ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПРАВОВІ ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ

І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

В РЕГУЛЮВАННІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

І. Основні напрями економічної політики держави

Як встановлено ч. 1 ст. 8 ГК, держава, органи державної вла­ди та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами госпо­дарювання.

Проте, як зазначалося у попередній темі, господарське право регулює відносини щодо державного регулювання економіки (організаційні відносини), яке здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування у певних право­вих формах і за допомогою певних методів.

Господарська компетенція органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь дер­жави, органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Кон­ституцією та законами України (ч. З ст. 8 ГК).

Головними об'єктивними чинниками, що спричиняють не­обхідність державного регулювання господарського життя, є:

а) виконання державою соціальних функцій — забезпечення
умов для нормальної життєдіяльності суспільства, в тому чис­
лі—у сфері економіки (відповідно до ст. 13 Конституції України
держава забезпечує соціальну спрямованість економіки). Таким
чином держава виконує функцію організації господарського жит­
тя суспільства;

б) наявність у держави на праві власності ще досить значно­
го масиву майна (передусім, засобів виробництва), що зумов­
лює управління державним сектором економіки з боку держа-
ви-власника.

Як носій політичної влади і як власник певної частини засо­бів виробництва, держава реалізує економічну і соціальну полі­тику у сфері господарювання у двох формах — у формі довго-


Глава 2

строкової (стратегічної) політики і у формі поточної (тактичної) політики, що спрямовані на реалізацію та оптимальне узгоджен­ня інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних су­спільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).

Економічна стратегія визначається в ч. 2 ст. 9 ГК як обра­ний державою курс економічної політики, розрахований на три­валу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштаб­но економічних та соціальних завдань, завдань культурного роз­витку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного ба­гатства, підвищення народного добробуту. Економічна страте­гія включає визначення пріоритетних цілей народного господар­ства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єк­тивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси су­б'єктів господарювання.

Економічна тактика згідно з ч. З ст. 9 ГК — це сукупність найблиоісчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкрет­них умовах, що складаються в поточному періоді розвитку на­родного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законо­давчих актах (ч. 4 ст. 9 ГК).

Відповідно до ст. 10 ГК основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господар­ства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих про­порцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають нау­ково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Скла­довими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює від­носно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації


Правові форми участі держави і місцевого самоврядування... 29

коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечен­ня ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов за­безпечення процесу простого відтворення основних виробни­чих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на форму­вання раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлен­ня економіки, приватизації та націоналізації виробничих фон­дів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм влас­ності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких про­тизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою від­носин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення ек­вівалентності в процесі реалізації національного продукту, до­тримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оп­тових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності су­б'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефек­тивної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціона­лізацію формування доходів і використання державних фінан­сових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місце­вих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання дер­жавного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економіч­но обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів гос-


зо

Глава 2

подарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення на­родного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення кош­тів суб'єктів господарювання та населення до банківської систе­ми, стимулювання використання кредитних ресурсів на потре­би функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтриман­ня паритетного курсу національної валюти щодо іноземних ва­лют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулюван­ня державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і віт­чизняного товаровиробника.

Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природ­них ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності насе­лення.

У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального за­хисту та соціального забезпечення.

В теорії господарського права виділяють правові форми здійс­нення державного регулювання економіки:

— державне прогнозування та розроблення програм економіч­ного і соціального розвитку України Прогнозування та плану­вання економічного і соціального розвитку є одним із основних напрямів економічної політики Української держави і однією з правових форм державного управління економікою. Виходячи з цього, у своїй діяльності суб'єкти господарювання враховують показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Як встановлено ч. 2 ст. 11 ГК, принципи державного прог­нозування та розроблення програм економічного і соціально­го розвитку України, система прогнозних і програмних доку­ментів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроб­лення, затвердження та виконання прогнозних і програмних


Правові форми участі держави і місцевого самоврядування... 31

документів економічного і соціального розвитку, повноважен­ня та відповідальність органів державної влади і органів місце­вого самоврядування у цих питаннях визначаються законом.

Згідно з ст. 1 Закону України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»1 державне прогнозування еко­номічного і соціального розвитку — це науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей еко­номіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення парамет­рів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічно­го і соціального розвитку є засобом обґрунтування тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодав­чої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвит­ку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначають­ся законом про державні програми (ч. З ст. 11 ГК).

Програма економічного і соціального розвитку України — це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічно­го і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, фор­мується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самовряду­вання, спрямованих на ефективне розв'язання проблем еконо­мічного і соціального розвитку, а також характеризуються очі­кувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку складається з:

прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо— та короткостроковий періоди;

Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;

прогнозів економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на середньостроко-вий період;

1 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 25. - Ст. 195.


32

Глава 2

програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостроко­вий період;

прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-строковий період;

програм розвитку окремих галузей економіки (ст. 5 Закону «Про державне прогнозування та розроблення програм еконо­мічного і соціального розвитку України»).

Державний бюджет можна визначити як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади1.

Державна цільова програма — це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адмі­ністративно-територіальних одиниць, здійснюються з викорис­танням коштів Державного бюджету України та узгоджені за стро­ками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням. Державні цільові програми поділяються на: загальнодержавні програми економічного, науково-техніч­ного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля (далі — загальнодержавні програми) — це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюють­ся центральними та місцевими органами виконавчої влади;

інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки2.

Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні ін­тереси, відображені в програмних документах економічного і со­ціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності (ч. 5

ст. ПГК);

управління — як правова форма державного регулювання

економіки — означає прийняття компетентним органом юридич-

1 Ст. 2 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р, // Відомості
Верховної Ради України. - 2001. - № 37-38. - Ст. 189.

2 Ст. 1 Закону України від 18 березня 2004 р. «Про державні цільові
програми» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 25. — Ст. 352.


Правові форми участі держави і місцевого самоврядування... 33

но значущих рішень для суб'єктів господарювання з оператив­них питань господарського життя (державна реєстрація суб'єк­тів господарювання, ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлення лімітів використання природних ре­сурсів, ліцензування і квотування зовнішньоекономічних опера­цій тощо);

контроль — як правова форма державного регулювання економіки — це сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на визначення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяль­ності суб'єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень в діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в то­му числі застосування господарсько-правових санкцій.

Правові та організаційні засади, основні принципи і поря­док здійснення державного нагляду (контролю) у сфері госпо­дарської діяльності, повноваження органів державного нагля­ду (контролю) визначені Законом України від 5 квітня 2007 р. «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»1.

Відповідно до ст. 19 ГК держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин — за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності2;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб'єктами господарю­вання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, по­даткової дисципліни3;

1 Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 29. — Ст. 389.

2 Закон України від 26 січня 1993 р. «Про державну контрольно-ревізій­
ну службу в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. —
Ст. ПО; Закон України від 16 липня 1999 р. «Про бухгалтерський облік та
фінансову звітність в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. —
№ 40. - Ст. 365.

3 Ст. 2 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову
службу в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 6. —
Ст. 37.


34

Глава 2

цін і ціноутворення — з питань додержання суб'єктами гос­подарювання державних цін на продукцію і послуги1;

монополізму та конкуренції — з питань додержання анти­монопольно-конкурентного законодавства2;

земельних відносин — за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства — за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, до­держанням законодавства про працю; за пожежною, екологіч­ною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандар­тів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності3;

споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг4;

зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійс­нювати державний контроль і державний нагляд за господар­ською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійс­нення контролю і нагляду визначаються законами.

Незаконне втручання та перешкоджання господарській ді­яльності суб'єктів господарювання з боку органів державної вла­ди, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контро­лю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійс­нювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів госпо­дарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримую­чись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформа­ції про результати інспектування і перевірок його діяльності не

1 Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення» // Ві­
домості Верховної Ради України. — 1990. — № 52. — Ст. 650.

2 Ст. 4 Закону України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної
конкуренції» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.

3 Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці»; Закон Украї­
ни від 17 грудня 1993 р. «Про пожежну безпеку»; Положення про державний
архітектурно-будівельний контроль, затверджене постановою Кабінету Міні­
стрів України від 25 березня 1993 р.

4 Закон України від 12 травня 1991 р. (в ред. Закону України від 1 груд­
ня 2005 р.) «Про захист прав споживачів» // Відомості Верховної Ради Украї­
ни. - 2006. - № 7. - Ст. 84.


Правові форми участі держави і місцевого самоврядування... 35

пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів конт­ролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили ін­спектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом гос­подарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первин­ний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї ро­боти, складати статистичну інформацію, а також надавати відпо­відно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інфор­мацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбаче­них законом або з порушенням порядку, встановленого законом;

нормативне регулювання — як правова форма державного ре­гулювання економіки — означає встановлення компетентними державними органами правил здійснення господарської діяль­ності. Воно здійснюється шляхом визначення правового стату­су суб'єктів господарювання, правового режиму їхнього майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; порядку укладання та виконання господарських договорів, заходів майнової відпові­дальності за порушення у здійсненні господарської діяльності; засад зовнішньоекономічної діяльності та митної справи тощо.

§ 2. Засоби державного регулювання господарської діяльності

Держава для реалізації економічної політики, виконання ці­льових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механіз­ми регулювання господарської діяльності.

Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на ді­яльність суб'єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:

державне замовлення;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;


Глава 2

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та суб­сидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих ви­дів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчи­ми актами, а також програмами економічного і соціального роз­витку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господар­ській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

а) Відповідно до ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на до­говірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (ро­біт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення дер­жавних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (ви­конання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються еко­номічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх госпо­дарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших дже­рел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визна­ченому законом.

Детально відносини щодо формування, розміщення і вико­нання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі — продукція) для задоволення державних потреб у суб'єк­тів господарської діяльності України всіх форм власності регу­люються Законом України від 22 грудня 1995 р. «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»1.

Згідно з ч. 1 ст. 1 цього закону пріоритетні державні потре­би — це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатнос­ті країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування


Правові форми участі держави і місцевого самоврядування... 37

органів державної влади, що утримуються за рахунок Держав­ного бюджету України.

Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Ав­тономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастополь­ська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи — головні розпорядники коштів державного бюджету.

Виконавці державного замовлення — це суб'єкти господарю­вання усіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які ви­готовляють чи поставляють товари (роботи, послуги) для задо­волення пріоритетних державних потреб.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської про­дукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюють­ся відповідно до закону. Так, відносини, що виникають у зв'язку з формуванням, розміщенням, фінансуванням і виконанням дер­жавного оборонного замовлення, регулюються Законом Украї­ни від 3 березня 1999 р. «Про державне оборонне замовлення»1.

б) Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціаль­них інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємниць­кої діяльності, не забороненої законом, а також принципів гос­подарювання, встановлених у статті 6 ГК.

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Від­носини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»2. Цей закон визначає види господарської діяльності, що підлягають


 


Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.


1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 17. — Ст. 111.

2 Там само. - 2000. - № 36. - Ст. 299.


Глава 2

ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів гос­подарювання та органів ліцензування за порушення законодав­ства у сфері ліцензування.

Дія закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензу­вання діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, ліцензу­вання у сфері електроенергетики та використання ядерної енер­гії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелек­туальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з зако­нами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до статті 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності:

пошук (розвідка) корисних копалин;

виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, окремих видів пневматичної зброї, а також торгівля зазначеними товарами;

виробництво вибухових матеріалів промислового призна­чення (за переліком, що затверджується спеціально уповнова­женим центральним органом виконавчої влади з питань нагля­ду за охороною праці та державного гірничого нагляду);

виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за пе­реліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

видобування корисних копалин із родовищ, що мають за-гальнодерл--.гіне значення та включені до Державного фонду ро­довищ корисних копалин;

видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорого-цінного каміння;

виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного камін­ня, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдоро-гоцінного каміння;

виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцін­ного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння орга­ногенного утворення, напівдорогоцінного каміння;


Правові форми участі держави і місцевого самоврядування... 39

виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;

виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, опто­ва, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препа­ратами (всього стаття налічує понад 60 найменувань видів гос­подарської діяльності, що підлягають ліцензуванню).

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або че­рез уповноважений ним орган чи особу звертається до відповід­ного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника:
найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, іден­
тифікаційний код — для юридичної особи;

прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер пас­порта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікацій­ний номер фізичної особи-платника податків та інших обов'яз­кових платежів — для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно з статтею 9
Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник
має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених під­розділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі прий­мається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять ро­бочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та до­кументів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види ді­яльності.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо:

заява подана (підписана) особою, яка не має на це повнова­жень;


40

Глава 2

документи подані з порушенням встановлених вимог.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлю­ється Кабінетом Міністрів України1. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

У ліцензії зазначаються:

найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

вид господарської діяльності, вказаний згідно з статтею 9 Закону (в повному обсязі або частково), на право провадження якої видається ліцензія;

найменування юридичної особи, або прізвище, ім'я, по бать­кові фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікацій­ний номер фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

строк дії ліцензії;

посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

дата видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарсь­кої діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензу­вання, але не може бути меншим ніж три роки.

Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на прова­дження певного виду господарської діяльності.

Підставами для анулювання ліцензії є:

заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

акт про повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов;

рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта гос­подарювання;

нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

1 Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 р. № 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» // Офіційний вісник України. - 2000. - № 48. - Ст. 2093.


Правові форми участі держави і місцевого самоврядування... 41

акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії ін­шій юридичній або фізичній особі для провадження господар­ської діяльності;

акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених в документах, що до­давалися до заяви про видачу ліцензії;

акт про невиконання розпорядження про усунення пору-, шень ліцензійних умов;

неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через де­сять днів з дня його прийняття.

Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до експерт­но-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально упов­новаженого органу з питань ліцензування.

Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готів­ку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими пла­тіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіж­ними картками), у сфері грального бізнесу та побутових по­слуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарю-

Gdriri-Я.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує пра­во суб'єкта господарювання займатися певними видами підпри­ємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеці­альний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподат­кування відповідно до закону. Порядок патентування певних ви­дів підприємницької діяльності встановлюється Законом Украї­ни від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів під­приємницької діяльності»1, а більш детально — Положенням

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 20. — Ст. 82.


42

Глава 2

про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, за­твердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 лип­ня 1998 р. № 1077і.

Торговий патент придбавається:

по-перше, на здійснення операцій з роздрібної торгівлі — для кожного пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, палатки, автомагазину, лотка тощо).

Під роздрібною торгівлею розуміється торгівля товарами, а також виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за готівко­ві кошти, а також за інші готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки.

Під пунктами роздрібного продажу товарів у вищезгадано­му Законі розуміються:

магазини, які займають окремі приміщення або будівлі та ма­ють торговельний зал для покупців, площа якого не перевищує 20 квадратних метрів;

кіоски, палатки та інші малі архітектурні

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти