ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Предмет практичної політології.

Предмет практичної політології.

Практична політологія – галузь знань науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів практичного здійснення політики. Прикладна політологія – складова частина та, одночасно, специфічний рівень політичної науки, безпосередньо сфокусований на вирішенні практичних завдань.
Співставлення прикладної та теоретичної політології ( за К. Симоновим ).
Теоретична політологія:
1. Ціль: розкриття механізмів функціонування світу політичного;
2. Об’єкт: політичні процеси, не лімітовані з точки зору просторово-часових характеристик;
3. Участь у політичному процесі: споглядальна;
4. Суб’єкт: вчені, об’єднані у наукові корпорації;
5. Замовник: соціум;
Прикладна політологія:
1. Ціль: розв’язання гостроактуальних проблем, що стоять перед політичними акторами;
2. Об’єкт: проблемні ситуації з теперішньої політичної практики з жорстко заданими просторово-часовими параметрами;
3. Участь у політичному процесі: перетворююча;
4. Суб’єкт: аналітики, що працюють в спеціалізованих центрах та держструктурах;
5. Замовник: політичні актори;

 

Сутність та функції політичної символіки.

Символ – форма виразу і передачі духовного змісту культури через певні матеріальні предмети або спеціально створені образи та дії, що виступають як знаки цього змісту. Складові частини символу:
Знак
– зовнішня форма символу.
Значення – ідеальний зміст символу.
Взаємодія знаку і значення розкриває символ як феномен. Символ – елемент духовної культури, саме тому він “діє” лише в контексті певного культурного простору.
Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.
Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.
Символи в політиці – засіб комунікації, оскільки вони:
- забезпечують економію засобів передачі інформації;
- несуть у собі певну образність, апелюючи до емоційно-чуттєвої сфери людської свідомості, до ірраціонального, спрощеного обґрунтування і пояснення політики.
Політичні символи мають конвенціональний характер (“умовне” приписування значення).
Функції політичної символіки:
1. Інтеграція (об’єднання певної політичної групи, суспільства загалом навколо певних символів);
2. Засіб агітації і пропаганди (завдяки апелюванню символів до ірраціонального в людській свідомості);
3. Політичної соціалізації;
4. Політичної комунікації;
5. Позначення певної політичної позиції;
6. Засіб політичного маніпулювання.

Основні різновиди політичної символіки.

Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.
Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.
Основні різновиди політичної символіки:
1. Мовна символіка.
2. Національно-державна символіка:
- державні символи ( герб, прапор, гімн);
- грошові знаки ( національна валюта );
- Знаки розрізнення ( регалії вищих осіб держави, форма одягу, державні нагороди);
3. Образотворчо-мистецька політична символіка:
- предметно-об’єктна політична символіка;
- Політико-музична символіка;
- Скульптурно-архітектурна політична символіка;
4. Політична емблематика:
- умовно-графічна символіка;
- наочно-агітаційна символіка;
5. Політичні ритуали.
6. Політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії:
- політична мода та стиль;
- політична топоніміка (географічні назви);
- символи місця дії;
- символи часу дії (символічні назви історичних епох)
7. Неполітичні символи, що набувають політичного змісту.
8. Люди, як політичні символи.

 

Ритуал як складова частина політичного життя.

Політичний ритуал – форма політичної поведінки, яка характеризуються жорсткою формалізованністю, суворою послідовністю дій, котрі спрямовані на досягнення певної, заздалегідь визначеної мети. Політичний ритуал – особливий тип політичної символіки.
Ритуальне життя політики – історичне, пов’язане з політичним режимом суспільства. Так, Е. Кассірер відзначає важливу роль ритуалу в умовах тоталітаризму. За монархії політичний ритуал є більш яскравим, ніж за республіки, тощо.
Різновиди політичних ритуалів:
1. Ритуальні політичні дії (зібрання, зустрічі, засідання);
2. Обов’язкові політичні акти (поряд урочистих прийомів, порядок вручення нагород, присвоєння звань)
3. Масові ритуальні церемонії ( паради, демонстрації );
4. Ритуал політичної літургії ( урочисте поховання );
Функції політичних ритуалів:
І. Забезпечення наступності, спадковості, стабільності політичних процесів.
ІІ. Естетизація політики, перетворення її на видовище.
ІІІ. Забезпечення згуртування як окремої групи, так і суспільства загалом.
ІV. Засіб легітимації.
V. Приховування, втаємничення реальних проблем.
Ритуалізація політики слугує її закріпленню в культурі, історії. Ритуал – багатозначний, як і будь-яка символічна дія. Беззмістовна політика може бути зведена до ряду ритуальних актів, не наповнених реальним змістом (прийняття постанов, що не виконуються, паради небоєздатної армії тощо).

 

Специфіка мови як засобу політичного впливу.

Специфіка політичної мови: вона є матеріалізована форма фіксації політичних ідей, практики влади, в якій одночасно виявляється і приховується їх достеменний зміст. Специфіка політичної мови зумовлена тим, що суб’єкти політики в своїх мовних комунікаціях прагнуть не істини, а підтримки.
Основні риси політичної мови:
1. Політична мова – безпосередній прояв влади, форма влади;
2. Мова політики орієнтована на досягнення підтримки з боку слухачів;
3. Політична мова – корпоративна мова;
Якості політичної мови:
1. Повідомлення оцінок для передачі інформації про факти;
2. Домінування у повідомленнях коментарів над інформацією про події;
3. Надання переваги загальним формулюванням, абстракціям перед реальними фактами;
4. Використання умовних, беззмістовних висловів;
5. Домінування впливу на відчуття;
Функції політичної мови:
1) Комунікаційна;
2) Інформаційна;
3) Виховна;
4) Маніпуляційна;
5) Виразу соціально-групових інтересів;
Різновиди політичної мови ( за сферами застосування ):
- мова законодавства та адміністративно-правового управління ( регламентуюча функція );
- мова управління ( регуляція практичної діяльності );
- мова спілкування та переговорів ( забезпечення порозуміння, з’ясування позицій, вирішення конфліктів );
- Мова політичного виховання;
- Мова політичної пропаганди;

 

Політичний дискурс.

Процес комунікації є невід’ємною частиною сучасного життя. Складне комунікативне явище, що містить у собі і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їх характеристики), так і про процеси виробництва і поняття повідомлень, прийнято називати дискурсом. Дискурc – це зв’язаний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними та іншими факторами, мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і в механізмах їхньої свідомості.

Природа терміну “дискурс” настільки багатогранна, що незважаючи на досить довгу історію його дослідження й численні праці в сфері дискурсивного аналізу, говорити про однозначне розуміння дискурсу вважається передчасним. Лінгвісти визначають дискурс, як своєрідний текст чи його парадигму, побудований на міркуваннях, що складається з послідовного ряду логічних мовних ланок, усних або письмових, діалогічних або монологічних, різножанрової категорії, у якому є корелятивні зв’язки лінгвістичного або екстралінгвістичного змісту, і як наслідок, логічність і змістовність структурної будови, здатної реалізувати прагматику аргументації, полеміки та наукової доказовості.[3, с.84]

Найпростішим прикладом дискурсу, ініційований екстралінгвістичними проблемами сапуму, звичайно ж є політичний дискурс. Він формується на основі національної мови, яка використовується політиками, партіями або владними структурами для досягнення найрізноманітніших цілей:

- встановлення суспільного консенсусу;

- прийняття і обгрунтування певних політичних та соціально-ідеологічних стратегій в умовах множинних суспільних інтересів плюралінгвістичного суспільства;

- підтримання або руйнування “статусу кво”;

- “промивання умів”, нав’язування масовій свідомості тієї або іншої ідеологічної думки. [2, с.22]

Під політологічним (політичним) дискурсом розуміється зв’язаний текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціологічними, психологічними та іншими факторами. Політичний дискурс актуалізується у таких жанрах, як промова політика, інагураційне звернення президента, політичний документ (указ президента, зміст закону, комюніке), звіти уряду у парламенті, затвердження або обговорення бюджету. [2, с.25]

Успіх у комунікації залежить від уміння ефективно володіти трьома чинниками: логікою, психологією, мовою. Останній є дуже важливим, оскільки вся інформація доноситься до слухача вербальними засобами.

У політичному дискурсі велике значення для впливу на масову свідомість надається невербальним засобам. Вважається, що їх інформативність перевищує відповідну вагу вербаліки і, навіть, “поглинає” її, актуалізуючи не тільки стан людини, алей й поведінку у зв’язку з обраною соціальною роллю. Будь-яка візуальна комунікація відбувається в інших фізіологічних умовах, ніж мовленнєва, що створює інші форми її функціонування. Відтак, 16% вербальної інформації, переданої по телебаченню, запам’ятовується половиною аудиторії, в той час, як серед візуальних тем цей відсоток сягає 34%. При цьому 69% вербальної інформації просто зникає, бо сприймається лише третиною аудиторії. Хвилювання взагалі не бажане в поведінці політичного діяча. Якщо ж повідомлення, актуалізовані різними каналами комунікації, не корелюватимуть одним з одним, то сприйняття може бути неадекватним. [2, с.28]

У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера – це мовленнєві жанри, суб’єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії – керівники держави, міжнародних об’єднань, політики установ та партій. [5, с.57]

Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою наукою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної детермінованої політичною діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння таким стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть та специфіку побудови промови. [3, с.86]

Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об’єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб’єкт політичної дії. [1, с.158]

Демократичний дискурс завжди орієнтований на створення таких умов за яких, по-перше, кожен його учасник мав би право самостійно вирішувати брати участь у ньому чи ні, по-друге, всі його учасники (тобто всі члени громадського суспільства) мали б реальну можливість впливати на політичну владу, по-третє, політична влада не могла б нехтувати думкою, як більшості, так і меншості. [4, с.12]

Політичний дискурс створений політиками, які переконують народ, спонукають його, схвалюють себе і свої дії, виступають з критикою опонентів. Особливою технікою переконання є пропаганда, яка використовується перед виборами, метою якої є нав’язування народові певної думки. Тільки той політик, який знаходить шляхи вирішення із проблемної ситуації, отримує лідерство.

За останні роки політичний дискурс став активним об’єктом лінгвістичних досліджень. У зв’язку з глобалізацією соціальних змін, технологізацією політичного дискурсу, соціологи, лінгвісти та інші спеціалісти, доходять висновку, що мова – це влада. У періоди радикального суспільно-політичного реформування закономірно підвищується увага до аспектів соціального життя, здатних визначити подальшу побудову нової системи аксіологічних координат з іншими акцентуваннями рубрик цілісних шкал. [5, с.60] На особливу увагу заслуговує політичний дискурс, адже “мова є невід’ємною від політики і владних відношень, і тільки у цьому контексті може стати адекватно зрозумілою.

У сучасному політичному дискурсі вплив переконання та сприйняття адресатом мовлення політика є значним. Переконання здатні формувати, чи навіть передбачати рівень взаємовідносин між політиком та виборцем. Ефективність же спілкування політичного діяча залежить від його здатності взаємодіяти з іншими людьми та встановлювати так званий рапорт, налаштовуючись щодо їхніх моделей світу і навичок поведінки, внутрішньо приєднуючись до них, бо “різниця полягає не в самому світі, а в його фільтрах, через які його сприймаємо: мова – це фільтр, переконання – також “фільтр”. [6, с.683]

Британського екс-прем’єр-міністра Тоні Блера справедливо вважають “великим комунікатором” (Great Communicator). Він добре знає, як працюють засоби масової інформації, як їх можна використати у своїх цілях, як побудувати свій виступ, щоб краще досягти бажаного ефекту. Виступи екс-прем’єр-міністра Тоні Блера по радіо та телебаченню, перед “живою” аудиторією мали великий успіх. Представники ЗМІ зазначають, що з приходом до влади британського екс-прем’єр-міністра Тоні Блера сталися деякі зміни у політичному дискурсі політиків. У своїх промовах екс-прем’єр-міністр широко використовував займенники другої особи множини. “If we were under direct threat, America would be our ally”.

Британський екс-прем’єр-міністр часто застосовував такі форми як перформативи дієслів мовлення, щоб вплинути на виборців.

Засоби масової інформації давали, переважно позитивну оцінку виступам Тоні Блера, характеризували його промови як “optimistic, virheally nonpartison”. Оптимізм екс-прем’єр-міністра проглядається у всіх його промовах, де він вживав такі перформативи як: hope ”I hope you will support this”, guarantee “I guarantee that you’ll be safe and sound”, promise “hereby I promise”. Також у своїх промовах Тоні Блер вживав такі перформативні дієслова мовлення, як pay, inform, declare, propose, pronounce.

“I pay tribute to our own consular staff in New York and London”.

Екс-прем’єр-міністр вживав займенник I, який утворює абсолютну адресантність, у випадках висловлення особистої думки, власної активності: “I propose move emprowerment zones…”, “I want people enjoy avibrant competitive democracy”, “reform … I proposed you last week”.

Як видно з прикладів абсолютна адресантність притаманна реченням з футуральною перспективою (I propose…, I want…). Якщо займенник І і вступає до лінійних відношень із дієсловом минулого часу, то, як правило, йдеться про недалеке минуле (lastweek). В обох випадках виникає ефект акціональності, завдяки якому вдається підкреслити активність адресанта. Адресантність виражено за допомогою займенників you and I: “Four years ago… you and I set forth on a journey…”, у цьому випадку займенникові we навмисно протиставлено сполучення you i I, тим самим Тоні Блер підкреслював власну активність, свою лідируючу позицію.

Політичний дискурс Тоні Блера може служити прикладом для його послідовників, оскільки його вміння звертання до народу, нав’язуючи свої переконання, вважається справжнім мистецтвом.

Політичний аналіз як наука.

Аналіз – процес мисленнєвого розчленування досліджуваного об’єкта на складові та дослідження кожної з них окремо. Основні підходи до розуміння політичного аналізу:
І. Політичний аналіз – аналітична діяльність стосовно усіх явищ політики;
ІІ. Політичний аналіз – прикладна наука, аналіз конкретних політичних ситуацій;

Політичний аналіз – сукупність різноманітних методів, за допомогою яких можливе дослідження конкретних політичних подій і політичних ситуацій, створення припущень щодо їх можливого розвитку і прийняття компетентних політичних рішень ( К. Симонов ).
Структура політичного аналізу ( за К. Симоновим ):
1. Аналіз політичної ситуації;
2. Прогноз розвитку політичної ситуації;
3. Прийняття компетентних політичних рішень;
Політичний аналіз – систематична оцінка технічної та економічної здійсненності та політичної життєздатності альтернативних політик ( планів, програм ), стратегій їх здійснення та наслідків обраної політики ( Ліндблюм ).
Структура політичного аналізу ( за Ліндблюмом ):
1. Оцінка можливого курсу;
2. Вироблення стратегій здійснення курсу;
3. Оцінювання результатів;
Політичним аналізом як прикладною галуззю займається особлива група фахівців: аналітики, експерти, технологи, консультанти, працівники партійних апаратів, помічники публічних політиків.
Особливості політичного аналізу ( за О. І. Соловйовим ):
- політичний аналіз, як різновид прикладного знання, орієнтується на опис і вивчення конкретної проблеми;
- На відміну від науки, яка формує логічний образ об’єкта, політичний аналіз створює практичний образ об’єкта – такий образ, який може бути включений у систему конкртено-цільової рекомендації.
Політична аналітика – свідомий, цілеспрямований, конкурентний процес вивчення політичної обстановки, подій, тенденцій, перспектив її розвитку з метою визначення цілісної картини того, що відбувається, та подальшого прийняття політичних рішень ( Телешун С. О., Баронін А. С. ).
Основні позиції тлумачення політичного аналізу з точки зору мети:
1. Споглядальна позиція. Головна мета аналізу: з’ясування суті подій, що відбуваються, виявлення мотивації учасників подій, висловлення пропозицій або думок щодо ситуації.
2. Позиція активного впливу на політику. Мета аналізу: забезпечення оптимальності та ефективності політичних рішень.
Поруч з аналізом у дослідженні поліики може використовуватись ретродукція.
Ретродукція – стрибок уяви, фантазії, який використовується для пояснення політичних явищ, подій.

 

Рівні політичного аналізу.

Політичний аналіз – сукупність різноманітних методів, за допомогою яких можливе дослідження конкретних політичних подій і політичних ситуацій, створення припущень щодо їх можливого розвитку і прийняття компетентних політичних рішень ( К. Симонов ). Структура політичного аналізу ( за К. Симоновим ):
1. Аналіз політичної ситуації;
2. Прогноз розвитку політичної ситуації;
Прийняття компетентних політичних рішень;
Рівні політичного аналізу:
1. Суто політика, політичні явища;
2. Політично-релевантні явища;
3. Політично-обумовлені явища (явища і процеси, які є наслідком політичних рішень );
Рівні політичного аналізу ( за рівнями суспільства ):
1. Загальносуспільний;
2. Місцевий;
3. Локальний;

 

Политическое моделирование

Понятие модели

Рассмотрение методик политического анализа начнем с политического моделирования. Проблема моделирования достаточно подробно исследовалась в западной науке об управлении, где разработано определение модели. Так, Р. Шеннон понимал модель как «представление об объекте, системе или идее в некоторой форме, отличной от самой целостности» . Данная дефиниция достаточно точно показывает основную особенность модели — она представляет объект исследования в форме, отличной от оригинала, и при этом влечет за собой некоторое упрощение реальности. Как отмечали Ч. Лейв и Дж. Марч, модель всегда проще тех явлений, которые она по замыслу отображает или объясняет . Именно в этом и заключается суть моделирования — представляя сложные для анализа объекты в простом, схематичном виде, мы облегчаем задачу понимания особенностей их функционирования.

В то же время определение Р. Шеннона достаточно широко, поскольку, строго следуя ему, мы вполне можем назвать моделью практически любую форму политического анализа. Тогда можно будет признать правильность мнения М. Хрусталева о том, что политический анализ все чаще осуществляется в форме моделирования . Действительно, под такое определение моделей подпадают не только дерево решений, ПАТТЕРН и игровые матрицы, но и вообще любые формы анализа объекта, вплоть до создания политических теорий. С таким подходом в принципе согласны отечественные обществоведы. Например, М. Хрусталев называет моделирование политических теории концептуальными моделями , а Э. Каракозова говорит о моделях-образах, которые делятся на модели-представления и модели-идеации. Первые соединяют в единую синтезированную систему чувственно-наглядный аналог исследуемого объекта и научную абстракцию, а вторые задают некоторую предельно мыслимую ситуацию и обозначают таким образом теоретический предмет, с помощью которого можно выявить непосредственно не данные мышлению закономерности действительности .

С одной стороны, мы действительно практически при любой форме аналитической деятельности (будь то политический анализ или же попытка сформулировать какую-то политическую концепцию) создаем представление об объекте — политической системе или какой-либо ее отдельной части — отличное от него. Но, с другой стороны, мы делаем это зачастую в умственной форме. Подобное расширительное толкование моделирования позволяет отнести к этому процессу практически любую форму конструктивной мыслительной деятельности, но не дает возможности показать механизм осуществления моделирования. Поэтому мы сознательно отсечем от моделей все их умственные формы и остановимся только на «видимых» моделях.

Виды моделей

Среди видимых моделей можно выделить три основных класса: физические, математические и аналоговые . Первые представляют собой увеличенные или уменьшенные копии исследуемого объекта. Очевидно, что в политической сфере им достаточно трудно найти применение: например, физическая модель администрации президента выглядела бы как бы макет здания на Старой площади, представляющий скорее архитектурный, чем политический интерес. Об ограниченности применения математических и компьютерных моделей в политологии мы уже писали. Напомним, что, во-первых, в политике мы сталкиваемся с неповторяющимися проблемными ситуациями, что исключает рутинизацию, а следовательно, и формализацию аналитического процесса; во-вторых, анализ связан непосредственно с человеческой деятельностью, которая обусловлена слишком большим количеством детерминант, выделить и оценить которые способен лишь другой человек, поскольку данные детерминанты носят не объективный, а субъективный характер. Два политика ведут себя не как два одинаковых шара, и поэтому смоделировать их поведения с помощью формальной логики невозможно, в то время как в примере с шарами эта задача вполне реальна — достаточно учесть объективные законы физической среды, в которой они действуют.

В итоге получается, что политические модели в большинстве случаев являются моделями аналоговыми. Они представляют исследуемый объект видимым аналогом, который ведет себя как реальный объект, но не выглядит как таковой. Наиболее распространенной формой является организационная схема каких-либо политических структур, например администрации президента (рис. 2).

Данные схемы способствуют существенному облегчению понимания принципов функционирования политических субъектов, показывая их внутреннюю структуру. На предложенной схеме видны не только зоны ответственности различных подразделений администрации президента, но и системы подчинений, а также путь прохождения президентских указов и распоряжений.

Подобные модели могут быть использованы не только для демонстрации принципов функционирования отдельных политических институтов, но и всей политической системы. Такой опыт представляет собой схема политического пространства Франции, сделанная французским социологом П. Бурдье. Под политическим пространством П. Бурдье понимает абстрактное пространство, где каждый агент или группа агентов (отдельный индивид или их группа) занимает определенную позицию, для которой характерен соответствующий объем капитала: экономического, культурного, социального и символического . Экономический капитал представляет собой наличие определенных финансовых ресурсов, социальный — наличие соответствующих позиций в обществе , символический капитал понимается П. Бурдье как престиж, репутация или признание, которое индивид получает от других членов его группы и всего общества , а культурный — как имеющийся у индивида или группы индивидов определенный культурный багаж.

Концепцию политического пространства можно воспринимать как сугубо теоретическую конструкцию, однако сам П. Бурдье пытается сделать ее применимой в качестве модели анализа политической ситуации, предлагая вниманию читателей схему политической системы Франции в середине 80-х годов (рис. З) , называемую им диаграммой политического пространства.

К этому же типу относятся и различные графики, позволяющие представить политические процессы в упрощенном виде и более компетентно проанализировать их.

 

Матричный метод

Матрицы также являются аналоговыми моделями, однако об этом методе политического анализа следует поговорить несколько подробнее. Матричный метод используется обычно тогда, когда есть несколько альтернативных вариантов решения, эффективность каждого из которых зависит от каких-либо дополнительных обстоятельств, причем неизвестно, какое из них будет иметь место в будущем. Платежная матрица позволяет определить выигрыш или проигрыш (т.е. платеж), который может принести применение каждого из возможных решений в случае всех возможных обстоятельств .

Метод синектики

Другой достаточно интересной методикой очной дискуссии представляется синектика, автором которой является У. Гордон. Если тщательно следовать его рекомендациям, то синектику, строго говоря, нельзя отнести к классу методов экспертных оценок. Это связано с особым пониманием роли экспертов в процессе обсуждения проблем. Согласно точке зрения У. Гордона, наиболее верные решения могут предлагать отнюдь не специалисты, а, скорее, даже наоборот — дилетанты в изучаемых вопросах. По его мнению, эксперты-ученые всегда стремятся придерживаться рамок своей науки, не выходя за их пределы, что не позволяет им разглядеть принципиально новые горизонты знания. Наука загоняет их в четко обозначенные границы, они тонут в ее обыденности и уже не могут посмотреть на проблему с неожиданной, нетрадиционной точки зрения . Поэтому У. Гордон считает, что группа абсолютно разных с профессиональной точки зрения людей может принимать решения в самых различных областях. Для этого ее необходимо «вооружить» определенными приемами, с помощью
которых возможно будет продуцировать новые, нестандартные решения.

Роль экспертов же сводится У. Гордоном к функции постового, регулирующего уличное движение , — его основной задачей является проверка каждой новой идеи, предложенной группой, на подлинность с научной точки зрения, после чего он может давать разрешение на «проезд» следующему варианту. Таким образом, основной функций экспертов становится профессиональная оценка предложений, исходящих от других членов дискуссии. Кроме того, им следует вводить участников группы в курс проблемы, рассказывая о ее профессиональных нюансах. Эксперты, согласно У. Гордону, должны сделать для членов группы незнакомое понятным, в то время как сами члены группы — неспециалисты в обсуждаемой проблеме — должны сделать для экспертов знакомое непонятным, т.е. попытаться выйти за рамки логики той науки, которую они представляют .

Отметим, однако, что с подобной позицией У. Гордона мы не можем согласиться. Ведь он в первую очередь исследовал решение научных задач в технических областях, где действительно велико количество рутинных проблем, которые формируют у специалистов своеобразную логику, за рамки которой они не могут переступить. Занимаясь однотипными задачами, они, столкнувшись с нестандартной ситуацией, начинают пытаться разрешить ее с точки зрения уже отработанных наборов ключей-решений, которые не срабатывают при применении их в нетривиальных случаях. Аналогичным образом действуют и компьютерные экспертные системы. Но это не относится к политической сфере — здесь эксперты сталкиваются с постоянно обновляющимися задачами, каждая из которых не похожа на уже возникавшие проблемы. Здесь невозможно наработать какую-то определенную универсальную логику решений, поскольку уникальные задачи являются не редкостью, а повседневной практикой. В этой связи мы вынуждены отказаться от критического отношения У. Гордона к экспертам, что тем не менее не мешает взять на вооружение разработанные им процедуры качественного улучшения процедуры идеации.

Метод Дельфи

Одной из самых известных заочных методик является метод Дельфи, разработанный в 50-е годы «РЭНД Корпорейшн» для исследования военно-стратегических и военно-технических проблем. Авторы этого метода — О. Хелмер, Т. Гордон, Н. Долки. Проект Дельфи патронировался органами государственной власти и должен был стать основной формой участия экспертов в принятии государственных решений по самом широкому спектру проблем, но в первую очередь по военной проблематике. Не случайно первой задачей, поставленной перед разработчиками Дельфи, было определение методом экспертных оценок системы оптимальных целей на территории США для нанесения ядерного удара и необходимого количества ядерных зарядов для реализации подобного плана с точки зрения руководства СССР . Научной общественности данный метод стал известен только в середине 60-х годов после публикаций в открытой печати работ О. Хелмера и Т. Гордона, которые и попытались вывести метод Дельфи за рамки сугубо военных решений .

Название этого метода происходит от греческого города Дельфы, расположенного у подножия горы Парнас, где находился храм Аполлона, знаменитый своим оракулом, к которому обращались с просьбой решить те или иные проблемы не только простые жители, но и представители правящих политических элит. Подобное название как бы символизирует необходимость использования политическим руководством различных государств и другими субъектами политического процесса экспертного знания, которое, правда, в настоящее время генерируется в советы не с помощью интуитивных форм, а с использованием научных технологий.

Дельфи представляет собой такой метод экспертных оценок, при котором эксперты самостоятельно отвечают на предложенные вопросы, представляя свои ответы на бумаге. Кроме экспертов в Дельфи участвует специальная организационная группа, занимающаяся разработкой опросников, обработкой получаемых ответов, а также обеспечением экспертов необходимой информацией.

Первый этап Дельфи заключается в разработке опросника — эксперты высказывают свои соображения по поводу того, какие конкретно вопросы необходимо обсудить и как их сформулировать, запрашивают необходимую информацию, а также предоставляют имеющиеся у них самих сведения, которые было бы целесообразно использовать при обсуждении. Организационная группа анализирует и суммирует все предложения, составляет первый опросник и рассылает каждому эксперту. Вместе с опросником распространяется и информация, как имеющаяся в наличии у организационной группы, так и предоставленная экспертами . На последний момент следует обратить особое внимание — ведь таким способом осуществляется информационный обмен, что достаточно важно. Например, если в экспертизе участвуют столичные аналитики и представители региональных аналитических структур, то первые получат информацию из «первых рук», не посещая области, республики и края, а вторые смогут ознакомиться с видением проблемной ситуации из федерального центра.

Формирование опросника является достаточно важной частью Дельфи — он должен быть составлен таким образом, чтобы были учтены все аспекты решаемой проблемы. Предположим, что исполнительная власть, осознавая необходимость проведения административной реформы, пытается разработать наиболее оптимальный ее вариант. В этом случае предложения экспертов должны учитывать самые различные последствия реализации их идей, и именно в опроснике следует показать, на чем заказчик пытается сконцентрировать основное внимание. Перед каждым экспертом надлежит поставить вопросы о том, почему его путь реформы способен повысить качество государственного управления; как будет строиться новая система принятия решений в органах государственной власти и в чем ее преимущества; способен ли предложенный вариант реформы оптимизировать информационные потоки от нижестоящих к вышестоящим ступеням административной системы; как в ней будут артикулироваться и агрегироваться различные предложения; какой должна быть система рекрутирования в органы административного управления; насколько эффективно можно контролировать ее функционирование; велико ли будет сопротивление чиновников предлагаемым нововведениям и путем каких затрат возможно его преодолеть; как прореагируют на реформу другие ветви власти; какой будет реакция избирателей на подобные изменения; какие ресурсы для проведения реформы потребуются — финансовые, организационные, временные и т.д.

Затем начинает действовать принцип обратной связи, который в данном случае следует понимать несколько в ином ключе, чем в схеме Д. Истона — эксперты возвращают опросники с готовыми ответами, отражающими их соображения по поводу возможных способов решения проблемы. Они также могут вносить предложения по изменению опросника: включению новых вопросов и исключению на их взгляд ненужных. Эксперты могут запросить дополнительные данные об объекте исследования. После этого в работу вновь вступает организационная группа — начинается второй этап. Организационная группа составляет второй вариант опросника, принципиально отличающийся от первого. Во-первых, исключаются все двусмысленные и не относящиеся к проблемной ситуации вопросы. Во-вторых, на основании мнений экспертов в опросник могут включаться новые вопросы, выпавшие из поля зрения при составлении первого варианта. В-третьих, и это является наиболее важным, в новый опросник включаются мнения всех участвующих в Дельфи экспертов, высказанные ими на первом этапе . При этом ни одного из экспертов нельзя проигнорировать — респонденты должны быть у

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти