|
Перехід до нової економічної політики
У грудні 1920 року радянський уряд на чолі з В. Леніним розробив план електрифікації Росії (ГОЕЛРО), а на його основі — план відбудови народного господарства країни, зруйнованого війною. У лютому 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив план ГОЕЛРО в Україні. В УСРР намагалися збудувати 9 електростанцій, зокрема Дніпровську ГЕС, а також низку теплових (Штерівську та ін.), але все це потребувало значних коштів, яких у держави не було. У березні 1921 року X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про запровадження нової економічної політики (непу). Основною її метою В. Ленін назвав зміцнення союзу робітничого класу й селянства, проголосивши, що ця політика «всерйоз і надовго». Нова економічна політика була спробою більшовицької партії зосередити у своїх руках політичну владу, перейти від командно-адміністративних методів управління економікою, які застосовувалися в роки воєнного комунізму, до ринкових механізмів у повоєнний час. ВУЦВК та Рада народних комісарів (РНК) Української СРР прийняли ряд декретів і розпоряджень про впровадження непу (в розробці непу в Україні особисто брали участь голова РНК X. Раковський та голова ВУЦВК Г. Петровський). До здійснення нової економічної політики спонукали: • завершення громадянської війни на теренах України; • початок відбудови народного господарства, який відбувався в складних політичних (масові селянські виступи, повстання проти більшовиків моряків Кронштадта в березні 1921 року) та економічних умовах (тотальна економічна криза, викликана розрухою); • спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію; • політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені. Практично неп почав упроваджуватися на теренах України з другої половини 1921 року. Нова економічна політика передбачала заходи: • заміну продовольчої розкладки продподатком. Продовольчий податок на 1921 рік установлювався в розмірі 117 млн. пудів хліба, замість 160 млн., які були визначені продрозкладкою. З них 18 млн. пудів залишалися в розпорядженні місцевих рад для надання допомоги сільській бідноті. Селяни могли вільно реалізовувати надлишки виробленої продукції, а найбідніші взагалі звільнялися від податку; • формування державного сектора в промисловості та перехід його на господарський розрахунок. Радянська держава залишила у своїх руках важку промисловість, рентабельні підприємства, банки, транспорт, зовнішню торгівлю, оголосила монополію на горілчані вироби й тютюн. Для оперативного розв'язання господарських питань державні підприємства об'єднувалися за галузевим і територіальним принципами в трести. Перші трести з'явилися восени 1921 року у важкій промисловості і в легкій промисловості («Текстильтрест», «Шкіртрест», «Цукротрест»). На початку 1922 року Українська рада народного господарства (УРНГ) мала у своєму підпорядкуванні 24 трести, які об'єднували 450 підприємств усіх галузей. Для здійснення торговельних операцій, закупівлі сировини, збуту однорідної продукції були утворені синдикати; • створення багатоукладної системи економіки, передача дрібних чи малоприбуткових підприємств як організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), так і приватним особам (нерідко колишнім власникам). У 1921 році в Україні були передані в оренду 5,2 тис. дрібних підприємств, переважно легкої та харчової промисловості. Оплата за оренду для організацій порівняно з приватним сектором знижувалася вдвічі, їм віддавалася перевага в одержанні держзамовлень, сировини, палива, обладнання. Проте приватний капітал теж займав значні позиції — йому належало 75% роздрібного товарообігу. Великі промислові підприємства могли передаватися в концесію іноземним фірмам. Та західні бізнесмени радянській владі не довіряли, тому ця форма власності в Україні успіху не мала; перехід від натуральної оплати праці до грошової, залежно від кількості виробленої продукції та її якості. Це сприяло значному підвищенню продуктивності виробництва й прямій зацікавленості трудящих у результатах своєї праці. Заміні натуральних форм оплати сприяла грошова реформа, яка розпочалася в жовтні 1922 року введенням в обіг грошей, забезпечених дорогоцінними металами й цінними паперами,— червонців; • дозвіл оренди землі селянами та залучення найманої праці на селі. Цей процес збільшив певну пролетаризацію села. Так, кількість селян, які наймалися в батраки, у 1925 році становила понад 240 тис, а 1927 — більш ніж 430 тис. Радянська держава всебічно підтримувала бідняцько-середняцькі прошарки на селі, різні форми кооперації селян, надаючи їм різноманітні пільги, кредити та сільськогосподарську техніку. Восени 1923 року кооперативним рухом були охоплені біля 416 тис. селянських господарств. Бідняцько-середняцьким господарствам передавалися поміщицькі, удільні й церковні землі. Унаслідок аграрних перетворень змінилася соціальна структура українського села. Якщо до 1917 року бідняцькі господарства становили 58%, то в середині 20-х pp. — 33%, середняцькі відповідно 30-35% і 63%, багатих селян-«куркулів» — 12-15% і 3- 5% . За підрахунками істориків, селянам передавалося понад 90% земельного фонду України, решта залишалася в розпорядженні держави й призначалася для промислового та радгоспного будівництва. Узагальненим показником відродження українського села було піднесення зернового виробництва: від 227 млн. пудів у 1921 році до 637 млн. пудів у 1922 році й 1057 млн. пудів у 1926 році. В умовах нової економічної політики швидко розвивалися українська промисловість і сільське господарство. 1925 року вони за основними показниками зрівнялися з 1913 роком, а в деяких галузях навіть перевищили його. Командно-адміністративні механізми управління державною економікою залишалися в руках радянської влади. Водночас у той період набирали моці «капіталістичні елементи міста й села» — банківські ділки, промисловці-фабриканти, торговці-оптовики, біржові маклери, дрібні й середні господарі та власники. Політичні партії та рухи Повоєнний період і доба непу не привели до лібералізації політичного режиму в Україні. Перемога більшовиків над своїми суперниками призвела до утвердження в усіх радянських республіках тоталітарних порядків, які характеризувалися пануванням однієї ідеології — більшовицької, однієї партії — Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)). Усі інші політичні партії були розгромлені й знищені, а їхні члени переслідувалися. На початку 20-х pp. у Харкові, Києві та інших містах України відбулися гучні процеси над меншовиками, есерами та членами інших політичних партій. Лояльні до радянської влади громадсько-політичні об'єднання й рухи існували лише доти, доки погоджувалися проводити в життя лінію керівної партії. В Українській СРР керівною партією в 20-ті pp. була Російська комуністична партія (більшовиків) (РКП(б)). Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У) була Республіканською організацією РКП(б) й керувалася у своїй практичній діяльності вказівками з Москви. На чолі КП(б)У стояли українські більшовики Д. Мануїльський (1921-1923 pp.), Е. Квірінг (1923-1925 pp.), Л. Каганович (1925-1928 pp.). Ніякої автономії КП(б)У не мала. Ті більшовики, які прагнули поєднати ідеали комунізму з національним відродженням, оголошувалися «націонал-ухильниками» (М. Скрипник, О. Шумський та ін.) і переслідувалися. Представників корінної нації — українців — у КП(б)У було небагато. До 1925 року більшовики допускали діяльність Української комуністичної партії (УКП), яка була створена 1920 року в результаті об'єднання українських лівих соціал-демократів («незалежників») з правою частиною Української партії соціалістів-революціонерів («боротьбистів», керівники В. Блакитний, П. Любченко). Укапісти були типовою націонал-комуністичною партією й прагнули об'єднатися з КП(б)У, утворивши єдину незалежну організацію комуністів, що стала б на платформу створення суверенної УСРР і мала б дружні стосунки з Радянською Росією. Націонал-комуністичні погляди членів УКП були підставою для заборони її діяльності в 1925 році. Керівна партія підтримувала в Україні діяльність Комуністичної спілки молоді як свого резерву. Профспілки («школа комунізму») були також підпорядковані інтересам КП(б)У. їх проголосили «приводними пасами» між партією і масами, через що профспілки втратили свою природну роль захисників інтересів трудящих і перетворилися на підпору радянської влади. |
|
|