалом переважає.”[30]

Навіть згодом, через багато років, розповідає академік, беручи участь у складанні хрестоматії з арабської поезії, він вагався, яку суру з Корану дати як приклад.

Але, веде він да­лі, “після нього мені довелося багато читати й вчитуватися в істо­рію Магомета, освоїтися (!) З його психологією, довелося тривалий час жити серед арабів на Сході і часто слухати благоговійне читання Корана в мечеті в урочистій піднесеній обстановці, і в результаті виявилося, що непомітно для самого себе я Коран прямо полюбив, копи читаю його, то відчуваю задоволення, з яким, наприклад, читаєш твір симпатичної і близько знайомої людини, хоча б це і був та­лант досить пересічний. Мені здається, - зізнавався А. Ю. Кримський, - що почуття арабіста в ньому відношенні близько підходять до почут­тів віруючого мусульманина. Але у своїх слухачів-студентів я завжди помічав пряму огиду до Корану, хоча вони бувають уже підготовлені до його читання”[31]..

Чи не правда - цінне зізнання й навдивовиж глибоке спостере­ження?! Те, що було (насправді лише видавалося) естетично неприйнятним, внаслідок освоєння його набуло (лише у почуваннях Кримського набуло!) прямо протилежних якостей: він “Коран прямо полюбив”...

Видно, зовсім не даремно люди кажуть “стерпиться - злюбить­ся2... За цим - багатовіковий досвід, - часто-густо гіркий, - спостережень і самоспостережень за еволюцією почуттів (іноді далеко не довільною), за їх навіть переродженням і зламом...

Саме в цьому - в тривалому повторенні, з покоління в поко­ління, певних звичаїв, форм громадського спілкування, засобів і знарядь домашнього вжитку - причина того, що вони стають “приємними” і формують цілком певні уподобання, смаки, тобто оціночні установки свідомості і майже підсвідомі стереотипи пове­дінки.

Саме в цьому, в багатовіковому, з покоління в покоління, “на­садженні”, наприклад, християнських приписів і церковних свят та обрядів - одна з причин їх “укорінення”, причина того, чому вони, що зовсім не сприймалися нашими предками спочатку, та й ще довго -кілька століть! - після офіційного запровадження християнства на Русі, стали здаватися людям, врешті решт, якщо й не прекрасними, то все ж прийнятними.

Зрештою, не стосується будь-яких речей і явищ. Наприклад, творів мистецтва, виконавців, котрі завдяки тривалому, масованому нав’язуванню врешті решт, якщо навіть попервах викликали спротив, чи й огиду, можуть уже сприйматися не пише терпимо, а й з очікуванням - як зустріч із давнім “знайомим”, хоч би й був він людиною не надто цікавою.

Нам, хто живе в умовах постійного, щоденного впливу різнома­нітних засобів масової інформації, дуже легко переконатися в цьому на особистому досвіді. Подумайте лишень і пригадайте - ви неодмінно зауважите: те, що ще зовсім недавно викликало у вас принаймні неприязнь, якщо не роздратування, при першій своїй появі на вашому домашньому екрані, через якийсь час - будь то пісня, об­личчя диктора чи манера коментатора - в результаті багаторазового, щоденного нав’язування його як неодмінного гостя ‘; у вашім домі поступово стає звично терпимим, а далі й уже ніби бажаним.

Взяти для прикладу хоч би так звану сучасну манеру співу. Хіба не ображало попервах наш “здоровий”, - тобто звичний, - смак чуже як класичному бельканто, так і традиційному народному вітчизня­ному співу оте гортанне, придушене, та ще в ніс звуковидобування - як співаками, так і співачками? Або їхні манери? Або вбрання? (А. Пугачова, В. Леонтьєв на початку їхньої кар’єри?). Та й самі ритми і мело­дійні малюнки, прийоми аранжування й гармонізації? Скільки фейлето­нів у газетах, в’їдливих пародій по радіо і телебаченню, в худож­ніх фільмах! А офіційного й напівофіційного осуду на всіляких “зібраннях громадськості”! Ну, то й що?! Досить швидко - на протя­зі появи і зростання всього лише одного покоління! - завдяки масова­ному “насадженню”, нав’язуванню по телебаченню, радіо, з естра­ди, платівок, магнітофонів воно стало вже звичним, терпимим і для людей старшого віку, які достеменно мали інші смаки. Що ж до молод­ших, то вони сприйняли цей “стиль” з пелюшок, всотали, як то кажуть, з молоком матері - коли не раніше: їм видається все це “природним”, “нормальним”, тобто гарним, навіть прекрасним.

Ось свідчення преси про явище з недавньої історії теле­бачення (і не тільки). У жовтні 1987 р. На екрані тодішнього першого каналу Останкіно з’явилась нова передача “Взгляд”. Несподівана, нетрадиційна, гостра до зухвалості, вона відразу наразилась на обопільну критику - і з боку фахової преси, і з боку численних гля­дачів, зокрема людей середнього та похилого віку, особливо - парто­кратів. Зрештою, критики добились свого - напередодні 1989 р. Про­грама була “прикрита”. А копи у травні 1989 р. Вона знову з’яви­лась в ефірі, з’ясувалося чимало цікавих речей, зокрема й таких, що про них розповів один із творців цієї програми А.Лисенко. “Ось мій сусіда, - розповідав він, - скільки разів мені говорив: старий, та прибери ти цих мерзотників (тобто ведучих “Взгляда” - С. Б.) з екрану, я тобі півлітра поставлю”. Згодом, через два-три тижні піс­ля того, як хлопців зняли (нічого, правда, він мені не поставив), приходить і каже: “Старий, слухай, без них ще гірше. Поверни їх!” Укотре я переконався, яку неймовірну здатність до звикання мають те­леглядачі”[32].

“Метаморфози” Ейфелевої вежі

.Вищенаведені факти - свідчення процесу цілеспрямованого і навіить,певною мірою, примусової естетизації певних явищ. Ми ж маємо на увазі насамперед і головним чином спонтанний, стихійний процес. І ось факт,спроможний, здається, переконати будь-кого. Йдеться про метаморфози, що трапились із Ейфелевою баштою.

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що для більшості людей Франція - це передусім Париж, а Париж - це насамперед Ейфелева вежа: еталон краси індустріального витвору, національний символ Франції. Але чи так було завжди?

Почнемо з того, що “по-справедливості” вежа зовсім не Ейфелева, скоріше вже Кехленова, оскільки справжнім її автором був швейцарський інженер Морис Кехлен, який, працював у будівельній фірмі, очолюваній Олександром Ейфелем. Саме Кехлену належать й ідея, й авторство проекту цього ажурного залізного дива.Подібні несправедливості трапляються в історії не так уже й рідко.Варто лише згадати, що наш земляк Йосип Тимченкоко перший в історії публічний показ фільму, відзнятого на сконструйованому ним же апараті влаштував ще у січні 1895 р., -майже на цілий рік раніше від братів Люм”єрів! Не кажучи вже про те, що континенти “Нового Світу” названо ім”ям не першовідкривача, а того «щасливця», який під час перших подорожей Колумба ще торгував у портах квашеною капустою... Та мова у нас не про це: Кехлен, зрештою, одержав солідну “компенсацію”, тривалий час очолюючи товариство по експлуатації вигаданої ним конструкції. Річ про подивугідні “перипетії” в історії самої вежі.

Як відомо, вона була задумана і споруджувалась до відкриття Паризької всесвітньої промислової виставки. Так от, тільки-но залізне плетиво конструкцій виткнулось з-за оспіваних дахів Парижа, як над ще незавершеною спорудою здійнялась смертоносна рукотворна буря. Учинила її французька творча інтелігенція: письменники, музиканти художники, архітектори і т.д.

Близько 300 відомих митців (а видатні таки чи не всі поголовно, в їх числі Гі де Мопасан, Олександр Дюма-молодший, Шарль Гуно, Сюллі Прудом та інші) зажадали негайно припинити будівництво “цієї варварської споруди, що ганьбить Париж”.Ситуація складалась драматична.З одного боку - авторитетна думка представників художньої еліти нації, в чиїх естетичних смаках та уподобаннях мало хто наважувався сумніватись.З іншого - “на носі” відкриття виставки, та й грошей уже чимало “закопано”...Не без труднощів, та пощастило таки, зрештою, досягнути тимчасового компромісу: хай високоповажні противники будівництва вежі трохи потерплять деякий естетичний дискомфорт - після відкриття Виставки вежу буде демонтовано, як панове інтелектуали того справедливо вимагають...

Проте, як писали в старих повістях, не так сталося, як гадалося. Збудована вежа, мало сказати: “сподобалася” - справила “фурор”: потрясла уяву як учасників, так і гостей Виставки. Зображення її сотнями тисяч розтиражовується по світу.З усіх кінців приїздять цікаві, аби на власні очі побачити це модернове архітектурне диво... Коротше: з незалежних причин виконати обіцянку щодо негайного демонтажу “цієї варварської споруди” виявилось неможливим.Та й прибуток чималий почав надходити від її експлуатації. За перші двадцять років кошти, витрачені на будівництво, були цілком “повернуті”...

А що ж колишні супротивники зведення вежі?

Час робив своє - дехто відійшов до “ліпшого світу”, дехто потроху освоювався з “варварською спорудою”: звикали.Навіть найзатятіший опонет, Мопасан, час від часу почав навідуватися до ресторану на вежі.Заскочений там якось журналістами, у відповідь на єхидне запитання, чому він тут, на ненависній йому башті, він нібито сказав: “Бо це єдине місце у Парижі, де вона не муляє мені очі!” Що ж до решти, особливо молодих, французів, зокрема парижан, то вони увіходили в життя, коли вежа вже бовваніла на обрії, і для них вона була цілковито органічною й невід”ємною частиною не тільки міського пейзажу, а й його “обличчя”...

Коли ж, напередодні відзначення 100-річчя Вежі, журналісти витягли на сторінки газет той давній конфузний скандал, один американський багатій запропонував: якщо ця штукенція ще й досі так нелюба французьким інтеліктуалам, то він готовий купити її за будь-яку ціну; потім демонтує, упакує кожну деталь у целофан, перевезе через океан і там заново її змонтує у себе на ранчо...Як ця, певно що напівжартівлива, пропозиція обурила французів! Вони всерйоз відчули себе ураженими: виявлено неповагу, учинено, на їх думку, нешанобливий жест, замах на національний символ Франції...

Те, що спочатку для багатьох ніби було – насправді тільки видавалось! –естетично індиферентним, а частині (при тому -якій частині?! - носіям еталонних уявлень про красу !) - й зовсім неприйнятним, в результаті освоєння (простіше кажучи: звикання, звички) перетворилось на свою протилежність..

Справді, що зазнало змін? Хіба - вежа? Вона залишилась незмінною. Такою, як була задумана, спроектована і змонтована...

Тепер ми можемо відповісти й на питання про “естетичні якості” цієї вежі, їх “об”єктивність”: Чи були вони самопочатково закладені у вежу, проте “високолобі естети” не відразу “впізнали” їх? Чи, може, вони поволі з”явилися, притому - всього лише в уяві людей ?..

Відповідь видається однозначною: змінились почування, а відтак - і погляди людей.

Змінились же останні внаслідок звикання, в міру того, як відбувалось освоєння (не присвоєння - привласнення, а саме освоєння) людьми цієї споруди. Тобто в міру того, як вежа “увіходила”, точніше, як її образ, подобу “впускали” люди у свій внутрішній світ. В результаті те, що було “позаестетичним” (видавалось таким), навіть - “позанаціональним”, завдяки призвичаюванню перетворилось на свою протилежність – еталон краси (і то не тільки для французів!), а для них –над те! - стало національним символом і святинею.

Два важливі висновки.Звідси ми можемо зробити, принаймні, два важливих висновки – теоретичний та практично-політичний:

1).Нема, ніколи не було й не існує так званих “законів краси”.Уявлення людей про прекрасне надто суб”єктивні (“краса дівчини – не на її обличчі, а душу закоханого юнака”, “краса – не в пустелі, а в душі бедуїна, що живе тут” і т.д.) відтак надзвичайно рухливі.. Вони змінюються від континенту до континенту, від країни до країни, в межах однієї країни – від часу до часу, вони різняться навіть в межах одного народу, однієї сім”ї в той самий час Єдине, що залишається при цьому певним, так це те, що ці уявлення формуються в процесі освоєння людьми певного об”єкта, тобто кажучи по простому – залежать від звикання, звички.

2).Ніхто не повинен претендувати на монопольне право визначати, що “прекрасне”, а що – ні.

 

 

2.21. Що таке „Добро”, або процес Етизації

Витоки наших уявлень про “Добро” та “Зло”.В найпростішому абстрактному, або, що те саме, ідеальному виг­ляді це відбувається так. Впродовж свого життя, постій­но, день у день, люди змушені здійснювати певний вибір. Окрема люди­на так само, як і суспільство, у якому вона живе, як людство в ціло­му. І незважаючи на всі досягнення науки та техніки, і сьогодні, як на зорі цивілізації, кожний здійснює це пресловутим методом “проб та поми­лок” (“пресловутий” - тому, що в його формулу вкралась логічна похибка:треба було б, за логічним принципом дихотомії, сказати методом проб або вже- методом проб: удач та невдач).

Так от, все, що лю­дям “підходило”, годилося (зауважмо це слово!) До життя, виз­навалось ними придатним до бору, годилось для того, щоб брати ® до- брати: ставало до-бір­ним ® до-брим ® до-бром. Так викристалізовуються уявлення людей про Добро. Ці уявлення надалі стають уже критерієм для до-бору: все, що не відповідає “добру”, належить облишати, зали­шати: воно не-до-бре: зле Так викристалізовується друге з центральних понять моралі - Зло. (Подібно й у чеській, польській, словаць­кій, сербо-хорватській мовах - zle; навіть у німецькій - schlecht. Звідси й синонім зла у нашій мові - Лихо. Не видається недоречним нагадати, що саме з цього “кореня” виростають і російське ложь яке стало сино­німом неправди, брехні/, і болгарське лоше,і сербохорватське lőš...

Звідки узязлася у нас “погань”…Український синонім злого, недоброго - “погано” завдячує своїм походженням візантійцям. Освічені християнським та ще й античним знанням, вони зневажливо ставились до “іноземців”, “інородців” - мешканців довколишніх територій - і з огляду на відсутність у останніх звички голитися презир­ливо називали їх, подібно як і древні римляни, - “бородатими “. По-латині борода­ - barba, звідси barbaria - брутальність,, невігластво, жорстокість дикість, словом -варварство . По-грецьки борода - pwgwn (погон) ® пог(о-а)нь. Візан­тійські хрестителі так ретельно, так старанно “пог (о)анили” наших предків, що в українській мові не тільки прижилось це слово, майже витіснивши корінне, але й спородило цілий виводок похідних: погань®поганий®ганити ® догана і т. П. - аж до улюбленого поклику недавніх рухівських маніфестантів-: “Ганьба!”

Нема такого ”зла”, яке б на ”добро” не обернулось... Історія кожного народу містить безліч фактів, часом подиву гідних - від кумедних (точніше таких, що тепер здаються смішни­ми), до трагічних, які свідчать про безперервний процес етизації людьми засвоюваного ними світу. Звичайно, цей процес, як і всі подібні, тобто стихійні, точиться спонтанно і більш-менш спокійно. Принаймні, спокійно зовні, навіть якщо він сповнений внутрішньої напруги і драматизму. Коли ж до нього долучаються зовнішні сили - владні структури, - що намагаються його прискорити чи, навпаки, загальмувати, а то й зупинити, трапляються жалю гідні ексцеси.

Чи багато сьогодні людей, для яких картопля стала “другим хлі­бом” знають, а якщо знають, то чи часто згадують про так звані “кар­топляні бунти” в Росії - збройний опір насадженню цього овоча? Що здавалось колись “злом” - стало /а не тільки здається/ “добром”. А пресловуті реформи Петра І? А відмова багатьох людей, начебто й не найбільш темних та забитих - все-таки з правлячої верхівки - навіть під загрозою публічного побиття а то й смертної кари голити бороду, носити європейський одяг, вживати каву і т. Д. І т. П. ?

Можна віднайти чимало подібних прикладів, коли природний і стихійний процес етизації явищ довкілля збурюється втручанням сил. Які прагнуть його підстьобнути, чи й повернути у зворотньому напрямі, і саме в такі періоди стає наочно видним злам в практичній етиці, тобто у тому, що люди вважають “добрим”, а що “по­ганим” (злим, лихим, недобрим). “Втручання” ж не обов’язково буває таким варварським, фізично насильницьким, як у згаданих випадках. Це може бути і насильство “метафізичне” - навальна пропаганда усіма за­собами масової інформації нових зразків “добра” з одночасним “ганьблен­ням” - паплюженням, висміюванням, опльовуванням - колишніх взірців “доб­ра” уже як “зла”.

Останнє відбувається - власне вже відбулося - дослівно на наших очах. Все, що ще “вчора” вважалося “добрим”, “гожим”, “пристойним”, - принаймні видавалося за таке у газетах, книгах, у радіомовленні та по телебаченню, раптом (кілька років “перебудови” - мить у житті суспільства, навіть у житті одного покоління - не те що історії!) Змінилося на протилежне. Викривалось, висміювалось, опльовувалось все, що перед тим видавалось (а кимось і справді вважалось!) Добрим, пре­красним і навіть священним: радянська влада, комуністична партія, комсомол, піонерія, революція, Ленін і його соратники, радянська армія, її уст­рій і навіть перемоги, дружба народів, дитяча цнотливість, жіноча сором’язливість, вірність у коханні... І навпаки: в так само одно­бічному світлі стали подаватись монархія, останні Романови, подвиж­ники церкви, білогвардійці, купці, контрреволюціонери, політемігран­ти, повії... Інформаційна навала була такою масованою і всеохоплюючою, що за короткий час ніби сама по собі відбулася докорінна переоцінка всіх цінностей: в уявленнях, смаках та уподобаннях.Стався “перехід” від показної цнотливості - до зухвалої безсоромності, від позір­ного інтернаціоналізму - до агресивного націоналізму; від натхненної компартійності - до злобного антикомунізму; від безсоромного вихваляння Леніна - до сороміцького його висміювання; від вульгарного атеїзму - до показної побожності; від язичницького поклоніння “ку­мирам” комуністичної партії та революції - до варварського їх роз­трощення й скидання; від матеріалізму й епікурейства - до окультиз­му та містики; від національного безпам’ятства - до націонал-шові­ністичного самонавіювання, від святенницької безкорисливості у “служінні музам” - до цинічної комерціалізації мистецтва, культури та освіти...

Цей “перехід”, цей етичний злам здійснився за нечувано корот­кий строк і тому справив на багатьох представників старшого по­коління враження катастрофи: світ перевернувся!

Насправді “перевернулися” в черговий раз у цьому столітті уяв­лення й оцінки людей...

”Ото часи! Ото нрави!” На відміну від медицини, однак, люди виявляють часто-густо дивний, майже дитячий спротив визнанню аналогічних явищ у суспільному житті, сказати б - житті суспільного організму, сплутуючи реальне з бажаним. Ось конкретний приклад.

“Мораль у природі людській. Її норми стійкі і вічні”, - запевняв нещодавно померлий патріарх російської інтелігенції Д.Лихачов й аргументував своє твердження в такий спосіб: - “Справді, що можна протиставити заповіді “Не убий!”? Яку іншу заповідь? “Убий!”? А заповіді “Не вкради!”? Чи“Не свідчи брехливо!”?”...

Якби ж то було так!

Зупинимось для початку хоч би на першій максимі. Поважний академік забув, напевне, чи не хотів пам”ятати, що в часи другої світової війни саме цій заповіді “Не убий!” Був прямо протиставлений протилежний імператив, який вважався тоді цілком моральним:“Убий німця!” Саме так (- не фашиста, не окупанта, не загарбника, а - “німця”) називалась стаття І.Еренбурга, якнайширше пропагована у світі. Та й взагалі учений, залюблений, за його зізнанням, у російське старообрядництво, випустив з уваги, що не тільки можливо щось протиставити тим біблейським заповітам, що він їх цитує, - але й що вже було щось реально протиставлено їм ще дві тисячі років тому.

Принагідно зауважимо, що у Біблії містяться не лише ось ці десять “заповідей”, що їх останнього часу стало модними до речі й не до речі прославляти,навіть оспівувати, а, певне, - сто десять раз по десять...Серед них, напрклад, такі: “душу за душу”, “око за око”, “зуб за зуб”, “руку за руку”, “ногу за ногу”, “обпік за обпік”,рану за рану”, “ушиб за ушиб” (Исх., 21:23-25). І такі “доповнення” до заповіді “Не вбий!”:“Якщо хто злословить батька свого і матір, то його належить скарати на смерть” (Исх.,21:17). Або:“Хто вдарить людину так, що вона помре, хай буте скараний на смерть” (Исх.,21:12). І над те: “Якщо віл битливий був учора і позавчора, і господар його, будучи поставлений до відома про це, не застеріг його, і він убив чоловіка або жінку, то вола побити камінням, а господаря скарати на горло”(Исх.,21:29).

Саме ці і подібні “стійкі та вічні”норми жорстокої рабовласницької моралі уже в давнину спонукали людей шукати альтернатив за межами цих заповітів.”Ви чули, що сказано древнім: “Не убий!”. А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підлягає суду. (Мтф,5:21-22) І далі: “Ви чули, що сказано: “око за око і зуб за зуб”. А я кажу вам: не виявляй спротиву злу.Але якщо хтось ударить тебе у праву щоку, поверни до нього й другу”.(Там же,5:27-28) І т.д.

Цей наполегливий мотив Нагорної проповіді, ця остината (“Ви чули, що сказано древнім ... а я говорю вам...”) надто виразно, надто виклично лунає, щоб можна було її не помітити. Новий Заповіт тому й називається так, що є певним підсумком пошуків альтернативи застарілим моральним приписам Заповіту Старого.

Ці пошуки тривали й потім, при тому йшли в різних, часом прямо протилежних напрямах.

Погляньмо, бодай побіжно, на результати на деяких напрямах.

Бідність - не порок: вона - нещастя...Відома важливість моральних аспектів ставлення до багатства.В античному світі громадська думка, особливо “освічена”, схилялася до осуду заможності та роскошів і роздмухувала своєрідний культ побутової невибагливості та майнової бідності. Майже в кожному міфі, де так чи інакше йдеться про посмертну долю людей, піддаються злорадному висміюванню багатії: вони приречені на вічну неприкаянність саме завдяки багатству - у них повні кишені золота, тимчасом як потрібен для перевезу через ріку забуття всього лише мідяк, якого у них якраз і немає!..

Зразком, сказати б - символом культу бідності та побутової невибагливості, залишається філософ Діоген - отой, що проживанню у бочці з-під квашеної капусти надавав перевагу перед будь-якими палацами.За переказом, якось до його бочки привели Олексадра Македонського. Після відповідної “імпрези” імператор нібито заявив, що хотів би якось прислужитися славному філософу, і запевнив, що з готовністю зробить усе, чого б Діоген не забажав. Поміркувавши якусь мить, Діоген буцімто з гідністю, але без пихи відповів: “В такому разі зроби ласку - відійди: ти заступаєш мені сонячне світло...”

Християнство, що зародилося як рух обездолених, рішуче взяло на озброєння саме такий підхід до життя та його благ.Хто не пам”ятає параболи про багатія, верблюда та голку! -“Швидше верблюд пролізе через вушко голки, ніж багатій потрапить в царство Боже!”.Майже півтори тисячі років Західна Церква, вдаючись до різноманітних заходів, намагалася утримати цей життєвий пріоритет, що його й подосі плекає Східна (“Бєднсть нє порок!”,”Птичка Божія нє знаєт ні заботи, ні труда!”, “даст Бог дєнь - даст і піщу!” І т.д. І т.п.). Але настали часи промислових переворотів та буржуазних революцій з їх культом капіталу, і протестантизм ідеологічно закріплює перелом, що стався у моральних пріоритетах християнського світу. Заможність, багатство, які забезпечують людям побутовий комфорт та різноманітні інші житейські вигоди, - ось справжні, реальні і священні цінності.На цьому і стоїть - квітне! - Західний Світ...

GAY”(ҐЕЙ) означає: Порядний, Як і Ви (Good As You).… Придивімося ще до одного аспекту моральних цінностей: регламентації шлюбних стосунків.

Насамперед відзначимо, що вони як були істотно відмінними на Сході та Заході дві тисячі років тому, так і залишаються дотепер.Ясна річ, вони зазнали за цей час деяких трансформацій, але в основному в межах власних традицій. Звернемо увагу на характер окремих перемін європейської традиції в контексті нібито “вічних” та “незмінних” моральних норм .

Старий Заповіт, як відомо, смисл статевого життя людей вбачає винятково у продовженні роду і різко засуджує будь-які відхилення.Християнство успадкувало таке ставлення, вірогідно, ще й посилене почуттям огиди до розпусти та всіляких збочень у цій сфері в римському суспільстві часів його розкладу. Плутарх присвячує солідне дослідження статевим взаєминам чоловіків з чоловіками та жінок із жінками у стародавньому світі, і, залишаючись, зрештою, прихильником природних стосунків, наводить вагомі аргументи, що, принаймні, пояснюють живучість гомосексуалізму. Не буде зайвим в цьому зв”язку нагадати, що чимало античних міфів (про Леду, Ганімеда,походеньки Зевса, Юпітера та ін.) Мають своїм змістом саме ці стосунки, не кажучи вже про те що сам жанр європейського роману бере по суті початок (навіть назву: Roma -Рим) від римських творів, у яких живописуються, щоб не сказати смакуються, сексуальні перверсії (“Метаморфози” Апулея, “Сатирикон” Петронія Арбітра та ін), тимчасом як послання ап. Павла сповнені гнівного осуду різного роду сексуальних “збочень” навіть в християнських громадах (комунах), наполягаючи на тому, що християнам взагалі було б ліпше уникати навіть шлюбів(1Кор.,5,6,7). Рим зображався першохристиянами не інакше, як вселенська повія...

Від морального осуду в хриcтиянізованих країнах згодом часто-густо переходять до законодавчої заборони подібних стосунків під загрозою кримінальної кари. І який результат?

Ще два десятиліття тому окремі представники засобів масової інформації США скаржились на суворі обмеження, що не дозволяють “публічно досліджувати такі сфери досвіду, як проституція та гомосексуалізм”.Сьогодні рідко який американський кіно- чи телефільм обходиться без всебічного і прямолінійного зображення цього “досвіду”.В ряді країн активно діють громадські об”єднання прихильників “альтернативного” сексу, випускаючи свої газети та журнали, влаштовуючи теоретичні конференції та галасливі маніфестації, навіть свої олімпійські ігри Кілька років тому президент Клінтон, очевидно, не без їхнього впливу вимушений був відмінити обмеження на службу гомосексуалістів у армії. Невдовзі суд одного із американських штатів скасував заборону на реєстрацію громадянських шлюбів гомосексуалістів та лесбіянок. З огляду на те, що у США діє прецедентне право, неважко здогадатись, що це означає в плані перспектив подальшого зміцнення “стійких і вічних “ моральних приписів на тему “Не прелюбствуй!”..

Процес етизації. Вищеописані процеси являють собою не що інше, як приклади етизації

Спочатку, як належить, прояснимо термін. Це слово, як і однокореневі етика, етичний, етичність, походять від старогрецького έqος(етос), що дослівно означає звичка, звичай, звичайно.Подібно, як і латинське mos [род. Відм.- Moris,прикметник, через додавання суфікса “аліс”,- mor-alis- звичаєвий, звичайний, звичний, від якого пішли “наші” мораль, моральний і навіть моралісний],саме по собі таксамо означає звичай, звичаї, нрави (а також приписи, закони і навіть моду.

Аби виправдати таке накопичення у нашій мові різнорідних за походженням та відмінних за вимовою, але дуже близьких, майже тотожніх, за змістом сів, почали твердити, що звичаї, або нрави, - то слова для характеристики фактичних від­носин між людьми у побуті. А мораль - то вже ніби усвідомлення людь­ми своїх стосунків, поділ їх за принципом “добре” і зле” Етикою ж стали називати вже учення про звичаї та про мораль - осмислення “звичаїв” та “моралі” на теоретичному рівні...

Так і увійшло це слововживання у наш звичай. Цілком імовірно, що й зовсім не штучно, і не безпідстав­но. Бо, справді, якось же треба розрізняти всі оці різні аспекти у ставленні людей одне до одного та усвідомленні цього ставлення? То ж потрібні були і відповідні слова. Коли не знайшли у своїй мові, - не зуміли витворити нових із своїх старих слів, -довелося позичатись.Як і у випадку співвідношення понять етнос, народ,населення, нація та деяких, щоб не сказати багатьох, інших...

Тепер, після логічного прояснення терміну здається, простіше збагнути, що являє собою наукове поняття етизації.

За аналогією до вищенаведеного визначення естетизації, ми можемо сформулювати його так: Етизація - це стихійний, спонтанний, процес освоєння людьми довколишньої дійсності, в перебігу і в підсумку якого те, що було (насправді тільки вважалося!) морально “нейтральним” або навіть неприйнятним, зрештою набуває (в “очах” людей - їх сприйняттях, уявленнях, переконаннях “набуває”) певної моральної цінності або змінює “знак” цієї цінності на протилежний.

Не буде, певно, зайвим ще раз зауважити, що в реальному житті процес етизації є вод­ночас і процесом естетизації (та сакралізації). Це єдиний, так би мовити, “тривимірний” процес, і лише для зручностей теоретичного аналізу він розглядається окремо: така вже непозбутня специфіка теоретичного аналізу взагалі - необхідність абстрагування від особливостей, які в кожному даному разі вважаються другорядними.

Мораль і “моралізування”.

Моральний “імператив” - не роби іншим того, чого собі не бажаєш, або, в позитивному викладі, стався до інших, як хотів би, щоб ставились до тебе,- безперечно, являє собою одну із загальнолюдських цінностей.Проте, на жаль, залишається, як і кілька тисяч років тому, всього лише добрим побажанням, ідеєю, яка ще далеко не оволоділа всіма людьми. Та й чи оволодіє колись?

Ті, хто наполягає на стійкості та незмінності, “вічності” моральних нормативів, в ліпшому разі плутають,мораль - з моралізуванням: реальні, фактично діючі в певному суспільстві в певний період часу норми моралі, з моральними приписами різних інституцій; в гіршому - сприймають та видають бажане за дійсне.

 

На закінчення необхідно нагадати: 1) етизація не є якимось окремим процесом, але частиною, “стороною” єдиного процесу освоєння людиною світу; 2) процес етизації світу людиною відбувається водночас із процесами естетизації та сакралізації, “переплі­тається”, а почасти і збігається з ними так що естетичне стає етич­ним, а часом також - сакральним (священним). І навпаки: сакральне часто-густо е<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти