ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Закони та категорії діалектики

3.1. Що таке “закон”

Слово закон вітчизняного походження і означає початок, основа, начало і т. п. Як термін слово закон вживається у філософії та юриспруденції. У філософії він вживається для означення внутрішнього сутнісного і усталеного взаємозв”язку між явищами, який обумовлює їхню упорядковану зміну.

Розрізняють закони (досить умовно) , так би мовити, „за межами дії”: особливі (специфічні), що діють у вузькі сфері чи галузі природи або суспільства, загальні (спільні), дія яких поширюється на кілька галузей чи сфер (наприклад, „закон перетворення енергії”) та всезагальні,що виявляються повсюди (наприклад, закон „збереження енергії”).

Похідним від поняття закон є поняття закономірність. Зміст останнього складає сукупність взаємопов”язаних за змістом Законів, що забезпечує стійку тенденцію або спрямованість у змінах системи (←).

 

У юриспруденції під законом розуміють нормативний акт (документ), прийнятий вищим органом влади у встановленому Конституцією порядку. „Законмає вищу силу дії поріняно з іншими подібними актами („Указ”, „Постанова”, „Розпорядження”) та „підзаконними” документами (різноманітні „Положення”, „Інструкції” тощо)

3.2. Що таке діалектика

Слово діалектика походить від грецьких слів δια –через + λεγος (слова) = διαλεγομαί: перемовлятися, говорити, вести вчену бесіду, сперечатися, розмірковувати про щось з самим собою) – філософський термін для означення науки про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення.

Поняття діалектика зазнало значної еволюції змістовного наповнення перш ніж набуло сучасного значення.Первісно цим терміном (διαλεκτικε τεχνη – мистецтво діалектики) означувалась здібність провадити бесіду шляхом питань та відповідей (Сократівський метод) та мистецтво класифікації понять та поділу предметів на роди та види. Арістотель розрізняв діалектику – „науку про імовірні зміни”- та аналітику – науку про доведенння. За Платоном, діалектика є мистецтвом розмірковування, до якого спонукують людину суперечності буття: воно єдине і множинне, вічне і минуще, незмінне і мінливе тощо.У схоластиці, яка запанувала у середньовіччя, діалектикою називали формальну логіку на відміну від риторики.

3.3.Категорії діалектики

Центральною категорією діалектики: зважаться поняття суперечності (протиріччя). З'ясуванням цього терміна розкривається джерело та рушійна сила будь-якого розвитку; в означуваному цим терміном явищі знаходитья "ключ" до розуміння інших категорій та принципів розвитку (перехід кількісних змін у якісні; перерви поступовості, "стрибків" у розвитку явищ; поняття міри та вузлової лінії мір; поняття діалектичного заперечення як часткового "відкидання" елементів початкового (відносно вихідного) моменту розвитку; поняття заперечення заперечення як повторення деяких рис первісного стану (вихідного моменту розвитку) -ніби повернення до минулих, "пережитих" етапів) на більш високій стадії розвитку) тощо.

З.4.Закон „переходу кількості у якість”

3.4.1. Що таке якість

У світі нема нічого "вічного" -у сенсі незмінного, раз на завжди даного, навіки "застиглого". Навпаки, світ складається з рухливих процесів, у яких постійно щось (якісь явища, предмети тощо) виникає, змінюється, знищується. Однак, це не означає, ніби ці явища і предмети абсолютно нестійкі, нерозрізнимі, не мають певних, більш-менш усталених, форм існування, як вважають прихильники релятивізму. Якими ми б мінливими, „тимчасовими” не були предмети та явища, вони певний час залишаються тими, чим вони є, отже, - розрізнимими за тим, які вони.

„Якість” (від відповіді на питання Як? Який? Яка? Яке?) – це філософська категорія для означення сутнісної визначеності предмета, в силу якої він є саме цим, а не іншим, і чим відрізняється від інших. Якість істотно пов"язанаа з буттям (існуванням) предмета саме як такого: із зміною якості предмет перестає бути тим, чим він є, - він стає іншим.

(Пригадуєте, іронічні міркування автора роману „Майстра та Маргарити” з приводу "осетрини першої свіжості"? Мова йде саме про це - про якість, із втратою якої предмет перестає бути тим, чим є: риба не першої свіжості перестає бути не тільки рибою, але й продуктом харчування).

 

Як і чому відбуваються ці зміни?

...Якість - така характеристика предметів та явищ, яка стосується не окремих рис, елементів, а їх сукупності, предмета або явища як цілісності. Порушення цієї цілісності (балансу, системи) і призводить до змін. Найпримітнішими в цьому процесі перемін виступають характеристики кількісні.

3.4.2.Що таке кількість

Легко помітити, що предмети та явища різняться не лише якістю, але й розміром, обсягом, об"ємом, числом, ступенем розвитку процесів, їх інтенсивністю тощо. Словом - кількісними характеристиками.

„Кількість” (від відповіді на питання „Скільки?”) - це філософська категорія для означення такої визначеності предметів та явищ, завдяки якій їх можливо (подумки чи й практично) поділити па однорідні якісно частини або зібрати ці частини в сукупне ціле.

3.4.3. Поняття міри

Коли поняття якість визначається тим, що із зміною її предмет (річ, явище) перестає бути самим собою, то з кількісними характеристиками справа стоїть дещо інакше. На відміну від якісних, характеристики кількісні не так тісно й однозначно пов"язані з буттям предметів та явищ. При зміні кількісних показників якість предметів не позірно не змінюється. Уточнимо: у тому випадку, коли йдеться про цілковито зовнішні виміри: масло залишається маслом, коли його кілограм, двісті чи сто грамів.Гроші не перестають бути грішми, коли їх тисяча чи сто гривень. Інша річ, коли йдеться про внутрішні для предметів і явищ характеристики-структура, система, форма тощо. У цьому разі кількісні зміни не позначаються на якості предметів тільки до певної межі. При досягненні ( чи порушенні) кількісними змінами певної (для кожного конкретного предмета чи явища своєї) межі настають якісні (сутнісні) перетворення предметів. Ця уявна межа називається словом міра (від міряти, вимір, мірка і т.д.).

„Міра” - філософська категорія для означення органічної єдності кількісної та якісної визначеностей предмета чи явища.

3.4.4. "Вузлова лінія мір"

Перехід кількісних змін у якісні має своїм наслідком і можливі наступні кількісні зміни та характеристики. Так, наприклад, збільшення кількості протестантів на вулиці може призвести до якісних змін, коли невеличка юрба перетворюється на величезний натовп, посилення інтесивності протестів останнього сприяє кількісному прирощенню учасників, так що протести переростають у повстання, успіх чи не успіх якого перетворюється на народну революцію.

Тривалий процес розвитку певного явища зазвичай позначений таким моментами взаємопереходів кількості у якість і навпаки. Лінійна проекція (мисленна чи графічна) розвитку подій (явищ, процесів тощо) з фіксацією подібних моментів як своєрідних "вузлів", де відбувається перехід кількості у якість (і навпаки), дістала у філософії (Гегель) назву вузлової лінії мір.

Наочно побачити природні "вузлові лінії мір" можна, наприклад, на стеблині жита, пшениці інших злакових, де ними помічені різні стадії розвитку рослини; на зрізі дерева (так звані "річні кільця"); їх можливо вбачити також у стадіальному розвитку людської особистості (спортсмена, мтця) або визрівання певного національного руху, політичної партії тощо.

3.5. Закон "Єдності та боротьби протилежностей"

3.5.1. Поняття тотожності та відмінності

Ці поняття перебувають у певних зв'язках з розглядуваними вище
категоріями кількості та якості..Розрізнення предметів можливе тільки за умови, що вони зберігають свою якість, тобто перебувають у тотожності самі з собою.

Тотожність” (від то теж, то то же = те саме) -
філософська категорія для означення однаковості, рівності предмета
(явища) з самим собою або рівності кількох предметів між собою.

Від часів Лейбніца
вважають, що предмети А та Б є тотожніми, тобто тими самими,
нерозрізнимими, якщо і тільки якщо всі властивості (і відношення), які
характеризують А, характеризують також Б, і навпаки. Це –визначення абсолютної тоточності ,що стосується математичних, тобто абстрактних, ідеалізовантх, ідеальних об”єктів (геометричних фігур, чисел та їх груп тощо).

На практиці, в житті, оскільки у матеріальній реальності всі предмети та явища перебувають у постійному русі та змінюванні, абсолютної тотожності не буває. Відомо здавна, нваприклад, що на будь-якому дереві нема двох абсолютно одинакових листочків. Проте це не заважає нам визнавати і твердити, що всі листочки на одному дереві - однакові, тотожні. Отже, поняття реальної тотожності включає в себе наявність відмінностей. (До речі, як передумовою розрізнення предметів та явищ є їхня тотожність з самими собою, так і процес ототожнення певного предмета чи явища з самим собою передбачє його відмінність від інших. Це означає, що тотожність предметів та явищ має (1) відносний характер та що вона (2) неуникненно поз"язана з відмінністю.

„Відмінність” (від міняти, змінювати, відмінювати) -

філоософська категорія для означення:

1) того, чим один предмет або явище відрізняється від іншшого;

2) особливостей предмета (або явища), які відрізняються від того,
що становить сутність цього предмета (явища),ніби "відмінює" цю сутність.

Отож відмінності можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми, як неістотними (другорядними, тртьорядними і т.д.), що істотно не впливають на сутність речей, підпорядковуючись їхній тотожності, так і істотними (що стосуються сутності предметів та явищ, "відмінюють" її.. Наростання цих останніх відмінностей і призводить до зміни суті предметів та явищ - розвитку, послаблення, занепаду та,можливо, зрештою,і зникнення їх як таких.

3.5.2. Поняття суперечності (протріччя)

„Суперечність” (від перечити, сперечатися - тобто
говорити (ректи) супротивне = протимовлення; протиріччя - протирікання,протиговоріння) - філософська категорія для означення відношення сутності . та сутнісної відмінності (відмінностей) явища.
Суперечність непозбутньо притаманна будь-якому предмету,

будь-якому суспільному явищу, будь-якій думці (концепції, Ідеї).

 

Щодо останнього, то належить розрізняти внутрішню суперечність ідеї (думки) як таку, що є природним відображенням суперечливості явищ світу, та суперечливість увираженні, зокрема висловленні, певної думки. Остання (логічна суперечливість; (див. Законилогіки, зокрема Закон тотожності ) мас суб"єктивне походження і не стосується сутіречей.Перша, навпаки, - неуникненний наслідок внутрішньої суперечливості всіх без
винятку явищ м ате р і а л ь н о го с в і ту.

   

Слово відношення, щойно вжите для характеристики поняття суперечність, являє собою віддієслівний іменник (від дієслова відноситись, яке в українській мові ( на відміну від російського еквівалента относиться) має кілька різних відтінків зеначення: ставитися, припадати, приналежати, а також - тісного зв"язку). В даному разі це слово означує і певний стан, і певний процес взаємин, в результаті якого виникає цей стан. Що стосується процесу розгортання суперечності (суперечливих відносин) то він проходить кілька етапів або стадій розвитку: відмінність -протилежність – тотожність (в межах зміненої (перетвореної) тотожності).

„Протилежність” (від "лежати (перебувати ) навпроти) філософський термін для означення вищої стадії розвитку суперечностей.

Слово „протилежність" у побуті вживається і для вираження крайньої неоднаковості двох у чомусь подібних, проте внутрішньо не пов'язаних між собою об'єктів. Наприклад, два столи або два стільці можуть мати протилежного кольору пофарбування (біле та чорне), але ия обставина ніяк внутрішньо не пов"язана з існуванням цих речей як меблів: забарвлення- суто зовнішня ознака, отже, й протилежність у даному разі - чисто зовнішня. Філософію ж цікавлять протилежності, як і відмінності, - внутрішні, істотно пов'"язані із сутністю предметів та явищ, розвитком притаманних їм суперечностей.

У філософській літературі у викладі щойно сформульованої закономірності може зустрітися вираз іманентні суперечності. Не лякайтеся: слово іманентний означає те саме, що й притаманний, - тобто внутрішньо приналежний.

Суперечність, досягнувши у своєму розвитку вищої стадії, являє собою єдність протилежностей, які перебувають водночас у нерозривній та неперестанній боротьбі. Над те: будучи породженням колишньої спільної тотожності, вони переходять одне в одного і разом становлять нову тотожність.

Ця єдність і боротьба протилежностей являє собою внутрішнє джерело, внутрішню причину будь-якого саморуху, будь-якого розвитку.

3.5.3.Що таке причина?

„Причина” (від дієслова чинити, що означає діяти, робити) -філософський термін для означення явища (роцесу, події), яке передує іншому за часом і є необхідною умовою, передумовою (підставою, основою) виникнення, розвитку чи просто зміни іншого, інакше кажучи, "породжує" його.

Те явише (подія, процес), що з'являється в результаті (внаслідок) дії першого, означується терміном наслідок.

„Причинність” - філософський термін для означення необхідного генетичиогог зв"язку явищ, з яких одне ( яке називається причиною) обумовлює інше (яке називається наслідком).

Варто уберегти себе й інших від сприйняття за причину якось явиша (події, факта) з огляду лише на те, що воно всього тільки хронологічно передує іншому. Це груба пізнавальна (логічна) похибка. Ніч наступає після дня, але - не внаслідок дії дня. Грім чутно після блискавки, але - не блискавка його породжує і т.п. Цю поширену помилку помітили здавна, і існує щодо цього застереження: "Post hос – non propter hoc!” (Після цього не означає через це!)

„Необхідність” - один з термінів (поряд з такими, як випадковість, можливість, імовірність тощо), які вживаються для означення модальності (способу дії, перебігу ) процесів, харакетру причинно-наслідкового зв"язку подій. Необхідність (те, що неможливо „обійти”) – те, що неодмінно має відбутися за даних (певних) умов.

Однак саме від цих конкретних умов залежить форма, у якій проявляється ця необхідність - тобто відбуваються події. Зокрема , це може статися й у формі випадковості.

„Випадковість” - філософський термін для означення способу здійснення подій, які за даних умов не виглядають обов'язковими, але самі по собі, в контексті причинно-наслідкових зв'язків, відбуваються з необхідністю.

У Грехма Гріна є цікава з цього погляду новела.Сюжет її крутиться навколо трагікомічної події. Англійський джентльмен зазнає прикрощів через свого батька, який загинув при незвичних обставинах: він безтурботно, як турист, прогулювався нібито вулицями старої Праги, коли раптом йому на галову впала здоровенна свиня, що звалилася з балкону будинка, під яким він саме проходив, і забила його на смерть...Те, що таке сталося саме з цим туристом, - цілковита випадковість: під будинком міг опинитися будь-хто чи й ніхто. Але те, що льоха впала - закономірно, бо така дія сили земного тяжіння. Те, що саме в цю мить балкон зруйнувався, - теж випадковість. Але сукупність, збіг цих випадковостей зумовив те, що сталося з необхідністю.

 

Отож, виходить, що мають рацію ті, хто вважає випадковість формою прояву необхідності.Або, як дещо пишномовно висловлюються інші, - необхідність проклаоас собі дорогу через хаос випадковостей ...

Вищезазначене стосується об'єктивних подій матеріальної дійсності.В контексті ж людської діяльності, яка характеризується факторами волі та особистого вибору, поняття необхідності розглядають ще й в аспекті довільнеої чи вимушеної дії.

У цьому зв"язку заслуговує на аналіз та розмірковування відома формула: „свобода – це усвідомлена необхідність”.Подумайте гарненько над тим, що це може означати на практиці для людини в умовах певного вибору способу дії...

Таким чином, зв"язкн між явищами бувають необхідними, а бувають випадковими, потребують діалектичного підходу і розуміння. Одна і та ж подія в різних контекстах та відношеннях може виглядати то як випадковість, то як необхідність.Нерозуміння цього складного зв"язку має своїм наслідком спрощення і призводить до того, що одні люди вважають: все, що відбувається у світі - зумовлене суворою необхідністю ("фаталізм " - від латинського слова fatum (фатум)- двля, що випливає з перебільшення, абсолютизації моменту необхідності; інші, навпаки, - вважають все випадковим, безпричинним (індетермінізм) та відносним (релятивізм -від латинського relativus (релятивус)- відносний ).

3.6. Закон "Заперечення заперечення"

3.6.1. Що таке "заперечення "

Слово "заперечення" має спільний граматичний корінь (реч, річ ) з вище розглянутими суперечність, протиріччя і своїм складом вказує на те, що протиставляється у суперечці, а також залишається, виявляється після сперечання : певний здобуток, результат "суперечки". (Отож уже самий змістовний аналіз цього слова вказує на те, що заперечення не означає бездумного, надаремного, "відкидання" того, з чим не згоден кожний „суперник” зосібна...) Ця амбівалентність слова заперечення поглиблюється ще й тим, що воно водночас є ще й віддієслівним іменником ( від заперечувати), відтак означає щей саму дію, перебіг суперечки. Звідси випливає враження деякої позірної „грайливості” самого терміну „заперечення заперечення”. Отож, у формальній логіці терміном "заперечення" означується 1) логічна операція, за допомогою якої з одного висловлювання породжується 2) нове, інше висловлювання (що називається запереченням вихідного). Це нове висловлювання вважається істинним, якщо „вихідне” було помилковим, і навпаки – хибним, коли „вихідне” було істинним.

У філософії, власне діалектиці, або, що те саме, - діалектичній логіці), терміном „заперечення” означується особливий момент розвитку (процесу, події) як необхідна умова якісної зміни речей.(Див.: Суперечність, Кількість. Якість)

3.6.2. Поняття діалектичного заперечення

В діалектиці термін „заперечення” вживаєтьсядля означення проиесу перетворення одного явища на інше при одночасному переході першого (вихідного) на статус підпорядкованого і перетвореного елемента у складі другого,нового, що називається відтак „зняттям”.

"Зняття", отже, виступає як момент зв"язку старого з новим з "утриманням" у новому всього позитивного змісту пройдених етапів (сходинок, шаблів), що відкриває простір для подальшого розвитку.

Ось приклади з історії:

На певному етапі розвитку стародавнього Ізраїлю, в умовах канонізації догматів іудаїзму, в гущавині народних мас зароджуються зерна нової віри, пов"язаної з іменем Ісуса Христа як нібито месії, покликаного врятувати світ від загибелі, що на нього чатує через розпусту та інші гріхи. Вчення Христа принципово спрямоване проти кардинальних біблейських заповітів. Ось основні постулати з так званої „Нагірної проповіді” Ісуса Христа: " Ви чули, що сказано древній: "Не убий!". А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підлягає суду. (Мтф,5:21-22) Далі: „Ви чули,що сказано древнім: "око за око і зуб за зуб". А я кажу вам: не виявляй спротиву злу.Але коли хтось ударить тебе у праву щоку, поверни до нього й другу''.(Там само,5:27-28). І далі: "Ви чули що екзано древнім "Не прелюбствуй!” А я кажу, що кожний, хто дивиться на жінку із хтивістю, уже чинить прелюб з нею у серці своєму!”. (Там само). Цей наполегливий мотив "Нгірної проповіді", ця остииата "Ви чули, що сказано древнім, ... а я говорю вам...", надто виразно, надто виклично лунає, щоб можна було її не помітити, не почути. „НовийЗаповіт” тому

й називається новим, що є певним підсумком пошуків альтернативи застарілим моральним приписам „Старого Заповіту”...

Попри всі переслідування, через терпіння й боротьбу „Нове

учення”, яке зародилося і визріло в лоні іудаїзму, включає в себе і частину вихідного -"Старий Заповіт', або Біблію, - але на правах „підпорядкованого” і „перетвореного” християнським тлумаченням - елементу християнського віровчення.

Інший приклад подає Історія України. В часи особливо сильного тиску кочівників степу на Київську Русь чимало русичів, з числа найбільш "пассіонарних" (Л.Гумильов), подалися на Північний Схід і згодом, в результаті асиміляції тамтешніх племен угро-фінської групи (чудь, весь.ж'мудь, мурома тощо), там утворилася нова етно-племенна спільнота, прозвана - за назвою Землі Виходу - руською. За обширами територію розселення представників цієї нової спільноти іноземці прозвали великою Руссю - на відміну від Київської Русі, яка виглядала у цьому зіставленні „малою”. Ця, нова, етнонаціональна спільнота „великоросів” на певному етапі свого історичного розвитку розрослася і зміцніла настільки, що змогла і зуміла включити в своє державне об'єднання і весь масив „малоросів”, що послужив свого часу для неї вихідним пунктом.Україна, колишня Київська Русь, тепер опинилася у складі новоутвореної спільноти, що вийшла з її, так би мовити „материнського лона”, але вже на умовах „підпорядкованого” Москві і „перетвореного” на Малоросію (при тому з іншим смисловим підтекстом!) елемента. Однак у цьому якісно новому утворенні починаються одвічні, -але ніби кожний раз цілковито нові- процеси розвитку суперечностей - єдність (тотожність), відмінність, протилежність, розпад на складові елементи... І знову ми маємо Київську Русь (як Україну), і Московщину (як Росію). З формального боку це виглядає так. ніби історичний розвиток повернувся до початкового етапу- вихідного пункту

Загальновідомо, що в Росії від найдавніших часів основою економіки сільськогосподарського виробництва було общинне землеволодіяння.Розвиток капіталістичного виробництва ознаменувався процесом розкладу общинного землекористування та утвердження приватної власності на землю, що стало історичною формою „заперечення” общинної (колективної) правовласності. Розвиток суперечностей капіталістичного способу виробництва призвів до спроб заперечення цього заперечення – заборони приватно-капіталістичної форми власності на землю та встановлення нових флорм колективного землекористування та володіння -державної (радгоспи) так колективної (кооператинвно-артільної) форм власності на землю. При цьому виявилось, що так ■■зані ТОЗ"и (Товариства по обробітку землі), СОЗ"и (Спільний обробіток землі), КОЛГОСПИ (Колективні господарства) т-РАДГОСПИ (Радянські господарства) являють собою з формального боку не чим Іншим, як спробою історичного "перевидання" общини - тобто общинного землекористування - на новій, економічно, соціально та політично новій основі.В даний час знову пробиває собі дорогу тенденція до „заперечення” вже цього „заперечення” та „відновлення” приватної власності на землю і форм колективного землекористування (ферми, артілі тощо).

 

 

Так справа з „запереченнями заперечень” виглядає не лише в історії. Ось приклад з галузі тематики. Розглянемо форму найпростішого заперечення:

(1) х (-1) = -1;

Тапер здійснимо заперечення цього заперечення:

(-1) х (-1) = 1

Таким чином, подвійне заперечення („заперечення заперечення”) приводить позірно, - тобто ніби!, - до початкового пункту. „Позірно” - бо та "одиниця", що її ми одержали в результаті подвійного заперечення, „якісно відмінна” від вихідної. Ця позірність не надто проглядається в алгебрі, але наочно видна, так би мовити, "в геомтрії": стереопроещія будь-якого, в тому числі й наведеного заперечення заперечення дасть нам зображення не лінійного, а спіралевидного руху, де „повернення„ до попередніх моментів (етапів, стадій, форм) постане на наступному "витку"- тобто на порядок чи кілька порядків вище.

3.7. Пізнавальне та методологічне значення "Законів" діалектики.

На відміну від тих "законів", які встановлюються у сфері науково-природничих, зокрема так званих "точних" наук , закони діалектики не мають статусу, так би мовити, „презумпції”. Ними неможливо користуватися, як скажімо таблицею множення (ділення) чисел.

Втім, навіть "закони" фізики, не кажучи вже про біологію та суспільство, мають для цього недостатньо "прерогатив": вони являють собою лише методологічні дороговкази до відкриття та пізнання нового. Не мають сили надійного "ключа до знань" і закони діалектики. Тим більш не являють вони собою чогось на зразок "відмичок", якими майстри "злому" добуваються до жаданих скарбів. Ці "закони" містять у собі лише загальний, -підкреслимо: дуже загальний! - натяк на те, якою дорогою слід би йти, прагнучи істинного пізнання, тобто пізнання Істини.

 


 

ЧАСТИНА четверта

ФілософІЯ МИСТЕЦТВА ,

АБО

ТРАДИЦІЙНА ЕстетикА

4.1. Що означає слово “естетика”.

Термін естетика походить від грецького слова aestesix (естесіс), що у перекладі означає відчуття, чуття, почуття, у переносному розумінні - споглядання, спостерігання, осягнення, розуміння, усвідомлення - тобто: пізнання .

В давньогрецькій мові існувало, сказати б, ціле гніздо однокорінних слів: aesthnomai (естеномай ) - відчувати, сприймати органами чуття, особливо чути, бачити, осягати, також відчувати нюхом; aesthma (естема) - предмет чуття та почуття; aesthterion (естетеріон) - орган чуття, почування, а також і сенс, смисл.

Звідси можна зрозуміти, чому німецький філософ О.Г.Баумгартен свою двотомну працю про чуттєве пізнання, що вважалось першою, або нижчою, порівняно із раціональним, ступінню пізнання взагалі, назвав “Естетика” (1750-1758). Вищою формою чуттєвого пізнання - на відміну від раціонального, де вершинним досягненням вбачалося осягнення істини,- вважалося почуття краси. Найважливішим же засобом чуттєвого пізнання було визнане мистецтво - своєрідне “царство краси”.

Віднині краса стає центральним поняттям того вчення, точніше: тих учень, які називалися естетикою. Звідси розхоже навіть у наші дні уявлення: “естетика - наука про прекрасне”.

Відтак поняття краса й естетика у повсякденному словоужитку набули мало не синонімічного значення: термін естетика стали вживати в досить непевному сенсі як щось, так чи інакше пов”язане з красою (“неестетично”- в розумінні негарно, некрасиво, а далі - “естетика виробництва”, “технічна естетика”, “естетичне виховання”, “естетичне ставлення” , “естетизм”, “естетство і т.д. і т.п. і, зрештою, - “естетичне”- як якась особлива “сутність”, “універсалія”тощо)..

З іншого боку, з тієї нагоди, що мистецтвом як формою пізнання взялася опікуватися філософія, естетику стали трактувати як філософську науку про мистецтво, філософську теорію мистецтва, або просто - філософію мистецтва. Оскільки ж красу розуміли й тлумачили різно, то по-різному розуміли й тлумачили, що власне являє собою естетика як наука.

4.2.Еклектичний характер предметного змісту дисцмпліни “естетика”.

Над те: відповідно до значення , якого надав термінові естетика Баумгартен, цим терміном стали (заднім числом!) характеризувати вчення і античних філософів, і середньовічних богословів, до кола теоретичних зацікавлень яких так чи інакше увіходило мистецтво.

Не важко здогадатися, що при цьому предмет і конкретний зміст вчень, які називали естетикою, не просто набували різних відтінків, але й часто-густо відрізнялися істотно, щоб не сказати принципово. Слід узяти до уваги: йдеться не про боротьбу думок, а про речі, які роблять предмет дослідження чітко не окресленим, розпливчастим і , отже, ставлять під сумнів власне науковість цієї науки. В даному разі це механічне “об”єднання” предметів за довільно обраним принципом: все, що так чи інакше стосується художньої культури.

Отож і «виявлялось», що “естетика” деяких стародавніх мудреців , опинившись - з волі досить віддалених від них у часі нащадків - у ролі складової частини філософії мистецтва , найчастіше “служила справі створення картини світу в цілому”, зокрема “заторкувала проблеми поетики та загальнофілософські питання природи і краси” (як у Арістотеля) , іноді “приєднувала” до цього кола проблем “питання державного контролю над мистецтвом та ролі останнього у вихованні людини “ (Платон), часом “близько стикалась” з етикою (Сократ), часто-густо “виявлялась одним із розділів богослов”я” (Тертуліан, Фома Аквинський), вряди-годи “її предметом ставало співвідношення природи та мистецтва” (Леонардо да Вінчі), у певний час предмет естетики нібито “звужувався” до ... “обширного царства прекрасного” (у Гегеля) чи, навпаки, “розширювався” до “розгляду всього розмаїття естетичного відношення людини до дійсності” (Чернишевський). Отак стисло, щоб не сказати схематично, характеризував «еволюцію» “науки естетики” Ю.Борєв.[35]

Загалом же то було традиційно “філософське” відображення процесів, які відбувалися в той чи той період розвитку самого мистецтва, історичній зміні його місця та ролі у житті суспільства, а разом з тим - і в усвідомленні та з”ясуванні його суспільної сутності та громадського покликання. Просвітителі, філософи, відіграли в цьому процесі видатну історичну роль.Тому не варто цей критичний начерк сприймати й витлумачувати як намагання применшити чи взагалі перекреслити значення філософії мистецтва, її певну і позитивну роль у цій сфері суспільного життя.Але й перебільшувати не варто.

Йдеться про те, що будь-які історичні заслуги - чиї б то не було і які б то не були! - не повинні ставати завадою на шляху прагнень висвітлити й зрозуміти так само історичні однобічності та обмеженості

 

4.3. Історична еволюція філосоських поглядів на мистецтво.

..У Лесінга ще не зовсім “філософськи затьмарений” погляд на мистецтво. Поділяючи разом із передовими ідеями свого століття і його ілюзії та помилки, Г-.Е.Лесінг уже цілком віддає свої симпатії “вільним” мистецтвам, до яких всіма силами прагне прилучити й ... театр, що “належав” тоді до нижчих, “механічних” мистецтв, як і мистецтво(!) виготовлення ... карет , але ще ( і може саме заради театру! ) схильний визнавати також і ці, “механічні”. Критерієм служив усе той же арістотелівський “мімесіс” :

“Описуючи щит Енея , Вергілій наслідує митцеві, який робив його... - зазначає Лесінг. - Предмет його наслідування становить самий щит, а не те, що на ньому зображено. Якщо б Вергілій наслідував групі Лаокоона, це було б уже наслідування другого роду.”

А ось у чому, на його думку полягає призначення мистецтва, і , що важливо, саме у порівнянні з науками, “доконечною метою яких є істина”: у древніх греків,- зауважує Лесінг, - “доконечна мета мистецтва - насолода”. “Мистецтво в новітній час надзвичайно розширило свої межі. Воно наслідує тепер, як мовиться звичайно, всю видиму природу, в якій краса становить лише малу частку. Істина та вираження є його головним законом ..- переконаний Лесінг.- Завдяки істинності та виразності найогидніше в природі перетворюється на прекрасне в мистецтві.”

Таким чином, зафіксована зміна у поглядах на мистецтво. Древні вважали його особливою галуззю творчості (виробництва-поряд із ремеслом), призначення якої полягає і в пізнанні світу, але найважливіше – в надаванні втіхи, своєрідної насолоди від перебування в стані почуття, що згодом дістало назву естетичного. В ім”я цього, найважливішого призначення мистецтва Арістотель, наприклад, поблажливо ставився до незначних похибок фактичного порядку у поезії і навіть радив учитися у Гомера , як користуватися “неправдою” , тобто вимислом, вигадкою, яка , можливо насправді є нісенітницею по відношенню до істини, тобто життєвої правди, та зате допомагає митцеві досягти художньої мети - викликати у споживача твору (слухача, читача, глядача) цілком певні емоції, бажаний та очікуваний душевний стан. У часи Лесінга на перший план виступає натомість саме досягнення істини , правди, за неодмінної умови - належного, відповідного, вираження - те, що для Арістотеля було тільким одним із численних . при тому не найважливіших способів здійснення “наслідування”.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти