ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Почуття краси” як наріжний камінь філософії мистецтва

Фрідріх Шіллер і справді, особливо у перший період своєї творчості, коли він ще не перебував і сам під впливом родоначальника класичної німецької філософії, в теорії мистецтва обстоював суттєво інші ідеї, особливо в аналізі походження та “покликання” мистецтва.

Наріжним каменем своєї теорії Шіллер ставив не “рефлектуючу здатність судження”, а “естетичне почуття, або почуття краси”. Останнє він не зводив тільки до втіхи, “насолоди” прекрасним , тлумачачи його набагато ширше: як певний емоціонально-інтелектуальний стан. Раз виникнувши в людині, цей стан, на думку Шіллера, не щезає безслідно, його “залишки”, сліди,- своєрідна чуттєва пам”ять про втіху від пережитого,-щораз нагадують про себе передчеканням, бажанням повторення.Так виникає потреба, що спонукає людину до діяльності заради її вдоволення, “вгамування”. Останнє, однак , зовсім не настає остаточно, але , навпаки, додатково збуджує, посилює новоявленне почуття, і процес повторюється знову і знову, чимраз інтенсивніше...Шіллер поділяв думку, що театр, зокрема, зобов”язаний своєю появою не тільки природженому потягові людини до нового знання, але й потребі людей “відчувати себе в стані пристрасті “. [41]

Щойно про

Щойно проЩцитоване було написане Шіллером у 1784 році. Через вісім літ він вступає в пряму полеміку з тими, хто, подібно до Канта, намагається “позбавити” мистецтво його, чуттєвої сторони, його покликання надавати втіхи й задоволення:

“Як не стараються деякі новітні естетики, - досить прозоро натякав він,- захищати, ніби від образливого докору, мистецтва уяви та почуття від всезагального переконання, що метою їх служить задоволення, це переконання , однак, залишиться і в подальшому, як і раніше, непохитним, і красні мистецтва неохоче проміняють своє споконвічне, незаперечне і благородне покликання на нове, до якого їх так великодушно прагнуть піднести.”[42]

І Шіллер старається з усіх сил довести, що ні в задоволенні, що його надає мистецтво, ні в мистецтві , що надає це задоволення, нема нічого негожого, а тим більш - сороміцького. Що задоволення зовсім не є синонімом чогось ницього, не гідного людини. Що це теж справа важлива й потрібна. Що люди, які заперечують за мистецтвом право надавати задоволення як його доконечну мету, просто мають хибні уявлення і про природу мистецтва, і про природу того задоволення, якого надає мистецтво:

“Щоб підняти мистецтва у ціні..., - іронізував Шіллер,- їх виганяють із рідного кутка. Аби лиш нав”язати їм чуже і зовсім не властиве їх природі покликання. Їм мають намір зробити велику послугу, підставляючи замість їхнього “легковажного” покликання розважати, - мету моральну. І їх вплив на мораль, що так впадає в око, ніби підсилює цю думку. Те, що мистецтво, яке з такою силою сприяє цій вищій меті людства, чинить цю дію лише мимохідь, маючи при цьому своїм доконечним прагненням таку “хибну” мету, якою вважають задоволення, здається суперечливим.Але ця видима суперечливість могла б бути дуже легко усунена точною теорією задоволення, якби ми таку мали, та закінченою філософією мистецтва.”[43]

 

Як бачимо, Шіллер дещо інакше, ніж Кант, трактував мистецтво, але – так сасмо суто філософськи. Тому й вбачав панацею від усіх непорозумінь - у створенні “закінченої філософії мистецтва”, не визнаючи тим самим такою теорію Канта.

Кант, до речі, також вважав за потрібне створення “закінченої філософії мистецтва”, не виявляючи претензій на авторство…

 

На створення жаданої “закінченої філософії мистецтва” майже успішний замах учинив Гегель.

“Майже” в тому сенсі, що коли б спроба виявилась абсолютно вдалою, іншої б,- “післягегелівської”- естетики вже б не повинно б було бути й не було б...

4.6..Естетика як «наука про прекрасне»

Предметом естетики в інтерпретації Гегеля “є широке царство прекрасного, більш строго кажучи, предметом естетики є сфера мистецтва і до того ж не будь-якого, а саме красного мистецтва”.

Ставлячи “крапки над і”, Гегель далі пише: “точним визначенням нашої дисципліни служить вираз: “філософія мистецтва” або, ще точніше, “філософія красного мистецтва.”[44]

 

Мистецтво, за цією, уже гегелівською, філософією, стає в один ряд з “релігією та філософією і становить лише один із способів пізнання та вираження божественного, найглибших людських інтересів, всеохоплюючих істин духу”[45], - тобто різновидністю, до того ж гіршого сорту різновидністю, - філософії:

Мистецтво має своїм завданням, - вважав Гегель,- розкривати істину в чуттєвій формі, в художньому оформленні ... Бо інші цілі, як, наприклад, повчання, очищення,виправлення, заробіток грошей, прагнення до слави і почестей, не мають ніякого відношення до художнього твору.”[46]

 

СлаветнийССлаветний творець “Науки Логіки” тут також допускається логічної помилки. Художній твір - результат, «вінок» мистецтва, але він його (=всього обсягу явища «мистецтво») не вичерпує: поза увагою залишається ще процес художньої творчості, власне мистецька діяльність, а вона має своїми мотивами найрізноманітніші спонуки, зокрема й ті, що їх зсперечував Гегель.

Якщо навіть повірити, ніби все щойно негативно перераховане ним і справді не має жодного відношення до художнього твору, - а це справді так! - то логічно звідси ще зовсім не випливає, ніби його метою є саме “розкриття істини”, а не, скажімо, надання чуттєвої втіхи, радощів, особливої насолоди, словом - відчуття щастя.[47] Ну, скажіть, добре подумавши, яку-таку істину “розкриває” “Трійця” Андрія Рубльова чи соната F-dur Фредеріка Шопена?

Отже, при такому підході “поза мистецтвом” опиняються не лише всі “не-красні” (архітектура, музика, декоративно-ужиткові тощо), але й багато які художні твори, так би мовити, в межах “красних мистецтв”.

 

Та сталося те, що сталося.

Силою філософського авторитету Гегеля мистецтво виявилось зведеним - редукованим! - до пізнання. “Стало” - в “естетиці” , тобто позірно! - тільки пізнанням.

4.7..Мистецтво як різновид пізнання (і – тільки пізнання!..)І це відбулося закономірно.

Історично - тому. що був зроблений наступний крок по шляху відлучення від мистецтва галузей художнього (матеріального та матеріально-духовного) виробництва,які видавалися і не могли не видаватися тим, хто здійснював це “відлучення”, - мислячій еліті суспільства, філософам та теологам, - не гідними занять “справжньої” людини, під якою, ясна річ, завжди мали на думці свій власний ідеалізований портрет. Кант тільки ділить мистецтва на механічні та естетичні і серед останніх надає перевагу вишуканим (витонченим, красним). Гегель, який починає з того, чим закінчив Кант, хоч і “вбирає” в себе весь досвід також і не-кантівської філософії мистецтва (від Шіллера і Гете до Шелінга та Фіхте), має справу, однак, уже тільки з красними мистецтвами, серед яких чільне місце по праву посідала поезія.

 

Це було закономірно і “логічно”. Бо людська практика, виробництво, творчість, “взяті суб”єктивно” (як кажуть у таких випадках філософи), постають саме як духовне виробництво, як пізнання та самопізнання. “Всезагальна і абсолютна потреба, з якої виходить (з його формального боку) мистецтво, - твердив Гегель,- має своїм джерелом той факт, що людина є мислячим створінням, тобто, що вона творить, виходячи із самої себе і для самої себе те, що вона є, і що взагалі є”. І далі: “Мистецький твір є лише остільки, оскільки він пройшов через дух і вийшов із духовної продукуючої діяльності.”

 

“Дух” віднині чи не назавжди оселяється якщо не геть у всіх, то у переважній більшості праць з естетики та мистецтвознавства.

Тимчасом, в “перекладі” з теософської на філософську мову “дух” означає не більш, як психічну діяльність, включаючи “свідомість” та “підсвідомість”. А в «перекладі» з філософської мови на звичайну людську - що людина виробляє не лише з необхідності, не тільки для задоволення своїх первинних, суто природних (тваринних, фізичних та фізіологічних) потреб - у їжі, одягу, житлі тощо, - а й для вгамування різноманітних інших, особливих потреб, що виникають в процесі задоволення перших. В тому числі також і потреб, названих естетичними.

 

Гегель, як відомо, був не тільки філософом ідеалістичного нарямку, не тільки людиною консервативних поглядів та пруським патріотом, але й, при всьому тому, ще й видатним мислителем, енциклопедично ерудованою особистістю.Тому його філософія, зокрема й естетична теорія, справила величезний вплив чи не на всі напрями громадської думки та тогочасної галузі знань.

Однак сам цей вплив, через зазначені особливості світогляду філософа, був неоднозначним та суперечливим, як і його вчення. Зокрема естетика Гегеля, як і вся його грандіозна за задумом та й за виконанням система, містить у собі нерівнозначні за цінністю моменти. В ній грунтовно, всебічно, глибоко й дотепно досліджуються фундаментальні засади художньої діяльності людини, насамперед і особливо - мистецтва, до того ж тільки мистецтва “витонченого” - красного. Але досліджуються ці закономірності лише в межах, отож і в термінах та умовностях, філософії (= “любомудрування”!). До того ж філософії ідеалістичної, не кажучи вже про те, що й тут, як і на інших частинах вчення Гегеля, далися взнаки його , м”яко кажучи , консервативні погляди в галузі держави та права. Тому Гегеля не тільки “визнавали” та «вшановували» різні люди по-різному , але й заперечували та “долали” рызноно: “младогегельянці” - на відміну від “старих” ,- до того ж - “ліві” та “праві”, затим Фейєрбах, далі Маркс та Енгельс “со прісні”- Лассаль, Дюринг і т.д.- аж до днесь...

 

Гегель хвалить Шіллера за те, що він “прорвав кантівську суб”єктивність”, але обходить мовчанкою, або “мовчки полемізує”, або ідеалістично,- в дусі , так би мовити, свого “абсолютного” духа, - витлумачує ті положення Шіллера, в яких міститься матеріалістичне розуміння походження та суті (“покликання”) мистецтва:

 

“Тварина працює,- писав Шілер,- коли брак чого-небудь виступає спонукальною причиною його діяльності, і вона грається, коли надлишок сил є цією причиною. Безперечно , в таких рухах ми маємо свободу, але не свободу від потреби взагалі, а тільки від певної, зовнішньої потреби” І далі: “Подібно до знарядь тіла і уява в людині має вільний рух та матеріальну гру, в якій вона, без будь-якого відношення до образу , втішається тільки своїм свавіллям та відсутністю пут. Від цієї гри вільної течії уявлень, яка ще здійснюється цілком матеріально і цілком з”ясовно із законів природи, уява, нарешті, у спробі вільної форми робить стрибок до естетичної гри. Це слід назвати стрибком, бо тут виявляється зовсім нова сила.”

 

Досить порівняти ці судження Шілера із словами “молодого Маркса” (котрий тоді ще зовсім не був “марксистом”) про те, що людина , на відміну від тварини, творить вільно, у відповідності із пізнаною мірою кожного виду, отже, “формує матерію і за законами краси” , щоб побачити, які висновки таїлися в судженнях Шіллера. Однак Гегель їх не зробив належним чином: надав їм суто філософського, тобто гносеологічного, смислу та ідеалістично витлумаченого (“перевернутого”) вигляду.

«

Розвиток” естетики, тобто філософії мистецтва, після Гегеля, отже, повинен був іти не лише в плані позитивного продовження та поглиблення всього того, що геніально “схоплено” та узагальнено ним, але й у напрямах різнобічного долання його підходів та інтерпретацій.

Значним кроком на цьому, другому, напрямі матеріалістами визнаються, зокрема, концепції так званих «російських революційних демократів», особливо Чернишевського.

Якщо в літературно-критичних працях М.Добролюбова, Д.Писарєва, філософських есе О.Герцена “долався” насамперед суспільно-політичний аспект гегелівської системи, то М.Чернишевський, услід за Л.Фейєрбахом, прагнув матеріалістично спростувати самі ідеалістичні засади гегелівської філософії мистецтва і надав громадсько-політичним висновкам із матеріалістичного потрактування мистецтва більш-менш стрункий вигляд революційно-демократичного учення.

В силу історичних особливостей розвитку російської суспільної думки в Х1Х столітті (домінування впливу німецької філософії, філософський “бунт” П.Чаадаєва - чи не єдино справді російського філософа за всю історію, - десятилітня перерва у викладанні філософських дисциплін в російських університетах внаслідок царської заборони, відновлення викладання філософії виключно в теософських параметрах тощо) саме цей аспект філософії мистецтва набрав особливого значення і відіграв досить своєрідну, щоб не сказати підступну, роль у формуванні російських філософських традицій взагалі, появі так званої марксистсько-ленінської естетики зокрема.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти