ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Степан Васильченко (1878-1932)

 

Степан Васильович Васильченко – видатний письменник-прозаїк. на-родився у м. Ічні на Чернігівщини. Літературну діяльність почав з фейле-тонів. У 1911 р. став відомий своїми новелами (збірки «Ескізи», «Опові-дання», «Басурмен» та ін.), які зображували життя села, дітей, української школи. Він уміло поєднував елементи реального і фантастики, використо-вував зразки народної поезії. Написав ряд оповідань, декілька п’єс.

 

Згадуючи про свій донецький період життя письменник писав: „Я ки-даю нудні Зубані і їду на Донбас, у Бахмутчину, де... запропонували місце в селі Щербинівці. Тут... шумувало життя, але не встиг я придивитись до...

 

шахтарського життя кругом себе, як мене разом із двома іншими учителя-ми було заарештовано і посаджено в Бахмутську тюрму. Обвинувачення – розбійний напад... Тільки через півтора роки довелося вирватись із тих сі-тей, які нам накинули слідчий і крамар-обвинуватель... Пам’ятаю, коли я почав доводити нікчемність цього обвинувачення, доводити гаряче, прав-диво, - він відповідав мені такими словами:

 

- Хто не винуватий, той плаче в таких випадках, а ви поводите себе дрянно.

 

Мене обурила така „психологія”, і я у відповідь сказав йому щось та-ке, що ретельний конвоїр хотів загородити мені в бік багнета.

 

Півтора роки ми борсались у цих сітках. Судив мене військовий суд у Катеринославі. Виправдав”.

 

Ось як описує цей важкий етап життя Степана Васильченка письмен-ник Пилип Гаврилов у повісті „Досвітні вогні”:

 

„Після цілорічних допитів і перепитів, очних ставок і карцеру його віддали нарешті до суду. Коли вже в поїзді довідався, що везуть не в Юзі-вку чи Щербинівку..., а в губернське місто Катеринослав, нова тривога опанувала ним. Явним було те, що на суд відправлено з речами...Їхав він без жандармського конвою, - лише літній наглядач супроводжував підсу-дного, та й він спав...усю дорогу.

 

- Ти, братець, тут якось той... – промовив наглядач, умощуючись на лаві, - а я, той... Тільки баловства не подумай. Бог дасть і так тобі благо-получний кінець... Степанові не до балощів, бо чотири місяці з сипняком у


 


тюремному шпиталі прокачався, ледве вичухався від тифу... Степана ви-правдали...”

 

Перебуваючи в тюрмі, С. Васильченко від осетина Олексія Хостнаєва він записує серію осетинських казок, які вразили юнака волелюбними прагненнями, „буйною фантастикою”. При виході письменника з тюрми ці казки відібрали, і він пізніше написав їх по пам’яті. До циклу „Осетин-ські казки” ввійшли „Чорний орел”, Чарівна коза”, „Левень”, „Княженко”.

 

Питання:

 

1) Яка ситуація склалася в українському селі на початку ХХ століття (на прикладі селища Щербинівка, Донбас)?

2) Чому саме вчителі були заарештовані разом зі Степаном Васильче-

нком?

 

3) Прокоментуйте цитати С. Васильченка і П. Гаврилова.

Інформація для 1-го питання.Хутір Щербинівський містився на бе-

резі річки Кривого Торця, у тому місті, де за легендою раніше була заста-ва богуславського козака Щербини, який героїчно загинув у бою з татара-ми. На початку ХІХ століття в околицях хутора виявили кам’яне вугілля, яке видобували для своїх потреб. У 1824 році за розпорядженням гірничо-го департаменту проведено дослідження покладів, а невдовзі розпочалися промислові розробки кам’яного вугілля в районі хутора...

 

У середині ХІХ століття в селищі Щербинівка нараховувалося 313 дворів з 1751 жителями. Умови роботи були дуже тяжкі. Російський пись-менник С.Каронін (М.Є.Петропавловський) так про це розповідав: „Робіт-ники-вибійники просто довбають пласти вугілля кайлами і таким чином видобувають його. Видовбане вугілля інші робітники насипають лопатами у вагонетки. Зміна триває 12 годин...”

 

Робітники проживали в селищі Щербинівка або селились недалеко від шахти, як правило, родиною в одній землянці. Бруд, злидні, вогкість, хво-роби були постійними супутниками кожної сім’ї.

 

Почуття ненависті до самодержавства, обурення проти експлуатації зростало в робітників з року в рік. Робітники Щербинівки знали про ви-ступи в Петербурзі, Харкові, Миколаєві. У квітні 1875 року відбувся страйк на заводі Юза, а потім почали страйк і робітники Щербинівки. На чолі їх стояли учасники юзівського страйку М.Демидов, П.Гладуненко.

 

У 1889 році у Щербинівці почався великий страйк, у якому брали участь понад 600 робітників.

 

Соціал-демократи відіграли велику роль у згуртуванні робітників на початку ХХ століття. У травні 1902 року у Щербинівку приїхав відомий робітник П.О.Мойсеєнко... У приміщенні школи відкрили бібліотеку, а пі-зніше – курси для гірників Щербинівського рудника. Тоді у Щербинівці


 


працював учителем український письменник Степан Васильченко, який проводив революційну роботу серед мешканців селища.

 

4) До чиїх поглядів близький С. Васильченко (із письменників україн-ської літератури, з якими ви вже ознайомились)? (Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка).

 

5) Чому, на вашу думку, Степан Васильченко захищав революційні

ідеї?

 

6) Як пояснити той факт, що письменник не міг затриматись довго на одному, постійному місці проживання (зокрема, і в Донбасі)?

 

7) Прочитайте вміщені оповідання. До якої тематики вони належать?

 

Степан Васильченко

 

РОМАН

(оповідання)

 

 

Романові вже минуло сім років, хоч і малий він був на зріст. На голові у нього кучерявиться коротке русяве волосся; руки – малі, цупкі, очі – сірі, жваві.

 

Поважної ходи Роман не знає: поклич його – він підбіжить із підско-ком, пошли куди – подається, що тільки пісок закурить. Коли сідає відпо-чивати, то вже певне, як не на паркані, то на гілляці, на одному місці стоя-ти довго може тільки догори ногами.

 

Роман – хлопець сміливий, бідовий. Хоч не обходиться без того, щоб коли не попало йому від матері або батька, та все ж у світі жити йому ве-село. Та як же не весело, коли є поблизу панський сад – темний, великий, як гай! А там скільки тих доріжок усяких, стежок-латочок! Скільки дере-ва, квіток, кущів! А пташат, гнізд! Хіба ж це не рай! Коли ж виспіє садо-вина, то Роман і не вилазить звідтіля від ранку до ночі. Хоч кожного дня тоді виходить ловити Романа з довгою лозиною стара панна-злючка, проте йому нема чого її боятися, він знає, що між густим гіллям на верху дерева не достане його ні сама панна, ні її лозина.

 

Хай собі вона лютує та штурхає лозиною між віти, Роман собі поволі гризе грушу й качаном влучає панну. Коли ж надокучить йому така робо-та, він несподівано з вереском скакає з найвищої гілляки на перелякану панну, прямо їй на плечі, разів кілька перекрутиться, далі схопиться і так полетить, що тільки трава зашумить під ногами.

 

Приїлася садовина, заманулося цукру чи булки – то є на світі ще кра-марка Мелашка. Добре зорить за ним Мелашка, і перш, ніж піти куди з до-му, вона загляне і на піч, і під ліжко, і в шафу, і як тільки добре звіриться, що там не притаївся Роман, тоді замикає хату. А Роман все ж таки улучить


 


час, як вона заворониться коли, і зараз вскочить у хату, а там можна потяг-ти за маятник від годинника, одкрутити кранта в самоварі, булки шмат од-паювати. Застукає Мелашка, то хіба трудно Романові втекти од неї?

 

Ну, а як уже трапиться таке, коли вона впіймає його, то тільки й то-го, що уші намне, - шапки не здійме: коли йде на таке діло, Роман ховає шапку.

 

Часом буває, не можна полізти в хату, тоді Роман придумує що-небудь, щоб таки добути, чого йому треба; можна, приміром, саму Мела-шку заперти в хаті, забивши надвірні двері черепком або камінцем (мотуз-ком зав’язати теж добре). Потім у вікно вимагати викупу: бубликів або цукру – чого там забажається.

 

Скрутно тільки доводилось зимою Романові. Більше всього йому шкодить, що чобіт немає у нього. Правда, часом буває, можна потягти з комина дідові рукавиці, взути їх на ноги й піти поковзатись на льоду, коли й після того доводилося Романові мати діло з дідовою попругою, а що та-ке дідова попруга – всякий, мабуть, знає.

Зате, як прийде весна – Роман візьме своє.

 

Роман зап’явся на відчинене вікно й заглядає в клас, де вчителька вчить дітей. Він хоче знати, що там діється в класі. Бережеться тільки то-го, щоб не підійшла близько вчителька. Хоч вона й закликає Романа в клас, хоч і каже, що там лихого не буде йому, - та Роман не має себе за ду-рня: він добре знає, що надворі він вільний бурлака, а піде в клас, то вчи-телька може там нам’яти йому вуха та набити спину. Хто її знає, що вона думає. І коли вчителька підходила до Романа ближче й манила рукою до себе – він зразу зіскакував з вікна, одбігав геть-геть і, усміхаючись, казав:

 

- Ха! Які ловкі!..

 

Перші рази, як тільки Роман вилізе, було, на вікно, школярі в класі пі-діймуть регіт, а потім звикли і вже мало й дивились на його. Звик і Роман до свого місця на вікні. Часом, бувало, воно зачинене, тоді Роман тихень-ко спіднизу нігтями відчиняв його й непомітно вибирався на своє місце.

 

Роман пильно дослухається, про що йде мова у класі, і вже сам знає скілько літер...

 

Буває, що школяр у класі й не так називає літеру; тоді Роман голосно взиває його дурнем і навчає, як треба казати.

 

Проте Роман ніколи не забуває, що він не школяр, а вільний козак, і тільки стерігся, щоб не підкралася часом учителька та не впіймала його. Коли б Роман був у школярах, тоді інша справа.

 

Роман уже школяр. Діждавшись осені, він сказав батькові, що піде до школи вчитись, сам пішов до вчительки й записався в школярі.

 

У школу ввійшов уже він, як своя людина: з учителькою поводився по-домашньому, а в класі на лекціях сидів, як у своїй хаті.


 


Ось він пише тепер палички; сидіти йому на ослоні незручно, і він пише, стоячи на одній нозі. Цупкі пальці міцно держать перо, сам він щи-ро пильнує роботи. Носом сопе так, що чути на другому кінці класу. Со-рочка йому висунулась і штаненята тільки що держаться. Пише Роман із великою охотою; іноді на хвилину одірветься від роботи, скоренько огля-не очима клас, штовхне свого сусіда, що розіклався ліктями, шморгне но-сом – і знову до роботи.

 

Одхилив голову набік, глянув на своє писання й запишався. Через плече зазирнув до свого сусіда і зареготав на весь клас.

 

- Тітко, чи як вас!.. – гукає він до вчительки. – Ось гляньте сюди. Ге-расим якого кілля понаписував: чи не думає він лісу городити?

Школярі підняли регіт. Учителька морщиться.

 

Підійшла до нього й наказала сидіти, не роздивлятись на всі боки та глядіти свого діла.

 

„Що я там такого сказав, - подумав Роман, - що немов сердиться оця...

 

баришня?” Надокучило йому писати палички та кружечки: він перекинув сторін-

 

ку й став малювати коня. Кінь вийшов поганий: кривий, зате хвіст і грива такі, які і хотілося Романові. Він надув щоки й став пихкати, пригадуючи собі, як кінь басує. Потім мерщій кинув перо. Схопився зі свого місця й побіг із класу.

 

- Ты куда это? – припинила його вчителька. Роман сказав. Усі шко-лярі зареготались.

Роман стоїть навколішки коло порога й сміється.

 

- Ну, а як же я буду писати? – питає він учительку.

 

- Ты теперь писать не будешь, - каже йому вчителька.

 

Роман трохи постояв, вийняв із кишені ножика й став стругати якусь паличку.

 

Учителька вгляділа й одібрала в його ножика і паличку. „Кумедія, та й годі”, - думає Роман.

 

Здвигнув плечима й задумався. Нудьга взяла його. Він став заглядати через голови школярів у вікно.

 

- Петре! – крикнув він одразу. – Он уже поїхали ваші батьки з торгу і телицю повели!

 

У класі стали знову сміятись. Учителька розсердилась, аж почервоніла.

 

- Если не будешь ты хорошо вести себя в классе, - промовила вона су-воро, - то я тебя совсем выгоню из школы. Болван.

 

Романові робиться ніяково; він моргає очима й дивиться на школярів. Усі сидять тихо, навіть боязно...

„Е, тут щось не так”, - думає Роман.


 


Роман, ідучи до школи, ковзався на льоду й увалився. У класі він ски-нув мокрі штанці й повісив на гарячій грубі сушиться. Сам остався в одній довгій сорочці.

 

У клас увійшла вчителька. Вона, може б, і не помітила, що Роман си-дів у самій сорочці, та старші школярі зняли регіт.

 

- Чего это вы? – питає вона одного. Регочуться й показують пальцем на Романа.

 

- Где ты девал свою одежду? – крикнула вона.

 

Роман показав рукою на грубку, де висіли мокрі штани, й почав казати:

 

- Я йшов через лід та ненароком увалився...

 

- Оденься сейчас же! – перебила вчителька. – Обожди, я расскажу твоему батьке – он тебя выпорет хорошенько, тогда не будешь уваливать-ся. Разве можно сидеть в классе раздетым? Это тебе школа. На печи у себя будешь сушиться, а не в классе. Ступай к сторожу обсушись.

 

Роман вийшов на середину класу, стяг із грубки штани і, плутаючись

у довгій сорочці, аж закурів з класу.

 

Учителька не збрехала: якось побачила вона Романового батька коло церкви і сказала йому, що Роман у класі дуже пустує. Розказала й про те, як Роман увалився. Романові вдома перший раз довелося покуштувати бе-резової каші, і він помалу став розуміти, що школа – не своя хата, а вчите-лька – не тітка.

 

Невесело стало Романові у школі...

 

Роман складає слова за вчителькою. Учителька сердита, червона, сту-кає паличкою по ослоні перед самим носом Романа й пискливо кричить:

 

- Ну, говори за мной – пе-ре-пе-ля-та.

 

- Пе-ре-пе-ля-та, - тягне за нею Роман по складах.

- Ну, скажи сразу, что вышло?

Роман чмихнув носом і тихим голосом промовив:

 

- Перепеленята.

 

- Не перепелынята! – вигукує над самим вухом учителька. – Ну, го-вори, еще раз.

 

Роман сам чує, що він не так, як учителька, вимовляє те слово, але на велике його диво, помічає, що язик йому немов отетерів і не слухається його.

 

- Пе-ре-пе.. – націляється помалу Роман казати, потім заплющує очі

й разом випалює, - линята!

 

Вчителька важко дихає, хлопці регочуться.

 

Довго билася вона на цьому слові з Романом, поки вкрай вимучила себе й хлопця. Роман по складах проказує вірно – зразу ж усе слово казав так, як звик він давно його казати дома. Вчителька махнула рукою на Ро-мана й відійшла. Роман сів засмучений і засоромлений.


 


Між школярами скоро пішла новина: Роман не вчитає. Роман сам ди-вується, що він, бувши таким бідовим хлопцем, не вчитає букваря. Шко-лярі на перервах не давали Романові спокою.

 

- Романе, - в`язли вони до нього, - ану скажи: м’ясо... Романе, що означає: кафтан? Романе, що робить учитель у класі з дітьми?..

 

Роман засоромлюється й мовчить: слово „м’ясо” він вимовляє „мня-со”, „кафтан прожог” – по його вийшло собака десь дірку прогризла, а слова „учитель в классе беседует с детьми” він пояснив так: учитель в класі збісився з дітьми.

 

І почалося щось чудне діятись з Романом: вдома й на вулиці – Роман як Роман, а в класі Романа всі за дурня мають. Догадується він, що є тут якась кривда, а яка саме – не зрозуміє, тільки на вчительку серце має.

 

Потім усе це обридло йому до краю. Він став лінуватися, пропускати лекції, і одного разу прямо сказав дома, що він більше не хоче ходити до школи. Його набили й вигнали. Роман усе ж в школу не пішов. До обіду він протинявся по бур’янах, а як стали школярі йти з учнями по домівках, пішов і він додому. Скільки разів йому так удавалося одурити домашніх, потім діло розкрилося. Батько ізсинив Романові попругою все тіло. Не помоглося – Роман уперто сказав: нехай хоч уб’ють, а в школу він не піде.

- Знаєш, що, старий! – звернулась якось до Романового батька мати.

 

– Чи йому їсти хліба з тої грамоти?.. Хай краще йде до хазяїна та привча-ється до діла.

Роман повеселішав.

 

Одного ранку після довгої одлучки, Роман прийшов до класу. Коли ввійшла вчителька, Роман не сидів на лавці, а нероздягнений стояв коло порогу, з книжкою під пахвою. Він мав уже себе зовсім одрізаним од школи й дивився на ослони, на казенні стіни, як на щось далеке йому, чу-же. Прочитали молитву; тоді Роман підійшов до вчительки й оддав їй шкі-льну книжку.

 

- Я не буду ходити до школи! – сказав він.

 

Вчителька почала розпитувати, що він буде робити вдома. - До хазяїна піду, - промовив Роман і пішов до дверей.

 

Вчителька ще хотіла щось сказати. Роман її не слухав і був уже за дверима.

 

У коридорі він спинився й подумав. Потім вернувся, прочинив у клас двері, просунув туди голову, не здіймаючи шапки, і тоненьким голосом, передражнюючи вчительку, пропищав:

 

- Какой ті болван!.. Ні скажіш – пі-рі-пі-лі-ня-та... Га, щоб вони видо-хли тобі! – додав він баском, як чабан. Потім, під регіт усіх школярів, сту-кнув дверима і, скільки духу, подався від школи.


 


Питання:

1. Розкажіть про поведінку Романа до вступу до школи.

 

Відповідь: Хлопчик понад усе любив волю,яка є найголовнішою ознакоюукраїнського народу.

2. Чому у школі змінився характер хлопчика?

 

Відповідь: Хлопчик Роман не міг зрозуміти,чому з нього глузують.У йогодуші виник протест.

 

3. Чому виник конфлікт між хлопчиком Романом і вчителькою? Чи може виникнути така ситуація в сучасній школі на Україні?

 

Відповідь: Роман навчався нерідною мовою,учителька не хотіла допомог-ти хлопцеві. Така проблема може виникнути і зараз.

4. Чи можна назвати твір С.Васильченка оповіданням?

 

Відповідь: Можна,тому що твір невеликий за обсягом,має невелику кіль-кість героїв, лише одна подія.

 

5. Як пов’язане оповідання „Роман” С.Васильченка з його перебуван-ням на Донеччині?

 

Відповідь: У Донеччині всі школи з українських були переведені в росій-ські.

 

ОСЬ ТА АСЬ

(дума-казка)

 

 

Жив на світі козак щирий, на ймення Ось, усякого він у свою господу приймав, усякому віри, як мала дитина, діймав, боязні Божої пильно пам’ятав.

 

Усякому козак Ось віри доймає, а того, що вже видимо лихо в хату до його суне, не бачить і не знає.

 

Шусть – якось у хату до козака Ося москаль:

- Кто здеся хозяин?

 

- Ось.

 

- Пришел к тебе на постой, я, москаль Ась, и принес тебе такой при-каз: быть тебе у меня в послушании и во всем мне верить!

 

- А чого ж воно так, щоб мені у своїй хаті меншувати, а тобі, приб-луді, старшувати?

 

- Потому, милый, что ты хохол Ось, а я москаль Ась – ну и вышел такой приказ. Понял? Я тебя, хохла, учить уму-разуму должен!

- Чи буде цеє по святій правді?

 

- Все будет по чистой правде – верь моей службе царской и совести московский!

І каже козак Ось:

 

- Не мале це діло у послугу себе тобі оддавати, годилося би нам, мос-калю, щоб ненароком слова не зламати, присягу приймати.


 


- Это дело не тяжелое, могу!

 

І козак Ось із москалем Асем святу ікону здіймали, на стіл покладали, цілували, один одного не кривдити, не гнівити, як рідні брати, жити кля-лись, присягались...

 

Живе москаль Ась; як сир у маслі, в Осіному добрі купається; хата в козака гарна, біла, хата біла, а жінка молодая мила. І думає москаль Ась:

 

- Хорошо в этой хате хозяином быть, припиваючи жить да поживать. Надо бы это дело обмозговать!..

 

Тоді москаль святу присягу пам’ятає, козака Ося із-за столу до порогу обідати посилає, за попихача, за наймита має та про те, як би зовсім зди-хатись, щоб перед очима не стовбичив, думає-гадає.

 

І каже козаку Осю москаль Ась:

 

- Вышел вот какой указ: ходить тебе по свету сто и семь лет – босому по дороге, голому на морозе, на божий свет глазами не смотреть, с доб-рыми людьми речами не разговаривать, а уму-разуму научиться! Вот ка-кая тебе, милый, задача заковыристая!

 

- Як же я у світі маю розуму набираться, коли світ мені буде зав’язано, ще й говорити до людей заказано?

 

- О, с этим мне разбираться нет времени. У нас по-московски все дела-ется быстро: раз-раз и вышел такой приказ! Потому – присяга дело святое.

 

Тоді козак Ось святу присягу пам’ятає і босий зі своєї хати в дорогу вирушає. І пішов козак Ось босий і голий...

Босий по дорозі, голий по морозі...

 

Очі йому хусточкою крамною зав’язані, по дорозі спотикається. Говорить йому до людей заказано – дороги не спитається.

 

Сто і сім років по світу блукає – з прямої стежки збивається.

 

Світ йому заморочився, до своєї хати дороги не знає, серед битого шляху спиняється; об каміння ноги побив, руки об терни поколов, своє лице сонцем попалив, пилом запилив, - дрібними слізьми умивається.

 

Зустріли його люди – дивуються. Один каже: сліпий!

Другий каже: дурний!

 

Третій каже: долі йому немає!...

І стали козака Ося люди питати:

- Чи ти сліпий, чи ти дурний, а чи тобі долі немає?

 

А козак Ось присягу пам’ятає, словами до них промовляє, а із-за па-зухи од серця, од серця-реберця калинову дудку виймає, у дудочку грає як тими ж словами до людей вимовляє.

 

Слухали люди, дослухались...

 

Догадалися: і не сліпий, і не дурний він, і доля щасна десь за морем дбає про нього. Світ зав’язано і говорити заказано...


 


Будемо йому, нетязі, світ розв’язувати, до його хати стежку йому по-казувати!

 

І очі добрі люди Осеві розв’язали, і стежку йому до його хати показу-

вали.

 

Бачить москаль Ась – не так, як він гадав, вчинилося, почав знову му-друвати.

 

І козака Ося у хату він уклінно закликає, садовить за стіл, ласощами його шанує, медом-вином, горілкою частує, рідним братиком узиває.

 

І почав москаль Ась гіркими сльозами плакати, і став жалувати козака Ося лукавими московськими словами:

 

- Братец мой родненький, братец мой кровненький! – какой же ты хи-лый, какой же ты страдный! Вижу я, не жилец ты на белом свете! Не сего-дня-завтра помирать будешь!

 

Козакові Осю хміль голову розбирає, за рученьку він бере москаля Ася, стиха весело його розважає:

 

- Не журися тим, брате мій Асю, серця свого не в’яли, голови не су-ши: аби між нами, братіку, правда була, а сили у мене ще за чорного вола!

 

А москаль і слухати не хоче, плаче-побивається:

 

- Помрешь, родной! Помрешь, страдный! От тебя уж, братец, сырой могилой пахнет!

Та чарку йому за чаркою!

 

І упився Ось к лихому дядькові, тяжко упився, не на час, не на годи-ну, а на довгі роки спати повалився.

 

Того часу москаль Ась не гає, про те, що козак Ось помирає, скрізь людей сповіщає.

 

І на подзвіння за його душу до усіх церков одіслав. І теслярів, щоб домовину будували, понаймав...

 

Руки на грудях хрестом Осеві склав, свічку сукав...

 

А як пробудився козак Ось, то вже у руках у його свічка горить. Козак Ось і очам не вірить – озирається.

Побачив москаль, що він дивиться, та до нього:

 

- Вот это уж мне не нравится, когда умрет человек, а потом еще и глаза таращит!

Аж кинувся козак Ось на лавці, злякався:

- Це мені добра робота! То вже виходить, що я мертвий?

Одповідає йому сердито москаль Ась:

 

- Разве ты сам не видишь, глупый хохол? Свечка горит в руках? – горит. Гроб на тебя мастера делают? – делают. В колокола по твоей душе хохлацкой звонят? – звонят. Значит – помер. А помер, то и разговаривать нече, и лежи спокойно, чин чином, как мертвому полагается, пока тебя в землю закопают!


 


Мороз поза шкурою у козака Ося подирає.

 

- Чого ж я мертвий, коли я все бачу і все знаю? Щось тут не гаразд ти робиш, москалю! Треба хоч людей розпитати.

 

Москаль Ась б’ється об поли руками.

 

- Ах ты, Боже мой, какой это хохлы народ, тебе и после смерти ска-ндал затевает!.. Да знаешь ли ты, голова, что тебе люди за то, что ты свя-того дела мертвецкого не разумеешь, осиновый кол в голову забьют. Эй, братец, не срамись хотя на последней дороге! Тебя обманывать не стану, - верно говорю, помер!

 

- Ой, ой, москалю, віри тобі вже я не дійму, зараз уставати буду!

 

А москаль йому нишком на ухо і каже: - А святую присягу помнишь?

 

Тоді козак Ось святую присягу, що москаля слухать мусить, пригадав, гірко плакав, ридав, волосся, на собі рвав, про те, чи присягу святую лама-ти, а чи живим помирати, думав-гадав...

 

А у сінях теслярі домовини тешуть...

Домовину тешуть, а у дзвони по всіх церквах по його душі калатають.

 

А під вікнами його малі діти у козлика грають, на одній нозі стриба-ють, до дзвонів приспівують, по-московськи промовляють:

- Хохла черти забрали! Хохла черти забрали!

 

Тоді козак Ось важенько зітхає, затихає і так сам собі гадає: коли те-пер буду я вставати, буду своїх дітей малих колихати-лякати, будуть діти мені за марюку мене приймати, з рідної хати тікати.

 

А москаль тим часом швиденько знову складає йому руки, склепляє очі, хрестить його та промовляє:

 

- Бог с тобой, Бог с тобой! Успокойся, лежи смирно до страшного су-да Божия, до последней трубы ангельской!

 

І далі думає козак Ось, гадає: та хіба б же москаль зовсім не мав сові-сті, щоб живого мене в домовину ховав? Як так – буду помирати, буду у світі горя зазнавати?

 

Тоді козак Ось важко зітхає, очі склепляє, руки зчіпляє, не дихне, бровою не ворухне, лежить мрець мерцем.

 

Збиралися до хати люди, щоб козака Ося ховати. А москаль Ась до Ося припадає, тужить, по-московськи причитує:

 

- Какой же ты, братец, умный был!.. И каким веселым слыл!... И ка-кой всякия песни играть был мастер!..

 

А люди стиха говорять: так, так, правду москаль каже.

 

Слухає козак Ось і жаль його великий доймає.

 

Коли чує козак Ось: на дворі гримить і ліс ламає, хату хитає, козакова щасна доля із-за моря прилітає. Улетіла Осіна доля до хати, стала плакати-ридати, Осеві великого жалю завдавати: та хіба ж доля того із-за моря до


 


тебе, козаче, поспішала, щоб на лавці тебе заставала? Та чи для того ж то-бі щастя кувала, щоб у домовину раз із тобою його поховала?

 

Крепився, крепився – не витримав, та як не заридає на всю хату:

 

- А де ж ти до того часу барилася, зрадливая доле, що зовсім про ме-не не дбала?

 

Зачувши, забачивши цеє, люди – люди хвилювали, дивом дивували, один до одного промовляли: скілько живемо у світі, а того ще не бачили, не знали, щоб людину живцем у землю ховали.

 

Встає тоді з лавки козак Ось помалу, до москаля промовляє:

 

- Чи не я ж бо тобі, брате Асю, казав, що я іще живий? Чи не я ж гір-ко плакав, тебе як брата рідненького благав, щоб ти мене живого в землю не ховав? Де ж твоя совість, москалю?

 

Москаль зирк по хаті туди, зирк сюди, бачить – стоїть коло порога со-бака, хвостом махає. Він до нього:

 

- Серко! Займи мне малость своих глаз!

 

У сірка очей позичає, козакові Осю так відповідає:

 

- Видишь, совесть у меня была дома, я это хорошо знаю, да верно по-ложил я ее в ранец, а ранец захватил франец – через него, шут яго дери, и сыр-бор загорелся, а кабы не он, мы с тобою жили по-братски!

 

Тоді козак Ось головою хитає, святу присягу рве, ламає, москаля Ася грізними словами кляне-промовляє:

 

- Та бодай же ти щастя у світі не мав, як ти мене живого у домовину ховав! Та бодай ти без долі у світі довіку блудив, як ти дітей малих, недо-рослих батька-матері не шанувати навчав. Бодай тая земля хліба не роди-ла, що такого катюгу, брехуна всесвітнього на світ пустила!..

 

А москаль висякався, та й каже:

- Ничего – у меня и на вербе хлеб уродит..

Як теє малі діти зачували, всі гуртом до нього підбігали.

 

- Биймо, тату, москаля з хати! Всі гуртом гукали.

Тоді як не вхоплять – одне за рогач, друге – за лопату:

- Геть, москалю, з нашої хати!

 

Питання за оповіданням „Ось і Ась”:

1. Яка тема оповідання „Ось і Ась”?

 

Відповідь: Темою оповідання„Ось і Ась”є взаємини козака і москаля.2. Яка ідея цього твору?

 

Відповідь: Ідеєю цього твору є викриття імперіалістичної політикиРосії.

3. Як доля українця Ося символізує шлях усього українського народу?


 


4. Який зміст викладено в образі москаля? Які ознаки імперської шо-віністичної політики уособлює образ москаля?

 

5. Назвіть негативні і позитивні риси характеру Ося.

 

Відповідь: Негативні риси Ося–довірливість,нерішучість.Позитивніриси Ося – добрий хазяїн, дотримується присяги, чесний.

 

6. Визначте жанр твору „Ось і Ась”. До чого подібне оповідання за манерою викладу?

 

Відповідь: Твір„Ось і Ась”можна віднести до жанру думи,тому що єтужіння; дієслівна драма, а можна і - до казки, бо блукає 100 і 7 років, є образ Долі.

 

7. Що це за вираз: „у сірка очей позичати”? яка лексична одиниця? Відповідь: Фразеологізм.

8. Чи сподобався вам москаль Ась? Чим?

 

9. Якими ознаками оповідання „Ось і Ась” нагадує думу? (Викорис-тання рим у прозі, повними нестягненими формами прикметників).

 

Домашнє завдання.

1. Напишіть твір-мініатюру на одну з тем:

 

1) Рідна школа на Донеччині (за матеріалом оповіданням „Роман”).

2) Психологія дитячої душі в оповіданні С.Васильченка „Роман”.

 

3) Національне питання в думі-казці „Ось і Ась”.

 

2. Законспектуйте і вивчіть біографію В.А.Гайворонського. Прочита-ти оповідання „Двоє друзів і містер Піт”, „Сенсація знічев’я” (упереджене домашнє завдання).

 

Література:

 

1. Гаврилов П. Досвітні вогні. Повість// Донбас, 1971.- № 2. – с.6-52; 1973.- № 5. – с.15-58.

 

2. Дрофань А. Буремна тиша: Роман. – К.: Дніпро, 1984.

 

3. Костюченко В.А. Степан Васильченко. Життя і творчість. - К.:

Дніпро, 1978.-с.1-156.

 

4. Нечволод Л.І., Прибилівська Н.В. С.В. Васильченко. Тематичні комплекси прози / Українська література: Навчально-методичний посіб-ник. – Харків: Прапор, 1998. – 287 с.

 

5. Логвин Г. Про деякі особливості стилю С. Васильченка // Україн-ська мова і література в школі. – 2000. - №1. – С. 30-35.

 

6. Українська література: хрестоматія для 10 класу / Упорядн. Т.О. Харахоріна, Т.В. Ткачук. – Донецьк: ВКФ «БАО», 1998. – 448 с.

 

7. Оліфіренко В.В., Оліфіренко С.М. Інтернет на уроках української літератури: посібник-довідник для вчителів і учнів 9-11 клас. – К.: Грамо-

 

та, 2007. – 208 с.


 


Тестові завдання до уроку № 4 до оповідання „Роман”.

 

І рівень

 

1. Романові виповнилось: а) шість років; б) сім років; в) вісім років.

 

2. Роман – хлопець:

 

а) сміливий; б) боязкий; в) кволий.

 

3. У Романа взимку не було: а) ковзанів; б) чобіт; в) санчат.

 

4. Роман на уроці намалював: а) птаха; б) коня; в) хатку.

 

5. Школярі сміялися з Романа, бо він: а) сидів у самій сорочці; б) сидів у шапці; в) сидів у кожусі.

 

ІІ рівень

3. Якою мовою розмовляла вчителька?

 

4. Що розповіла вчителька батькові Романа?

 

5. Чому Роман не міг читати слова?

 

6. Чому Роман не захотів ходити до школи?

 

5. Що мати порадила робити Романові?

6. Що Роман віддав учительці? Чому він радий був не ходити до

школи?

 

ІІІ рівень

 

Напишіть твір-мініатюру на тему: „Ставлення Романа до навчання за оповіданням С.Васильченка „Роман”.


 

 


Урок № 5

 

 

Тема: Голоси донецької діаспори:життєвий і творчий шлях пись-менника-земляка В.А.Гайворонського. „Двоє друзів і містер Піт”, „Сен-сація знічев’я”. Поглиблене поняття про літературу української діаспори.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти