ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Тема 2. Основні поняття аналізу тексту в документній лінгвістиці

Лекція 4. Композиція тексту службових документів.

4.1. Загальні вимоги до створення тексту службового документа.

4.2. Змістова композиція тексту.

4.3. Лінгвістична композиція.

4.4. Архітектоніка тексту.

4.1.Загальні вимоги до створення тексту службового документа.

Підготовка – найважливіший етап у створенні документа. Слід дотримуватися основних принципів при укладанні текстів службових документів. Серед них – обєктивність, що виражається у реальному відображенні дій, констатацій фактів, які відбулися чи відбуваються. Службові документи оформляються переважно від імені юридичної особи – установи або її структурного підрозділу, тому субєктивно-оцінювальна модальність має бути зведена до мінімуму. Більшість службових документів пишуться від третьої особи. Повна обєктивність досягається високим ступенем безособовості, відсутністю особистих моментів у оцінюванні фактів, певних виробничих ситуацій у викладі, зокрема, у доьорі лексики, ситаксичній будові.

Логічна послідовність викладу досягається тісним логічним звязком усіх компонентів документа, чітко виявленими причинно-наслідковими зв’язками між фактами, причому ці зв’язки можуть виражатися у межах одного речення чи у цілому тексті. Крім того, логічна послідовність може реалізуватися іншими типами зв’язків: протиставленням (вираженим сполучниками проте, однак), логічним підкресленням черговості (одночасно, спочатку, потім), мети (з цією метою, для цього, тому), результативності (отже, таким чином, у результаті), конкретизацією певного місця у тексті (наприклад, зокрема, як-от). Логічна послідовність досягається за рахунок чіткого членування тексту на окремі пункти.

Повнота інформації полягає у тому, що всі необхідні для правильного розуміння складники думки мають у тексті своє словесне вираження. Повним називають той документ, зміст якого вичерпує усі обставини, пов’язані з питаннями, що порушуються.

Точність, ясність викладу передбачають одночасність розуміння змісту документа, уникнення двозначності. Доцільно дібрані слова і вирази, які найбільш економно і водночас повно передають думку, сприяють конкретності викладу. Ясність тексту визначається правильністю його композиційної структури, відсутністю логічних помилок, чіткістю формулювань; передбачає уникнення суперечностей. Текст слід вважати ясним, якщо при першому його сприйнятті адресат зрозумів той смисл, який був закладений у нього автором.

Переконливість – надзвичайно важлива риса службових документів: аргументовано, доказово викладений зміст документа може пришвидшити прийняття управлінського рішення, створити умови для налагодження співробітництва тощо. Переконливість викладу забезпечується обґрунтуванням думки, доказовістю матеріалу. Точністю у доборі фактів і цифрових даних.

Лаконічність викладу досягається продумуванням послідовностіусіх етапів викладу змісту, добором аргументів. Лаконічним вважається документ, у якому немає зайвих слів, повторень, плутанини вдеталях.

Нормативність мовних засобів, які вживаються у текстах службових документів. Мовне оформленя має відповідати нормам сучаснох української літературної мови. Головна вимога – зрозумілість – забезпечується вживанням загальновідомих слів, офіційних термінів, унормованих у словниках, довідниках.

 

Змістова композиція тексту.

Композиція тексту – це побудова документа, яка об’єднує всі його елементи в єдине ціле. Це форма вираження і розвитку теми.

Традиційно виділяють два рівні композиції – змістовий ( змістово-логічний) і лінгвістичний.

Змістова композиція включає змістову структуру, що передбачає виділення у тексті основних композиційних частин, засоби розміщення змісту тексту – «семантичні опори» та лексичну стратифікацію тесту.

Зміст службового документа визначається його номіналом і видом номіналу, які є важливими елементами підготовки читача до сприйняття інформації, закладеної у повідомленні.

У композиційному відношенні тексти службових документів є клішованими, тобто із чітко визначеною композиційною структурою. Змістова композиція тексту службових документів передбачає його поділ на такі композиційні частини – вступ, основна частина – доказ чи виклад, закінчення.

Лексичний розподіл змісту, який є лексичною стратифікацією, є наступним аспектом зхмістової композиції. Тема тексту документа знаходить свій вияв у тематичних групах лексики, що об’єднуються у тематичні ланцюжки, які забезпечують тематичну цілісність.

Тематичний ланцюжок може складатися з термінованої лексики, яка залежить від законодавчих і нормативних актів органів влади і управління і забезпечує точне формулювання термінів.

Лексика службового документа має відповідати вимогам ділового стилю. Для підвищення інформативності тексту кожне слово має нести певне смислове навантаження.

Окремий тематичний ланцюжок становить номінал документа та заголовок до нього, повторення цієї номінації у вступній частині документа.

До розподілу змісту належить питання виділення у тексті тематичних стрижнів. Сукупність таких інформативних лексем становить семантичний каркас тексту, насамперед усталених фраз (ключових слів, мовних кліше, типізованих речень), які є виявом уніфікації мовних засобів організації тексту.

Частотність використання мовних кліше зумовила поділ службових документів на дві категорії:

· З низьким рівнем стандартизації, в яких заздалегідь можна передбачити і сформулювати найзагальніші відомості, спосіб викладу залежить від конкретної ситуації.

· З високим рівнем стандартизації, в яких може бути передбачений не лише формуляр документа, але й слова, словосполучення та речення, за винятком індивідуальних відомостей про особу, які вписуються у бланк від руки.

Під стандартизацією мови документа слід розуміти встановлення правил добору слів і термінів, правил побудови речень і словосполучень.

Типізація текстів – це процес створення тексту-зразка, тексту-стереотипу, на основі якого можуть бути побудовані тексти аналогічного змісту.

Типізація службових документів дає змогу моделювати будь-який текст.

 

Лінгвістична композиція.

Лінгвістична композиція передбачає ієрархію мовних одиниць, з яких складається текст. У цій ієрархії кожна одиниця вищого рівня містить одиниці більш низького рівня: текст (чи макротекст), мікротекст (надфразову єд­ність) та в окремих випадках — речення, її складність за­лежить від обсягу тексту — чим більший обсяг, тим склад­ніша лінгвістична структура та більша кількість рівнів. Співвідношення між складовими тексту: речення — склад­не синтаксичне ціле (мікротекст) — текст (макротекст).

Нині є різні погляди на характер одиниць, які станов­лять текст. Більшість науковців визнають, що надфразова єдність, або складне синтаксичне ціле, є компонентом тек­сту. З погляду архітектоніки у тексті надфразові єдності виділяються за допомогою абзаців. Надфразова єдність є лінгвістичною композиційною одиницею, а абзац — струк­турною композиційною одиницею, використання якої зумовлено авторською інтенцією.

У текстах службових документів архітектонічний поділ на абзаци має відповідати його лінгвістичному поділу на надфразові єдності, оскільки це сприяє ясності передаван­ня думок автора. Об'єднання декількох надфразових єд­ностей в одному абзаці ускладнює сприйняття тексту та створює враження хаотичності викладу. З іншого боку, поділ однієї надфразової єдності на кілька абзаців виправ­даний лише тоді, коли це зумовлено функціями тексту.

До лінгвістичної композиції належать такі засоби зв'яз­ку:

· засоби єдності, до яких належать граматичні засоби
зв'язку (єдність, співвідношення видо-часових і способових форм дієслів), однорідність лексики, темо-рематичний зв'язок, кореференція (однотемність);

· конектори (зв'язки);

· демаркатори.

Функціональна організація структури тексту пов'язана н поняттям актуального членування речення (висловлю­вання) членування на тему (дане, відоме, основа) і рему (нове, ядро)1. В уніфікованих текстах документів постійна інформація є темою, а змінна — ремою2. У зв'язних і тра­фаретних текстах речення завжди має починатися з по­стійної інформації. Змінна розміщується за постійною і гра­матично узгоджується з нею.

У таблиці постійна інформація фіксується по горизон­талі, а змінна — по вертикалі. В анкеті змінна інформація може розміщуватися і по вертикалі, і по горизонталі.

Отже, виявлення функціональної структури тексту дає змогу читачу полегшити процес розуміння і запам'ятовування тексту.

Лексичними засобами зв'язку компонентів тексту є конектори та демаркатори. Сукупність елементів, за допомо­гою яких здійснюється зв'язок між двома чи більше компо­нентами тексту, називається конектором. Зв'язок речень за допомогою конектора зумовлений наявністю у зв’язних реченнях відповідних граматично чи семантично поєдна­них слів чи групи слів. Конектори чітко встановлюють ло­гічний зв'язок між подіями, які описуються у різних речен­нях, надають зв'язку цих подій однозначне тлумачення. У текстах документів поширені такі види конекторів: лексич­ні повтори, які можуть вказувати на зміст попередніх і на­ступних речень чи цілих фрагментів тексту; займенники і дієприкметники, що вживаються як засоби заміни слів (слова-замінники з більш вузьким значенням) — номен­клатурних назв і термінів (вказаний, зазначений, наведений, цей, такий), у текстах контрактів (договорів) цю функцію виконують рольові позначення контрагентів (Замовник — Виконавець, Орендатор — Орендодавець, Покупець — Про­давець і т. д.), які замінюють розгорнуті номінації юридич­них осіб; обмежено використовують загальні назви замість власних, родові поняття замість видових; прислівники, прийменники, сполучники, вставні слова, які вказують на причинову залежність, часові відношення тощо: тоді, оскільки, у той час як, потім, коли, тепер, отже, з одного боку, з іншого боку, разом з тим, у той самий час, а, але. У інших видах текстів використовують конектори — замін­ники з ширшим значенням.

У трафаретних текстах вживають і інші види конек­торів — спеціалізовані словосполучення та речення, які вставлені у текст і вказують на розташування у ньому ко­ординати або іншого його фрагмента. Наприклад: у по­дальшому, надалі, названий у п. 5, наведений (вказаний) у п. 2.3.3, (додаток №). Додаткова інформація подається як «текст у тексті», тобто виноситься за основний текст і має свій заголовок — Примітка.

У текстах широко використовуються демаркатори — спеціальні графічні знаки, що розмежовують одну части­ну тексту від іншої, чи один текст від іншого, їх призна­чення — встановлення меж тексту — початку і кінця. У зв'язку з цим розрізняють внутрішньотекстові та гра­ничні демаркатори.

Історично першими з'явилися граничні демаркатори як матеріальні об'єкти, які збігалися з межами носіїв ін­формації (межі кам'яної плити, глиняної таблички, поча­ток і кінець свитку тощо).

В уніфікованих текстах службових документів як лек­сичні засоби організації тексту використовують такі гра­ничні демаркатори:

1.Спеціальні слова і вислови, які позначають початок тексту. У службових документах початок тексту здебільшого позначається ключовими словами, усталеними дієслівни­ми і прийменниковими конструкціями залежно від їх виду та призначення: Прошу.., Доводжу до Вашого відома.., Надсилаємо.., Пред'являємо рекламацію.., які допомага­ють розкрити основну думку тексту; У зв'язку з.., Посила­ючись на договір.., Відповідно до Закону.., які вказують на причину, яка призвела до укладання документа. Такі де­маркатори тісно пов'язані з назвою документа та його за­головком, що несуть велике ідейне навантаження. Ці реквізити виділяються типом шрифта (в електронному тексті), його розміром (12 — 14 друкарських пунктів), розрядкою (збільшенням пробілів між літерами) (НАКАЗ, II К А З І В К А) та міжрядковим інтервалом (реквізити документа відокремлюють один від одного 1,5—3 міжряд­ковими інтервалами). Тексти службових листів, як прави­ло, починаються зі звертань.

2. Вислови для позначення кінця тексту. У текстах до­кументів вони різноманітні, залежать від виду документата складу його реквізитів. Наприклад, у службових листах це прощальні фрази: з повагою.., з вдячністю пова­гою, залишаємось з пошаною, бажаємо успіхів та ін. У
довідці заключний вислів: довідку видано для подання
до...
У характеристиці: характеристику видано для по­
дання до...
У дорученні: доручення дійсне протягом трьох
років.
У наказі: контроль виконання наказу залишаю за…або контроль виконання наказу покласти на...

 

Архітектоніка тексту.

4.4.1. Абзац та його виділення.

Ефективність сприймання і запам'ятовування повідом­лення визначається ефективністю структури тексту, тобто забезпечується архітектонічною досконалістю, яка е у гра­фічно-знаковій тканині документа. Формальна структура тексту — архітектоніка являє собою об'ємно-прагматичне членування тексту на абзаци, пункти, підпункти. Для тек­сту службових документів оптимальним є співвіднесеність лінгвістичної структури та архітектоніки: межі абзацу збігаються з межами надфразової єдності. За підрахунка­ми вчених, такий поділ удвічі полегшує розуміння та запам'ятовування тексту.

Складне синтаксичне ціле та абзац співвідносяться між собою як словесна тканина та форма її подання. Вони різ­няться своїм значенням відносно тексту як цілого. Понят­тя «абзац» може застосовуватися тільки до писемного мов­лення, «надфразова єдність» може належати як до писем­ного, так і до усного мовлення.

Термін «абзац» вживається у двох значеннях:

· Це відступ праворуч на початку першого рядка кож­ної частини документа.

· Відрізок письмового чи друкованого тексту від одного
червоного рядка до іншого, що містить надфразову єдність
чи її частину, рідше — одне просте чи складне речення.

У даному випадку важливо розрізняти надфразову єд­ність і складне речення. Від складного речення вона відріз­няється тим, що речення, які містяться в надфразовій єд­ності, є більш самостійними і відповідно зв'язки між ними — менш тісні.

Виділення абзаців — спосіб семантико-стилістичного виділення речень. Це просторово-композиційне, експресивне явище, оскільки виявляється на графічному, інтонаційному (ритмо-мелодійному) рівнях. Слід пам'ятати, що абзац — це засіб впливу на адресата на невербальному (несловесному) рівнях. Для досягнення комунікативної мети важливо використовувати максимум можливостей, що діють на свідомість і підсвідомість.

Типовий абзац складається з трьох частин: зачин (фор­мулюється мета абзацу), фраза (основна інформація абза­цу), коментарі (підбиття підсумків того, про що йшлося в абзаці). Розміщення інформації в абзаці може бути різним. Як правило, перше речення містить основну думку (тому) абзацу і є головним компонентом його структури. Кожне наступне речення продовжує, поглиблює, конкре­тизує інформацію, висвітлену у попередньому реченні. Ос­таннє речення підсумовує викладене. У іншому випадку основна думка може бути зосереджена в першому й остан­ньому реченнях, а проміжні речення виконуватимуть коментуючу функцію.

У тексті документа обов'язково виділяють абзацами етикетні формули початку і кінця тексту, композиційні частини тексту — вступ, основну частину, висновки.

Вважається, що середня довжина абзацу має бути 4—б речень. Це властиво текстам художньої чи публіцистичної літератури. Однак у текстах службових документів абзаци часто складаються з одного чи двох речень, що зумовлено єдністю змісту і послідовного, конденсованого викладу.

У науковій літературі правила, за якими у тексті виді­ляються абзаци, зводяться до таких:

1. Речення, які розпочинають абзац, містять у собі ос­новну ідею тексту. Вони можуть розпочинатися вставни­ми словами та зворотами: отже, таким чином, у цілому, зважаючи на викладене, з огляду на наведене вище...
тощо. Вони включають нову інформацію порівняно з попе­реднім реченням. У таких реченнях вживаються слова та вислови, які не згадуються у попередньому абзаці.

2. Це речення із повторюваною інформацією про одну й
ту саму особу (особи), пов'язані дистантним зв'язком, їх
формальна ознака — повторення тих самих іменників у
називному відмінку в різних частинах тексту.

3. Речення, що починаються займенниками він, вона, воно, які не належать до останнього іменника попередньо­го речення.

4. Наступні після діалогу чи полілогу речення.

5. Речення, які за смислом не можуть контактувати
(розміщуватися) в одному рядку з попереднім, оскільки абзацні речення тексту повинні бути у логічному відношенні однорідними і відповідно зіставлюваними.

6. Не слід виділяти в абзац речення, які мають другорядне значення. Такі речення не входять в один рядок із зачинами інших абзаців, які виражають основний зміст попередньої частини тексту.

У службовому документі кожен аспект питання, викла­деного у ньому, має займати певне місце в його логічній структурі та не збігатися з іншим аспектом. Недотриман­ня цієї умови призводить до розтягнутості, довгих вступів, складних мотивувань, повторення вже сказаного раніше. Тому кожен аспект змісту має виділятися в окремий неве­ликий абзац, який може містити одне чи кілька речень, які виражають закінчену думку.

4.4.2. Графічно-шрифтове оформлення

У службових документах процесу уніфікації підлягає не лише зміст документа (на рівні слововживання, лек­сичної сполучуваності, граматики), але і його форма, гра­фічно-шрифтове оформлення. Незвичні для читача конс­трукції, нестандартне оформлення тексту ускладнюють процес розуміння, роблять його багатозначним.

Важливим засобом організації тексту є внутрішньо-текстові демаркатори. Ранні графічні демаркатори не виконували функцію впорядкування тексту, тобто не вка­зували на розміщення виділюваної частини у цілому тексті. Такими були червоний рядок, спеціальне креслення (у подальшому спеціальний шрифт) великої літери першого слова чи зрідка кількох перших слів, відстань між рядка­ми з одного чи більше рядків, спеціалізовані знаки -; лінії тощо. Пізніше виникли та поширилися рубрикатори — поєднання слова (розділ, підрозділ, пункт, підпункт) чи знака з порядковим числівником або літерою алфавіту. Це внутрішньотекстові демаркатори, призна­чені для впорядкування частин всередині тексту, полег­шення його семантичного членування, отже, і швидкості сприйняття реципієнтом як окремих фрагментів, які міс­тять необхідну для нього інформацію, так і тексту в цілому.

Рубрикація як членування тексту на частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої з використанням заголовків, нумерації тощо є зовнішнім (формально-логіч­ним) вираженням композиції документа. Рубрикація на текстовому рівні пов'язана з поділом тексту на пункти та підпункти, які в документах позначаються тільки арабсь­кими цифрами:

1. 1.1.1.1.1.

2.2.1.2.1.1.

3.3.1.3.1.1.

Залежно від складності поділу вибирають одно-, дво- чи тризначне позначення пункту, підпункту. Рубрики мо­жуть нумеруватися лише тоді, коли є не менше двох одно­рідних елементів переліку. При цьому можуть використо­вуватися підзаголовки, які повинні точно відбивати зміст частин документа, бути недвозначними і несуперечливими. Підзаголовки пунктів надають текстам документів підкреслено логічний, аналітичний характер (що власти­во для текстової організації контрактів, договорів, угод).

Формально-логічний принцип текстової організації ви­ражається у дробленні основної теми на підтеми, що роз­глядаються в пунктах і підпунктах, на які графічно чле­нується текст і які позначаються арабськими цифрами.

 

Лекція 5. Категорії тексту.

5.1. Загальне поняття про категорії тексту.

5.2. Категорії зв'язності та цілісності.

5.3. Категорія дискретності.

5.4. Категорії інформативності та континууму

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти