ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Спиридон Черкасенко (1876-1940)

 

Творчість Спиридона Феодосійовича Черкасенка тісно пов’язана з нашим краєм. Але його ім’я випало з літературного процесу на Україні, бо його було зараховано до ворожого стану, під гаслами „національного виз-волення”. У 1990 році були видані твори поета.

 

Спиридон Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в містечку Но-вий Буг на Миколаївщині, у селянській родині. Закінчив учительську се-мінарію і з 1895 року почав учителювати, зокрема на Лідіївських рудни-ках (сучасний Кіровський район міста Донецька). Саме тут він познайо-мився з важкою працею шахтарів і їхньою боротьбою за економічні та по-літичні права.

 

Знаходячись на Донбасі, С.Черкасенко почав літературну діяльність із віршів, а потім із оповідань і драматичних творів, які друкував у журналах „Літературно-науковий вісник”, „Нова громада”, „Дзвін” і в інших видан-нях. Із 1910 року поет переїхав до Києва і став працювати в газеті „Радан”, а потім – у журналі „Дзвін”. На сторінках часопису він вів публіцистич-ний розділ „З українського життя”, у якому подавав численні факти кла-сового антагонізму в тодішньому суспільстві.

 

У 1919 році виїхав до Австрії, Чехословаччини, вивчаючи стан народ-ної освіти. На батьківщину більше не повернувся. Деякий час працював у місцевому театрі Ужгорода разом із Миколою Садовським. За кордоном протягом 1919-1921 років видав 3 томи „Творів”. У кінці 20-х років написав віршовану трагедію „Коли народ мовчить” і історичну драму „Северин На-ливайко”. Шахтарська праця зайняла важливе місце у творчості письмен-ника. На шахті Лідіївка С.Черкасенко почав працювати вчителем у школі. Письменник був знайомий із робітниками та їхньою важкою працею.

 

Бурхливе життя в шахтарському краї вимагало від письменника тво-рів із активною дією та позицією героїв. С.Черкасенко написав етюд „По-винен”, драму на п`ять дій „Хуртовина”, поетичну драму „Казка старого млина”. Слово письменника-земляка кличе любити людей і тварин, ціну-вати й берегти красу донецького степу.


 


Спиридон Черкасенко

 

 

Збірка „НА ШАХТІ” ЧОРНИЙ БЛИСК

 

- Стій! п...п...пу...

 

Дід Лаврін хотів промовити „тпру!”, але губи йому заклякли від мо-розу.

 

Довгонога змордована шкапа спинилась і, тяжко відсапнувши, пох-нюпилась, похиливши мало не до землі свою довгу, байдужу до всього го-лову. Старий шахтар злісно штовхнув її ногою в черево.

 

- Повернись! Щоб ти йому здохла!...

 

Шкапа злегка здригнулась, підняла голову й відступила трохи набік. Старий, погано лаючи не вість кого, тремтячими руками відчепив барок, докотив вагончика до краю рейок, страшенно напружився, перекинув і почав залізною лопатою вигрібати з його мокрий, липкий глей. Останні двадцять років він усе чомусь лається, щодалі з більшим запалом; із того часу, коли він почав лаятись систематично, на світі не зосталось, мабуть, такої людини, котрої він не вилаяв, хоч нишком. Найбільш доставалося хазяїнам та начальству, котрих старий лаяв із захопленням, із натхненням і пророкував їм загибель, коли не на цім, то на тім світі. Сороміцька лайка стала в нього за звичку: кожне слово, що вилітало йому з вуст, було оздо-блено жовчю й лайкою.

 

Поставивши вагончика знову на колеса, дід Лаврін усім тілом почув, що страшенно вморився. Старечий піт під сорочкою й на лобі миттю про-холов од морозу, у руки зайшли зашпори, пальці розчепірились. Він тяжко зітхнув. Холодний, пронизливий вітер, сповнивши решту міцних колись легенів, викликав страшенний вибух кашлю; старе виснажене тіло затрем-тіло від того кашлю, у грудях клекотало, хрипіло, свистіло, мов у старій обшарпаній гармонії. Вкупі з одривчастою лайкою, Лаврін випльовував на рейки чорне з кров’ю мокротиння.

 

Стояла восьма година ночі. Морозило. Пекучий вітер вільно гуляв на високім глеянім валу, де не було жодного захистку, й проймав старого до кісток. На краю валу горіло вогнище з вугілля, приємно блискаючи й роз-пускаючи всюди чорний смердючий дим. Старий Лаврін, утерши зашка-рубленим рукавом запушені інеєм вуси й бороду, на превелику силу витяг із кишені кисет із тютюном, куценьку люлечку й примостивсь біля вогню, не звертаючи уваги на свого єдиного товариша, ворону, розбиту на ноги, шкапу. Вона постояла, постояла й, помітивши, що дід забув про все на світі, опріч своєї люльки, повернулась задом до вітру й тихо дрімала, схи-ливши голову й зрідка здригаючись від набридливого морозного вітру.


 


Робота на шахті кипіла. Важко стукала й дзвеніла машина, гуркотіли по рейках вагончики, торохтіло вугілля, падаючи із перекидача униз. Ясно світили ліхтарі громовинного світла, освітлюючи широкий двір із різними будинками, високу темну будівлю, височенну цегельну трубу; довга-довга, на тонких високих стовпцях, естокада здавалась уночі якоюсь пот-ворою з безліччю ніг; до неї було прибудовано знизу сортувалку з грохо-тами.

 

Дід Лаврін підняв голову й з ненавистю озирнувся довкола. Старий не міг байдужо дивитись на всі ці навісні будівлі, вигадки зажерливості люд-ської, не міг без прокльонів чути грюкання грохотів. Він одвернувся й за-мисливсь, посмоктуючи свою носогрійку. Химерною здавалась його зі-бгана від вітру постать.

 

А він думав...Усе життя – гірке, безнадійне, нікчемне, непотрібне – промайнуло в його старечій голові, як одна хвилинонька. Гуркіт грохотів нагадав йому його дитинство...

 

Он сновигають по високій скрипучій драбині невеличкі дитячі тіні. Дід знає, що то хлопчаки й дівчатка – глейщики й глейщиці – по черзі ла-зять погріти біля машини свої закоцюблені пальці, сірі від глею, чорні від вугілля. О, він гаразд ще й досі знає, що то за праця – вистояти щодня дванадцять годин на тремтячім низенькім ослоні, нахилившись над грохо-том, по котрому в шаленім танку скачуть униз чорні, блискучі шматки ву-гілля, такі жаркі в огні й такі з біса пекуче-холодні на грохоті. Він добре знає, що вони вийшли з таємних надр землі, що чорний блиск їхній ховає в собі тепло, чудове жадане тепло...задля багатирів. І він ненавидів його зараз усією рештою свого хворого серця, намученої душі, потьмареного розуму. Але тоді, коли він був глейщиком, такі думки ще не краяли йому серця: дзвінкий дитячий регіт його влітку й тихий жалібний плач узимку розтиналися часто-густо під дахом сортувалки.

 

Зима. Ніч. Ясно світять над грохотами спущені зі стелі невеличкі еле-ктричні лампочки, відбиваються тисячами чорних іскор на шматках вугіл-ля, ріжуть очі; розпачливо ридає за тонкою стіною хуртовина, вривається крізь рясні щілини в сортувалку. По обидва боки грохотів стоять хлопчаки й дівчатка з посинілими від морозу рученятами й почервонілими мокрими носами. Он Кравцева Тетяна й Жолобова Христя не видержують далі, бо навіть сльози позамерзали їм на віях і сіяли, як перлини. Вони підстрибу-ють, ляпають долонями, закаблуками, хукають на руки, але раптом, наче умовившись, вибігають із сортувалки, й глухе тупання їхніх чобіт по дра-бині заглушає на мить люте ридання завірюхи. Вони побігли погрітись до машини.

 

- Ага, непереливки!

- Ач, які тонкошкурі!


 


Регочуть крізь сльози їм услід дехто з хлопчаків, але видно, що ко-жний із них, завзятих, залюбки побіг би за ними.

 

- Та хіба вони грітись побігли?

- А куди ж?

- До Ванька-смазчика.

 

- Ха-ха-ха!..

 

Вони були такі малі, не було молодших од 8 років і старших од 14...Зі своїми чистими серцями, прозорими душами, променистими ясними очи-ма – вони були надзвичайно хороші, як і всі діти, але вони знали більш од звичайних дітей, вони вже знали мерзоту, й ця свідомість труїла їхню ди-тячу душу. Вони знали, що коли декотрі з більшеньких дівчаток спуска-ються вниз до машини, то туди приходять смазчики, обмітчики, погоничі, погано лаються й погано поводяться з дівчатами. А коли часом грохотам бракує роботи, то всі глейники збираються до машини й покотом сплять біля неї на підлозі, підклавши під голови кулаки. Приходять підлітки, ля-гають біля дівчаток і ночують із ними.

 

Дід Лаврін тяжко зітхнув і раптово зацмокав своєю люлькою... Його Одарка теж була глейницею...

 

Він думав...

 

Із надшахтного будинку вряди-годи неслось стукання молотка по за-лізній штабі й гуркіт вагончиків із вугіллям і глеєм, котрі видано на-гора1

з глибокої темної шахти...

 

І малюється старому інша картина. Він забійник2...О, він був добря-чим забійником! Траплялись за його робітницького життя упряжки3, та й не одна сотня, коли він нарубував по шість вагончиків і за це одержував аж півтора карбованця. Це ж не жарт, справді! Це не дитина-глейник, що заробляє за упряжу четвертака й рідко два злотих.

 

„Пічка” у шахті. Ледве-ледве блимає смердючий каганчик-лампочка й не світить, а тільки чадить, псує й без того важке, вогке повітря, густо за-

 

смічене чорним блискучим порохом. Зловісно висить над головою сіра стеля й погрожує у тріски знищити дві-три аршини стойки4 з кремезного дуба, що піддержують її. Робиться сумно, коли згадаєш, що на цю стелю давить зверху півтораста сажнів важкої землі. Тиша – неначе в могилі, тільки з головної проходки часом чутно, як тріщать, мов на лютім морозі, товсті, поставлені густо одна поруч із одною, дубові рами. То осідає зем-ля. Часом де-небудь поблизу стрельне, як із гармати, і гострий-гострий

 

1 на-гора – із шахти на поверхню – Приміт. авт.

2 забойщик (укр. забійник) – шахтар, що рубає вугілля. – Приміт. авт.

3 упряжка – день праці, упряжечно – поденно. – Приміт. авт.

4 стойка – (укр. стояк – дубова підпора. – Приміт. авт.


 


холодний жах мимохіть закудлиться під серцем, зіньки поширюються й хочеться бігти звідсіля прожогом, стрімголов, бігти й кричати божевіль-ним, шаленим, нелюдським криком, щоб заглушити цю страшну, похмуру тишу і хоч на хвилиночку почути, що ти не в могилі...Тихо...десь далеко в’їдливо дзюрчить вода і, здається, падає краплина по краплині тобі на тім’я й б`є у виски молотом. Душно...хочеться дихнути на повні груди, але почуваєш, що це річ цілком неможлива, що нема потрібного повітря, і від цього робиться ще більш важко й кидає тебе в жар...

 

Он біля другої стіни цієї низької печери ворушиться ще одна жива іс-тота: їй, мабуть, теж тяжко, бо іноді глибокий стогін виривається з моло-дих дужих грудей. То парубчак-саношник обперся, лежачи, на свої санки, повні вугілля, й спочиває, заплющивши очі: по молодому, ще дитячому обличчю його, чорному від пороху, стікають струмочки поту, задержу-ються на бровах, на віях, на верхній пухнатій губі. Саношник інстинктив-но витирає піт чорним рукавом своєї сорочки, розмазує його по видові й робить з вродливого личка якесь страховисько, у котрого блищать тільки очі та зуби...Годі, треба довбати...Руки по звичці, як машина, стискують кайло5, розплющені очі стрівають чорний, ворожий блиск твердого, як ка-мінь, вугілля, безсила ненависть смокче за серце, й гострий залізний зага-ртований кінець кайла з сухим тріском вгрузає в грубий холодний шар, що ховає в собі таку силу огню. Чорні блискучі скали сиплються на всі боки. Тук...тук...тук...раз у раз...гаразд не розбереш, чи то в голову, чи то в стіну. Чутно, як піднімається на коліна саношник, надіває на шию ремінну шлейку і, зігнувшись у три погибелі, рачки зникає в діру вкупі з санка-ми...Тук...тук...тук...без кінця...Знову влазить саношник, із грюканням на-кидає повні санки й знову зникає...Тук...фу!.. Хочеться повітря, голова бо-лить, спину ломить, а чорний блиск глузливо дражнить очі, й руки з запа-лом, із ненавистю знову стискають кайло і всаджують його у проклятий чорний блискучий шар вугілля.

 

Дід Лаврін розплющив очі, потяг люльку, але вона затухла. Погасло й огнище, і тільки чорною плямою темніла на снігу купка жужелиці.

 

Старий задрімав знов...Що воно?.. Чудно...Село, річка, оболонь... Він ще хлоп’я й бігає понад річкою, заганяючи до гурту громадських телят...

 

А шахта?... а ненависний чорний блиск у жовтій од лампочки темряві?.. Ні, то сон, довгий-довгий, як саме життя, тяжкий, гнітючий сон... Авжеж, сон... Де шахта?.. Он верби над річкою... Високо піднялось сонечко й жи-вущим теплом своїм обливає його, маленького Лавруся; віє запашний ві-терець із лугів, голова крутиться від пахощів, котрими напоєно повітря...

 

Господи, як гарно, немов у раю! Солодка знемога по всьому тілові. Він

 

5 кайло – шахтарський інструмент для гірничих робіт. - Приміт. авт.


 


над річкою... Що це?... Знову чорний проклятий страшний блиск?.. Ні, ні, нема його, він його не знає... То виблискують на сонці кучеряві брижі...

 

Тепло, гарно... Хочеться кинутись у прозорі хвилі й плавати, плавати, пла-вати... скинути, обмити якийсь химерний незрозумілий тягар... Як гарно...

 

але чого так важко дихати, й голова мов свинцем налита? Дзюрчить вода в шахті, десь угорі шумить пара, вириваючись із чавуна зі свистом і стого-ном... Ні... де ж воно?.. То шумить очерет над річкою, плюскотять хвиль-ки, цілуючи білий піщаний берег, зітхає зозуля в лузі... Він у воді... пори-нає глибше, глибше... Дно... тиша... спокій... Нічого немає довкола, опріч води...немає і його... зосталась тільки сама свідомість, саме „я”...

 

Вітер дужчає і крутить снігом... Шкапа хропе і дрімає...

 

- Ей, рукоятник!.. Хто на породі?

 

Із будинку вийшов на вал сердитий штейгер у шинелі з піднятим смушковим коміром.

 

- Лаврін Сердешний, ваше благородіє!

- Де ж він, с... син?.. Ей, ти, Сердешний!

 

Тихо... Штейгер іде на спотич по рейках, підходить до шкапи, котра тихо рже, почувши людину.

 

- Ти! Спиш?.. ей! Иш економію завів! Чуєш?.. Підводься та підтягай вагончики! - кричить над вухо старому штейгер і сіпа його за плече. – От іроди!.. І як воно спить на отакім собачім холоді?.. Чуєш?.. чи тобі позак-ладало?!

 

Тихо, ні звуку, тільки вітер гудить...

 

- Та він замерз, чорт старий!.. Ей, хто там? Люде!.. Бач, не знайшов іншого місця пропасти, собака!..

 

Це була остання подяка старому за його працю...

 

Питання за змістом оповідання „Чорний блиск”:

 

1. Як письменник змальовує життя і працю шахтарів в оповіданні „Чорний блиск”?

2. Що ви дізналися про старого шахтаря Лавріна?

3. Зачитайте епізоди, у яких описується його важка праця.

 

4. За допомогою яких художніх засобів автор передає порухи душі, внутрішні переживання Лавріна?

5. Як письменник змальовує працю дітей?

6. Яке ваше враження після прочитання оповідання „Чорний блиск”?

7. Складіть короткий опис образу Лавріна і старої шкапи?

8. Як закінчилося життя Лавріна? Чому?


 

 


Домашнє завдання:

1. Вивчіть уривок напам’ять із одного з оповідань.

 

2. Зробіть ілюстрацію до одного з творів.

 

3. Напишіть твір-мініатюру на тему: ”Моє враження від оповідань Б.Грінченка „Панько” і С.Черкасенка „Чорний блиск”.

 

4. Законспектуйте біографію С.Васильченка, прочитати оповідання „Роман”, „Ось і Ась” див. Оліфіренко В.В. Дума і пісня.// Донбас. 1993. -

№ 5. - с. 53-58, 161-171 (упереджене домашнє завдання).

 

Література:

1. Оліфіренко В.В. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства

 

// Донбас. - 1993. - №5. - с.107-110.

 

2. Неживий О.І. Вартовий рідного слова. /Життя, педагогічні погляди Б.Грінченка // УМЛШ, 1990.- № 10. – с. 25-31.

 

3. Неживий О.І. Для рідного слова. Творча спадщина Бориса Грінчен-ка і проблеми національного виховання. –Луганськ,1994.

 

4. Копиленко Н. Повернення. //До 115 річчя з дня народження С.Ф.Черкасенка //УМЛШ, 1991. - № 10. – с. 58-87.

 

5. Мишанич О.В. У безмежжі зим і чужини...// Черкасенко С.Ф. Твори у 2-х томах. – К: Дніпро, 1991. – с. 5- 42.


 


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти