ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Тестові завдання до уроку №1

 

І рівень

1. Автором “Думи про втечу трьох братів із Азова”, “Вдова сірка Іва-

на” є

 

а) народ; б) Остап Вересай;

 

в) Т. Шевченко; г) М. Рильський.

 

2. Донеччина оспівана в думах

 

а) “Дума про втечу трьох братів із Азова ”; б) “Вдова Сірка Івана”; в) “Дума про отамана Сингура”;

 

г) “Дума про козака Голоту”.

 

3. Ідея “Думи про втечу трьох братів із Азова” – це: а) заклик до єдності руських князів; б) ідея рідної землі, волі, єдності народу; в) заклик до повали монголо-татар.

 

4. Тема думи “Вдова Сірка Івана” – це: а) зображення життя шахтарів; б) змалювання Савур-Могили;

 

в) зображення героїчної боротьби запорозького козацтва, очолюваного Іваном Сірком.

5. Причиною загибелі синів Івана Сірка була:

 

а) зрада Голубом Волошиним; б) зрада Петра Сірченка; в) зрада Романа Сірченка.

 

6. У “Думі про отамана Сингура” засуджується: а) зрада; б) трагедія матері;

 

в) зажерливість і прагнення підкорити вільних козаків.

7. Іван Сірко загинув

 

а) під містом Тором (нині Слов’янськ); б) під Сніжним; в) під Маріуполем.

 

8. Задум Сингура полягає в тому, щоб а) визволити полонених; б) вбити турок; в) розбагатіти.

 

9. Козаки із “Думи про отамана Сингура” вирішили: а) паном звати Сингура;


 


б) зчинити заколот проти Сингура; в) об’єднатися із Сингуром.

 

ІІ рівень

 

10. Про яку місцевість згадується в “Думі про втечу трьох братів із Азова ”?

11. Що прославляється в “Думі про Сингура”?

 

12. Назвіть останню думу, записану з народних вуст на території Донеччини у ХХ столітті.

 

ІІІ рівень

Напишіть твір на одну з тем:

1. Зображення героїчної боротьби запорозького козацтва в народних

 

думах.

2. Історія українського народу в думах.


 

 


Урок № 2

 

 

Тема: Спиридон Черкасенко.Розповідь про зв'язки письменника зДонбасом. Тема Донецького краю у творчості письменника. Поглиблення поняття про епос як літературний рід.

 

Спиридон Черкасенко (1876-1940)

 

Спиридон Феодосійович Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг на Миколаївщині в родині селянина. Закінчив учи-тельську семінарію і з 1895 року став працювати вчителем на Лідіївських рудниках (зараз Кіровський район міста Донецька). Саме тут Черкасенко познайомився з важкою працею шахтарів і їхньою боротьбою за свої пра-ва. Перебуваючи на Донбасі, він включився в літературний процес, висту-пав спочатку з віршами, а пізніше з оповіданнями і драматичними твора-ми, які друкувалися в українських журналах "Дзвін", "Нова громада".

 

С.Ф.Черкасенко з 1910 року переїжджає до Києва, де працює в газеті "Рада", а пізніше в журналі “Дзвін”.

 

1919 року поет виїхав до Австрії, Чехословаччини вивчати стан на-родної освіти і на Батьківщину більше не повернувся.

 

1932 року за активне співробітництво з прогресивними українськими колами був змушений покинути місто над Ужем (Ужгород) і виїхати до Праги. Знаходячись за кордоном, поет продовжував літературну діяль-ність. У 1919-1921 роках видав три томи "Творів". У кінці 20-х років на-писав віршовану трагедію "Коли народ мовчить", історичну драму "Севе-рин Наливайко". Ним була складена читанка, якою діти користувалися у школах. Поезії С. Черкасенка "Тихо над річкою" та "Ой, чого ти, дубе" стали піснями і не сходили з репертуарів українських співаків і хорових капел.

 

Ім'я Спиридона Феодосійович Черкасенка тісно пов'язане з нашим краєм, але за радянських часів воно було незаслужено забуте, бо письмен-ник не сприйняв жовтневої революції 1917 року. З часом все змінилося, і в 1990 році вийшла книга його вибраних творів.

 

Помер поет у Празі 7 лютого 1940 року. Його поховали на Ольшанах поряд із могилами Олександра Олеся, Софії Русової, Володимира Неми-ровича-Данченка.

 

Шахтарська праця була основною темою творчості С. Черкасенка, ко-ли він перебував на Донбасі. Він знайомився з робітниками, праця яких була дуже небезпечною. Шахтарі змушені були вести боротьбу за поліп-шення умов своєї праці. Поет потрапив у вир класових суперечностей на Донбасі. Так, у вірші “Шахтарі” він писав:


 


Тихо у вогкій пітьмі В шахті, на дні. Стіни ридають німі, Мокрі, брудні.

 

Буйними краплями піт Очі сліпить ...

 

 

І таких поезій багато: “У шахті”, “Монолог”, “У царстві ночі”. Картини побуту шахтарських сімей, виробничі стосунки письменник

 

розкрив в оповіданнях “Чорний блиск”, “Чепуха”, “Необережність”, “Ах-метка”, “Вони перемогли”, “П'ятниця”. У цих творах змальовувалася шах-тарська дійсність, яка тоді вже дихала революційним передгроззям.

 

Одним із перших в українській літературі Спиридон Феодосійович Черкасенко звернувся до зображення психічного стану тварин. Вони страждають, мовчки спостерігаючи за людською зневагою до себе. До се-редини 19-го століття люди вважали, що тваринний світ існує за своїми законами, далекими від людських.

 

Тільки вчення Чарльза Дарвіна про спільність появи на землі людини і тварини змінило такі уявлення. В оповіданнях “Воронько” і “Безприту-льні” автор поруч із людьми і нарівні з ними змальовує страждання і заги-бель тварин.

 

Спиридон Черкасенко

 

ВОРОНЬКО

 

 

Старий конюх Антип поставив біля ясел дві цеберки води. Жалібно дзенькнули залізні дужки, й вода хлюпнула через вінця на вкритий соло-мою дерев'яний поміст низенької, тісної, підземної стайні. Старий колиш-ній шахтар плюнув спересердя й почав замішувати палицею полову, хлю-паючи на неї пригоршнями воду.

 

Воронько відступив од ясел на повід і все тягся до цеберки з водою.

 

- Ну-ну, подождеш, за шию не капає, - бурчав під ніс Антип. –Знаю, що кортить. Та ба, виходить, таке правило, що не можна.

 

- Гу-гу-гу-гу! - тремтів ніздрями Воронько. Широко розплющивши свої ласкаві зчорна-сині очі й нашорошивши вуха, він повертав голову то до діда, то до цеберки.

 

- Стривай-стривай, замішаю, тим часом ти прохолонеш трохи, - провадив своєї дід. - Не бійсь, набігався за півдня? А то ж як?. Зробити, товаришу, півупряжки - то не люльку викурити. То-то-то й є. Упрієш, ого! Ще й як упрієш. Ти думаєш, дурна голово, Антип не знає? Знає він доб-


 


ре... Дід Антип, голубе, бачив смаленого вовка, був під конем, був і на ко-ні. А тепер ось, скажемо, й знов під конем - навряд чи й видряпається з-під нього. Куди там!.. А колись ...ого-го! А ти думав як? Він, голубе, був ко-лись не конюхом, а забойщиком. Краще од нього ніхто, було, не врубає вугілля. А тепер що Антип? Пху! Абищо - конюх...

 

Довго ще бубонів дід, стукаючи палицею в дно ясел. Потім він обтер полою руки, витяг із кишені кисет і почав набивати люльку. Воронько на-решті переконався, що все їдно, поки дід не схоче, води не нап'єшся, й за-спокоївся, похнюпившись.

 

Сумно... Ледве миготить на землі біля ясел мідяний каганчик, то при-тухаючи зовсім, то часом розгоряючись. Чорна кіптява розходиться від нього у вогкому теплому повітрі й сивим димком сповнює стайню. Чорна химерна дідова тінь нешвидко коливається на стіні, на густо поставлених дубових стовпцях, сягає до стелі з таких самих поперечок, із білими пух-натими плямами біля щілин: то розрісся слизький мох - єдина рослина в підземнім царстві пітьми.

 

Тиша... могильна... Глухо лунає - може, далеко, а може, й близько - стукання шахтарського кайла об тверде, як камінь, вугілля; лусне, як із пі-столя стрельне, дубова поперечка під страшною вагою землі; із грюкан-ням, тупанням промайне повз стайню партія вагончиків із чорним, вибли-скуючим іскорцями, вугіллям - і знову все затихне, тільки й чути, як на-бридливо, не вгаваючи, бринить по рівчаках під стінами продольної вода.

 

Усі ці згуки, давно й гаразд відомі Воронькові, давно колись жахали його, але тепер на них він не звертав і найменшої уваги, ніби й виріс під цю важку, гнітючу музику шахти.

 

Років із чотири тому його ганебно скрутили вірьовками люди й спус-тили сюди, у цю темряву, повного весняних згуків, соняшного сяйва и те-пла, спустили в пекло й цілий місяць дбали про те, щоб він вважав убоге миготіння чадного каганця за сонце, за світло, а вогке, смердюче, нерухо-ме повітря - за ніжний подих вільного, запашного степового вітру, моги-льні підземні згуки - за чудову музику степу, гнітючу, пекельну темряву - за дивну, теплу, ласкаву, зоряну, літню ніч. І вони, люди, досягли свого.

 

Проминув рік, і Воронько навіть забув про все. Тільки вряди-годи, пі-сля тяжкої, неприємної праці, дрімаючи біля своїх ясел, бачив він казкові, чарівні сни. В його конячій голові виникали пишні картини минулого, і він часто-густо довго не хотів розплющувати очей, аж поки твердий зака-блук старого Антипа не доводив йому, що то -сон, мрія й більш нічого.

 

- Повернись! Назад! Проклятий! - кричав тоді своїм хрипучим голо-сом дід Антип, й важко зашкарублою долонею бив Воронька по теплих, вогких, м'яких ніздрях. Воронько спросоння високо підкидав голову, прищуливши вуха й уникаючи дідового кулака, й довго що не міг прийти


 


до пам'яті, де він і що він.

 

- Ач який! Ба – спить собі... Солодко, мабуть, заснулося. Ще, може, й приснилося гарненьке, хе!.. Но! Здох ти йому ще маленьким!.. - лютував старий конюх, шарпаючи за повід і виводячи коня зі стайні, щоб запрягти в партію порожніх вагончиків.

 

Воронько ніяк не міг звикнути до такої ділової несталості, збагнути, чого він часом так лютує. Адже ж він буває іноді лагідним, зве Воронька товаришем, навіть братом. У глибинах свого конячого серця почував він, що й дідові, мабуть, ввижаються чудові сни минулого, але свідомість, що все те - річ безповоротня, робить діда скаженим.

 

Були хвилини, й навіть по декілька разів на день, коли на Воронька невиразно, ніби з імли сучасного, віяло чудовим минулим. Це тоді саме, коли старий Антип приносив у ясла оберемок свіжого, запашного сіна, що так його любив Воронько. А то проходила повз стайню юрба млявих шах-тарів, що допіру спустилась у шахту згори, й сердешний кінь чулими ніз-дрями удихав із їхньої брудної одежі приємний п'янкуватий запах соняш-ного променя й тепла.

 

Нудно в шахті... Воронько тільки й знав, що возив по рейках сюди та туди залізні вагончики: далеко в глибінь - порожні або з дубовими стой-ками (стовпцями), а звідтіля - повні сірого глею або чорного вугілля. Він ніколи не розмірковував (чи не тямив, чи не хотів) над тим, кому й задля чого потрібні ці блискучі тверді каменючки: впрягли його - він віз їх, важ-ко ступаючи й оступаючись на шпалах, укритих глеяною липучою калю-кою й посипаних жужелицею; розпрягали й вели до ясел - він пив, їв і спочивав.

 

Дід набив люльку тютюном й, поклавши її на край ясел, не поспіша-ючи, напоїв коня, одгорнув рукою мішку й насипав йому гарець вівса. По-тім повернув догори дном цебро й почав викрешувати огню. Довго він цо-кав кресалом по каменю й лаяв на чім світ невість кого. Нарешті губка за-тлілась, червоний вогник від люльки освітив настовбурчені жовто-сиві підстрижені вуса, край облупленого червоного носа й відбився в помутні-лих старечих очах. Довгий хрипучий кашель хитнув сухорлявою, висна-женою довголітньою працею, постаттю дідовою, дико свиснув під низь-кою стелею, ущух на мить і знову кинув дідом наперед і назад. Із кашлем вибухнуло з трухлявих грудей люте прокляття на гірке, безпросвітне жит-тя. Потім усе затихло, і тільки Воронькове пирхання й хрустіння вівса на зубах і таємничі стукання й тріск порушували мертву тишу.

 

- Гей-гей! Дідьку старий! - розітнулося по шахті. - Довго ще куняти-меш там? Подавай Воронька - час вагончики поодтягати!..

 

Дід Антип не ворухнувся. Він знав, що то галасує десятник, але не звернув уваги. Багацько їх бачив він на своїм віку й звик до їхніх покри-


 


ків, лайки й навіть биття.

 

- Гукай, гукай собі на здоров'ячко, - бубонів старий, - така твоя собача служба. А наше діло слухати й робити своє... Підождеш - не собі робиш - хазяїнові! Не візьме тебе лиха година, а хазяїн не зубожіє, коли Антип спочине трохи...

 

Промайнуло ще з чверть години. Дід мовчав, не випускаючи з зубів своєї люльки. Він підпер голову руками, обперся в коліна й тихо дрімав. Bоронько теж скінчив свій овес, не схотів мішки, і, нашорошивши вуха, дослухавсь до чогось, повертаючи голову на обидва боки. Почулося чва-кання чобіт по калюці, блиснула лампочка й освітила стайню, Воронька в ній і зігнуту постать старого конюха.

 

- Чи ви бачили отаке? - обурився десятник на дідову недбалість. -Він спить, гав!.. Ось я тебе потягну отсим батогом, то ти знатимеш мені, шка-рбане нікчемний, як спати, коли діло жде...

 

І десятник підняв із землі батога. Дід схопився, притоптав пальцем потухлу люльку і сховав у кишеню. Метушливо почав він одв'язувати від ясел повода, замахнувшись на Воронька кулаком.

 

- Ну-ну, не дуже кричи, - бурчав він. - Багацько вас знайдеться таких командирів. - Щоб зараз мені був кінь у штрекові, - кинув десятник. - За-раз, зараз, прояво, бачиш, що одв'язую, не повилазило ж тобі... Диви, який лютий, галасує. Назад, проклятий...

 

Старий обв'язав повода й повів Воронька низькою мокрою продоль-ною до штреку. Коливаючи світло дідової лампочки одсвічувало у крап-лях на стінах мільйонами іскор. Густа темрява жахливо тремтіла й посува-лася далі й далі.

 

Воронько почував себе неспокійно й ворyшив вухами, виловлюючи з гробової тиші таємні шерехи, ще не знайомі йому. Що ближче до штреку, звідкіля вже доносилось стукання сокир у стойки, невідома тривога опа-нувала його істотою. Він перелякано повертав голову праворуч і ліворуч, сіпаючи поводом. Дід махнув на нього лампочкою й погано вилаявся. Але Воронько не помітив того, захоплений гострим передчуттям наглого лиха. Ноги несамохіть ступали обережніш, тіло здригалося... Страшно... Стоса-жнева товща зловісно мовчала, похмуро нависши над головою.

 

Ось і штрек. Ласкаво замиготіли праворуч шахтарські каганчики під низькою страшною стелею, котру підперто було вже тільки кількома сто-впчиками: більшість було повибивано й поскладено у вагончики, що стоя-ли низкою на рейках вздовж штреку.

 

- Насилу спромігся! - гукнув десятник, почувши чвакання копит. - Зanрягай швидше та поодтягуй вагончики: зараз завалюватиме.

- Но! - повернувся дід до Воронька.

 

Але Воронько, піднявши голову й гостро нaпружившись, зі скаженим


 


переляком дивився в глибінь штреку й ловив вухами йому самому тільки чутні згуки.

 

- Но! Бодай ти йому здох, анахтемо! - запінився дід і підняв ногу, щоб штовхнути коня.

 

Воронько присів на задні ноги, захріп і посунувся назад в темряву. "Чи не здурів оце кінь!" - здивувався дід.

 

Десятник нетерпляче вчепився за повода і з усієї сили потяг Воронька до себе. Кінь смиконув головою, вирвав у нього з рук поводи й, стукаючи по рейках і шпалах, зник у пітьмі.

 

- Що то за лиха година! Ніколи не траплялось раніш такого, - розвів руками десятник.

 

Страшна думка блискавкою промайнула старому в голові. Він не сво-їм голосом гукнув:

 

- Хутчій тікай, хлопці, зараз завалиться!.. Скотина чує лихо...

 

Не треба було вдруге гукати. Шахтарі ледве встигли вихопитись, як важка стеля у стовб і й над штреком, із надзвичайним грюкотом і тріском завалилася, пощепивши товсті дубові підпори на тонісінькі трісочки.

 

Мабуть, із хвилину стояли люди нерухомі, скам'янілі, пополотнілі від жаху: смерть зазирнула їм у вічі.

 

Нарешті, немов по команді, почали хреститись і дякувати Богові за рятунок.

 

А Воронько стояв спокійно у стайні. Підвівши голову, він смикав крізь щаблі запашне сіно, навіть не знаючи те, що обрятував розумних людей від наглої смерті.

 

День за днем, місяць за місяцем, рік за роком минав нагорі, а в шахті під землею тяглась тяжка, безпросвітна ніч.

 

Воронько возив вагончики, їв, пив. Од доброї їжі він зробився глад-кий, як опецьок, але від постійної шестилітньої біганини по калюці зане-пав на ноги. Стоячи, похнюпившись біля ясел у стайні, підгортав він по черзі то одну, то другу ногу і часто уві сні важко з присвистом зітхав.

 

Дід Антип давно вже зауважив, що з Вороньком діється щось погане. Не раз він підходив до нього, нагинався, стогнучи, й тикав кривим, коряч-куватим пальцем в коліна, вище копит, і все бурчав, все бубонів і лаявся.

 

Що, товаришу, непереливки, мабуть, нам із тобою? А ти ж як думав

 

3. ми з каменю з тобою, чи що?. Ні, брате, камінь і той не видержує, а ми ж, що не говори, живі створіння. У мене, товаришу, ще раніш твого ноги бо-лять... і груди.. ох, як болять... дихати боляче. А ти думав, ні? Ти думав, старий Антип із заліза?. І залізо, голубе, іржавіє... То вони тільки, - дід ма-хнув рукою в темряву, -думають, що нам зносу немає, що ми ледащо... Де вже там!.. А треба, брате, держатися. Тобі що? - дурниця. Витягнуть на-гора, й доб'ють довбнею, й шкуру здіймутъ, а мене, товаришу, довбнею не


 


дістанеш і шкури не здіймеш, хоч би й забажав. Закону такого ще поки не вийшло. Та й навіщо кому моя шкура? Бубона з неї не зробиш, надто об-шарпалась... А жерти треба, живота не урезониш. Ну, й тягтиму... А чим - спитай? І сам не знаю. Всмоктали, все вимотали, нічого не зосталося.

 

Пройшло ще кілька тижнів. Воронько не міг вже стояти, перестав їс-ти, лягав, натягнувши повода, й тихо дрімав. Не знати було, чи думав він про що, чи, може, чекав тільки на смерть. І химерою здавалася думка, що над такою гладкою, здоровою й могутньою істотою витає смерть.

 

Завітав якось до стайні штейгер, почувши, що Воронько слабий. По-дивився він на лежачого коня, не йняв віри хворобі, взяв батога й тричі оперезав Воронька впоперек. Кінь не підвівся, а тільки розплющив очі, мотнув головою і знову опустив її до землі, злегка здригаючись під шипу-чим хльосканням батога.

 

- Що з ним? - звернувся штейгер до діда Антипа.

 

- Ноги, сказать, ниють, - запобігливо обізвався старий, зцупивши з го-лови картуза. - Пройшли наскрізь вогкістю, сказать, як би ревматизм...

 

- Ревматизм?. Хе... Вже ти й скажеш, слухай тільки. - Так тошно, ваше благородіє.

 

- Ну, то нічого його й держать тут, - промовив штейгер, штовхнувши Воронька чоботом, - видать на-гора! Скажу, щоб дали другого.

- Слухаю, - буркнув десятник. Штейгер вийшов.

 

- Отака-то, товаришу, - решта!

 

Дід важко зітхнув, сів на цебро біля ясел, подивився на Воронька, ви-тяг кисет і люльку й почав колупати в ній пальцем. Дві буйні старечі сльо-зи тремтіли на віях.

 

За годину прийшло чоловік із шість кремезних байдужих шахтарів, підвели стусанами Воронька з-під ясел і провели до кліті. Там вони спута-ли його, повалили на кам'яні плити, скрутили вірьовками, поклали на ни-зьку вагонетку й стягли в кліть. Дід Антип востаннє погладив його по крижу... Кліть піднялася, тремтячи, й Воронька обгорнула чорна-чорна страшна пітьма й скажений жах. Напруживши останню силу, він рвонув-ся, але цупко було затягнуто вузли на вірьовках. Воронько більше не сил-кувався. Його підіймали, а йому здавалося, що він падає кудись глибоко-глибоко в чорну безодню. Хвилина здалася за вічність.

 

...Що воно? Давно забутий запах залоскотав йому в носі. Воронько ши-роко роздув ніздрі й жаданно удихав його всіма легенями. Блискавкою вста-ло перед ним все минуле, давнє... Так, так, пахне весною, він пригадав... Що це біліє вгорі? Світло, справжнє світло... Ще мить - і Воронько нагорі. Бурх-ливим потоком полились йому в вуха надземні вільні згуки, дивна музика степу; блискучими пасмами золотого сяйва засміялася до нього гаряча весе-ла весна. Його боляче різонуло по очах, Ніби хто ножем провів по них... Але


 


Воронько радо-радо заіржав: він ще раз бачив... сонце...

 

Його розв'язали, розплутали й поставили на ноги. Молодий бадьорий шахтар сіпнув за поводи: - Но!

 

Воронько не йшов.

- Но!...

 

Воронько повернув голову й мазнув другого шахтаря в обличчя нізд-рями.

 

- Та він, товариші, нічого не бачить!

 

Так. Воронько осліп у ту мить, як сонце ласкаво блиснуло йому в ві-чі... За довге перебування в темній проклятій шахті Воронько одвик од світла, а люди, розумні люди, підіймаючи сердегу нагору, забули зав'язати йому ганчіркою очі...

 

Питання:

1. Які почуття викликало у вас оповідання “Воронько”?

 

2. Як ставився до коня старий конюх Антип?

3. Для чого був потрібен кінь Воронько?

 

4. Про що мріяв Воронько?

5. Скільки років відпрацював у шахті кінь?

6. Чому штейгер бив коня?

 

7. Що стало причиною того, що коня вивезли з шахти?

 

8. Чому Воронько осліп?

 

 

Домашнє завдання.Перечитати оповідання“Воронько”,скластиплан твору, зробити ілюстрації до оповідання.

 

Література:

 

1. Копиленко Н. Повернення (До 115 річчя з дня народження С.Ф.Черкасенка // УМЛВШ. - 1991. -№ I0. -С.58-87.

2. Мишанич О.В. У безмежжі зим і чужини... (Черкасенко С.Ф. Твори:

в 2-х т.т. – К.: Дніпро, 1991. -С.5-42).

 

3. Просалова В.А. Празька школа: хрестоматія прозових творів. – До-нецьк: Східний видавничий дім. НТШ - Донецьк. УКЦентр. - 2004. - 236 с.


 


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти