Особливості розвитку політичної науки Нового часу

Гуманістичні політичні вчення доби відродженнята просвітництва. Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці середньовіччя. (Див. табл. 5). Це пов’язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Саме в його працях «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» та «Володар» дістає дальший розвиток політична наука.

Н.Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою -законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. «Володар» – це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н.Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем історичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи і відповідно до них творити політичну історію. У теорії Н.Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н.Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні чинники, які впливають на становлення й зміну цих форм – економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н.Макіавеллі – це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтуються на досягнутому рівні знань про суспільство.

Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить відомим англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588-1679) і Джону Локку (1632 – 1704). (Див. табл. 6). Своєрідність їх підходів до аналізу політичного життя Англії яскраво розкривається у висловлюваннях, які наведено нижче.

Т. Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії після смерті Кромвеля, доводив, що монархія – одна з найкращих форм влади. Водночас він відкидав теорію божественного походження королівської влади. У праці «Левіафан» він описує хаос природного, додержавного існування людей. Це було суспільство, де йшла «війна всіх проти всіх».

Однак, за Т.Гоббсом, люди як розумні істоти усвідомили своє безнадійне існування і знайшли вихід із цього становища - суспільний договір. Вони погодилися передати усі свої природні права монархові і підкоритися законові. Єдина функція монарха полягає в тому, щоб оберігати закони.

На відміну від Т.Гоббса, Дж. Локк у «Другому трактаті про державу» дає філософське обґрунтування «славної революції» й установлення обмеженої монархії. Його ще називають засновником лібералізму. Він уперше чітко розрізнив такі поняття, як «особа», «суспільство», «держава», причому особу поставив вище за суспільство і державу. За Дж. Локком, людина від народження має природні, невідчужувані права «на життя, свободу і власність». Приватна власність – не абсолютна цінність, а засіб побудови вільного суспільства. Володіння власністю впливає на формування індивідуальності.

Важливим у політичній доктрині Дж. Локка є трактування : ним поняття рівності, яку він виводить із «природного стану речей», її підґрунтям є чесна конкуренція на основі взаємовизнання. Рівність не має нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким зрівнюванням.) Йдеться про рівність можливостей і намагань. Інакше кажучи, існуючій нерівності має бути протиставлена «рівність без зрівнювання», рівність, яка допускає і стимулює природну несхожість людей. Тому держава повинна створити можливості для реалізації природних відмінностей і нерівності, що є найкращим із засобів усунення «неприродних привілеїв», тобто такого політичного становища, коли знатні і сильні мають виключне право на економічну й особисту незалежність. На думку Дж. Локка, держава мусить гарантувати три природжених права людини-на життя, свободу та власність. Саме вони становлять базу правового порядку і дають змогу укласти таке законодавство, яке цілком вивільнить людину, щоб вона могла «користуватися і розпоряджатися як завгодно своєю особою, своїми діями... і своєю власністю».

Великий внесок у розвиток політологічної думки зробили представники французької школи Шарль Монтеск’є (1689-1753) і Жан-Жак Руссо (1712-1778). (Див. табл. 7). Це також своєрідне осмислення, віддзеркалення того політичного життя, яким позначене тогочасне французьке суспільство.

У праці «Про дух законів», розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, Ш.Монтеск’є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажанням людини. Вони мають розумну підставу. їх причина – в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або у зв’язку з іншими законами. «Закони в найширшому розумінні є необхідними зв’язками, що випливають із природи речей».

Тому не випадково розроблення проблем сукупності чинників, які зумовлюють «дух законів» або «образ управління», поставила його в ряд видатних засновників політичної науки.

По-перше, Ш.Монтеск’є розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої є законодавство. Відтак обґрунтовується поняття соціальної системи і соціальної структури. Більш того, розглядаючи цілісність, взаємодію, сукупність зв’язків, він робить висновок, що соціальні факти об’єктивно зв’язані.

По-друге, досягненням Ш.Монтеск’є, який спирався на погляди своїх попередників, є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де практично був розвинутий цей механізм, він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну.

Особливістю французької політичної думки цього періоду є зміна акцентів: вихідним елементом держави постає не індивід, а соціальні групи; при з’ясуванні характеру держави увага переноситься із закону як інтелектуального принципу дослідження («природний закон», «право», «договір») на її історію; починають чітко вимальовуватися її економічні проблеми.

Свідченням таких нових підходів виступає політичне вчення Ж.-Ж. Руссо, в якому простежуються два основних положення. По-перше, на відміну від інших теоретиків природного права, він розглядає асоціацію, що виникає шляхом укладання суспільного договору, як «моральне й сукупне тіло». Це – своєрідна суспільна людина, котра дістає «свою єдність, спільну ідентичність, життя та волю» внаслідок відчуження цих прав членами-засновниками. Це «тіло» має свою волю, яку неможливо ототожнювати з волею окремого індивіда. Передаючи в спільне надбання свою особу, «кожний член стає невід’ємною частиною цілого».

Другим важливим положенням у вченні Ж.-Ж. Руссо є думка про те, що створення «морального й сукупного тіла держави» стало водночас і трансформацією «природних індивідуумів» у «аморальних громадян», їм притаманне володіння не тільки законними правами та обов’язками, а й відповідними поняттями та почуттями. Інакше кажучи, до тих, хто чинить опір загальній волі, все суспільство повинно вжити певних заходів.

Основою будь-якої законної влади, за Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність.

Головне завдання законодавства Ж.-Ж. Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їх свободу та рівність. При цьому малася на увазі рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо.

Політичні доктрини нової доби. Відмінною рисою другої половини ХVIII-ХІХ ст. є два епохальні чинники:

По-перше, європейська цивілізація бурхливо розвивається під впливом Великої Французької революції, яка проголосила, за словами К.Маркса, новий політичний устрій і дала всьому світові зразки демократії та свободи.

По-друге, внаслідок промислового перевороту, тобто заміни мануфактурного виробництва великою машинною індустрією, бурхливо розвиваються капіталістичні відносини, що стають панівними в суспільно-економічному житті.

У відповідності з цим почалося створення нових політичних, філософських і правових систем життєдіяльності суспільства.

У Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки XIX ст., були професор філософії Кенігсберзького університету Іммануїл Кант (1724-1804), видатний філософ і громадський діяч Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), геніальний мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1830).

І. Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму як нової течії соціальної політичної думки. Лібералізм, відобразив ідейні позиції заможної частини третього стану, яка вимагала економічної і політичної свободи для своєї Життєдіяльності. На думку Канта, лібералізм – єдина розумна платформа суспільного устрою, яку він обґрунтував у таких працях, як «Ідеї загальної історії», «До вічного миру», «Метафізичні початки вчення про право» та ін.

Під впливом ідей просвітництва та школи природного права, які обстоювали індивідуалізм, сформувались головні принципи соціальної концепції І.Канта: кожна особа є завершеною абсолютною цінністю; людина не є знаряддям здійснення якихось планів, навіть спрямованих на суспільне благо; вона – суб’єкт й докорінно відрізняється від навколишньої природи, у своїй поведінці повинна керуватися велінням морального закону; закон цей апріорний, не може бути підданий впливові зовнішніх обставин і тому беззастережний.

Сукупність умов, які обмежують сваволю одного стосовно іншого й запобігають виникненню конфліктів у суспільстві, й є право. Саме воно покликане регулювати поведінку людей. Суб’єктивні мотиви, спосіб мислення й переживань його зовсім не цікавлять – ними займається мораль. Ніхто не може наперед приписувати людині, заради чого вона має жити, в чому суть її власного блага та щастя. Більше того, не можливо домагатися цього від неї погрозами, застосуванням сили.

Істинне призначення права – надійно гарантувати той соціальний простір, у якому моральність могла б нормально виявити себе, в якому беззаперечно реалізувалася 6 свобода. А це досягається наданням праву примусової сили, яку може дати тільки держава.

І. Канту належить пальма першості в обґрунтуванні правової держави. Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей: законодавча влада належить колективній волі народу, виконавча зосереджена в руках правителя за законом, а судова – призначається виконавчою.

Соціально-політична доктрина Й. Фіхте розвивалася в руслі, характерному для німецької класичної філософії, природної правової теорії. Тому й не дивно, що між його поглядами та поглядами І. Канта дуже багато спільного.

У соціальній філософії Ф.Гегеля належне місце посідають проблеми держави, влади, суспільного устрою. Зокрема, у «Філософії права» він підкреслює, що «цяпраця, оскільки в ній зосереджена наука про державу, буде намаганням осягнути й описати державу як щось розумне в самому собі». Перехід до нових форм державного устрою він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад.

В. Гегель увів у політичну науку розмежування понять «громадянське суспільство» (сукупність економічних відносин) і «держава». Державу («дійсність моральної ідеї») він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв’язує суперечності між його членами. Водночас такі суперечності між багатством і бідністю він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, подолати їх практично неможливо й вони не залежать від держави.

Антикапіталістичні теорії першої половини XIX ст. Бурхливий розвиток капіталістичнихвідносин негативно позначився на концепціях ідеологів і політиків дрібних і середніх виробників. Серед них найбільш відомі економічний романтизм Ш. Сісмондг (1773-1842) та анархізм П. Прудона (1809-1865). Так, Ш. Сісмонді, ігноруючи зміни в житті суспільства, намагався увінчати дрібне виробництво, зберегти принцип рівності за нових умов. Цього можна досягти, на його думку, лише в разі реформування капіталізму таким чином, аби «регулювання» виходило з інтересів дрібних власників. Він критикував суспільні процеси, що засвідчували намагання капіталістів отримувати надприбутки шляхом застосування машин, у результаті чого погіршувалось життя людей. Він висунув концепцію абстрактної держави, в якій були б створені умови для «нормального й природного» розвитку дрібних власників і яка повинна стримувати сліпі намагання, що суперечать як державним інтересам, так і утвердженню гуманності.

П. Прудон висунув план «соціальної ліквідації» – заміни держави договірними відносинами між індивідами, громадами і групами виробників. Йому належить також план поділу централізованої держави на дрібні автономні області.

Критично-утотчнии соціалізм і комунізм. Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760-1825) критично оцінював наслідки Великоїфранцузької революції і вважав, що сучасне йому суспільство нерозумне, недосконале й неминуче буде замінене іншим ладом. Вихідними пунктами його плану, з одного боку, стала переконаність у провідній ролі «індустріалів» у суспільному житті, а з іншого - його ставлення до організації промисловості, як одного з найважливіших чинників досягнення суспільного блага.

Мислитель розглядав державну владу як основний засіб організації виробництва, адже «політика є наука про виробництво», головне завдання уряду – забезпечення умов для розвитку виробництва, усунення всіляких перешкод на цьому шляху. У такому суспільстві державна влада згодом поступається місцем громадському самоврядуванню.

Франсуа Марі Шарлю Фур’є (1772-1837) належить особливе місце в історії суспільно-політичної думки. Характеризуючи «лад цивілізації» як «світ навиворіт», він підкреслював, що господарській системі такого суспільства притаманні конкуренція, суперечливість інтересів, наживання на злиднях, лицемірство, пристосовництво тощо. Водночас це суспільство, як необхідний щабель в історичному процесі, започаткувало «велике виробництво, високі науки й ніжні мистецтва».

Тому Ш.Фур’є доводить, що за ладом цивілізації обов’язково настане лад гармонії, матеріальні передумови переходу до якого вже визріли. Але люди ще не пізнали, не відкрили для себе кодексу соціальних законів, які він їм дарує. За планом Ш.Фур’є, для досягнення загальної людської гармонії необхідно повсюдно створити асоціації, об’єднання людей для спільної трудової діяльності – фаланги. Вони мають бути «природопризначені й привабливі», створити умови для самореалізації кожного індивіда й поступового утвердження «царства Божого» на землі.

Роберт Оуен ( 1771-1858) не тільки мріяв, а й намагався заснувати таке «царство» в Англії, а потім у США. Він виходив із того, що людський характер є результатом взаємодії природної ори і ганізації індивіда й навколишнього середовища. Змінивши останнє,! можна зробити людину щасливою, інакше кажучи, капіталістичну суспільство слід мирно реформувати в нове, яке відповідало б людським потребам. На думку мислителя, саме вихованням людських! характерів визначається образ суспільства.

Для всеосяжного щастя людей належить здійснити «якнайповнішу реальність» у виробництві та споживанні, в духовній сфері їхнього буття. Саме в асоціаціях, за відсутності приватної власності можливий гармонійний розвиток фізичних, розумових, моральних здібностей людини.

Марксистське вчення про політику. Соціально-економічними і політичними підвалинами марксистського вчення про політику стали суперечності суспільного поступу, зокрема, між власниками засобів виробництва і тими, хто був позбавлений їх, між уже добре розвинутими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, також суперечності в духовній сфері. Відомо, що в основному марксизм спирався на досягнення класичної

філософії, політичної економіки та соціально-політичної думки. Ця нова ідейна течія живилася й тогочасними революційно-демократичними та гуманістичними тенденціями.

К.Маркс (1818-1883) і Ф.Енгельс (1820-1895) у своїх дослідженнях доводили, що правові відносини, як і форми держави, не можна зрозуміти поза історичним контекстом, умовами матеріального життя. Вони пояснювали опосередкованість політико-правових відносин економічною сферою, а також співвідношенням суспільства і держави. Держава – офіційний представник громадянського суспільства. При цьому виявляється її подвійна природа: з одного боку, вона виступає як універсальна політична організація, що зберігає цілісність суспільства, а з іншого – як спеціальний апарат управління.

Марксизм формулює положення про подолання відчуження держави від народу, від людини, про необхідність запровадження демократичної державності, самоврядування народу. Шлях до нього пролягає через перехідний період, політичною формою якого є держава диктатури пролетаріату.

Щоб досягти цієї мети, пролетаріат повинен здійснити політичну революцію, в процесі якої має бути ліквідована стара й створена нова державна машина. Вона втілюватиме одвічні ідеї справедливості, рівності, демократії в інтересах більшості народу шляхом примусу стосовно незначної меншості.

Соціал-демократія імарксистська теорія політики. Одним із засновників німецької соціал-демократії був Ф.Лассаль (1825-1864), який свої соціально-політичні погляди видавав під назвою «національного соціалізму» й при цьому називав себе учнем К.Маркса та Ф. Енгельса. Визначаючи безправне й пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих У Німеччині порядків і намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення (з допомогою держави) власними силами робітників виробничих асоціацій. При цьому він виходив з теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює свою працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу – низька заробітна плата, експлуатація тощо внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація тих негативних явищ пов’язувалася з упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Так, Ф.Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується через «залізний закон заробітної плати». Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися в суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно до прав кожного працівника на отримання повного продукту своєї праці.

Майбутню державу він бачив демократичною, відроджуваною через загальне й пряме виборче право. Така держава зможе досягти найвищої свободи завдяки введенню «індивідуальної власності, заснованої на праці». Цей процес він вважав соціальною еволюцією, яка здійснюється мирним шляхом протягом тривалого історичного часу.

Е. Бернштейн (1850-1932), вважаючи себе марксистом, доводив, що з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься не концентрація, а децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. За цих умов економічна боротьба пролетаріату, яку веде профспілковий рух у легальних формах, може запобігти зубожінню пролетаріату, послабити суперечності між працею та капіталом.

Поступово капіталістична власність переростатиме в соціалістичну шляхом розвитку кооперації, споживчих спілок, що дасть змогу пролетаріатові «без звернення до насильства... оволодіти вельми значною частиною суспільного багатства». Головною гарантією цього буде демократія. Він стверджував, що за соціалізму як зеніту розвитку й завершення лібералізму буде досягнуто такого рівня, коли ідеали свободи поціновуватимуться як найбільші суспільні вартості.

Діяльність К. Каутського (1854-1938) також пов’язана з розвитком соціал-демократичних принципів суспільного розвитку. Він доводив, що його концепція базується на марксистських засадах. Але марксизм і вчення Ф.Лассаля та Е.Бернштейна піддавав гострій критиці.

Серед політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави Він намагався обґрунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія У 1918 р. в праці «Диктатура пролетаріату» він висунув тезу, що К. Маркс розумів під «революційною диктатурою пролетаріату» не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917р. характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство.

В останні роки свого життя, відмовившись від неоднозначного трактування диктатури пролетаріату, він закликав соціал-демократів дотримуватись демократичних принципів, відстоювати завоювання загального, прямого, рівного й таємного виборчого права.