ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Сутність та функції політичної символіки.

Символ – форма виразу і передачі духовного змісту культури через певні матеріальні предмети або спеціально створені образи та дії, що виступають як знаки цього змісту. Складові частини символу:
Знак
– зовнішня форма символу.
Значення – ідеальний зміст символу.
Взаємодія знаку і значення розкриває символ як феномен. Символ – елемент духовної культури, саме тому він “діє” лише в контексті певного культурного простору.
Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.
Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.
Символи в політиці – засіб комунікації, оскільки вони:
- забезпечують економію засобів передачі інформації;
- несуть у собі певну образність, апелюючи до емоційно-чуттєвої сфери людської свідомості, до ірраціонального, спрощеного обґрунтування і пояснення політики.
Політичні символи мають конвенціональний характер (“умовне” приписування значення).
Функції політичної символіки:
1. Інтеграція (об’єднання певної політичної групи, суспільства загалом навколо певних символів);
2. Засіб агітації і пропаганди (завдяки апелюванню символів до ірраціонального в людській свідомості);
3. Політичної соціалізації;
4. Політичної комунікації;
5. Позначення певної політичної позиції;
6. Засіб політичного маніпулювання.

Основні різновиди політичної символіки.

Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.
Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.
Основні різновиди політичної символіки:
1. Мовна символіка.
2. Національно-державна символіка:
- державні символи ( герб, прапор, гімн);
- грошові знаки ( національна валюта );
- Знаки розрізнення ( регалії вищих осіб держави, форма одягу, державні нагороди);
3. Образотворчо-мистецька політична символіка:
- предметно-об’єктна політична символіка;
- Політико-музична символіка;
- Скульптурно-архітектурна політична символіка;
4. Політична емблематика:
- умовно-графічна символіка;
- наочно-агітаційна символіка;
5. Політичні ритуали.
6. Політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії:
- політична мода та стиль;
- політична топоніміка (географічні назви);
- символи місця дії;
- символи часу дії (символічні назви історичних епох)
7. Неполітичні символи, що набувають політичного змісту.
8. Люди, як політичні символи.

 

Ритуал як складова частина політичного життя.

Політичний ритуал – форма політичної поведінки, яка характеризуються жорсткою формалізованністю, суворою послідовністю дій, котрі спрямовані на досягнення певної, заздалегідь визначеної мети. Політичний ритуал – особливий тип політичної символіки.
Ритуальне життя політики – історичне, пов’язане з політичним режимом суспільства. Так, Е. Кассірер відзначає важливу роль ритуалу в умовах тоталітаризму. За монархії політичний ритуал є більш яскравим, ніж за республіки, тощо.
Різновиди політичних ритуалів:
1. Ритуальні політичні дії (зібрання, зустрічі, засідання);
2. Обов’язкові політичні акти (поряд урочистих прийомів, порядок вручення нагород, присвоєння звань)
3. Масові ритуальні церемонії ( паради, демонстрації );
4. Ритуал політичної літургії ( урочисте поховання );
Функції політичних ритуалів:
І. Забезпечення наступності, спадковості, стабільності політичних процесів.
ІІ. Естетизація політики, перетворення її на видовище.
ІІІ. Забезпечення згуртування як окремої групи, так і суспільства загалом.
ІV. Засіб легітимації.
V. Приховування, втаємничення реальних проблем.
Ритуалізація політики слугує її закріпленню в культурі, історії. Ритуал – багатозначний, як і будь-яка символічна дія. Беззмістовна політика може бути зведена до ряду ритуальних актів, не наповнених реальним змістом (прийняття постанов, що не виконуються, паради небоєздатної армії тощо).

 

Специфіка мови як засобу політичного впливу.

Специфіка політичної мови: вона є матеріалізована форма фіксації політичних ідей, практики влади, в якій одночасно виявляється і приховується їх достеменний зміст. Специфіка політичної мови зумовлена тим, що суб’єкти політики в своїх мовних комунікаціях прагнуть не істини, а підтримки.
Основні риси політичної мови:
1. Політична мова – безпосередній прояв влади, форма влади;
2. Мова політики орієнтована на досягнення підтримки з боку слухачів;
3. Політична мова – корпоративна мова;
Якості політичної мови:
1. Повідомлення оцінок для передачі інформації про факти;
2. Домінування у повідомленнях коментарів над інформацією про події;
3. Надання переваги загальним формулюванням, абстракціям перед реальними фактами;
4. Використання умовних, беззмістовних висловів;
5. Домінування впливу на відчуття;
Функції політичної мови:
1) Комунікаційна;
2) Інформаційна;
3) Виховна;
4) Маніпуляційна;
5) Виразу соціально-групових інтересів;
Різновиди політичної мови ( за сферами застосування ):
- мова законодавства та адміністративно-правового управління ( регламентуюча функція );
- мова управління ( регуляція практичної діяльності );
- мова спілкування та переговорів ( забезпечення порозуміння, з’ясування позицій, вирішення конфліктів );
- Мова політичного виховання;
- Мова політичної пропаганди;

 

Політичний дискурс.

Процес комунікації є невід’ємною частиною сучасного життя. Складне комунікативне явище, що містить у собі і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їх характеристики), так і про процеси виробництва і поняття повідомлень, прийнято називати дискурсом. Дискурc – це зв’язаний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними та іншими факторами, мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і в механізмах їхньої свідомості.

Природа терміну “дискурс” настільки багатогранна, що незважаючи на досить довгу історію його дослідження й численні праці в сфері дискурсивного аналізу, говорити про однозначне розуміння дискурсу вважається передчасним. Лінгвісти визначають дискурс, як своєрідний текст чи його парадигму, побудований на міркуваннях, що складається з послідовного ряду логічних мовних ланок, усних або письмових, діалогічних або монологічних, різножанрової категорії, у якому є корелятивні зв’язки лінгвістичного або екстралінгвістичного змісту, і як наслідок, логічність і змістовність структурної будови, здатної реалізувати прагматику аргументації, полеміки та наукової доказовості.[3, с.84]

Найпростішим прикладом дискурсу, ініційований екстралінгвістичними проблемами сапуму, звичайно ж є політичний дискурс. Він формується на основі національної мови, яка використовується політиками, партіями або владними структурами для досягнення найрізноманітніших цілей:

- встановлення суспільного консенсусу;

- прийняття і обгрунтування певних політичних та соціально-ідеологічних стратегій в умовах множинних суспільних інтересів плюралінгвістичного суспільства;

- підтримання або руйнування “статусу кво”;

- “промивання умів”, нав’язування масовій свідомості тієї або іншої ідеологічної думки. [2, с.22]

Під політологічним (політичним) дискурсом розуміється зв’язаний текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціологічними, психологічними та іншими факторами. Політичний дискурс актуалізується у таких жанрах, як промова політика, інагураційне звернення президента, політичний документ (указ президента, зміст закону, комюніке), звіти уряду у парламенті, затвердження або обговорення бюджету. [2, с.25]

Успіх у комунікації залежить від уміння ефективно володіти трьома чинниками: логікою, психологією, мовою. Останній є дуже важливим, оскільки вся інформація доноситься до слухача вербальними засобами.

У політичному дискурсі велике значення для впливу на масову свідомість надається невербальним засобам. Вважається, що їх інформативність перевищує відповідну вагу вербаліки і, навіть, “поглинає” її, актуалізуючи не тільки стан людини, алей й поведінку у зв’язку з обраною соціальною роллю. Будь-яка візуальна комунікація відбувається в інших фізіологічних умовах, ніж мовленнєва, що створює інші форми її функціонування. Відтак, 16% вербальної інформації, переданої по телебаченню, запам’ятовується половиною аудиторії, в той час, як серед візуальних тем цей відсоток сягає 34%. При цьому 69% вербальної інформації просто зникає, бо сприймається лише третиною аудиторії. Хвилювання взагалі не бажане в поведінці політичного діяча. Якщо ж повідомлення, актуалізовані різними каналами комунікації, не корелюватимуть одним з одним, то сприйняття може бути неадекватним. [2, с.28]

У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера – це мовленнєві жанри, суб’єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії – керівники держави, міжнародних об’єднань, політики установ та партій. [5, с.57]

Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою наукою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної детермінованої політичною діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння таким стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть та специфіку побудови промови. [3, с.86]

Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об’єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб’єкт політичної дії. [1, с.158]

Демократичний дискурс завжди орієнтований на створення таких умов за яких, по-перше, кожен його учасник мав би право самостійно вирішувати брати участь у ньому чи ні, по-друге, всі його учасники (тобто всі члени громадського суспільства) мали б реальну можливість впливати на політичну владу, по-третє, політична влада не могла б нехтувати думкою, як більшості, так і меншості. [4, с.12]

Політичний дискурс створений політиками, які переконують народ, спонукають його, схвалюють себе і свої дії, виступають з критикою опонентів. Особливою технікою переконання є пропаганда, яка використовується перед виборами, метою якої є нав’язування народові певної думки. Тільки той політик, який знаходить шляхи вирішення із проблемної ситуації, отримує лідерство.

За останні роки політичний дискурс став активним об’єктом лінгвістичних досліджень. У зв’язку з глобалізацією соціальних змін, технологізацією політичного дискурсу, соціологи, лінгвісти та інші спеціалісти, доходять висновку, що мова – це влада. У періоди радикального суспільно-політичного реформування закономірно підвищується увага до аспектів соціального життя, здатних визначити подальшу побудову нової системи аксіологічних координат з іншими акцентуваннями рубрик цілісних шкал. [5, с.60] На особливу увагу заслуговує політичний дискурс, адже “мова є невід’ємною від політики і владних відношень, і тільки у цьому контексті може стати адекватно зрозумілою.

У сучасному політичному дискурсі вплив переконання та сприйняття адресатом мовлення політика є значним. Переконання здатні формувати, чи навіть передбачати рівень взаємовідносин між політиком та виборцем. Ефективність же спілкування політичного діяча залежить від його здатності взаємодіяти з іншими людьми та встановлювати так званий рапорт, налаштовуючись щодо їхніх моделей світу і навичок поведінки, внутрішньо приєднуючись до них, бо “різниця полягає не в самому світі, а в його фільтрах, через які його сприймаємо: мова – це фільтр, переконання – також “фільтр”. [6, с.683]

Британського екс-прем’єр-міністра Тоні Блера справедливо вважають “великим комунікатором” (Great Communicator). Він добре знає, як працюють засоби масової інформації, як їх можна використати у своїх цілях, як побудувати свій виступ, щоб краще досягти бажаного ефекту. Виступи екс-прем’єр-міністра Тоні Блера по радіо та телебаченню, перед “живою” аудиторією мали великий успіх. Представники ЗМІ зазначають, що з приходом до влади британського екс-прем’єр-міністра Тоні Блера сталися деякі зміни у політичному дискурсі політиків. У своїх промовах екс-прем’єр-міністр широко використовував займенники другої особи множини. “If we were under direct threat, America would be our ally”.

Британський екс-прем’єр-міністр часто застосовував такі форми як перформативи дієслів мовлення, щоб вплинути на виборців.

Засоби масової інформації давали, переважно позитивну оцінку виступам Тоні Блера, характеризували його промови як “optimistic, virheally nonpartison”. Оптимізм екс-прем’єр-міністра проглядається у всіх його промовах, де він вживав такі перформативи як: hope ”I hope you will support this”, guarantee “I guarantee that you’ll be safe and sound”, promise “hereby I promise”. Також у своїх промовах Тоні Блер вживав такі перформативні дієслова мовлення, як pay, inform, declare, propose, pronounce.

“I pay tribute to our own consular staff in New York and London”.

Екс-прем’єр-міністр вживав займенник I, який утворює абсолютну адресантність, у випадках висловлення особистої думки, власної активності: “I propose move emprowerment zones…”, “I want people enjoy avibrant competitive democracy”, “reform … I proposed you last week”.

Як видно з прикладів абсолютна адресантність притаманна реченням з футуральною перспективою (I propose…, I want…). Якщо займенник І і вступає до лінійних відношень із дієсловом минулого часу, то, як правило, йдеться про недалеке минуле (lastweek). В обох випадках виникає ефект акціональності, завдяки якому вдається підкреслити активність адресанта. Адресантність виражено за допомогою займенників you and I: “Four years ago… you and I set forth on a journey…”, у цьому випадку займенникові we навмисно протиставлено сполучення you i I, тим самим Тоні Блер підкреслював власну активність, свою лідируючу позицію.

Політичний дискурс Тоні Блера може служити прикладом для його послідовників, оскільки його вміння звертання до народу, нав’язуючи свої переконання, вважається справжнім мистецтвом.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти