ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Тестові завдання до уроку № 4

 

І рівень.

1. Вірш "Незабутній" був написаний:

 

а) 1959 р.; б) 1960 р.; в) 1965 р.

 

2. У вірші "Незабутній" автор згадує свого вчителя: а) Василя Лукича; б) Василя Мефодійовича Крючка; в) Ганну Йванівну.

 

3. Автор порівнює вчителя з: а) радісною зорею; б) сумним чоловіком; в) згасаючою зіркою.

 

4. Вірш "Ті озерні води, неба синь тонка" був написаний:

а) 1961 р.;

 

б) 12 жовтня 1962 року;

в) 1958 р.

 

5. В.М. Сосюра використовує порівняння у вірші "Ті озерні води, неба синь тонка":

 

а) немов співець-кобзар; б) наче він отець мій; в) як старший брат.

 

ІІ рівень.

1. Назвіть вірші В. Сосюри про вчителів.

2. Визначте тему віршів "Незабутній", "Учитель".

 

3. Визначте ідею названих віршів.

 

4. Випишіть епітети, які використовує поет у вірші "Ганна Йванівна".

 

III рівень.

 

Складіть вірш про свого улюбленого вчителя (вчительську працю) або напишіть твір-мініатюру на цю ж тему.


 


Урок № 5

 

Тема: "Поет-гуморист А.Д.Косматенко. "Скіфська сережка".

 

Анатолій Косматенко (1921-1975)

 

Анатолій Денисович Косматенко народився 3 жовтня 1921 року в селі Нескучному Велико-Новоселківського району. У 1953 році закінчив Київ-ський університет, факультет української філології. Уже на першому курсі почав друкувати байки. "Чому йому подобався саме цей жанр? Мабуть, то-му, що він йому випав долею, через його правдолюбство, нетерпимість до обману", – так писав про письменника його однокурсник Юрій Мушкетик.

 

Вісім років відслужив у армії (дійсна служба та війна). Із воєнних до-ріг приніс у солдатському мішку не хромові чоботи або черевики про за-пас на навчання, а книжки улюблених поетів. Особливо любив твори Ан-дрія Малишка, а також Остапа Вишні. У них вчився майстерності, такту, вмінню проникати в глибінь народних дум, слухати народ. Зб. "Байки" (1953),"Нові байки" (1956), "Сміх і гнів" (1965).

 

Письменник по-справжньому глибоко розумів призначення мистецтва, розумів, що виховати правдивою молоду людину можна тільки правдою, і питання правдивості творів вважав одним із основних у справі впливу на юнацтво. Це особливо засвідчує його байка "Філоксен та Діонісій". Про за-вдання й обов'язки мистецтва веде він мову і в "Чаплініаді", і в "Дуньці", і в байках "Красуня і поет". "Дуб і Музика". Помер 6 квітня 1975 р.

 

СКІФСЬКА СЕРЕЖКА

(Легенда степу)

 

ПЕРЕДЦВІТТЯ

 

 

Вона стояла у степу, Де пах полин і зблискував птах пером.

 

І її завезли на подвір'я музею. її, стару Кам'яну Скіфську Бабу. Правічну.

 

Скільки їй літ? Вона і сама не віда.

 

Стояла мовчазна. Одсторонена. Під муром, Приходили чужинці (Приходили, не на конях під'їжджали). Торкались її обличчя, грудей.

 

Сміялись.

 

А Бабі було кривдно.


 


І сором пік.

 

А ще гірше - вночі: Сама-самісінька.

 

Видивляла свої кам'яні стосотлітні очі...

 

І - ждала. Кого? Чого?.. Ай, ні!

 

Степу не видко...

Застують їй паркани і високі стіни.

 

А так хотілось - степу!

 

Одна втіха: високо в небі, Мов скіфська сережка, Зіходив місяць...

 

І Кам'яній Бабі з того було щасно.

І солодко-млосно.

І вона дрімала...

І снився їй сон,

 

Давній-прадавній, Снивсь молодий скіф!

 

Чорне, вітром скуйовджене волосся...

Непозабуті, жадано-ждані очі...

 

Він примчав на огирі. Він, молодий скіф!

 

Бив копитьми скажений огир. А він на скаку

 

Кинув її уперегин на кінську гриву. Свиснув знагла скіф!

Заржав гарячий опір, зметнувсь -

 

І вони мчали...

 

Дзвеніла сталь підків.

 

А вслід бігли, валували собаки - Вони хтіли перейняти скіфа.

 

А він мчав, мчав, Пригнувшись до кінської гриви, Аж доки не видобувсь у поле.

 

І - осадив коня.

 

І зніс її на ту ж високу могилу, Де колись вона стояла...

 

І вона скрикнула!

 

Скрикнула не як стара Кам'яна Баба. А молодо-молодо!


 


По-дівочи, Як юна скіфка: "Степ!" -

 

І пробудилась...

 

Був день. Був блиск - палило сонце. А перед нею сидів молодик.

 

Він сидів просто неба. Осеред подвір'я.

 

Зневідь-чим він скидався на скіфа. Але то був не скіф - При ньому не було коня!

 

Він щось робив.

 

І Кам'яна Баба здогадалась: Так різьбили її діди й прадіди На кухлях, на глеках, На збруї, на зброї...

 

Ні, так малювали ольвійські греки. Молодик теж малював.

 

Він малював її, стару Кам'яну Скіфську Бабу.

 

 

У нього теж були палючі очі. Але то був не скіф - При ньому не було коня!

 

І вона, зігріта сонцем і його палючим оком, Здрімалась ізнов...

 

І проз дрімоту,

 

Терпку й солодку, Шепталась:

 

"О Табіті, Табіті! Скажи:

 

Чи знайде оцей чужинець собі коня? Чи обжене собак?

 

І чи покаже мені степ Під сяйвом скіфської сережки?.."

 

ЗАЦВІТТЯ

 

Мамо Оксано!

 

А Зірка - велика у нашім дворі!

 

Я не знаю, що мені тоді на тому стало: я сидів на давньому кам'яному порозі нашої хати. І плакав. А наді мною було так рясно зірок. Мені й досі здається, що коли я був малий, їх було більше, Мамо...


 


Я сидів на камені і плакав. Ну, що тоді було мені? Чого воно було тоді мені? Еж, світ стояв - мов загадка! Безкраїй та солодкий, ще й таїною вкритий, мов туманцем наш білий степовий виноград у місячну ніч... Я плакав... А ви доїли корову - чулось, як дзвенить дійниця. Пахло степом...

 

Сяяли зорі... Але одна, найбільша, - вона стояла високо-високо просто на-шого двору. Та ще - на краю блідого неба. Вище нашого вишневого саду. І та - тремтіла... Ну, чого їй? Може, то її було мені жаль?.. Але ні, - її втішав

 

у пахучих сутінках коник-степовик: "Сюр!.. Сюр!.." Я теж наслухав. І ста-вало сумно, і солодко, і чогось мені жаль...

 

Чого? Мамо!

 

Я здогадався. Через багато літ...

 

Перед мене - розчинене вікно. Я бачу, як блищить на київських горах лаврська дзвіниця, бані Софіївського собору, як горять вогні телевежі і за-свічує сяйвом Хрещатик...

 

Я здогадався, Мамо! Зупевне.

 

...І видиться нічний спориш у нашому дворі. Яскрять росини... Світло Великої Зірки ллється з рогу нашої Красулі... Я чую, як диха степ. Я чую пахощі степових квітів...

 

Ой ті квіти!

 

Мамо, я знаю, чого мені тоді, давно-давно смутилось. Мені не стачало казки. Казки степових квітів. А вона ж бриніла в мені, п'янила мене. Без-слівна, вона ходила круг мене. А я не міг сказати її.

 

З того плакав, Мамо. Виходьте ж, квіти, на люди!

 

Виходь, Хрещатий Барвінку, нев'янучий лавре наш! То щастя, що ти безсмертний, - ні спека, ні вітер, ні люта стужа не в'ялять тебе. Недарма ж ти скрашаєш і русі дівочі голівки на весіллях, і могили суворих мужів, що твердо і прямо ходили по землі.

 

Виходь, Горицвіте!

Люди, вклонітесь йому! Він милує вам око і гоїть ваші болі...

 

Чебере-чебрече! Непоказний квіте наш!

 

Твої пахощі аж на весь світ стали, оповили духмяно планету - хай знає світ про наш безсмертний степ.

Маче!

 

Палай криваво, червоно-китайчано, аби всі відали, де ллялась наша кров.

 

Звіробою, Полине, Нечуйвітре, Ромене, Волошко, Золототисячнику - сходьтесь, квіти!..

 

А прийдуть ще й люди. Їх буде двоє. І вони юні. Бо стара Скіфська


 


Баба і Коник - нехитрий степовий співець. І Чайка буде. Та в небі - Зірка. Співайте ж, квіти! Шуміте, квіти! Вийтесь вінками, чиніть, творіте

 

казку-легенду - ту, що снилась, виділась мені, що ходила круг мене з неба, грому й степового леготу!

Ту, що була, і нині в мені, і буде завше й довік-віку!

 

ВІНОК ПЕРШИЙ

 

 

Степ. Сутінна балка. На узвишші - К а м ' я н а С к і ф с ь к а Б а б а . На блідому крайнебі - самотня Т р е м т л и в а З і р к а ...

 

Тоскно.

 

 

Ч е б р е ц ь Опала ніч. І тиша наоколо.

 

Замріявся, замисливсь батько-степ. Не осява з небес його роздоли Веселий, щирозлотий місяць-серп, Не освіжа вітрець широке чоло, Не веселить і жайворон-співець - За день стомився, певно, спочиває, На грудях в батька сили набира...

 

Чути: "Киги!.. Киги!.."

 

Лиш Чаєчка-небога проквиляє...

 

Скажи, Полине, що їй роздира Всякчасно груди так? Ти мусиш знати: Сам з горя ж сивий, повен гіркоти.

 

Та й літ же, літ прожив багато - Всього набачився і звідав ти.

 

 

П о л и н Про горе те словами не сказати!

 

Квилить-ридає Чаєчка, бо мати, Бо діток їй ніколи не знайти.

 

 

Г о р и ц в і т Чом не знайти?

 

П о л и н

А де шукати?


 


Взяла їх чужина - чужі світи.

 

Чути: "Киги!.. Киги!.."

 

 

Б а р в і н о к Що, мамо, тяжко?

 

П о л и н

Ще б не тяжко - діти!

 

Кров серця ж капле в неї повсякчас...

 

Ото й ростуть в степу із того квіти,

 

Що маками зовуться поміж нас...

 

М а к

 

А звідки родом ти, скажи, Полине? Чого ти сивий? Розповіж хоч раз.

 

 

П о л и н Це діло, Маче, давньої години.

 

Я древній, як і степ. Свої вродини Не пам'ятаю. Не було ще й вас, А я вже пах аж до зірок духмяно.

 

Я був зелений. Я щасливо цвів. Поокруж степ, мов райдуга, лелів...

 

Та раз - прокляття! - світ мені вчорнів. Погасло небо! Степ погас!.. Захланно Орда вломилась. Із ясиром-браном Татари крались в агарянський Крим І стали табором, немов цигани, Аж ген за тим он виярком крутим.

 

Між бранок - горе скорбному народу! - Була одна. Такої, Маче, вроди - Клянусь я степом, небом дим нічним! - Козачий край не знав, не відав зроду...

 

Ординці бранку обіч стерегли. Знать, подарунок готували хану, А то ще й далі - в Царгород, султану. Вони спинились. Ватри розвели. Ладнались їсти... Тут із-за туману - Загін козачий! Видобувсь як стій! Заржали коні...


 


І нерівний бій Звихривсь - на поклик сотника Степана...

 

Стялись! Дамаські брязнули клинки.

Із луків сприсли, зблисли люто стріли...

 

І бились.

 

Ух, як бились козаки!

 

Як укривали степ ординським тілом! Жупан червоний маяв, наче жар, Де обставав поганець отамана.

 

Удар - і кров багряно ллє! Удар - І ламляться криваві ятагани...

 

А десь над січ, над хрип, над хряск – до хмар Зметнувся крик: "Я тут, я тут, Степане!"

 

Жупан здригнувсь, яріше запалав...

 

О, краще б я той крик не чув, не знав!

А я учув його.

 

Я бачив очі...

Жахні я бачив рук дівочих корчі...

 

І, стоптаний копитьми, світ прокляв,

 

І сивим став із того до півночі...

А що пізніш я на віку видав!

 

Я розповім, як слухати охочі...

 

Б а р в і н о к

Стривай, Полине. Люди йдуть сюди.

 

 

В о л о ш к а Юнак і дівчина. Які вродливі!

 

Кохаються, видать, щасливі. Що їм до давньої біди?!

 

Надходять Х л о п е ц ь і Д і в ч и н а .

 

Х л о п е ц ь

 

Ну, ось і Баба Кам'яна.

 

Як живемо? Привіт, Бабусю!

Знайомся: це - моя жона...

 

Майбутня б то - Явдоха... Дуся...


 


Д і в ч и н а Який швидкий! Уже й засватав. Сьогодні ж тільки познайомилися. Та

 

й то, знаєш... Таких чоловіків у мене - ой-ой-ой!.. А до того ж і не Явдоха я, і не Дуся, а Діана або Діна.

Х л о п е ц ь

 

(сміючись)

 

Швидкий! Казала ж бо сама, Що в атомно-космічну еру Все швидкості старі лама, Епоха ж бо така модерна...

 

Усе стислішає: і час, І відстані, й життя людини.

 

У всьому рух, усе щораз Надшвидкісні бере вершини. Казала ж ти чи ні таке?

 

То, згідно мудрої доктрини, Й кохання мусить буть швидке?! Сиріч - модерно-реактивне?! Простіш - лови, держи, хапай, Кохай - спіши, спіши - кохай!

 

 

Д і в ч и н а Смійся, смійся. По-новому... А сам завів мене на тисячу, як не більше,

років назад. До оцієї старезної замшілої Скіфської Баби.

 

 

Х л о п е ц ь Не кривдь Бабусю задарма.

 

Прости на слові їй, Бабусю! Бабуся ця, втямкуй сама, Можливо, є прамати русів. Вона степи ці берегла, І їх красу, і таємниці.

 

А скільки горя, крові, зла Їй довелося надивиться!

 

Д і в ч и н а

 

(сміючись)

 

Ну, якщо вона в тебе така мудра, то спитай, - бо я оце не пішла сього-дні на танці - спитай, чи вміли скіфки танцювати і які в них були танці.


 


Х л о п е ц ь Уміли, вміли. Достеменно.

 

Зберуться. Стануть. Оком блись! - І вже пливуть чи прагнуть ввись! Завзято, пристрасно, шалено...

 

А то віночками, дивись, Зав'ються цнотно, тихо, зграйно, Щоб не схлюпнуть дівочу тайну...

 

Були танки на всякий темп. Не бугі й не канкан, звичайно.

 

А ті, що підказав їм степ!

 

Д і в ч и н а

 

(сміється)

 

Скіфки, кажеш, були дуже цнотливі. Певно, і ця Кам'яна теж? Так по-тривож її цнотливість, спитай, чи був у скіфів стриптиз.

 

 

Х л о п е ц ь Цього й питать не слід. Вони

 

Були украй нормальні люди, А не якісь там дикуни.

 

Не будем добрих скіфів гудить.

 

 

Д і в ч и н а А міні-спідниці у скіфок були? Чи вони носили все таке, що тільки до

 

самих п'ят?

 

 

Х л о п е ц ь Були. Ймовірно, що були.

 

На шаровари одягали. Хоч їм і лекцій не читали, Та скіфки - гідні похвали:

 

Скромняги не о тому дбали, Як тіло власне оголить Чи навпаки - все затулить

 

Якимсь чадровим покривалом. Носили міні, щоб скоріш В сідло злетіти і завзято

 

До бою з мужем поруч стати, А не для того, щоб зручніш Якогось дурня осідлати.


 


Д і в ч и н а Хе-хе! А яких вони пісень співали?

 

 

Х л о п е ц ь Пісень?.. А нащо нам гадати,

 

Як можна в Баби запитати. Скажи, Бабусенько, мені, Що скіф співав у давні дні? А то Діана з нас сміється. Ось притулюсь тобі до серця.

 

(Припадає вухом до Кам'яної Баби).

 

 

Співа - із місця не зійти? Співа! Послухай-но і ти.

 

 

Д і в ч и н а Ат, облиш дурниці! Ходімо вже назад. Мені вже нудно. Якийсь ти

 

кумедний. Дивний якийсь, наївний. А може, хильнув сьогодні трохи?

 

Х л о п е ц ь

 

(удавано-патетично)

 

Що хміль мені усіх напоїв - Я п'яний степом і тобою!..

 

(Знову припадав вухом до Кам'яної Баби).

 

 

А все-таки вона співа! Чекай, затямлю лиш слова! І сам тобі їх проспіваю. Прадавня пісня. І яка! Готово. Слухай. Починаю. Це пісня скіфа-вояка.

 

(Співає).

 

 

Степ колючий - моя держава. Степ у квітках навкруги. Скіфська воле і скіфська славо, Лийсь за сині береги!


 


Стріли на луки, Риньмо, як круки, Тнім вороги До ноги!

 

 

Бий!.. Бий!.. Бий!.. Оболоня тирсою шумує, Степ на грозу закипа. Скіфське серце битву чує, Ярсь, відваго сліпа!

 

 

Рвись, мій коню, За оболоню, Тнім вороги До ноги!

 

Бий!.. Бий!.. Бий!..

 

 

Дівчина сміється. Вони, побравшись за руки, йдуть у степ. А з-поза Кам'яної Баби зіходить щербатий місяць.

 

 

К о н и к Сюр!.. Сюр!.. Сюр!..

 

ВІНОК ДРУГИЙ

 

 

Х л о п е ц ь Ми знову, Скіфо, тут. Вітаю!

 

Як живемо і як ся маєм? Не бачились чотири дні - Ти знудьгувала по мені?

 

 

Д і в ч и н а Авжеж! Аж плакала. Цілуйтеся ж, цілуйтесь!..

 

 

Х л о п е ц ь А чом би й ні?

 

(Цілує Кам'яну Бабу).


 


Ух, як опік цілунок! Смаковито! Ні, що ти не кажи, А Скіфка - Баба знаменита!

 

Без неї я не міг би жить.

 

Стій, Скіфо, стій і степ наш бережи - Не той же був би він без тебе.

 

 

Д і в ч и н а Хо-хо!.. Чи що й не що! Пуп Землі і центр Всесвіту!.. У-у - сила!..

 

Х л о п е ц ь

 

(жартома)

 

Не смійсь, о чарівнице зла. Не треба. Сміятись з неї - гріх.

 

Та й що, безсмертній їй, твій сміх?!

 

(Замислюється).

 

 

Без неї був би я не я, мов скіф без степу. Без неї б я не вчув космічної яси,

І не відчув би так краси

 

І величі он літака того під небом. Я не пізнав би голоси Моїх прапращурів далеких.

 

Я не спішився б що є сил, Неначе з вирію лелека, Під рідний теплий небосхил -

 

В домівку батьківську... Бабусю, Спасибі, рідна, за пісні, За степ, за квіти весняні,

 

За все, що й вимовить боюся! Поглянь: на степовім твоїм убрусі Міста і села осяйні!

 

Поглянь...

 

Д і в ч и н а

 

А може, вже годі кривлятись?..

 

 

Х л о п е ц ь Чого кривлятися мені?

 

Мені так гарно, щасно в серці!


 


Цей степ... Ця Скіфка... Ти...

 

Лиш скрипка вимовить усе могла б, здається!.. З краси-чуття аж пісня рветься, Душа так прагне висоти, Жада кохання до нестями!

 

Злина - і вже надгорніми краями Шуга незнаними космічними світами, А з нею ти! Лиш ти!

 

Єдина ти!

 

Та німб несмертний понад нами!..

 

 

Д і в ч и н а Спусти мене, будь ласка, на - землю. Досить з мене. Набридло. Клоу-

 

нада...

 

 

Х л о п е ц ь Не гнівайся, не сердьсь - не личить це тобі:

 

Зі мною так вестись негарно.

 

Ну, посміхнись!.. Твій наречений у журбі! Не кривдь його намарне...

 

 

Д і в ч и н а Кажу ж бо-годі, годі!.. Ох, нудота... І чого я знову сюди прийшла?

Щоб слухати оце все?!

 

Х л о п е ц ь

 

(удавано лякається)

 

Бабусю, рідна, захищай, Сховай мене від чарівниці злої! В очах у неї пекло й рай, Вона що хоч мені накоїть...

 

(Ховається за Кам'яну Бабу).

 

Д і в ч и н а

(сердито)

 

Годі, годі! Набридло до краю (затуляє вуха). Ох і дурна ж я! Чого я сюди прийшла?.. Елка кликала на танці, а я... Пішла до оцієї скіфської ду-репи. Тьху!.. Ти станеш врешті-решт коли-небудь мужчиною! Ти якийсь допотопний, старорежимний. А ще й учишся! Чого тільки тебе учать в то-

 

му інституті! (Кинулася геть).


 


Х л о п е ц ь Зажди! Таж я люблю тебе! Зажди!..

 

(Спантеличено стоїть якийсь час, затим біжить їй услід).

 

 

Г о р и ц в і т Ну от, сердега, і діждавсь біди.

 

Б а р в і н о к

А може, й ні...

 

М а к

 

Облишмо їх. Полине, Ти краще далі розповідь веди. Чим кінчивсь бій?

 

Хто у бою погинув?

 

Куди поділа бранку татарва?

 

П о л и н

 

О, то був бій! І досі в Понизов'ю Про нього явір уночі співа.

 

Бій був короткий. Але лютий. Кров'ю Зросилась щедро тирса степова.

 

Вся сотня вилягла. Вся до одного. Трудились щиро - не ганьба й спочить. Та дорого далася перемога Орді: на трупах трупи - не злічить. Орда знялась. Спішила якомога

 

З долини Чорної забратись пріч, Допоки гук із поля бойового Не докотивсь у нещадиму Січ.

 

Не брали трупи в Крим. Козачі коні, Як перше, не ловили. Не до них.

 

З ясиром-браном бігли від погоні, Мов злодії, по вибалках сухих...

 

 

І ніч зайшла. І сплив над тихим полем, Заблис уповні місяць крізь туман.

 

І, опритомнівши, з нелюдським болем Підвівсь, затисши рану, отаман.

І сумно-сумно глянув... Навколо -

 

Ані душі. Лиш тихо обіч кінь


 


Заржав. Схиливсь. І гриву гнув півколом Мов кликав у туманну далечінь...

 

Вперед! І в опівнічну безгомінь Зметнувсь під синім місяцем багряно Жупан... А за степами, вдалині, Вчувалось: "Ой Степане!.. Мій Степане!.." Вперед! І розступилися тумани, І вершник мчав на лютому коні.

 

А кров лилась... На кремені, на трави, На чорні ошалілі кураї...

 

А він все мчав і мчав, жахний, кривавий, На голос бранки, мук тяжких її...

Десь, може, й досі мчить...

 

(Никне).

 

 

М а к Стривай, Полине.

 

А пригадай, хоч це було й давно: Мій рід не з тої Чорної долини?

 

П о л и н

 

Забувсь... Хто знає... Може, й так воно...

 

(Никне).

 

Із блідого небосхилу падає Тремтлива Зірка.

 

ВІНОК ТРЕТІЙ

 

Горобина ніч...

 

Шумує степ. Шумлять-хвилюють квіти. Зламлено Червоний Мак. Дзвенить-тремтить курай. Коловертю ходить степовий вітер. У небі клу-бочаться чорні кошлаті хмари. Вергається їх бескидне громаддя. Ні зірки в небі. Тільки звиваються, ріжуться, ламляться синьо-сліпучі громовиці. Фосфоричне світло раз по раз обливає стару Кам'яну Скіфську Бабу... Во-на мовчазна, мов давній таємничий світ. Або загадковий бог.

 

Охопивши руками голову, під Кам'яною Бабою сидить Хлопець. Він теж осявається грозов'ям. Але ні свист, ні стогін бурі, ні вдари грому не рушать його. Здавалось, що й він сам - теж застиглий молодий бог. Праві-чний. Стражденний... Лиш на мить з-межи хмар проблисла Велика Зірка.


 


Б'є гроза. І крізь стоголосолунний гуркіт, що стрясає землю, коли зда-валось, що рушаться небесні громи, ні-ні, а десь ледь-ледь чується: "Сюр!.. Сюр!.. Сюр!.."

 

Горобина ніч.

ВІНОК ЧЕТВЕРТИЙ

 

 

Д і в ч и н а Ти, Бабо Кам'яна, скажи:

 

Він вернеться чи ні? До мене? Скажи! Ти мусиш знати все.

 

Тебе ж любив він. Певно, й любить. Та й ти його любила, мабуть...

 

Хоч ти і варварка, хоч ти І камінь каменем, бездушна, -

 

Скажи! Благаю! Мов хоч слово! Чи він повернеться до мене?

 

(Падає на коліна, обхопивши Кам'яну Бабу, надривно плаче, прихиля-ється до неї лицем. Нараз жахається...)

 

 

О! Ти співаєш? Ти - співаєш??!

 

Він правду говорив – співаєш?.. Співаєш... Чую!.. Ти співаєш!.. А я все мала за бридню, За безум. Ні, співаєш... Рада?!

 

Так перестань! Замовкни! Цить! Скажи: він вернеться чи ні? Скажи, бо проклену навіки

 

Трикляттям-кляттям чорно-чорним. Довічним! Від тії клятьби Розсиплеться твій камінь, Бабо!

 

 

(Шаленіючи, з опущеною головою, нещадно б'є кулаками по Кам'яній Бабі).

 

 

Поворожи, Скажи, скажи!

 

 

Поворожи, Скажи, скажи!


 


(Притьмом підводить очі і - сахається. Підхоплюється. точиться назад: перед нею не стара Кам'яна Баба - перед нею молода, вигиниста, бронзовотіла Скіфка!.. Брови - стріли. Жахтять палючі очі. Проти міся-ця зблискує велика полота сережка... (Задкує, схопившись за голову)

 

Ти?! Ти?!

 

С к і ф к а

(закладає до рота два пальці)

 

Ф'ю-і-ть!

 

Наглий різкий свист розкраяв, розпанахав темно-синю ніч.

 

 

Д і в ч и н а Ти?! Ти?!

 

О ноче скіфська, повна таїни! Хоч ти верни його мені, верни - Пекучих мук несила вже знести!

 

 

С к і ф к а Ф'ю-і-і-ть!!!!

 

Аж трави й квітки підвели свої голівки. Здригнулися З в і р о -
б і й , В о л о ш к а , Н е ч у й в і т е р , Ч е б р е ц ь ,
Р о м е н , Б а р в і н о к і З о л о т о т и с я ч н и к . Аж ста-
         

 

резний П о л и н озвався у сні. І пробудився К о н и к ...

 

 

П о л и н О, бачу: мчить червлений Вершник, мчить!

 

Жупан - мов полум'я палає дике...

 

Коли ж ти спинишся, хоча б на мить, Бездольний Вершнику? Чи - так довіку?..

 

(Засинає).

 

Сюр!.. Сюр!.. Сюр!..

 

ОЦВІТТЯ

 

- Доброго ранку, Василю Петровичу!

- Доброго здоровля! Давно, давно не було вас у наших краях. Приїха-

 

ли?

 

- Та на якийсь тиждень-два. А це - дай, думаю, зайду подивлюся, чи


 


не придбали часом чогось новенького?

 

- Так, так. Дещо є. Хоч ми тепер, як кажуть, і на громадських засадах,

 

але...

- О! Є, е... А де ж це ваша красуня, щось не бачу?

 

- Кам'яна Баба? Тут таке діло. Приїздив улітку на канікули Петро Бо-соніг. Студент-художник. Ви, мабуть, його знаєте. Малював її, малював, а потім каже: "Щось у мене тут діло не в'яжеться... Дозвольте, каже, повезти

 

її на старе місце, у степ. Ще там попробую, може, щось вийде..."

- І як, вийшло?

 

- А вийшло. Добряча картина вийшла. Я просив, щоб і нам копію зробив.

- Що ж він там таке намалював?

 

- Так, знаєте, особливого нібито й нічого, а... Високе небо, а внизу, знаєте, отак - степ, скільки око візьме. І могила. А на могилі - наша Баба...

 

- А під могилою, мабуть, скіфи із кимось б'ються?

 

- Ні, самий степ. Та який степ! Наш, донецький. Хомутівський нібито. Квіти по ньому - і дрок, і звіробій, нечуйвітер, і... Різнобарвне так... Диви-шся - аж пахнуть наче. Бовваніє вдалині терикон. А над Бабою–пасмуга дугою. Від реактивного. Та ще в ногах у Баби пшеничний колос вики-нувсь... Це, казав, буде моя дипломна робота.

 

- Химерний, химерний хлопець. Боюсь тільки, що перепаде йому на захисті за той скіфський диплом. А Бабу чому ж не повернув назад?

 

- Не треба, казав. Там, каже, саме їй і місце. Хто схоче, хай, мовляв, піде подивиться. Бабі, каже, потрібна і Бабина обстановка, антураж відпо-відний. Я б її, каже, поставив і не там, а он аж ген па тому териконі, щоб усій було видно ще здалеку... А власне, казав, на териконі, коли б я був не маляр, а скульптор, я б... Це ж скільки, пита, тому териконові, із сотню буде? Я б, каже, висік і поставив на ньому з найкращого мармуру на висо-кому п'єдесталі здоровенну... Краплю. Краплю Поту! Ото був би пам'ят-ник! І чхав би я, каже, після того на ярлик модерніста, чи ще якогось "іс-та"... Отакий хлопець.

 

- Химерний, химерний. Тож запрошуйте до свого храму.

 

- Ет, я й не туди... Забалакався, даруйте. Заходьте, заходьте, прошу!

 

ПООЦВІТТЯ

 

Мамо Оксано, А Зірка - велика у нашім дворі! Мамо,

 

й понині - лиш коник озветься в душі, Я бачу себе На отім


 

 


Кам'янім На прадавньому нашім порозі І вірю,

 

Що Зірка та - Пахне!

 

Питання до уроку:

1. Назвіть місце, в якому народився Анатолій Косматенко.

 

Відповідь:А.Косматенко народився у селі Нескучному Велико-Новоселківського району.

 

2. Де навчався автор?

 

Відповідь:У Київському університеті на факультеті української філо-логії.

 

3. Хто з українських поетів був улюбленим у А. Косматенка? Відповідь:Улюбленим поетом був Андрій Малишко.

 

4. Як ви розумієте назву легенди "Скіфська сережка"?

 

Відповідь:Автор називає скіфською сережкою місяць("високо в не-бі, мов скіфська сережка, зіходив місяць").

 

5. Визначте тему легенди?

 

Відповідь:Історія Кам'яної Баби з Хомутовського степу.6. Яка ідея цього твору?

Відповідь:Пізнання історії свого краю.

 

7. Хто є продовжувачем народних традицій у легенді "Скіфська сере-

 

жка"?

 

Відповідь:Хлопець,студент-художник: "Ні,що ти не кажи,а Скіф-ка-Баба знаменита! Без неї я не міг би жить. Стій, Скіфо, стій і степ наш бережи - не той же був би він без тебе".

 

8. Чи можна вважати Дівчину духовно багатою людиною?

 

Відповідь:Я вважаю дівчину бездуховною,бо вона не зацікавленаісторією свого рідного краю, байдужа до історичних пам'яток. Хоча на-прикінці твору вона ніби „прокидається”.

 

Домашнє завдання.

 

1. Прочитайте текст, випишіть уривки з тексту поеми про наш Доне-цький край.

 

2. Зробіть ілюстрацію до легенди "Скіфська сережка".

 

Література:

 

1. В. В. Оліфіренко. Вивчення літератури рідного краю в школі. Посі-бник для вчителів і студентів. – Донецьк: Український культурологічний центр. – 1996. - 95 с.

 

2. Косматенко А. Сатира. Гумор. Лірика. – К.: Дніпро, 1981.


 


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти