ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Як передать, Донбас, твою красу і силу (1952-1955 р.)

 

Як передать, Донбас, твою красу і силу, і подвиги в труді синів твоїх ясних, що у борні за мир незламні мають крила

 

й упевненість в ході для сонячних доріг. Комбайна гордий гул і шахтарів обличчя, що вкрив росою піт, і клич твоїх гудків, і клекіт орлій домн, і сталі гомін вічний, що лине в вишину із заводських цехів.

І рейок блискотінь під поїздів вагою, і у вечірній час дівочий ніжний спів, де в полі трактори залізною ходою

прокладують путі для пишних врожаїв. Мені там рідне все - й Дінця зелені хвилі, і шепіт яворів, і дальній дзвін копит, і округа озер, степів картини милі,

й на обрії гаї, що серцю шлють привіт.

 

І неба вишина у хмар ажурній піні, і квітів аромат в байраків тишині, і у росі світань там хори солов 'їні нагадують мені далекі юні дні.

"Хто розплете тебе, моя ти косо руса?"-я чую пісню знов, і в' ється довгий шлях, я бачу таткові козацькі довгі вуса

й шахтарську лампочку в натруджених руках. До мене він схилив обличчя добре, миле

І в серце дивиться крізь одлетілий час...

 

О тату, тату мій, якби ти встав з могили, ти б не пізнав його, свій зоряний Донбас! Уже не кайла дзвін лунає у забої, І коногона свист не протинає тьму

 

у штреків глибині, що знали ми з тобою,


 


коли життя було подібне на тюрму. Нам силу мускулів машини замінили, кругом шумить життя, подібне на весну. Розкований народ розправив дужі крила

 

і світло дня приніс в копалин глибину. Нам вільний труд дає усе, що серце хоче, якби ти з нами був, о, як би ти радів!

І не землянок сум твої зустріли б очі, а в майві теплім віт - котеджі шахтарів. Мов весняна ріка, щасливі дні вирують,

блищить, шумить шосе в проміннях сонця грі, на ньому біг машин, своїх машин керують хазяїни життя - веселі шахтарі.

На горду радість їх мені дивитись любо

і слухать шум знамен, що маком розцвіли

і все густіш димлять нових заводів труби,

як знак, що вільні ми, як ті гірські орли.

 

Так сяй же, сяй, життя, як прапор, пурпурово, як сонце угорі, що не потоне в млі, щоб передать могло моє од серця слово всю велич і красу донецької землі!

 

Грай, шахтарю, грай (1952 р.)

 

Грай, шахтарю, грай про донецький край

 

і про щастя, кapi очі, що як зорі опівночі; як весна в гаю, про любов твою!

 

І про стежку, і хатину, де троянди біля тину, й дивиться вона, повна щасної тривоги, на широкую дорогу, юнка чарівна.

 

В неї коси золотії і крилаті чорні вії, возить ліс вона

 

до знайомого забою, де стрічається з тобою, юна і ясна.


 


Дня згасає позолота, шахтарі ідуть з роботи. Грай, юначе, грай І про стежку, і хатину,

 

про коханую дівчину, про донецький край.

 

* * *

 

Шахти, терикони, Заводські вогні...

 

Місяць в травах тоне...

 

І пісні, пісні...

 

Доля ти піснярська, доленька моя! Сторона шахтарська, син твій, син твій я! Там, де обрій в полі, неба мрійна гать. Золоті тополі за Дінцем шумлять.

 

Про крейдяні гори не забуду я, де молилась зорям матінка моя...

 

Піснею лечу я над простором нив, землю я цілую, по якій ходив.

 

Кров моя вирує в жилах, наче спів...

 

Землю я цілую ту, що полюбив.

 

Як я люблю тебе, мій краю вугляний (1959 р.)

 

Як люблю тебе, мій краю вугляний, твій кожний камінець, твою билину кожну,

 

де я пішов на бій за щастя в даль тривожну, що снилися мені в заграві заводській...

 

Коли доводиться в краях твоїх бувати, од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь...

 

Щоб сили для пісень джерельної набрати,


 


я серцем до землі донецької тулюсь.

 

Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив, І рейок дивний дзвін, і шахти на горі, куди біжать, біжать вагончики з заводу, смуглява дітвора, щасливі матері...

 

Це там, це там зростали ми й любили,

 

і я горджусь, що я землі моєї син, Де силу мускулів машини замінили,

щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін. Щоб він злетів орлом в простори наукові, щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях.

Я шлю тобі слова безмірної любові , донецький краю мій, на твій громохкий шлях. Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою

і прокладай нову, іще не знану путь!

 

В майбутнє ідучи веселою ходою, у щасті про свого поета не забудь.

 

День одсіяв і погаснув давно (1961 р.)

 

День одсіяв і погаснув давно, Ніч навкруги волохата.

 

Дивиться місяць в розкрите вікно, мріями повна кімната...

 

Скільки в них щастя, привіту, тепла! Ними я зорям молюся.

 

І в їх тумані, мов цятка мала, піснею в небо тягнуся...

 

З нею я злився в жагуче одно, щоб полетіть над землею...

 

Дивиться місяць в одкрите вікно з неба Вкраїни моєї...

Ірпінь, 10.08.1961.

 

Як не любити до нестями (1963 р.)

 

Як не любити до нестями Вітчизни зоряну красу!

 

Я в даль, заплетену дротами, як всі, судьбу свою несу.

 

Люблю, як сонцем пахнуть квіти, коли в цвітінні сад буя...

 

Любові, що в серцях розлита,


 


малюсінька частинка я. Частинка та, що знала горе, коли мій край палав од ран...

 

Але в мені - любові море, неначе в краплі - океан.

 

Питання:

1. Кого ви знаєте з лауреатів премії В.Сосюри?

Відповідь:

 

1993 рік:

 

а) Жуковський Станіслав Віталійович - за збірку віршів "Освідчення в любові" та за інші опубліковані твори;

 

б) Доценко Юрій Тимофійович - за збірку віршів "Літо чебрецеве" та за інші опубліковані твори;

 

в) Монастиренко Григорій Антонович - за плідну діяльність на терені поширення знань про життя та творчість і спадщину В.Сосюри.

1994 рік:

 

а) Білий Іван Омелянович - за збірку віршів "Біля вишневого вікна" та за інші опубліковані твори;

 

б) Оліфіренко Вадим Володимирович - за упорядження посібника-хрестоматії "Дума і пісня";

 

в) Мироненко Анатолій Антонович - за збірку віршів "Росава" та інші опубліковані твори;

 

г) Сенников Анатолій Антонович - за плідну діяльність на терені по-ширення знань про життя та творчість і спадщину В.Сосюри.

 

2. Як ми вшановуємо пам'ять про В.Сосюру?

 

Відповідь:його ім'ям названі бібліотеки,школи,запроваджено облас-ну літературну премію імені В.Сосюри. Є музей у місті Сіверську Арте-мівського району.

 

Домашнє завдання.

 

1. Написати твір на тему: "Україна та Донбас у громадянській ліриці В.Сосюри".

 

2. Законспектувати біографію Павла Байдебури, прочитати його опо-відання „Універсал гетьмана Богдана”.

 

Література:

 

1. Сосюра В.М. Твори у двох томах, том І: Поезії. (Упорядник П.Д.Моргаєнко). - К.: Дніпро, 1978. - С.368.

 

2. Костюченко В. «Червона зима» В. Сосюри: спроба нового прочи-тання // Дивослово (українська мова і література в навчальних закладах),


 


2001, №10, С. 2-5.

 

3. Гавриленко О.В. Останні мелодії В. Сосюри (літературно-музична композиція) // Дивослово (українська мова і література в навчальних за-

 

кладах), 1991, №7, С. 61-64.

 

4. Гриценко В. Одкровення предтечі, ачи Сповідь пророка? // Дивос-лово (українська мова і література в навчальних закладах), 2001, №1, С. 9-13.

 

5. Сосюра В.М. Розстріляне безсмертя: вірші та поеми. – К.: Україн-ський письменник. – 2001. – 319 с.

 

6. Мерецька Н.З. В.М. Сосюра. Поетична мандрівка стежками рідного краю // Педагогічна скарбниця Донеччини, 2006, №2, С. 107-110.

7. Романько В.І. Література Донецького краю: посібник для вчителя //

Донбас, 2006, 264 с.


 

 


Тестові завдання до уроку №3

 

І рівень

 

1. Громадянська лірика – це а) поетичні твори на важливі сучасні авторові суспільні мотиви; б) твори про природу; в) твори про кохання.

 

4. В.М.Сосюра народився й помер а) 1895-1964; б) 1891-1967; в) 1898-1965.

 

5. Одним із найдорожчих місць для В.Сосюри є

 

а) Третя Рота (тепер місто Верхнє Луганської області); б) Дебальцеве; в) Бахмут.

 

4. Автобіографічним є роман В.Сосюри а) „Бояриня”; б) „Розстріляне Відродження”; в) „Третя Рота”.

 

5. Перший вірш В.Сосюри було надруковано в а) 1917 р.; б) 1918 р.; в) 1915 р.

 

 

ІІ рівень

6. Назвіть вірші В.Сосюри, присвячені Україні.

7. Назвіть вірші В.Сосюри, присвячені Донбасу.

 

8. Хто з донецьких поетів отримав премію імені В.Сосюри?

 

9. Як народ України вшановує пам’ять про В.Сосюру?

 

10. Назвіть прізвище донецького вчителя, який отримав премію імені В.Сосюри за поширення знань про життя, творчість і спадщину В.Сосюри.

 

11. Які враження і думки викликали у вас поезії В.Сосюри?

 

ІІІ рівень

 

12. Напишіть твір на тему: Україна і Донбас у громадянській ліриці В.Сосюри.


 

 


Урок №4

 

Тема: Павло Андрійович Байдебура.Розповідь про письменника-земляка, почесного громадянина міста Донецька. “Універсал гетьмана Богдана”.

 

Павло Байдебура (1901-1985)

 

Павло Андрійович Байдебура (01.03.1901 – 26.01.1985) - один із відо-мих українських письменників.

 

Народився П.А.Байдебура в селі Нерубайках Кіровоградської області 1 березня 1901 р. в родині селянина. Навчався в Лебединській агрономіч-ній школі. Був учасником війни 1922 – 1924 рр. Коли переїхав на Донбас, став працювати на шахті №2 “Краснодон”.

 

Із 1927 по 1930 рр. навчався на факультеті журналістики Харківського університету імені Артема. Після переїзду до Алчевська став редактором шахтної газети “Вуглекоп”.

 

З’являються його збірки оповідань: “Біля врубівки” (1931), “На плит-

ках”, “Шахта №10” (1932).

 

Під час Великої Вітчизняної війни був кореспондентом газети “Пра-пор Батьківщини”. Після визволення Донбасу П.Байдебура повертається в шахтарський край, де бере активну участь у відновлюванні Донецької пи-сьменницької організації, яку очолював близько 20-ти років. Був редакто-ром альманаху “Літературний Донбас”.

 

За більш ніж п’ятдесятирічну літературну діяльність Павлом Байдебу-рою видано понад тридцять книг – романів, повістей, збірників, оповідань. Свій творчий шлях письменник розпочав із віршів, які друкувалися в жур-налах “Гарт”, “Забой”. Перші оповідання присвячені шахтарям Донецького краю. Довоєнна творчість письменника (а це оповідання, які склали одина-дцять збірок) була високо оцінена сучасними критиками й читачами.

 

Микола Семенович Федорчук, автор монографії “Павло Байдебура” (Донецьк, 1962), аналізуючи початковий етап творчості письменника, пи-сав: “Герої ранніх оповідань Павла Байдебури виступають здебільшого сформованими зі сталими переконаннями і поглядами на життя. Найчас-тіше в центрі художнього зображеннями твору письменник кладе якийсь вихоплений із біографії героя момент, через який розкриває ту чи іншу рису його характеру, певну грань його духовного світу”.

 

Павло Байдебура писав спеціально для дітей. Їм він присвятив такі книги: “Діти шахтарів” (1949, 1950, 1953, 1955), “Таємниця степового шу-рфу” (1956, 1958), “Як ми шахту будували” (1960). Дитяча тематика твор-чості письменника знайшла позитивний відгук у періодичній пресі, зокре-ма у статтях А. Клоччі, П. Чебаліна, В. Гильова, Н. Миронова, А. Христич, П.Захлебіна, М. Федорчука.


 


 

Павло Андрійович Байдебура

 

УНІВЕРСАЛ ГЕТЬМАНА БОГДАНА

 

 

Степ. Хвилястий, необжитий, в безмежному ковиловому розбігу... І ось серед цього безбережного простору двоє вершників. По всьому було видно, що це козаки-понизовці: обоє у високих запорозьких смушкових шапках, сиділи вони на своїх низькорослих степняках з тою мальовничою невимушеністю, по якій безпомилково вгадувались корінні січовики. Коні йшли неквапливою риссю, один на півкрупа поперед іншого. На перед-ньому – літній козак, з обличчям майже цеглистого відтінку і довгими, донизу опущеними, солом'яного кольору вусами. З глибоких орбіт диви-лися сірі, кмітливі, з живим ще блиском очі. На задньому – молодий козак з великими карими очима, рум'яний і тонковусий. Якби не ця вузенька, чорна, як вугілля, смужка над гордовито піднятою верхньою губою, ко-зак виглядав би зовсім ще хлопчиком.

 

Від берегів Груні та Псла, з табору війська гетьмана Богдана Хмель-ницького, на схід і на схід, аж до Сіверського Дінця, лежала їхня трудна дорога. В таку подорож найкраще було б вирушати гуртом, бодай невели-ким загоном, а вони зважилися вдвох – старий понизовець Юхим Голо-вань і тонковусий Лесько Ожеред. Перший був обачний та поважний, дру-гий – одчайдушно хоробрий та заповзятий.

 

Скільки-то довелося їм перетяти уплав і вбрід великих і малих річок, місити болото озер та яруг, пробиратись лісами, гаями, прямувати в глухе степове бездоріжжя. І весь час удень і вночі бути напоготові, насторожі – в одній руці повіддя коня, а в другій – шабля чи пістоль.

 

Особливо ж пильнували тоді, коли в'їхали в смугу Дикого поля, бо тут на людей полювали ординці-татари. Не раз були змушені вершники хова-тись у заростях нетрищ, а коли кримчаки насідали в степу, – поринати, мов у хвилі, в густий високий тирсовий плин; та й не раз доводилося їм ставати до бою – оголювати шаблі, перезаряджувати пістолі.

 

Та яка б не трапилась запорожцям пригода, а найперше вони пильну-вали своїх шапок, звичайних смушевих шапок. Бо в них були зашиті важ-ливі папери – універсали гетьмана Богдана, закличні слова його до коза-ків, міщан та посполитих селян – підійматися всім на боротьбу, визволя-тись із шляхетської неволі. Універсали такі розвозились, розносились по містах, городищах, селах і хуторах, по всій Україні. А вершники, що мча-ли до Дінця, везли з собою ще й інші папери.

 

Аж на дванадцятій добі закінчувалося їхнє незвичайне подо-рожування.

 


Вершники вимчали на високий, розлогий пагорб і зупинились. Пе-ред ними вималювалась чудова картина: праворуч на південь, скільки сягало око, стелився хвилястий, запалений сонцем, одноманітно безкра-їй степ; на північ і схід простяглася, потопаючи в легкому туманному серпанку, широка долина. На ній, куди не глянь, мов зелені острови, – гаї, переліски.

 

– Отам, мабуть, воно, те городище, – сказав Лесько, вказуючи ру-кою на димові стовпи, що звелись високо над гаєм. – Смалять, і ніби чу-тно гамір.

 

Головань не відповів, навіть не глянув у той бік. Він весь застиг, при-слухаючись. Його звичне до степової тиші вухо вловило інші звуки, а очі впіймали: он на гребені степового перевалу вигулькнув вершник, за ним показався другий, і вмить вони зникли. А вже в іншому місці, аж ген під обрієм, з'явились горбаті коні. Ні, то не горби, то вершники хитрують: припали до грив скакунів і прудко мчать, наближаючись. Блискавично майнули – і вже нема їх. А за хвилину ніби з-під землі виріс цілий загін. Мигтять на сонці алебарди. Чітко різьбляться гостроверхі шоломи. Загін риссю мчав назустріч козакам.

 

Лесько вхопився за шаблю.

 

– Руські. Кордонна сторожа, – заспокійливо мовив Головань. Він опу-стив повіддя, широко розкинув поли киреї, під якою за поясом жупана з малинового кармазину красувалось аж чотири пістолі і шабля. Не поспі-шаючи, витяг з-за халяви люльку, набив її тютюном із прив'язаного до сі-дла капшука-кисета і вийняв огниво. Все це старий робив неквапливо, по-вільно, ніби в ці хвилини його ніщо на світі не цікавило, крім люльки, за-тиснутого в руках кремінця та кресала, яким він розмірено і твердо виби-вав іскри.

 

Ощерений списами загін зупинився. Наперед виїхав старший, напевно десяцький, бо загін складався з десяти воїнів. Вузький, довгий синій кап-тан звисав йому нижче колін, збоку приторочена крива шабля, голова прикрита залізним шоломом з вузькими крисами.

 

В кількох кроках десяцький зупинив коня.

 

– Хто такі і звідкіля? – запитав грізно, хоча по одягу бачив, хто ці два вершники.

Головань востаннє пихнув люлькою і аж тоді вже підвів голову, гля-

нув.

 

– Низовці. З України, – відповів глухо. – Подай, – наказав, звертаю-чись до Леська.

 

Той тронув коня, виїхав наперед і подав згорнутий трубочкою арку-шик – «охоронну грамоту» чугуївського воєводи, право на в'їзд у торське городище.


 


– Тор? – запитав Лесько, показуючи на долину.

 

– Тор, – ствердно мовив десяцький і, помовчавши, додав: – Соляний город великого князя, царя Олексія Михайловича.– Потім махнув рукою, дав знак. Списи опустились до землі. Натомість над загоном угору звилось древко з насадженим на ньому зображенням двоголового орла.

 

Козаки виструнчились, зняли шапки і, настромивши їх на оголені ша-блі, врочисто проїхали повз загін руського війська.

 

Тихо. В нeбi нi хмаринки. Лише в степовій стороні над обрієм зависли cipi, ніби олов'яні, хмаринні кайми, а може, заслони туману чи куряви. Сонце помітно звернуло з полудня, але пражило дуже дошкульно. Здава-лось, в густій молочно-синій оболоні не одне, а безліч розжарених сонць, з вишини безнастанно спадає світлова розпечена злива. Жодного руху чи шуму. Все живе, напевне, заховалося в кущах байраків, у степовій траві. Лише кібці, чатуючи здобич, зависали вгopi або стрімголов падали на зем-лю. А в високостi, аж під самим небом, озираючи свої володіння, повільно

 

i плавно кружляв орел.

 

Козаки з'їхали з гори в долину i навпростець помчали до гаю. Але там не так-то легко було пробиратись. Густе, низько нависле віття дерев cтiною загороджувало дорогу. Довелося об'їжджати рідким переліском.

 

3а яких півгодини вершники опинились біля piки з крутими берегами. За вигинистим поворотом piки гай розступився, показались довгі спо-руди – шопи, приземкуваті башти. На невисокому пiдвищенні, в огорожі дубового частоколу, – житлові будівлі. А геть далі, на широчезному май-дані, який збігав аж до озера, розташувались курені i палаючі печі – соле-

 

варні.

 

– От i прибули. А куди ж тепер? – сам до себе мовив Лесько.

– Роздивимось, що воно та як воно тут, – сказав повчально Головань.

 

– Вивідаємо, а тоді вже i з'явимось до тутешнього бургoмicтрa, чи пак воє-води.

 

Запорожці зупинились в укритті біля крайнього куреня i розглядали не бачений досі промисел. Тут все було на диво просто. В широкі, присад-куваті печі вмуровано казани та сковороди, наповнені ропою. У печах безперервно палав вогонъ. По один бік печей стоси порубаного на цур-палля дерева, по другий бік, під шопами, величезні, ніби щойно навіяні снiгoвi кучугури – ворохи сліпучої білої солі.

 

– Ой, та й багато ж! Чиста яка! I не шанують – зсипають просто на зе-млю, – мовив здивований Лесько.

 

Голованя теж дивувало побачене. Але мовчав. Biн думав: «Через нeї били таку довгу дорогу. Вирушили за наказом самого гетьмана. Треба бу-ло вирушати, бо в тaбopi Хмельницького з сіллю дуже скрутно, та й недо-хватка її зараз i по всій Україні. Вже третій pік війна, завіз припинено.


 


Чумацьким возам важкувато добиратись до Дону. До Сивашів не підсту-пиш, там мурза Кара-бей, а в Криму хан Осман-Гірей. Обидва вовчої на-тури. Вкусять, а то i зовсім загризуть. Бусурмани... Отож залишилось од-не: податись на pycькi землі, на Тор, і ось вона, сіль. А як узяти...»

 

Увагу привернула робота двох солеварів, які вправлялись біля печей, що стояли поблизу куреня. Обидва вони ще молоді за вiком, обидва високі на зріст, ставні, але виснажені, певно, роботою та вогнем біля тих печей. Обидва напівголі – без сорочок, в подертих, засмальцьованих, аж чорних штанях, бoci, голови нічим не прикриті. Один з них русявий, з маленькою кучерявою борідкою, другий чорноволосий, обличчя округле, голене. В обох солеварів одна i та ж робота – підкидати в піч дрова i весь час помі-шувати кописткою на сковороді, щоб cкopiшe випаровувалась кипляча ропа.

 

Русявий вправлявся швидко i легко. А в того, другого, робота чомусь не клеїлась. Biн підкинув у піч дрова i почав згортати із сковороди сіль, а в руках, видно, немає сили втримати важенний коряк. Та ось він випустив з рук держака, поволі ступаючи, хитаючись, ніби сп'янілий, пішов геть. I раптом упав ниць на землю.

 

3-за дров'яного стосу вийшов наглядач, тонкий, довготелесий, з пате-рицею в руках, у cipiм каптані, дуже схожий на попа чи ксьондза, тільки що з цапиною жовтавою борідкою і в крислатому солом'яному брилі. Під-бігши до солевара, наглядач почав бити його ногами, а потім замахнувся палицею. Але в ту ж мить там опинився русявий і спритно вихопив з-під удару товариша, ненароком штовхнув наглядача. Той кумедно перекинув-ся, в пoвiтpi мелькнули ноги, i цапина борідка зарилась в пісок.

 

– Ого! – вигукнув у захопленні Лесько Ожеред. I, забувши про вci умовляння i перестороги, помчав до русявого. Порівнявшись, ляснув його по плечу, розреготався, вхопив i стис в oбiймах. Здивований нежданим на-ступом, солевар спочатку запручався, а коли зрозумів, у чім справа, i coбi почав ляскати козака но плечах i теж реготати.

 

– Ожеред, Лесько!

– Ляксандра!

 

– Звонарьов, Григорій!

– По-нашому Грицько!

 

Головань розмірковував над тим, як йому зараз бути. Необачний вчи-нок Леська мiг пошкодити yciй їxнiй справі. Іншим разом на таке побра-тимство між юнаками ніхто не звернув би уваги. Зycтрілись, познайоми-лись, потоваришували, ну й що ж тут такого дивного. Але зараз...

 

Зближення з цим солеваром, та ще за такого-от випадку – було неба-жаним. Зав'язувалась i справді неприємна історія. Довготелесий, очуняв-шись, підвівся з землі i з переляку чи з злості зарепетував, вхопив коцюбу,


 


якою вигортають жар із печей, i щосили загамселив нею по залізній ско-вороді.

 

На ту тривогу почала з'являтись сторожа, озброєна бердишами. Сюди ж на місце ґвалту спішили солевари, ропники, дроворуби.

 

Головань виpiшив діяти. Владним окриком він позвав до себе Леська, i вдвох вони виїхали на соляний майдан.

 

Поява вершників, напевне, ще більше налякала довготелесого. Туп-цюючи біля печі, він викрикував якісь незрозумілі слова i все бив у сково-роду.

 

Запорожці мали намір проскочити майдан i понад берегом озера про-биратись до найближчого гайка. А згодом, коли тут все втихомириться, повернутись до центру городища. Але сторожа заступила їм дорогу. Дове-лося скоритись i прямувати туди, куди вказував довготелесий.

 

«Оце так ускочили в халепу»,– подумав Головань, злостячись на Ле-ська, який слухняно їхав поряд, але насторожений, готовий щомиті рвону-ти – подай тільки знак. Та й сам вiн, Юхим Головань, був не від того, щоб припустити коня. А розгулятися є де. Пpocтip широкий! Поблизу гай, а ген i степ. Але ж не для того вони їхали сюди, наділені високим довір'ям, щоб через якусь безглузду пригоду відступати від дорученого діла.

 

У супроводі сторожі добрались до центру городища – резиденції управителя соляного промислу. Коли в'їхали у відчинену, оббиту залізом браму, за високим гребенем частоколу відкрилось широке дворище. Посе-ред нього великий, міцно збитий кам'яний будинок, вікна маленькі, вузькі, ніби бійниці, широкий, обсаджений тополями ґанок. Земля скрізь всипана білим річковим піском.

 

Запорожці рішуче відмовились злазити з коней і верхи під’їхали до ґанку. Там уже ждав на них повідомлений про появу підозрілих людей управитель. Це був невеликий на зріст, дебелий, уже в літах чоловік. Ми-чкувата сива борода обіймала пухляве продовгасте обличчя, спадала аж на груди. Особливо бундючного вигляду надавали просторий, голубого сук-на, з застіжками та шнурами каптан, довгі рукава якого звисали аж до зе-млі, на голові – височенна, з прибитим верхом шапка.

 

Біля управителя товпились кілька чоловік помічників його, гостей, а може, почту. Теж у каптанах, але накинутих наопашки.

 

– Ваша милість, пане Курбатов, прошу вислухати, – звернувся до управителя, низько вклоняючись, довготелесий.

 

– Говори, Фролка Сутугін, – почулося з ґанку.

 

Наглядач ще раз вклонився, почав доповідати, як він помітив непоря-док біля печі холопа Івашки Гуляка і хотів йому на те як слід вказати, а солевар холоп Гришка Звонарьов повів себе худо, по-розбійницькому, на-кинувся на нього, Сутугіна, бив його і топтав ногами. А невідомий, – ось


 


цей, – вказав на Леська довготелесий, – допомагав йому.

 

– Та це ж брехня! Все брехня! – скипів Лесько.

 

В ту ж мить Голованя ніби вихором знесло з коня.

 

– Б'ємо чолом панові воєводі, – заспішив він, твердо вимовляючи ко-жне слово. – Посланці ясновельможного гетьмана війська Запорозького і всієї України Зіновія-Богдана Хмельницького! – Вклоняючись, козак зняв шапку, спритно витяг з неї довгастий жовтавий аркуш і шанобливо подав управителю. Той глянув на відбиток печатки, на підпис і передав аркуш чоловіку в синьому каптані, який стояв поруч.

 

Лесько, у всьому наслідуючи Голованя, подав грамоту чугуївського воєводи. В самому верху шапки залишився універсал Богдана.

 

При читанні послання Хмельницького управитель байдужно вислухо-вував всі величання та звернення. Коли ж дійшло до слів про те, що геть-ман просить завозити торську сіль на Україну, управитель зажадав прочи-тати йому написане ще раз.

 

– Ясновельможний гетьман скасовує всі мита, – почав Головань, улу-чивши слушний момент, – і всіляко буде сприяти...

 

– Це нам відомо, – перебив нетерпляче чоловік в синьому каптані, –

 

а який буде нам з того зиск?!

– За сіль заплатимо сріблом і золотом.

 

– За морем – телушка-полушка, – в'їдливо мовив синьокаптанник.

 

– А рубель – перевіз, – закінчив приказку довготелесий Сутугін, хи-хикаючи і морщачись, ніби його хтось лоскотав.

 

– Купцям, торговим людям вільно завозити усякий крам на Україну, – заговорив рівним, низьким голосом Курбатов. – На те є дозвіл з Москви. А також можна завозити і сіль. А як нам бути у цьому ділі, про це ми скаже-мо опісля. – І управитель дав знак, що розмова закінчена.

 

Запорожці вклонились і поволі, ведучи коней за повіддя, рушили до виходу з дворища.

 

– Щось воно закривилось на таке, що, мабуть, толку з ними не буде, – сказав Лесько, коли вже сіли на коней.

 

– А може, й буде! – відповів Головань, ладнаючи люльку, і по цих словах так ударив кресалом по кременю, що аж забив пальці. – А може, й буде, – повторив удруге. – А от тобі, шибайголові, слід було б добре на-скубати чуприну. Еге ж!..– і рвонув конем у напрямі гаю, що виднівся за околицями городища.

 

З резиденції управителя Сутугін вийшов стурбований і невдоволений. Всі його намагання переконати Курбатова не звертати жодної уваги на грамоту гетьмана лишилися марними. А він йому доводив, що зв'язува-тись з тим гетьманом зараз і небезпечно, і, напевно, що без вигоди. Краще направляти сіль давно вже протореними дорогами на північ і на схід, у до-


 


бре відомі міста і землі. А коли вже так прикрутило, що треба і на гетьма-нщину, то для годиться послати їм кілька возів. А найкраще було б відпи-сати Хмельницькому, коли хоче солі, то хай споряджає вози і приїздить сюди, на Тор.

 

Хоча управитель з доводами старшого наглядача Сутугіна погоджу-вався, що краще проторені дороги, а все ж таки вирішив виконувати наказ чугуївського воєводи. А в тому наказі зазначалось: «Не токмо не чинити опору торгівлі, а навіть всіляко сприяти. І запаси торської солі бажано ве-зти на Україну».

 

«Везти запаси, – розмірковував уже сам з собою Сутугін. – А якщо їх не буде...» Вхопившись за таку думку, він уже планував, як йому бути, як діяти. Скільки тої солі зараз у Торі, не знає ні чугуївський воєвода, ні на-віть управитель Курбатов, який не часто буває на соляному майдані. Що де лежить, а що біжить – про те знає він, Фролка Сутугін. Отож на Москву піде валка возів трохи менша, ніж намічалося раніше, а решта – на Воро-неж і Астрахань. І зиск від цього буде чималий. Завдаток від астрахансь-ких купців уже брязкотить в кишені.

 

Міркуючи так, Сутугін поспішав на майдан, до заводських воловень, де зупиняються чумацькі валки. Сьогодні увечері туди мало прибути півс-та возів із Чугуєва. Порожні вози зараз будуть дуже потрібні.

 

Робота на соляному майдані не припинялась і вночі. В печах палахко-тів вогонь, біля казанів і сковорід орудували солевари, ропники підносили і підвозили на тачках відстояну в коритах ропу, дроворуби кололи дрова. Клекотіли казани, шерхотіли копистки об днища сковорід, і рідко чувся тут людський голос. Під наглядом пригінчих підневільні працювали тяж-ко, надривно. Мовчазні, до всього байдужі.

 

Густий їдкий дим стелився низько над землею, від озер на берег повз-ли тумани, і місячне сяйво не в силі було розігнати гнітючий морок, що звисав над тихою долиною.

 

Довгий ряд возів простягався від воловень аж до соляних шоп. Долу опущені дишлі – війя, лежать розкидані ярма, батоги та налигачі звисають з лютень – валка на спочинку.

 

Кожен чумак повинен був спати біля свого воза. Але ж ніч ще попе-реду, а городищем і на майдані ходять такі дивні чутки та розмови, що не до спання. Он біля воловні, у закутку, зібрались чумаки, солевари. Скільки їх там... Десятки, а може, сотні. Густа тінь розлогих кленів ховає людей від злого стороннього ока. Розмови ведуть напівголосно, пошепки. Розпо-відає дроворуб, який щойно був на дворищі управителя, бачив посланців гетьмана і чув, що вони прибули у Тор по сіль.

 

– А я розкажу вам про слова гетьмана Богдана, – сказав чумак, підві-вшись з землі. – В дорозі чув я, ніби гетьман закликає всіх козаків і селян


 


ставати на бій з панами-ляхами волю здобувати...

 

– Еге ж, то правда, – ствердив Гришуня Звонарьов. Він сидів у бочці, наповненій доверху водою. І це нікого з присутніх не дивувало. Всі знали: за наказом наглядача Фролки Сутугіна Гришуню сьогодні відшмагали різ-ками. Дали тридцять ударів по спині. Різки були намочені в ропі. Рани ят-рились, тіло проймав нестерпний біль. Чумаки облили товариша водою, а потім посадили у кадуб відмокати.

 

– Правда, братці! – повторив Звонарьов. – Є таке слово. В універсалі писане. І там, на Україні, уже тріщать панські кістки, б'ють там шляхту... І те правда, що посланці гетьмана прибули до нас по сіль. Так допоможемо нашим братам сіллю! А може, й ще чим...– Звонарьов рішуче звівся на но-ги, вода з кадуба хлюпнула на землю, в калюжі заграли сріблясті місячні іскри і згасли. Не вилізаючи з бочки, Гришуня розказував, як він познайо-мився з посланцем гетьмана. А потім уже на дворищі в управителя чув ро-змову про сіль.

 

– Допомогти треба...

– Аякже...– загомоніли в гурті. – Свої ж люди...

 

– Слухай!.. – почулося голосне, протяжне. – Наказується готувати во-зи. Чумакам запасатись усім потрібним в далеку дорогу. Сіль забирати з крайньої шопи. – Високий, в чорній киреї оповісник, тримаючи поперед себе жезла, поволі обходив курені, воловні, обори і проголошував наказа.

 

Люди під кленами притихли. Коли тягуче «Слухай!» віддалилося, по-чали вставати і підходити до своїх возів, куренів. Зав'язувалась жвава роз-мова. Висловлювалась радісна думка, що, напевне, чумацькі валки цей раз підуть на Україну.

 

Вже четверту ніч запорожці проводили в гаю за околицями городища. Тут було затишно, зручно. Поблизу протікала ріка, на луках привільно ви-пасалися коні. Повз гай проходила дорога, можна було простежити, хто в'їжджає і хто виїздить із города.

 

Сонце зайшло. Ніч облягала землю. З ріки тягнуло прохолодою. За-вмирали денні голосні звуки, натомість народжувались нічні, притишені, таємничі. Над сонним гаєм підіймався збляклий місяць. І, ніби вітаючи його появу, обізвались нудним завиванням вовки, реготом і плачем – сови,

 

а на сторожовій вежі в Торі десять разів ударили у дзвін.

 

Біля жевріючої ватри сидів Юхим Головань. Трохи далі від нього Ле-сько білував зайця. На жару пріла мамалиґа. Головань мав пильнувати ка-занка. Але він зовсім забув про те вариво. Сидів глибоко задуманий. А думати було про що. За ці дні запорожці вже тричі відвідали управителя в його резиденції. Він приймав посланців дуже люб'язно, запрошував до го-споди, частував вином заморським, медом і вів довгі розмови. Все розпи-тував про події на Україні, про Хмельницького та про походи, бої з поля-


 


ками. Коли ж запорожці навертали розмову про сіль, Курбатов відповідав коротко, ухильно. А все ж запевняв, що всі наявні в Торі запаси підуть на Україну.

 

А на майдані творилось щось незрозуміле. Валки вантажились здебі-льшого вночі і невідомо куди зникали. Запорожці виявили: готові в дорогу вози схороняються в лісі, а куди їх направлять – невідомо.

 

«Невже отак, з пустими руками і доведеться повертатись? – думав за-непокоєний Головань. – А що скаже гетьман? А товариство?.. Скажуть, прозвали Голованем, а він без розуму. Нікчема. Тюхтій. Очима бачив, на добрі тому сидів, а взяти не зумів...»

 

– Лесь!

– Грицько, ти? – почулося притишене.

 

Із кущів бузини та ожини, які росли на березі ріки, вийшов Звонарьов. Юнаки зустрічались майже щоночі й довго вели свої розмови. Старий Юхим уже не заперечував проти зустрічей.

 

На цей раз солевар приніс дуже неприємну звістку. Цієї ночі, на сві-танку, валки возів вирушають у дорогу. Тільки дорога їм на схід, а не на захід.

 

– Зараз у городищі нишпорять купці з Астрахані, – запевняв Гришуня.

– А з ними мудрує Фролка Сутугін.

 

– Рушаймо до управителя, – запропонував Лесько. – Тоді будемо зна-ти, що нам робити...

 

– А коли там що не так, – додав багатозначно Звонарьов, – тоді ми самі повернемо вози туди, куди треба. Чумаки і солевари з нами. Хай Фролка лютує.

 

– Забороняю! – загримів гнівно Головань. – І думать про таке заборо-няю! – Хоча йому самому припала до душі така думка. Сіль-бо треба ви-везти звідсіля за всяку ціну.

 

Через кілька хвилин запорожці були на дворищі управителя. Він дов-го відмовлявся приймати пізніх відвідувачів, але нарешті погодився на ро-змову.

 

Напівтемна, освітлена лише однією свічкою, кімната здавалась занад-то великою і похмурою. Розставлені попід стінами впритул низенькі, з ви-сокими спинками стільці нагадували неоковирні пеньки. Посеред кімнати широчезний і теж низенький, завалений химерними фігурами та дрібнич-ками стіл. В кутку піч з високою челюстю. Хоча надворі і в кімнаті було тепло, в печі горіли дрова. Курбатов сидів навпочіпки з простягнутими до вогню руками.

 

– Низький уклін пану воєводі в його домі, – почав Головань, знімаючи шапку, – щиро просимо вибачення за турботу, але ж було б нечемно не від-відати пана воєводу перед нашим від'їздом і не подякувати за гостинність.


 


Здивований Лесько аж ойкнув від почутого.

 

– До того ж у нас до пана воєводи є невеличка справа, – вів далі Голо-вань. – Вози з сіллю уже зрихтовані. Стоять зараз у лісі. Отож уклінно просимо лише визначити, скільки їх там, тих возів, вирушає на Україну. І все те просимо зазначити в цидулах – відповідних грамотах. Одну цидулу ми відвеземо ясновельможному

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти