ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


КРЕДИТНИЙ МОДУЛЬ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ

ПЕРЕДМОВА

 

 

Стрімкий науково – технічний розвиток, який став особливо помітним у другій половині ХХ ст., характеризується тим, що наука і техніка увійшли в усі сфери людської діяльності. Лінгвістика з периферійної науки стала однією з найвагоміших. Саме в другій половині ХХ ст. виникли такі нові галузі мовознавства, як лінгводидактика, інтерлінгвістика, інженерна лінгвістика, комунікативна лінгвістика, нового сенсу набуває документна лінгвістика.

Розуміння мови як безпосереднього спілкування, інтеракції – це ставлення до неї як до форми соціальної взаємодії, мовного коду, який увібрав у себе всі можливі типові моделі стосунків людей у певному суспільстві, соціокультурній спільноті.

При постійному зростанні значення теорії комунікації важливо не лише знати мову, а й пізнавати сутність спілкування, уміти оперувати як мовними, так і позамовними засобами при створенні текстів / дискурсів офіційно – ділового та інших стилів, залучати можливості новітніх інформаційних технологій.

Конспект лекцій з дисципліни «Документна лінгвістика» покликаний у стислій формі дати студентам гуманітарного спрямування необхідні теоретичні знання та певні навички застосування, аналізу та удосконалення лінгвістичної складової й супутніх явищ інформаційно – комунікативної діяльності. При цьому, подаються основи документної стилістики, методи аналізу тексту й дискурсу як напряму міждисциплінарного вивчення, мовно – стилістичні та паралінгвістичні засоби рукописних, друкованих та віртуальних текстів.

КРЕДИТНИЙ МОДУЛЬ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ

ЗАСАДИ ТА ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ДОКУМЕНТНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

 

Мета: формування системи знань про розвиток документної лінгвістики як теоретико-прикладної дисципліни, про текст як наукове поняття та об’єкт вивчення документної лінгвістики.

 

ТЕМА 1. Документна лінгвістика як теоретико-прикладна дисципліна

Лекція 1. Теоретичні основи документної лінгвістики

1.1. Історичні витоки документної лінгвістики

1.2. Місце документної лінгвістики в системі мовознавчих наук.

1.3. Традиційні та нові напрями лінгвістичних досліджень

 

Місце документної лінгвістики в системі мовознавчих наук

Видатний вчений М.М. Бахтін назвав текст «первинною даністю всього гуманітарно-філософського мислення», «безпосередньою дійсністю», з якої можуть виходити всі лінгвістичні дисципліни.

Історично текст є вихідною одиницею мовознавчих досліджень, оскільки філологія виросла з потреб дослідження та тлумачення древніх текстів.

Текстологія – сукупність прийомів для вивчення історії тексту, встановлення основного тексту та його варіантів, авторства та часу написання, підготовки тексту відповідно до типу видання. Практичним результатом текстологічних пошуків є публікація пам’яток.

Текстологія – сучасний термін, раніше вживалися такі, як філологічна критика, археографія, екзегетика, герменевтика.

У мовознавстві тексти досліджує лінгвостилістика, на основі якої виникла лінгвістика тексту. До сфери лінгвостилістики належить опис типів текстів. ДЛ вивчає класифікацію текстів службових документів.

Документна лінгвістика пов'язана з синтаксисом. Цей розділ граматики вивчає будову та значення словосполу­чень і речень, їхні функції й умови вживання, способи зв'язку слів у словосполученнях, речень у тексті. Об'ємно-прагматичне членування тексту, темо-рематичний зв'я­зок, виділення складових тексту є об'єктом вивчення у синтаксичній теорії та документній лінгвістиці.

Документна лінгвістика спирається на розробки управ­лінського документознавства, а саме: класифікацію управ­лінських документів, вивчення їх змісту та зовнішньої форми, характеристики документної інформації, викори­стання засобів уніфікації та стандартизації.

Інформатика, або теорія інформації, також зай­мається текстами, оскільки в них зафіксована управлінсь­ка інформація, та здебільшого інформаційні роботи прово­дяться на матеріалі текстів. Інформатика розглядає тексти службових документів як інформаційні документи -- з погляду інформації, яку вони передають. У межах цієї на­уки вивчаються питання стосовно змістової та структур­ної організації текстів документів, питання їх уніфікації, типології та класифікації, принципи і методи створення, аналізу та інформаційного оцінювання, перетворення і трансформації різних видів текстів.

Теорія інформації розширила коло проблем документ­ної лінгвістики, ввела такі поняття, як інформація, код, канал зв'язку, процес декодування тощо.

Поняття підтексту, проспекцїі, ретроспекції запози­чено науковою галуззю з літературознавства.

Тексти вивчає також теорія редакційно-видавничої справи, в межах якої проводяться дослідження та прак­тична робота стосовно вдосконалення з погляду логіки, послідовності викладу, внаслідок цього — підвищення ефективності сприйняття тексту. Документна лінгвістика спирається на теорію редагування текстів, використовую­чи її для правки текстів службових документів.

Документна лінгвістика інтегрує також дані суміжних наук — філософії, логіки, семіотики. Кожна лінгвістична теорія враховує філософські питання про відображення людським мисленням довкілля, відношення мислення до мови, співвідношення мови і мовлення. Мислення здійс­нюється за допомогою мови, і дослідити характер мислен­ня можна тільки через мову. Такі проблеми документної лінгвістики, як внутрішні зв'язки мовної структури, ме­тоди і методики лінгвістичного дослідження, розв'язують­ся за допомогою філософії. У свою чергу, документна лінгвіс­тика збагачує філософію новими фактами, що ілюструють філософські положення.

Семіотика — наука про загальні властивості знаків і знакових систем. Однак документна лінгвістика розгля­дає текст, записаний знаками природної мови.

Зв'язок документної лінгвістики з логікою, яка вивчає форми вираження одиниць мислення — понять, суджень, умовиводів — полягає у тому, що процес мислення мож­ливий тільки через мову, з іншого боку, змістом мови є думка особи. Логіка спрямована на розкриття законів мис­лення, його форм, будови, руху1. Текст службового доку­мента створюється за законами логіки — він має бути зміс­товним, послідовним, точним, несуперечливим. Логічна послідовність викладу особливо увиразнюється у тих до­кументах, у яких немає суб'єктивних (емоційних, експре­сивних) елементів, виявлення особистого ставлення до справи, до особи у тексті. Логіка збагачує термінологію до­кументної лінгвістики такими термінами, як суб'єкт, пре­дикат, об'єкт.

Документна лінгвістика пов'язана з психолінгвісти­кою. Накопичення інформації та зберігання її у пам'яті, можливість вилучення необхідних для певної ситуації фактів із тезауруса індивіда — важливі при описі підкатегорій тексту — ретроспекції та проспекції. Психолінгвіс­тика спрямована на виявлення закономірностей роботисвідомості при сприйманні та переробці отримуваної ін­формації. Організацію та поєднання мовних засобів, у яких реалізується така інформація, досліджує документна лінгвістика.

Текст як об'єкт комунікативної діяльності, зокрема опис засобів комунікативної взаємодії, способи її оптимізації й ефективності, інтерактивні стратегії, рівні мовлен­нєвих операцій, типи мовленнєвих актів вивчають лінг-вопрагматика, теорія дискурсу, соціолінгвістика, теорія мовленнєвої діяльності та ін.

Отже, текст — це об'єкт, що пов'язує багато галузей діяльності, які спеціально спрямовані на вивчення тексту та суміжні, котрі використовують його як метод і спосіб професійної діяльності. Інтеграція наук дає змогу глибше зрозуміти багато теоретичних і практичних проблем.

 

 

Лекція 2. Текст як об’єкт дослідження

 

2.1. Трактування тексту у науковій літературі.

2.2. Ознаки тексту.

2.3. Текст і дискурс.

2.4. Класифікація текстів у документній лінгвістиці.

 

Ознаки тексту.

Текст як лінгвістичне явище характеризується такими ознаками: зв’язністю, цілісністю, інтенційністю (авторською метою), інформативністю, ситуативністю (зв’язністю з контекстом), членованістю (наявністю смислових частин), інтегративністю (єдністю цих частин), модальністю (особистісним ставленням), розгорнотістю, послідовністю, динамізмом зображуваного тощо. Найважливішими є зв’язність і цілісність. Зв’язність - категорія, що характеризує особливості з’єднання всередині тексту його елементів. Цілісність - категорія, пов’язана зі смисловою єдністю. Текст може бути зв’язним, але не цілісним і, навпаки, цілісним, але незв’язним.

Ознаками, які характеризують текст як результат (і засіб) комунікації, є смислова цілісність (тематична єдність), комунікативна єдність і структурна єдність. Ці ознаки базуються на певних категоріях.

Текст і дискурс.

Текст як явище мовної та позамовної дійсності - складний феномен, який виконує різноманітні функції: бере участь у комунікації, допомагає зберігати та передавати інформацію в просторі й часі, фіксує психічне життя індивідуумів, є продуктом конкретної історичної епохи, формою існування культури тощо.

Текст - результат спілкування (інтеракції та трансакції), його структурно - мовна складова і одночасно кінцева реалізація; структура, в яку втілюється «живий» дискурс після свого завершення.У такому розумінні текст постає як «вичерпний», зупинений дискурс.

Термін «дискурс» використовується у різних значеннях, що дає змогу вченим стверджувати про “розмитість” його поняттєвих меж. Зокрема, поняття дискурсу асоціюється з усіма виявами комунікаціїї в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, дискурс мочання); комунікацію в межах окремих каналів (візуальний, слуховий, тактильний), виявом правил спілкування, спосіб викладу та втілення прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний).

Дискурс визначають також як носія різних типів інформації в комунікації: раціональної, духовної віри, світобачення, поривань тощо.

Дискурс ототожнюється із предметом дослідження різних наук (соціологічний, політологічний, філологічний). У багатьох текстах дискурс сприймається як вияв культурної комунікації, етнокультурних особливостей спілкування, культурно-історичних особливостей комунікації. Соціальні, вікові та статеві характеристики учасників комунікації ототожнюються з типами дискурсу (політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, радикальний).

Поняття дискурсу часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний тощо), характеристиками мовлення окремої людини і груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний).

Розглядається дискурс і як функціональний стиль, різновид мовлення, різновид функціонального стилю, цього реалізацію в різних сферах спілкування; як жанр художньої літератури.

У лінгвістиці поняттєвий діапазон терміна дискурс теж широкий. Розмитість терміна «дискурс» зумовлена двома причинами: історією становлення, коли в семантичній «пам’яті» лексеми утримуються ознаки попередніх її вживань, і певною невизначеністю місця поняття «дискурс» у системі існуючих категорій та модулів вияву мови.

З огляду на різноманіття тлумачень, поняття «дискурс» можна визначити так:

Дискурс (французькеdiscourse - мовлення) - тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву, відбувається у межах конкретного каналу спілкування; синтез когнітивних, мовних і позамовних чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежними від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.

Іншими словами, дискурс - це сукупність мовленнєво - мисленнєвих дій комунікантів, пов’язаних із пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом).

Роль дискурсів в організації засобів мовного коду є значною. Рос. мовознавець М. Макаров порівнює значення поняття «дискурс» у сучасній комунікативній і когнітивній лінгвістиці зі значенням грошової одиниці «євро» в об’єднаній Європі.

Отже, дискурс можна вважати одночасно живим процесом спілкування і найзагальнішою категорією міжособистісної категорії інтеракції. Дискурс - найзагальніша організація мовного коду (засобів мовної системи) у спілкуванні, поле зустрічі особистостей у конкретних психологічних і соціальних обставинах. (Інтеракція міжкультурна - взаємодія носіїв різних культур і, як правило, мов у процесах міжкультурної комунікації з використанням вербальних та невербальних засобів мовного коду; інтеракція мовленнєва - взаємодія комунікантів у процесах спілкування з використанням засобів мовного коду).

Отже, між текстом і дискурсом існують певні відмінності:

1. Текст - ніби «застиглий» дискурс; це дискурс, який «зупинили», вилучивши з них живі обставини, учасників з їх психологічними, психічними, когнітивними, соціальними особливостями, часом, місцем, обставинами спілкування тощо.

2. У тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються паралінгвістичні засоби.

3. Текст - одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс - комунікативного. «Текст» і «дискурс» можна розглядати як відповідники «речення» і «висловлювання» - висловлювання об’єднує саме речення і соціальний контекст його використання.

4. Текст - одиниця лінгвальна; дискурс - соціолінгвальна, інтерактивна (і трансактивна).

5. Термін «дискурс», на відміну від терміна «текст», не застосовується до давніх текстів, зв’язки яких із життям не відтворюються безпосередньо.

Описовий метод.

Провідною проблемою документної лінгвістики є проблема методології, тобто методів дослідження тексту.

Метод (від грец. Methodos – шлях дослідження, пізнання) – система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні та практиці, тобто спосіб організації теоретичного і практичного освоєння дійсності.

Термін «метод» використовують у загальнонауковому, філософському значенні як спосіб пізнання і тлумачення будь-якого явища та у спеціально-науковому – як спосіб дослідження й опису об’єкта у певній галузі науки. Прийоми роботи з об’єктом у межах певного методу називається методикою. Прийоми можуть бути загальними (дедукція, індукція, гіпотеза, аналіз, синтез) та частковими.

Описовий метод – система дослідницьких прийомів, які використовуються для характеристики явищ мови на певному етапі її розвитку.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: виділення одиниць аналізу (слова і речення); їх членування (вторинна сегментація: поділ речення на словосполучення; словосполучення на словоформи тощо); класифікація та інтерпретація виділених одиниць. Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації.

Серед прийомів зовнішньої інтерпретації використовують логіко-психологічної та міжрівневої інтерпретацій. Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв’язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність речення і судження, глибинна семантична структура речення та ін.). Суть прийомів міжрівневої інтерпретації полягає у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниці іншого рівня.

Прийоми внутрішньої інтерпретації – це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв’язків. Оскільки одиниці мови мають власну будову, то її вивчення передбачає власну, або внутрішню, інтерпретацію.

 

Структурний метод.

Синхронний аналіз мовних явищ на основі зв’язків і відношень між мовними елементами тексту можливий завдяки застосуванню структурного методу, мета якого – вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи та частини якої співвіднесені й пов’язані системою лінгвальних відношень. Структурний метод реалізується у методиках – дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційного аналізу.

Дистрибутивний аналіз – методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті. Можливість її використання полягає в тому, що кожна мовна одиниця має своє особливе оточення.

Методика безпосередніх складників орієнтована на подання синтаксичної структури словосполучення та речення у вигляді ієрархії складників. Таким чином, при членуванні речення виділяється ядро конструкції та периферійний елемент. Наприклад, написав листа: дієслово написав – ядро, а листа – периферійний елемент.

Аналіз за безпосередніми складниками ґрунтується на таких правилах:

· Кожного разу дозволяється зробити тільки одне членування.

· У процесі поділу не допускається перестановка складників.

· У кожному членуванні береться до уваги тільки результат останньої перестановки.

Суть трансформаційної методики полягає у тому, що в основі класифікації мовних структур лежить їх відповідність іншим за будовою структурам, тобто можливість однієї структури перетворюватися на іншу. Наприклад, активна конструкція дієслів у текстах документів може трансформуватися у пасивну: Ви не оплатили рахунки. – Рахунки Вами не оплачені.

Трансформаційний аналіз використовують у лінгвістичних дослідженнях синтаксису, морфології, словотвору, лексичної семантики. Ця методика застосовується в теорії та практиці комп’ютерного перекладу.

 

3.3. Математичні та комп’ютерні методи і прийоми аналізу тексту.

Математичні методи почали активно використовувати в середині ХХ ст. Стимулом для цього стали перспективи машинного перекладу.

Розрізняють кількісні і статичні методи. Кількісні зводяться до підрахунку частоти вживання мовних одиниць. Статистичні методи передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мовленні, становлення зв’язків між мовними елементами.

Математичні методи можуть виступати частиною інших методів, але мають і свою самостійну цінність. У межах лінгвістики виокремилися два розділи – лінгвостатистика і стило статистика.

Лінгвостатистика досліджує, що в мові визначається правом вибору мовця, а що зумовлено її іманентною структурою, і як ці два параметри кількісно співвідносяться між собою Статистичні закономірності лежать в основі організації тексту. Покриття тексту різними словами відповідає такій закономірності: на початку тексту різних слів більше, а далі їх менше. За допомогою статистичних методів визначають семантичні відстані між словами.

Стилостатистика – це визначення і характеристика стилістичних особливостей окремих творів чи творів авторів через кількісні відношення використаних мовних елементів. Статистичний підхід дає можливість зробити висновки про словниковий запас, рівень кваліфікації, пріоритетні інтереси автора службового документа.

Крім статистичних методів, у лінгвістиці тексту застосовують методи теорії інформації, математичної логіки.

Дані теорії інформації використовують для економічного передавання інформації засобами мови В офіційно-діловому стилі усуненню надлишкової інформації сприяє уніфікація мовних засобів, закріплення за однотипними, часто повторюваними ситуаціями ключових слів, типових мовних конструкцій. У цьому випадку варто звернутися до феномену телеграми: незважаючи на скорочення слів та усунення службових слів, її зміст залишається зрозумілим.

З математичної логіки лінгвістика тексту запозичила символічну мову: знаки входження, перетину, поєднання, більше, менше, подібно тощо. Використання елементів математичної логіки вплинуло на збагачення прийомів дослідження мови – алгоритмізацію, графічні обчислення, матричне визначення істинності функцій складних висловлювань тощо.

Отже, для дослідження у лінгвістиці тексту використовують різні загальнонаукові та спеціальні лінгвістичні методи, що позитивно впливає на вивчення тексту документа.

 

Питання для самоперевірки:

1. Що таке метод?

2. Що таке методика?

3. Яке призначення описового методу?

4. Поясніть специфіку структурного методу. У яких методиках він реалізується?

5. Охарактеризуйте математичні та комп’ютерні методи і прийоми аналізу тексту.

 

Змістова композиція тексту.

Композиція тексту – це побудова документа, яка об’єднує всі його елементи в єдине ціле. Це форма вираження і розвитку теми.

Традиційно виділяють два рівні композиції – змістовий ( змістово-логічний) і лінгвістичний.

Змістова композиція включає змістову структуру, що передбачає виділення у тексті основних композиційних частин, засоби розміщення змісту тексту – «семантичні опори» та лексичну стратифікацію тесту.

Зміст службового документа визначається його номіналом і видом номіналу, які є важливими елементами підготовки читача до сприйняття інформації, закладеної у повідомленні.

У композиційному відношенні тексти службових документів є клішованими, тобто із чітко визначеною композиційною структурою. Змістова композиція тексту службових документів передбачає його поділ на такі композиційні частини – вступ, основна частина – доказ чи виклад, закінчення.

Лексичний розподіл змісту, який є лексичною стратифікацією, є наступним аспектом зхмістової композиції. Тема тексту документа знаходить свій вияв у тематичних групах лексики, що об’єднуються у тематичні ланцюжки, які забезпечують тематичну цілісність.

Тематичний ланцюжок може складатися з термінованої лексики, яка залежить від законодавчих і нормативних актів органів влади і управління і забезпечує точне формулювання термінів.

Лексика службового документа має відповідати вимогам ділового стилю. Для підвищення інформативності тексту кожне слово має нести певне смислове навантаження.

Окремий тематичний ланцюжок становить номінал документа та заголовок до нього, повторення цієї номінації у вступній частині документа.

До розподілу змісту належить питання виділення у тексті тематичних стрижнів. Сукупність таких інформативних лексем становить семантичний каркас тексту, насамперед усталених фраз (ключових слів, мовних кліше, типізованих речень), які є виявом уніфікації мовних засобів організації тексту.

Частотність використання мовних кліше зумовила поділ службових документів на дві категорії:

· З низьким рівнем стандартизації, в яких заздалегідь можна передбачити і сформулювати найзагальніші відомості, спосіб викладу залежить від конкретної ситуації.

· З високим рівнем стандартизації, в яких може бути передбачений не лише формуляр документа, але й слова, словосполучення та речення, за винятком індивідуальних відомостей про особу, які вписуються у бланк від руки.

Під стандартизацією мови документа слід розуміти встановлення правил добору слів і термінів, правил побудови речень і словосполучень.

Типізація текстів – це процес створення тексту-зразка, тексту-стереотипу, на основі якого можуть бути побудовані тексти аналогічного змісту.

Типізація службових документів дає змогу моделювати будь-який текст.

 

Лінгвістична композиція.

Лінгвістична композиція передбачає ієрархію мовних одиниць, з яких складається текст. У цій ієрархії кожна одиниця вищого рівня містить одиниці більш низького рівня: текст (чи макротекст), мікротекст (надфразову єд­ність) та в окремих випадках — речення, її складність за­лежить від обсягу тексту — чим більший обсяг, тим склад­ніша лінгвістична структура та більша кількість рівнів. Співвідношення між складовими тексту: речення — склад­не синтаксичне ціле (мікротекст) — текст (макротекст).

Нині є різні погляди на характер одиниць, які станов­лять текст. Більшість науковців визнають, що надфразова єдність, або складне синтаксичне ціле, є компонентом тек­сту. З погляду архітектоніки у тексті надфразові єдності виділяються за допомогою абзаців. Надфразова єдність є лінгвістичною композиційною одиницею, а абзац — струк­турною композиційною одиницею, використання якої зумовлено авторською інтенцією.

У текстах службових документів архітектонічний поділ на абзаци має відповідати його лінгвістичному поділу на надфразові єдності, оскільки це сприяє ясності передаван­ня думок автора. Об'єднання декількох надфразових єд­ностей в одному абзаці ускладнює сприйняття тексту та створює враження хаотичності викладу. З іншого боку, поділ однієї надфразової єдності на кілька абзаців виправ­даний лише тоді, коли це зумовлено функціями тексту.

До лінгвістичної композиції належать такі засоби зв'яз­ку:

· засоби єдності, до яких належать граматичні засоби
зв'язку (єдність, співвідношення видо-часових і способових форм дієслів), однорідність лексики, темо-рематичний зв'язок, кореференція (однотемність);

· конектори (зв'язки);

· демаркатори.

Функціональна організація структури тексту пов'язана н поняттям актуального членування речення (висловлю­вання) членування на тему (дане, відоме, основа) і рему (нове, ядро)1. В уніфікованих текстах документів постійна інформація є темою, а змінна — ремою2. У зв'язних і тра­фаретних текстах речення завжди має починатися з по­стійної інформації. Змінна розміщується за постійною і гра­матично узгоджується з нею.

У таблиці постійна інформація фіксується по горизон­талі, а змінна — по вертикалі. В анкеті змінна інформація може розміщуватися і по вертикалі, і по горизонталі.

Отже, виявлення функціональної структури тексту дає змогу читачу полегшити процес розуміння і запам'ятовування тексту.

Лексичними засобами зв'язку компонентів тексту є конектори та демаркатори. Сукупність елементів, за допомо­гою яких здійснюється зв'язок між двома чи більше компо­нентами тексту, називається конектором. Зв'язок речень за допомогою конектора зумовлений наявністю у зв’язних реченнях відповідних граматично чи семантично поєдна­них слів чи групи слів. Конектори чітко встановлюють ло­гічний зв'язок між подіями, які описуються у різних речен­нях, надають зв'язку цих подій однозначне тлумачення. У текстах документів поширені такі види конекторів: лексич­ні повтори, які можуть вказувати на зміст попередніх і на­ступних речень чи цілих фрагментів тексту; займенники і дієприкметники, що вживаються як засоби заміни слів (слова-замінники з більш вузьким значенням) — номен­клатурних назв і термінів (вказаний, зазначений, наведений, цей, такий), у текстах контрактів (договорів) цю функцію виконують рольові позначення контрагентів (Замовник — Виконавець, Орендатор — Орендодавець, Покупець — Про­давець і т. д.), які замінюють розгорнуті номінації юридич­них осіб; обмежено використовують загальні назви замість власних, родові поняття замість видових; прислівники, прийменники, сполучники, вставні слова, які вказують на причинову залежність, часові відношення тощо: тоді, оскільки, у той час як, потім, коли, тепер, отже, з одного боку, з іншого боку, разом з тим, у той самий час, а, але. У інших видах текстів використовують конектори — замін­ники з ширшим значенням.

У трафаретних текстах вживають і інші види конек­торів — спеціалізовані словосполучення та речення, які вставлені у текст і вказують на розташування у ньому ко­ординати або іншого його фрагмента. Наприклад: у по­дальшому, надалі, названий у п. 5, наведений (вказаний) у п. 2.3.3, (додаток №). Додаткова інформація подається як «текст у тексті», тобто виноситься за основний текст і має свій заголовок — Примітка.

У текстах широко використовуються демаркатори — спеціальні графічні знаки, що розмежовують одну части­ну тексту від іншої, чи один текст від іншого, їх призна­чення — встановлення меж тексту — початку і кінця. У зв'язку з цим розрізняють внутрішньотекстові та гра­ничні демаркатори.

Історично першими з'явилися граничні демаркатори як матеріальні об'єкти, які збігалися з межами носіїв ін­формації (межі кам'яної плити, глиняної таблички, поча­ток і кінець свитку тощо).

В уніфікованих текстах службових документів як лек­сичні засоби організації тексту використовують такі гра­ничні демаркатори:

1.Спеціальні слова і вислови, які позначають початок тексту. У службових документах початок тексту здебільшого позначається ключовими словами, усталеними дієслівни­ми і прийменниковими конструкціями залежно від їх виду та призначення: Прошу.., Доводжу до Вашого відома.., Надсилаємо.., Пред'являємо рекламацію.., які допомага­ють розкрити основну думку тексту; У зв'язку з.., Посила­ючись на договір.., Відповідно до Закону.., які вказують на причину, яка призвела до укладання документа. Такі де­маркатори тісно пов'язані з назвою документа та його за­головком, що несуть велике ідейне навантаження. Ці реквізити виділяються типом шрифта (в електронному тексті), його розміром (12 — 14 друкарських пунктів), розрядкою (збільшенням пробілів між літерами) (НАКАЗ, II К А З І В К А) та міжрядковим інтервалом (реквізити документа відокремлюють один від одного 1,5—3 міжряд­ковими інтервалами). Тексти службових листів, як прави­ло, починаються зі звертань.

2. Вислови для позначення кінця тексту. У текстах до­кументів вони різноманітні, залежать від виду документата складу його реквізитів. Наприклад, у службових листах це прощальні фрази: з повагою.., з вдячністю пова­гою, залишаємось з пошаною, бажаємо успіхів та ін. У
довідці заключний вислів: довідку видано для подання
до...
У характеристиці: характеристику видано для по­
дання до...
У дорученні: доручення дійсне протягом трьох
років.
У наказі: контроль виконання наказу залишаю за…або контроль виконання наказу покласти на...

 

Архітектоніка тексту.

4.4.1. Абзац та його виділення.

Ефективність сприймання і запам'ятовування повідом­лення визначається ефективністю структури тексту, тобто забезпечується архітектонічною досконалістю, яка е у гра­фічно-знаковій тканині документа. Формальна структура тексту — архітектоніка являє собою об'ємно-прагматичне членування тексту на абзаци, пункти, підпункти. Для тек­сту службових документів оптимальним є співвіднесеність лінгвістичної структури та архітектоніки: межі абзацу збігаються з межами надфразової єдності. За підрахунка­ми вчених, такий поділ удвічі полегшує розуміння та запам'ятовування тексту.

Складне синтаксичне ціле та абзац співвідносяться між собою як словесна тканина та форма її подання. Вони різ­няться своїм значенням відносно тексту як цілого. Понят­тя «абзац» може застосовуватися тільки до писемного мов­лення, «надфразова єдність» може належати як до писем­ного, так і до усного мовлення.

Термін «абзац» вживається у двох значеннях:

· Це відступ праворуч на початку першого рядка кож­ної частини документа.

· Відрізок письмового чи друкованого тексту від одного
червоного рядка до іншого, що містить надфразову єдність
чи її частину, рідше — одне просте чи складне речення.

У даному випадку важливо розрізняти надфразову єд­ність і складне речення. Від складного речення вона відріз­няється тим, що речення, які містяться в надфразовій єд­ності, є більш самостійними і відповідно зв'язки між ними — менш тісні.

Виділення абзаців — спосіб семантико-стилістичного виділення речень. Це просторово-композиційне, експресивне явище, оскільки виявляється на графічному, інтонаційному (ритмо-мелодійному) рівнях. Слід пам'ятати, що абзац — це засіб впливу на адресата на невербальному (несловесному) рівнях. Для досягнення комунікативної мети важливо використовувати максимум можливостей, що діють на свідомість і підсвідомість.

Типовий абзац складається з трьох частин: зачин (фор­мулюється мета абзацу), фраза (основна інформація абза­цу), коментарі (підбиття підсумків того, про що йшлося в абзаці). Розміщення інформації в абзаці може бути різним. Як правило, перше речення містить основну думку (тому) абзацу і є головним компонентом його структури. Кожне наступне речення продовжує, поглиблює, конкре­тизує інформацію, висвітлену у попередньому реченні. Ос­таннє речення підсумовує викладене. У іншому випадку основна думка може бути зосереджена в першому й остан­ньому реченнях, а проміжні речення виконуватимуть коментуючу функцію.

У тексті документа обов'язково виділяють абзацами етикетні формули початку і кінця тексту, композиційні частини тексту — вступ, основну частину, висновки.

Вважається, що середня довжина абзацу має бути 4—б речень. Це властиво текстам художньої чи публіцистичної літератури. Однак у текстах службових документів абзаци часто складаються з одного чи двох речень, що зумовлено єдністю змісту і послідовного, конденсованого викладу.

У науковій літературі правила, за якими у тексті виді­ляються абзаци, зводяться до таких:

1. Речення, які розпочинають абзац, містять у собі ос­новну ідею тексту. Вони можуть розпочинатися вставни­ми словами та зворотами: отже, таким чином, у цілому, зважаючи на викладене, з огляду на наведене вище...
тощо. Вони включають нову інформацію порівняно з попе­реднім реченням. У таких реченнях вживаються слова та вислови, які не згадуються у попередньому абзаці.

2. Це речення із повторюваною інформацією про одну й
ту саму особу (особи), пов'язані дистантним зв'язком, їх
формальна ознака — повторення тих самих іменників у
називному відмінку в різних частинах тексту.

3. Речення, що починаються займенниками він, вона, воно, які не належать до останнього іменника попередньо­го речення.

4. Наступні після діалогу чи полілогу речення.

5. Речення, які за смислом не можуть контактувати
(розміщуватися) в одному рядку з попереднім, оскільки абзацні речення тексту повинні бути у логічному відношенні однорідними і відповідно зіставлюваними.

6. Не слід виділяти в абзац речення, які мають другорядне значення. Такі речення не входять в один рядок із зачинами інших абзаців, які виражають основний зміст попередньої частини тексту.

У службовому документі кожен аспект питання, викла­деного у ньому, має займати певне місце в його логічній структурі та не збігатися з іншим аспектом. Недотриман­ня цієї умови призводить до розтягнутості, довгих вступів, складних мотивувань, повторення вже сказаного раніше. Тому кожен аспект змісту має виділятися в окремий неве­ликий абзац, який може містити одне чи кілька речень, які виражають закінчену думку.

4.4.2. Графічно-шрифтове оформлення

У службових документах процесу уніфікації підлягає не лише зміст документа (на рівні слововживання, лек­сичної сполучуваності, граматики), але і його форма, гра­фічно-шрифтове оформлення. Незвичні для читача конс­трукції, нестандартне оформлення тексту ускладнюють процес розуміння, роблять його багатозначним.

Важливим засобом організації тексту є внутрішньо-текстові демаркатори. Ранні графічні демаркатори не виконували функцію впорядкування тексту, тобто не вка­зували на розміщення виділюваної частини у цілому тексті. Такими були червоний рядок, спеціальне креслення (у подальшому спеціальний шрифт) великої літери першого слова чи зрідка кількох перших слів, відстань між рядка­ми з одного чи більше рядків, спеціалізовані знаки -; лінії тощо. Пізніше виникли та поширилися рубрикатори — поєднання слова (розділ, підрозділ, пункт, підпункт) чи знака з порядковим числівником або літерою алфавіту. Це внутрішньотекстові демаркатори, призна­чені для впорядкування частин всередині тексту, полег­шення його семант

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти