ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Мистецтво у «дзеркалі» трансцендентального ідеалізму

Неважко угледіти в цих перемінах зв”язок із філософією. І не дивно, що в центрі (так і хочеться сказати - в епіцентрі) такого розуміння перебуває вчення Філософа. Саме того, котрий розмірковував про “річ у собі”, зовсім, ясна річ, не роззутого і зодягнутого далеко не у невичинені звірячі шкури.

Йдеться про Імануїла Кант (1724-1804).

Це була людина могутньої сили розуму, потужної думки, що виявилась спроможною зробити чи не найпершу пробоїну в європейському метафізичному світорозумінні, яке неподільно панувало кілька тисячоліть. (Праця Канта “Всезагальна природна історія та теорія неба” (1755 р.) започаткувала нову космогонічну теорію, небезпідставно названу “гіпотезою Канта - Лапласа”). Але ця сила думки мало не зробила рабом свого володаря, обплутавши його мережею своїх нерозв”язних антиномій (протставлень різних тверджень, які з однаковою логічною доказовістю можуть бути як доведені, так і спростовані: що світ нескінченний у часі і просторі і що він, навпаки, має початки і матиме кінці, що дійсність пізнавана й, навпаки, - непізнавана, що бог існує і, навпаки, - що його нема, і т.д. і т.п.).

В будь-якому разі саме від Канта бере початок пресловута “німецька класична філософія”, оскільки ним були закладені основи того, що стало згодом підставою для подальшого “любомудрування” в усіх аспектах, “частинах” філософії, і в усіх них слово Канта, його думка, його судження виявилися якщо й не основоположними, то все ж важко спростовними. Недарма дехто вважав , що “Критика здатності судження” І.Канта - чи не найважливіший твір з естетики нового часу: положення , сформульовані у цій роботі, так чи інакше, прямо чи опосередковано, визначають зміст і характер усіх наступних естетичних теорій та концепцій - аж до наших днів.

 

Кант уперше висловив думку не просто про існування прекрасного , але - про ідеал прекрасного , і заявив , що ідеалом краси є людина . Однак, як і у Арістотеля , - не людина “взагалі”, тобто не будь-яка людина , а тільки та, котра прилучена до свідомої, навіть теоретичної діяльності , котра може “судити і естетично, - тільки та людина, отже, є ідеалом краси , так само як людство в її особі, як інтелігенція, одна серед всього існуючого здатна до ідеалу досконалості.”[36]

 

Сутність і призначення мистецтва Кант визначає в троякому порівнянні його творів: з тими, які “створила” природа, із здобутками науки та виробами ремесла . І тут помітний наступний крок (ми не даємо йому оцінки, цьому крокові, просто зауважимо це як історичний факт) - крок дальшого розриву між розумовою та фізичною працею і творчістю.

Від природи, за Кантом, мистецтво (die Kunst ) відрізняється як робити від діяти, тобто свідомою доцільністю, цілеспрямованістю , умисністю дії; від науки - як уміти (вмілий - kundig ) та могти ( коnnen ) від знати (kennen) - як практична здатність від лише теоретичного знання.

За цією класифікацією здається, ніби мистецтво та ремесло виявляються в одній групі. Проте це не зовсім так. На думку Канта, мистецтво слід відрізняти від ремесла , “бо перше називається (!) вільним, а друге - найманим мистецтвом” ,- твердить Кант, і тут , як ніде інде, яскраво виявляється не тільки однобічно філософський, але й традиційний, тенденційно класовий (клановий, кастовий чи становий) підхід до витлумачення не лише явищ мистецьких, але й самого мистецтва. “На перше, - пояснює філософ ,- дивляться (!) так , ніби воно цілком удається тільки як гра, тобто заняття, приємне саме по собі, а на друге - так , як на роботу, тобто заняття, яке саме по собі неприємне (поєднане з трудом) і привабливе тільки за результатом (наприклад, за винагородою) і може бути обов”язковим для кого-небудь лише примусово.”[37]

Оце і є причиною, чому працю не хотіли та й не могли сприймати як творчість, чому трудову діяльність (ремесло) відлучали від мистецтва. щонайменше - переводили його в “нижчий” ранг: ремесло припадало на долю людей підневільних, отож “неінтелігентних”, і “інтелігентні” зверхньо дивились на їх діяльність як на обтяжливий тягар, одним словом - роботу.

За часів Канта ковалі уже значилися серед ремісників , тоді як Платон веде початок мистецтва саме від них - їх небесного патрона Гефеста,- але у “списку цехів годинникарі вважалися митцями”.

Цей перехідний час знайшов своє відображення в естетиці Кант, хоча й без особливого бажання її автора: “Я не хочу тут говорити уже про те, що в числі так званих «семи вільних мистецтв» є такі, які можна віднести до науки, а інші б прирівняти до ремесел. Але не буде недоречним зауважити, що у всіх вільних мистецтвах необхідне щось примусове чи , як кажуть, механічне, без чого дух, який у мистецтвах повинен бути вільним і котрий один лише оживляє роботу, був би утиснутий і зовсім видихнувся б”.

 

Як бачимо, Кант добре розумів умовність філософської класифікації різних видів культурної діяльності, штучність “відриву” духовного виробництва від його матеріальної основи. Та обставини, тягар часу, його пануючих ілюзій виявилися сильнішими , і саме Кант зробив рішучий крок до того, аби вивільнити пресловутий “дух”, який відтоді так полюбляє літературу про мистецтво, від усього “механічного”, і завдяки чому він згодом таки майже “видихнувся”.[38]

Кант не був першим, хто підійшов до розгляду мистецтва з точки зору теорії пізнання (гносеології), зате зробив чи не найбільше для того, аби мистецтво надалі розглядалось переважно, якщо не виключно, в межах цієї теорії. “Якщо мистецтво, яке відповідає пізнанню про можливий предмет, робить тільки те, що необхідно для здійснення цього предмета, то воно називається механічним; якщо ж безпосередньою метою воно має почуття задоволення, то називається естетичним мистецтвом. (die schÖne Kunst - краснi мистецтва, beaux arts (фр), fine arts (англ), изящные искусства (рос) тощо. - Авт.). Останнє буває або приємним, або гарним» «У першому випадку , - вважав Кант, - мета мистецтва та , щоб задоволення супроводжувало наші уявлення тільки як відчуття, у другому - щоб воно супроводжувало їх як види пізнання.”[39]

Красні мистецтва названі Кантом художніми, якщо їх твори зроблені так, що вони самі по собі є доцільними, хоч і не містять мети в собі .

Оскільки естетичним красним було визнане мистецтво, «що має своїм мірилом рефлектуючу здатність судження, а не чуттєве сприймання”, природно, що саме воно й було піднесене до рангу найвищого, найважливішого. Його творець - “геній”: людина, яка, на думку Канта, не користується готовими правилами мистецтва, а створює їх.

Тут варто зробити принагідне, не позбавлене істотного значення, зауваження: про смислову “аберацію” терміна геній. Німці запозичили його від італійців. Однак у останніх він мав дещо відмінне значення : своєрідного персонального ангела-хранителя, так би мовити, небесного опікуна кожної новонародженої людини . Саме тому, імовірно, Мікельанджело так просто й невимушено , без будь-якого навіть натяку на свою велич (хоча він напевне мав право на це й прекрасно усвідовлював його), пише, наприклад, про “свого” генія (не про свою геніальність!): мій геній - се, мій геній - те і т.д . Від німців перейшов цей термін у Росію, а вже звідтіля - й до нас , у такому-от «понімечченому» тлумаченні. На жаль, це далеко не єдиний випадок такого собі історичного “зіпсованого телефону”, і ми матимемо ще не раз нагоду здибатися з цим.

 

Від Канта, далі, веде своє походження й інший забобон: ніби принципи творчості в мистецтві істотно відрізняються від наукових: “Ньютон все , що робив , усвідомлював , Гомер - ні”, - твердив він.

Реформатор логіки допускався тут логічної помилки, що має назву підміна понять. Непізнане він сприйняв за непізнаванне. Принципи побудови творів (у Ньютона ) він прирівнює до закономірностей творчості самих принципів творчості ( у Гомера ).Однак принципи побудови своїх творів Гомер міг так само чітко усвідомлювати, як Ньютон - своїх , але закономірності процесу наукових відкриттів Ньютон так само мало усвідомлював, як Гомер - закономірності художніх . В протилежному разі Ньютон зробив би набагато більше, можливо, не чекаючи на Лоренца, доповнив би свої рівняння, відкрив би неевклідів простір і ще до появи гіпотези Канта про виникнення Всесвіту створив би теорію відносності і т.д.

 

Зрештою, крім наведених логічних міркувань, думку Канта спростувало саме життя - як досвід наукових відкриттів, так і художня практика ХХ століття. Роберт Опенгеймер, ”батько” атомної бомби, у відповідь на звинувачення фізиків у тому, що вони відкрили явище розщеплення атомного ядра, проклавши шлях до створення жахливої зброї, замість того, щоб розкрити “таємницю” синтезу ядер з метою освоєння внутріатомної енергії на благо людства, із смутком, але цілком слушно зауважив, що в науці “відкривають” не те, що хочуть або конче потрібне, але тільки те, що можливо.З іншого боку, цілий ряд світовизнаних митців переконливо показали, що вони творять цілеспрямовано , ясно усвідомлюючи , що, навіщо і, головне- як роблять те, що роблять.

 

Хибна думка про кардинальну відмінність художньої та наукової творчості(хоча своєрідність кожного виду - факт незаперечний) має своїм наслідком, зокрема, й поширене серед особливо честолюбних початкуючих митців уявлення про мистецтво як про нібито суцільний фейєрверк відкриттів.Хай щастить максималістам! - вони й справді, в разі удачі, відкривають ще незнані до них засоби художньої творчості.

 

Проте, взагалі кажучи, подібне уявлення невірне: це неможливо та й , зрештою, не так уже й потрібно. Невірно, тому що насправді творчість у всіх сферах у своїй основі перебігає за тими ж самими закономірностями - що у “високому” мистецтві, що у “сірому” ремеслі, що у “всемогутній” техніці , де на масу рядових інженерів лише сотні конструкторів та десятки чи й одиниці - винахідників. Вже через це суцільні відкриття неможливі ні в науці, ні в техніці, ні у мистецтві. Та й не конче потрібні , бо людей у мистецтві задовольняє багато що з того, що було виготовлено в епохи Гомера, Есхіла чи Евріпіда, не кажучи вже про Шекспіра або Сервантеса, так само як і в науці та техніці - багато що з відкритого та випробуваного в часи Піфагора та Архімеда, не кажучи вже про Ньютона або Лейбніца. Нові досягнення в мистецтві так само не заперечують попередніх надбань, як нові відкриття в науці не спростовують її справжніх здобутків: Шекспір не може замінити Софокла, як геометрія Лобачевського не перекреслює Евклідову. З іншого боку, певні досягнення в науці та мистецтві, якими б величезними вони не здавались сучасникам, зовсім не становлять краю поступу і не можуть бути перешкодою для дальшого пошуку та вдосконалення.

Таким чином, існує ніби певна рухлива рівновага між старим та новим, традицією та новаторством. Кому не відомий шаржований шлях будь-якого наукового відкриття: “народжується” як єресь, “помирає” як трюїзм. Але такий же життєвий шлях і художніх відкриттів : від різкого несприйняття (і не тільки так званого ”авангарду” - практично зазнавали провалу на першому представленні чи не більшість, скажімо, музичних шедеврів і т.д.) до зневажливого ставлення з боку сьогоднішніх снобів до вчорашніх “вікопомних” звершень (“бабусина музика” , “дідове кіно” і т. д.). Та повернемось до Канта.

На думку «винахідника» трансцендентального ідеалізму, геній тим і відрізняється від інших, що здатен віднаходити в мистецтві відповідне вираження для ідеї. Сутність художньої творчості відтак виявляється в тому, щоб “виражати в душевному стані при певному уявленні те, що не може бути назване (тобто не піддається вербальному означенню -Авт.), робити його таким, що доступне для усвідомлення всіма”.

Звідси уже й краса постає як “вираження естетичних ідей”.

Звідси беруть свій початок і терміни, що так само часто вживаються, як і рідко однаково розуміються, - засоби вираження та мова мистецтва.

Цілком природно, що найліпшим засобом вираження естетичних,- як і будь-яких інших ідей,- була й залишається реальна , справжня , жива мова. Отже, логічно, що те мистецтво, яке користується натуральною, сказати б, мовою і тільки нею, і для якого за часів Арістотеля ще й власної назви не було (художня література, проза), визнається Кантом найліпшим: високим, благородним, естетичним та красним - водночас:

“...Ми не можемо, принаймні для досвіду,- писав філософ,- знайти зручнішого принципу, ніж аналогія з тим видом вираження, яким люди користуються в мовах, щоб із найбільшою повнотою спілкуватися між собою, тобто ділитися не лише поняттями, але й відчуттями. Цей спосіб спілкування з іншими полягає в слові, русі та тоні... Є, отже, три види красних мистецтв: словесні, пластичні та мистецтво гри почуттів.”[40]

З усіх естетичних потреб, які покликане задовольняти мистецтво, на перше місце Кант ставить не чуттєві, але інтелектуальні, а з-поміж останніх - “рефлектуючу здатність судження”. Тобто задоволення від свідомості усвідомлення своїх почуттів і своєї спроможності “поціновувати”- судити про мистецький твір “естетично” (=виходячи із знання законів художньої творчості).

Це цілком логічно висунуло на чоло всіх мистецтв словесні, а серд словесних - поезію.

Відтак європейська художньо-естетична система, яка до Відродження мала в центрі свого “Всесвіту” архітектуру, в коротку епоху ренесансу - живопис, віднині перетворюється на літературоцентричну і залишається такою впродовж майже двох століть - аж до появи, становлення та запанування екранних мистецтв. В теорії, - власне у філософії мистецтва, - це остаточно закріплювало домінування “любомудрування” й історично означало торжество ідеалізму.

Однак, ідеалізм Канта і в галузі естетики, як і в інших галузях філософії, не був послідовним: він містив поступки, з одного боку, - матеріалізмові, з іншого, - суб”єктивізмові. За перше Гегель критикував Канта сам, за критику другого - хвалив Шіллера.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти