ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Основні парадигми політичної науки

 

Сучасна політична наука спирається на декілька основних підходів або парадигм: традиційні/ (формально-юридичну) біхевіоріальну та постбіхевіоріальну (парадигма – гр. - 1) приклад, зразок, строго наукова теорія; 2) вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем і їх вирішення, методів дослідження) однак, ними не обмежується. Поняття «парадигма» у 20-х роках XX ст. ввів Т.Кун – американський історик науки і філософії.

Традиційна парадигма сформувалася на переломі XIX – XX віків на основі вивчення державних інститутів окремих країн і характеризується описовістю, статичністю, відсутністю порівняльного підходу. Аналіз, здебільшого, зосереджувався на характеристиці держави, її інститутів, виборах, політичних партіях, тобто формальних елементах політичної системи, а також на законодавчих нормах. Як правило, на основі цього підходу розглядалася історична еволюція політичних, державних утворень, описувалися ці інституції. Тут відсутні, будь-які спроби ідентифікувати типи цих конструкцій. Об’єктом дослідження представників традиційного підходу були західноєвропейські політичні системи та державні інститути.

Якщо керуватися традиційним підходом в політичній науці для аналізу політичної системи України, зокрема, такого державного інституту як Верховна Рада, то ми побачимо ЇЇ такою.

Верховна Рада (парламент) України. У відповідності до ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України». Кількісно Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні депутати України обираються за принципом загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Порядок проведення виборів визначається спеціальним законом, який передбачає змішану (мажоритарно – пропорційну, 50x50, систему виборів). Внутрішньоорганізаційно парламент України складається з Голови, першого заступника, заступника, постійних комітетів, підкомітетів, тимчасових комісій, фракцій. Функціонально Верховна Рада України здійснює певні повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 85 Конституції). Тобто фактично ми бачимо своєрідний статичний портрет Верховної Ради як структури.

Суть біхевіоріального (від англ.- поведінка) підходу в політичній науці полягає в тому, щоб вивчати поведінку людей, їх груп та організацій, як суб’єктів політичного життя. Цей підхід прийшов з психології і сформувався під впливом політичної психології. Стосовно до психології вживається термін біхевіо-різм (Ьекаьіоигізт від ЬепаVІои^ – поведінка), який утвердився ще наприкінці XIX – початку XX ст.

Біхевіоріальна парадигма (модель) політичної науки сформувалася вже після другої світової війни, коли постало питання аналізу природи виникнення тоталітарних режимів у Німеччині, СРСР, необхідність дослідження антиколоніальних рухів у країнах третього світу, створення там нових незалежних держав. Хоча вперше ідеї біхевіоріалізму були сформульовані Ар-туром Бентлі, зокрема, в його роботі «Процес управління», яка була опублікована ще в 1908 році. Біхеовіоріальний підхід ставить своїм завданням вияснити, чому люди і зацікавлені групи поводяться в політиці так, а не інакше і чому в результаті саме таким чином функціонують і розвиваються в суспільстві ті чи інші політичні процеси і системи.

Прагнучи наукової чіткості та строгості точних наук, політична наука починає займатися виключно пошуком відповіді на питання «як» і «чому»? Настійна увага до методів, вдосконалення процесів збору і обробки даних, накопичення, причому, навіть з лишком, матеріалів і фактів – такі характерні риси цього напрямку, у витоків якого на початку XX ст. стояли крім А.Бентлі, Ч.Меріам, а потім глава американської асоціації політичних наук в 50-і роки Г.Лассвел та П.Лазарсфелд.

В період після другої світової війни біхевіоріалізм став, по суті, головним методологічним напрямком в американській політичній науці, та й у всьому західному світі, усунувши на задній план, не тільки традиційний, формально-юридичний (інституціональний) але і інші наявні підходи.

Основні принципи біхевіоріалізму можна назвати такі.

1. Об’єктом дослідження політології є не законодавчі норми і формальні елементи політичної організації суспільства, не ті чи інші політичні програми та ідеї, не суспільство і політика в цілому, а поведінка, дії та поступки людей, які спрямовані на досягнення певних політичних цілей.

2. Головна увага приділяється емпіричним фактам та їх обробці, які власне і мають істинно наукову цінність.

3. В аналізі політичних феноменів застосовуються методи природничих і точних наук (напр. абстрагування, аналіз, синтез і т.ін.)

4. Необхідною умовою науковості дослідження політичних явищ та процесів є можливість верифікації або фальсифікації (заперечення висновків, вимога експліцитності (точності) і відтворення дослідницької процедури: (верифікація...).

Біхевіоріалізм, як правило, головну увагу приділяє розгляду та вивченню англоамериканської політичної системи і протягом шестидесяти років домінував у політології Північної Америки.

Основне, на що опирається цей підхід – це збір та опис фактів такими, якими вони сприймаються безпосередньо свідомістю спостерігача. Лише факти можуть розглядатися як носії якихось значень, тому дослідникам не лишається іншого вибору, ніж ретельно їх аналізувати. Розробка понять не є необхідною, навпаки, вона може тільки завадити розумінню фактів і спрямувати їх на шлях ідеологічних спекуляцій.

Тобто, головним завданням біхеовіоріалізму є зведення політології до суспільної емпіричної науки та звільнення її від абстрактного підходу до фактів.

Вплив біхеовіоріалізму на розвиток політичної науки був досить значним:

- з одного боку, ним була введена вимога чіткості та точності для дисципліни, яка не дуже відрізняла себе від політичної філософії.

- з іншого боку, біхеовіоріалізм першим став застосовувати такі технічні знаряддя і засоби (анкетування, опитування, збір даних тощо), які сьогодні розглядаються як обов’язковий інструментарій дослідника.

- нарешті, біхеовіоріалізм примусив політичну науку вийти з бібліотек, щоб освоїти конкретну дослідницьку роботу.

Проте, на початку 60-х років біхеовіоріалізм був підданий критиці й частково відкинутий самими американськими політологами. Як приклад критичного підходу до біхеовіоріалізму можна навести працю Райта Міллса «Соціологічна фантазія» (\Угі§пі: МііЬ, Іта§іпа1;іоп5 зосіоіо^ие), написану в 1959 р.:

- біхеовіоріалізм звинувачували в надмірному захопленні кількісними даними, так званою «цифроманією», бо аналіз лише видимих об’єктів може відвернути увагу від дуже важливих проблем, які не піддаються прямому вимірюванню;

- біхеовіоріалізм звинувачували також у надмірній увазі до фрагментарного аналізу фактів, який заважає глобальному підходу до політичних проблем;

- біхеовіоріалізму закидали також псевдоаполітизм: у своєму бажанні опиратися лише на факти («факти, факти, факти») він зовсім не зможе критикувати суспільний порядок і тим самим підсвідомо його узаконює.

Головна критика проте, носить епістемологічний характер і стосується способу аналізу фактів. На думку критиків, факти не є зрозумілими самі по собі, спостереження за ними треба супроводжувати, перш за все, постановкою питань, висуненням робочої гіпотези, яку самому вченому – досліднику слід «розробити» або «вигадати». При цьому можна згадати вислів Максима Горького, що факт – це не вся правда, а тільки сировина з якої роблять правду.

Для розуміння критики біхеовіоріалізму слід пам’ятати, що політологія, як, до речі, і всі інші суспільні науки, коли вони приступають до «визначення предмету дослідження» та методів спостереження та інтерпретації, наштовхується на певні труднощі. Особливі труднощі пов’язані, насамперед, з тим, що вона немовби «остання» з суспільних наук, конституювалася і з’явилася в той час, коли окремі галузі науки змагаються між собою за збереження, а якщо можливо, і за розширення свого впливу.

Природа постбіхевіоріальної революції.

Наприкінці 60-х років XX ст. американські політологи прийшли до висновку про необхідність перегляду деяких положень біхевіоріалізму. Чому? 2-6 серпня 1969 р. в Нью-Йорці відбувся 65-й з’їзд Американської асоціації політичних наук (ААПН). На з’їзді з доповіддю «Нова революція в політичній науці» виступив президент асоціації Девід Істон, заслужений професор Каліфорнійського університету, автор багатьох робіт, які ввійшли в золотий фонд політичної науки.

В доповіді Д.Істона мова йшла про постбіхевіоріалізм, про вимоги переглянути деякі положення біхеовіоріального підходу в політичних дослідженнях. Суть постбіхевіоріальної революції полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і вивчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорстку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук. Постбіхевіоріалізм повинен розвивати політичну науку в нових напрямках і не прагнутиме законсервувати або зруйнувати якість певні методологічні підходи. Це одночасно і рух, як об’єднання різноманітних людей, а також інтелектуальна теорія.

Основні принципи постбіхевіоріалізму.

1. Зміст повинен передувати методиці. Але якщо одним треба жертвувати ради іншого – то це не завжди повинно так бути. Важливіше бути релевантним і повніше відповідати насущним сучасним суспільним потребам, аніж займатися софістикою відносно методів дослідження. Тому замість принципу, що краще помилятися ніж бути в стані непевності, постбіхевіоріалізм ствердив новий принцип, що краще перебувати в стані невпевненості, ніж взагалі не відчувати ніяких хитань чи сумнівів.

2. Біхеовіоріалізм несе в собі ідеологію емпіричного консерватизму. Самообмеження описом і аналізом фактів створює труднощі розуміння тих же фактів в їх найширшому контексті. Як результат емпірична політична наука змушена надавати підтримку в збереженні тих самих фактичних умов, які вона досліджує. Тобто мова йде про неусвідомлену підтримку ідеології соціального консерватизму, який негативно реагує, навіть, на незначні зміни.

З. Біхеовіоріальне дослідження втрачає зв’язок з реальністю. Його стрижнем є абстрагування і аналіз, і вони покликані скрити жорсткі реальності політики. Завдання постбіхевіоріалізму полягає в тому, що зруйнувати її бар’єри замовчування, які неминуче створив біхевіоріалізм, і таким чином допомогти політичній науці осягнути реальні запити людства в період кризи.

4. Дослідження та конструктивний розвиток цінностей – незмінні об’єкти політології. Наука не може бути і ніколи не буває оціночно-нейтральною, незважаючи на різні заяви про протилежне. Тому, для того щоб зрозуміти межі та можливості нашого знання, ми повинні знати про ціннісні передумови, на яких воно базується, а також про альтернативи, заради яких це знання може бути використано.

5. Представники політичної науки несуть відповідальність за всіх інтелектуалів. Історична роль інтелектуалів полягає в тому, щоб захищати гуманістичні цінності цивілізації. В цьому їх унікальне завдання і обов’язок. Інакше вони можуть стати просто техніками, ремісниками для часткового ремонту суспільства.

6. Знати – означає нести відповідальність за дії, а діяти – означає прилучатися до оновлення суспільства. Інтелектуал, як вчений, несе особливу відповідальність за дієвість свого знання. Умоглядна наука – продукт XIX ст., коли було досягнуто широкої моральної згоди. Сучасна дієва наука з необхідністю відтворює сучасний конфлікт в суспільстві з приводу тих чи інших цінностей та ідеалів і це повинно проходити через весь процес дослідження. Таке нове бачення веде до політизації професії. В зв’язку з цим Веберівська диференціація між покликанням вченого і політика явно недостатня.

7. Якщо у інтелектуалів є зобов’язання – максимально використовувати і реалізувати свої знання, то організації інтелектуалів – професійні асоціації, в т.ч. політичні, а також університети не повинні перебувати осторонь повсякденної політичної боротьби, а брати в ній участь. Політизація професії так само неминуча як і бажана.

Дані принципи на думку Д.Істона відбивають лише основні характерні риси постбіхевіоріальної революції.

В чому причина постбіхевіоріальної революції в політичній науці? Д.Істон говорить, що людство зіткнулося з несподіваними соціальними кризами. Апокаліптична зброя, страх перед нею, різкий приріст населення, небезпечне забруднення довкілля, внутрішні суперечності в США, расові, економічні та соціальні конфлікти і т.д. - все прогресує. Це веде до нагнітання і росту небезпеки і переживання за майбутнє – не одного покоління чи однієї нації, а всього людства. Цій небезпеці катаклізмів протистоїть знання про величезні ресурси і технічні можливості людства, вражаючі можливості техніки і технології, а також багатий потенціал можливостей для осмислення соціально-політичних процесів.

Усі названі парадигми сучасної політичної науки відрізняються різними підходами до характеру і форм побудови державних структур. Якщо традиційна парадигма базується на формальній (конституційній або державній) структурі, біхевіоріальна допускає формальні й неформальні (групові) структури і функції, постбіхевіоріальний напрям орієнтується на класові, групові відносини і конфлікти.

Теоретичні дослідження біхевіоріалістів, наукові здобутки політичних соціологів – Г.Моски, У.Парето, Р.Міхельса і М.Вебера, позитивістська методологія Д.Х’юма, О.Конта і Г.Спенсера сприяли формуванню в сучасній політичній науці також, так званої, ортодоксальної парадигми. Постбіхевіоріальна теорія, а також концепції Гегеля і Маркса в сукупності з принципом історизму лягли в основу протилежної, радикальної парадигми.

Предметом аналізу ортодоксальна парадигма обирає стабільні системи, елементи яких перебувають у взаємовпливові. Натомість, радикальна парадигма дотримується концепції держави у конфлікті. Якщо перша обґрунтовує необхідність існування в структурі держави взаємодії між різноманітними групами і класами суспільства, що змагаються за владу і вплив у вирішенні політичних питань, друга пропонує класовий аналіз суспільства, де класи і боротьба між ними визначаються відношенням до засобів виробництва. Нарешті, ортодоксальна парадигма в своєму методологічному підході до питань влади і управління виступала за розосередження і раціональний розподіл останніх між багатьма центрами влади, де широка репрезентаційна система відкриває можливість плюралістичних змагань у вирішенні питань держави. (Див. Тему «Демократія в політичному житті суспільства», Плюралістична модель демократії). Система радикальної парадигми концентрується на уніфікації домінуючої позиції влади і авторитету, навколо яких об’єднується вся держава у вирішенні політичних і економічних завдань. (Див. Колективістська (соціалістична) модель демократії). Також в літературі ви знайдете інші тлумачення і розуміння парадигм. Серед них теологічні, натуралістичні, соціальні, раціонально-критичні. Про це піде розмова на семінарському занятті.

13. Поняття політики. Політика як суспільне явище

В книзі Леслі А.Пала, професора державної політики та управління Карлтонського університету в Отаві, Канада, «Аналіз державної політики» говориться: «Сьогодні майже неможливо читати газети або дивитися телебачення й не помітити урядової «політики». Ми дізнаємося про економічну політику, соціальну політику, природоохоронну політику, про спроби змінити політику, переглянути політику, оновити політику, підірвати політику та наглядати за політикою. Корпорації ведуть мову про політику компаній, бюрократи посилаються на нормальну політику, і навіть окремі особи іноді мають політичні погляди на певні проблеми. Світ переповнений політикою».

Ще раніше, в 1919 році великий німецький вчений Макс Вебер в своїй роботі «Політика як покликання і професія» на питання «Що ми розуміємо під політикою? – відповідає: «Значення цього поняття надзвичайно широке і охоплює всі види діяльності з самостійного керівництва. Кажуть про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілок під час страйку; можна вести мову про шкільну політику міської чи сільської общини, про політику правління, яке керує корпорацією, врешті решт, навіть, про політику розумної дружини, що прагне управляти чи керувати своїм чоловіком».

Що ж таке політика? Яке сучасне розуміння політики? І чи є однозначне визначення цього складного явища?

Політика – (від грецького рої із – місто – держава і похідне від нього – роіііісоз) все, що пов’язане з містом – (держава, громадянин, управління і т.д.). Існує думка, що цей термін отримав розповсюдження під впливом трактату Арістотеля про державу, правління (урядування) та уряд, який він назвав «Політика». Аж до кінця XIX століття політичне знання традиційно розглядалося як вчення про державу, тобто про владу інституціонального, державного рівня. Однак, розвиток політичної думки і уявлень про державу привів до виділення власне науки про державу як відособленого явища стосовно політичної філософії і політичної науки. Уявлення про політику, як відзначалося в першому і другому питаннях, значно розширилися, а розуміння політики окреслилось як досить складна проблема і стало предметом найрізноманітніших тлумачень.

В даний час їх існує багато. Назвемо деякі з них.

Політика – як відносини, що включають згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між групами, класами, націями, прошарками, стратами і окремими людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика) з приводу завоювання чи досягнення влади, її утримання, організації та використання.

Політика – як курс, напрямок, на основі якого виробляються і приймаються рішення, заходи по формуванню і виконанню різних завдань. Наприклад, «міжнародна політика уряду», але разом з тим «торгівельна політика фірми».

Політика – як конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення (угрупування) та соціальні групи, ведуть боротьбу за завоювання державної влади. В даному випадку кажуть: «займатись політикою», або, навіть, «триматися подалі від політики».

Політика – як більш широке явище, а саме, як мистецтво управління людьми в суспільстві, організація життя громадян, розподіл та перерозподіл ресурсів, підтримання порядку, збереження внутрішнього і зовнішнього миру чи, навпаки ведення війни, контроль суспільства і людини. З цього приводу слушним буде зауваження американського соціолога Толкотта Парсонса: «Феномен є політичним настільки, наскільки він зачіпає організацію і мобілізацію ресурсів, які необхідні для досягнення мети конкретного колективу чи спільності. Через те кажуть: «Все – політика’.

Зміст поняття «політика» важко визначити через його багатозначність. Небагато ще знайдеться слів, настільки насищених значеннями. Відзначимо тут, що «двоїстість» взагалі характерна для цього слова в його вживанні й саме вона приховує його можливе значення.

Думка в суспільстві про роль і значення політики і політичної діяльності завжди роздвоювалася:

- політична діяльність може розцінюватись як «благородна справа». Такою її вважав вже Арістотель. У цьому випадку політика – це мистецтво управління суспільством, це миротворча діяльність, спрямована на об’єднання суспільства навколо вищої мети;

- політична діяльність, навпаки, може вважатися «вульгарною справою», бо політика – справа брудна, принизлива, яка зводиться до «непомірного марнолюбства».

В наукових колах оцінка сфери політичної діяльності також не була єдиною:

- згідно з «розмежувальною» тезою, політика – один з різновидів громадської діяльності, що має свої цілі та специфічні правила;

- згідно з «екстенсивною» тезою, політика – явище універсальне, без якого суспільство не може обійтися: «Політика – це все» вибори глави держави, виховання дітей, пісні.

В англійській мові – є два терміни для визначення політики:

1) термін (роіісу) означає «результати дії уряду, тобто програми, рішення, дії владних структур, наприклад, «зовнішня політика США або «культурна політика».

2) термін (роіііісз) означає скоріше «процес», пов’язаний з реалізацією і завоюванням державної влади в окремому суспільстві; наприклад, «політична» стратегія партії або труднощі в «проведенні політики» тим чи іншим урядом.

Згадуванй вище Леслі А. Пал даючи загальне визначення політики пише, що в деяких випадках політика – це синонім позиції або ставлення, в інших – напрям дії, а ще в інших -правило. Спільним,- на його думку, може бути визначення політики як дороговказу для тих хто втілює її в життя, і тих, хто її дотримується... Це «напрям дії або утримання від неї, обрані державними органами для розв’язання певної проблеми або сукупності взаємно пов’язаних проблем.

Формулу політики також можна визначити через її сутність.

Політика – це важливий фактор суспільно-історичного процесу в двох його головних функціях: всезагального організаційного принципу суспільства і як його конкретна регулятивно-контрольна сфера чи система, яка спрямовує життєдіяльність, відносини людей, суспільних груп, класів, страт, націй, народів і країн.

Всім цим тлумаченням властиві або притаманні багато спільних і їх власних недоліків, насамперед, вони не закінчені, не остаточні, і самі потребують подальших визначень і коментарів.

Щоб не заплутатись в труднощах мовного і концептуального підходів, слід розділяти дві сторони політики. При цьому треба пам’ятами, що в основі політики (політичного життя, політичних відносин тощо) лежать інтереси (від лат. Іпіегезі; – має значення, важливо) соціальних груп та окремих індивідів.

В першому випадку політика буде означати сферу суспільного життя, де інтереси як вступають в реальні, уявні чи «символічні» протиріччя, так і співпадають і поєднуються між собою будучи регульовані владою*, яка володіє монополією на законний примус, законне насильство.

Якби в суспільстві, взятому як єдине ціле, не було протиріч і конфліктів між власниками і робітниками, виробниками і споживачами, між заможними (імущими) і незаможними (не імущими), між молодими безробітними і працюючими дорослими, між «білими і синіми комірцями», між містом і селом, між військовими і цивільними і т.д. Якби все це доповнювало одне одного і співпадало, не було б ніякої потреби в такій владі, яка може наказувати з метою здійснення примусу стосовно кого б це не було. Гіпотетично кажучи, тоді б і закон не був би ні перемогою інтересів одних над інтересами інших, ні, навіть, зваженим компромісом, який, правда, завжди когось залишає невдоволеним.

В другому випадку політика – це арена, де в боротьбі за завоювання державної влади чи за безпосередній вплив на неї стикаються індивіди і соціальні групи та їх представники: партії, лоббі, союзи, спілки чи більш-менш організовані і недовго-тривкі соціальні рухи, групи інтересів, тиску.

Політичне життя на цьому рівні визначають і характеризують постійні дискусії, які, як правило, активізуються в зв’язку з виборами, і які обумовлені проблемами суспільства в цілому, але «закодовані» в залежності від специфіки того, хто їх використовує, і від того, як їх використовують. Це, звичайно, проблеми економічного плану, але коли вони виявляються в центрі політичного життя, проходить немов би їх «кодування». В результаті деякі аспекти залишаються в тіні, особливо якщо вони мають якусь специфіку, зате іншим аспектам починають надавати підвищене значення і увагу. Приклад. Немов би має місце нездатність державної влади вирішити якесь завдання, або навпаки, повна нездатність опозиції запропонувати альтернативу. Але в будь-якому випадку вся увага сфокусовується на тих, хто править, на тих, хто приймає рішення.

Політика як вид діяльності може здійснюватися на кількох рівнях. Перший, «нижчий» рівень включає вирішення місцевих проблем (житлові умови, школи, громадський транспорт, соціальне забезпечення, організація торгівлі і т.д.), політична діяльність на цьому рівні здійснюється окремими індивідами (громадянами), але деякі питання можуть вирішуватись місцевими асоціаціями, об’єднаннями, особливо якщо рішення вимагає виходу на більш високий рівень.

Другий, «локальний», регіональний рівень (для України -районний, міський, обласний і т.д.), регіональна політика, вимагає так чи інакше втручання держави. Політична діяльність на цьому рівні найактивніше здійснюється групами і асоціаціями, які зацікавлені в економічному розвитку свого регіону, органами місцевого самоврядування.

Центральне місце в політиці займає третій, національний рівень, який визначається головним чином становищем держави як основного інституту організації життя громадян, розподілу та перерозподілу ресурсів, національна політика.

І, насамкінець, останній, міжнародний рівень. Основними агентами політичної діяльності на цьому рівні є національні організації і різного роду транснаціональні (міжнародні) організації – ООН, ЮНЕСКО, ЄС, НАТО і т.д. та транснаціональні корпорації.

Політична діяльність на всіх рівнях має як свої особливості, так і загальні риси. Традиційно, теорія політики основну увагу приділяє вивченню національного рівня, хоча національний рівень лише один серед інших.

Великий німецький вчений Макс Вебер, відповідаючи на питання «Що таке політика?» говорить, що політика означає прагнення до участі у владі, або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей або окремими людьми. Хто займається політикою, той прагне до влади. Чому і для чого? Або до влади як засобу, як можливості, що підпорядковані іншим цілям, ідеальним чи егоїстичним, або до влади «власне неї самої, щоб насолоджуватись почуттям престижу, яке вона дає».

Існує велика кількість сфер політики: соціальна, економічна, екологічна, антропологічна, національна, культурно-освітня, аграрна, міжнародна і т.ін. Це і визначає те, що політика сама по собі не є самоціннісною формою людської діяльності, її дії – це найчастіше розв’язання проблем за межами самої себе. Адже політика, як одна з найдинамічніших сфер суспільного життя, тісно взаємодіє з іншими, відчуваючи їх вплив і разом з тим детермінуючи їх функціонування та розвиток.

В запропонованих схемах ви знайдете структуру політики та її основні класифікації.

Суб’єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава. Первинним, системозапочатковуючим суб’єктом політики виступає індивід. Загалом же в політиці можна виділити чотири рівні суб’єктів:

1. Конкретні індивіди. Саме через них найбільш повно і безпосередньо виявляє себе весь спектр політичних подій. Вплив на процеси політичного характеру з боку таких суб’єктів може бути безпосереднім або ж опосередкованим.

2. Органи та ланки політичних організацій. Вони є суб’єктами конкретних політичних рішень та діяльності.

3. Держава з її інституціями, партії, суспільні об’єднання, рухи, фронти та ін., що загалом вибудовують організації великих суспільних груп. Це суб’єкти безпосереднього керівництва та виконання політичної діяльності.

4. Великі суспільні групи, що утворилися на засадах етнічної чи соціально-класової диференціації. Такими суб’єктами політики можуть бути нації, народи, верстви, класи, страти, демографічні групи та ін.

Таким чином у найбільш загальному й універсальному вигляді політика – це особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади. Це відносини, які виникають і існують між групами людей, окремими людьми з приводу влади, насамперед державної влади.

Концепція влади займає головне місце в аналізі політики як виду діяльності.

Питання до дискусії

 

1. Знайдіть та проаналізуйте різноманітні визначення політики та політології. Виберіть, на ваш погляд, найбільш вдалі. Аргументуйте свій вибір.

2. Який міст і характер сучасних соціально-поліитчних процесів в Україні?

3. Чи викликане зростання ролі політики у житті сучасного суспільства?

4. Які властивості політики як суспільного феномена?

5. Назвіть основні концепції політики. В чому полягає їх незбіг або спів падання?

Теми рефератів та контрольних робіт:

1. Політологія, її місце і роль в системі суспільних наук.

2. Джерела вивчення української політології.

3. Інтереси та потреби соціальних груп, страт та класів, як основа політики і політичних відносин суспільства.

4. Політичні організації і політична діяльність.

5. Соціально-політичні відносини та їх особливість в Україні.

6. Політична діяльність та об’єктивація інтересів і потреб суб’єктів політики.

7. Політика як мистецтво можливого.

8. Політика як мистецтво володарювання.

Практичні завдання

 

Аналізуючи політику як соціальне явище, з’ясуйте, які суб’єкти здійснюють вплив на політику та дайте характеристику суб’єктів політики: індивід; органи та ланки політичних організацій; держава з її інституціями; великі суспільні групи; Проаналізуйте основні функції політики в залежності від напрямків діяльності її суб’єктів:

1. Керівництво та управління суспільством.

2. Інституціонування відносин в суспільстві.

3. Вироблення загальних цілей та завдань суспільства.

4. Забезпечення суспільства діючим принципом розподільчої справедливості.

5. Гарантування внутрішньої і зовнішньої безпеки всіх груп та верств суспільства.

6. Залучення громадян до участі в політиці.

7. Формування ціннісних орієнтирів, соціального розвитку та актуалізація інтересів і зацікавленості в їх досягненні. Розкрийте політичний процес суспільства через структурний аналіз політики:

- Політична активність, участь та діяльність суб’єктів цього процесу.

- Політична культура, традиції та свідомість, ціннісні орієнтири і установки людини.

- Політико-ідеологічні та науково-теоретичні погляди, ідеї, доктрини, що визначають сутність політичних намірів та дій.

- Система нормативних ідей, таких як конституйовані норми, політичні програми.

- Політичні інститути владного характеру та самі процеси участі в отриманні та реалізації влади в державі.

- Розробка та прийняття політичних рішень, контроль за їх виконанням.

- Система соціально-владних відносин, яка характеризується суперечливістю стосунків, володарюванням та підпорядкування.

Використовуючи подані схеми дайте характеристику структури та класифікацію політики.

Проробіть та занотуйте основні положення до вказаної теми із списку рекомендованої літератури. Визначте зміст основних категорій та понять: політика; політична сфера; політичне поле; політичні відносини; фактори політики; політична наука; політологія; об’єкт, предмет, закони та категорії політології.

Рекомендована література:

 

1. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины// Полис.- 1997.- №6.

2. Арістотель. Політика. К. Основи. 2000.

3. Абізов В.Є., Кремень В.Г. Політичне рішення: механізм прийняття.-К., 1995.

4. Арон Р. Демократия и тоталитаризм.- М., 1993.

5. Бодуен Ж. Вступ до політології. К., 1995.

6. Вебер М. Основные понятий стратификации // Социс. - 1994.- №5.

7. Вебер М. Политика как призвание и профессия. Наука как призвание и профессия. Избр. произв.- М., 1990. С. 644-735.

8. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К.: Основи, 1998.

9. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку.- М., 2000.

10. Гегель Г. Философия права. - М., 1990.

11. Грушевський М.С. На порозі нової України. Гадки і мрії. К., 1992.

12. Енциклопедія політичної думки. - К.: Дух і літера. 2000. С.472.

13. Политология: Курс лекций. Под ред. М.Н. Марченко, 2-е изд. пере-раб. и доп. М., 1997.

14. Макіавеллі Нікколо Флорентійські записки. Державець. К.: Основи, 1998.

15. Мерриам Ч. Новые аспекты политики // Антология мировой политической мысли.- М., 1997.

16. Платон. Держава. - К.: Основи. 2000.

17. Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Наукові доповіді та статті. К.- Вид-во Європейського ун-ту. 2000.

18. Політологія: історія та методологія. За заг. редакцією проф. Ф.М.Кирилюка. К- «Здоров’я». 2000.

19. Рудич Ф.М. Політологія. Курс лекцій. К.- 2000.

20. Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. - К., 1997.

Тема 2

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти