ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Василь Гайворонський (1906 - 1972)

 

Василь Андрійович Гайворонський псевдонім Гайдарівський) наро-дився 1 грудня 1906 року у місту Костянтинівка Донецької області. Був членом літературної групи „Забой” і Всеукраїнської асоціації пролетарсь-ких письменників. Висланий за межі України 1933 року. Утік і жив, пере-ховуючись на Кавказі. У 1944 році переїхав до Львова. Звідти емігрував до Сполучених Штатів Америки.

 

Репресії на Донбасі на початку 30-х років ХХ століття прикривалися троцькізмом. Насправді керівники держави прагнули знищити українську культуру, про що свідчить і те, що після арешту Багнюка і Гайворонського журнал „Літературний Донбас” став виходити російською мовою. У авто-біографії Василь Гайворонський згадував: „На кінець 1933 року... у Дон-басі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені (В.Гайворонському), ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднан-ня Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське...” У друкарні ГПУ (Головне політичне управління) було зупи-нено і закрито машини, на яких друкувався часопис українською мовою. А Василя Гайворонського і Григорія Баглюка було заарештовано. Так по-чалися репресії проти діячів української культури.

 

У 1933 році були видані новели „Пугачовська рудня”, у 1946 році – „Ще одне кохання”, у 1962 році – „А світ такий гарний”, „Заячий пастух”, у 1963 році надруковано гумористичне оповідання „Сенсація знічев’я” в місті Буенос-Айрес в Аргентині. Помер Василь Андрійович 13 листопада 1972 року в Філадельфії. У 1986 році вийшов збірник оповідань і повістей „Циркачка” у штаті Колорадо в США.

 

Відомий український культурний діяч із Австралії Дмитро Нитченко включив у свій збірник матеріали і про Василя Андрійовича Гайворонсь-кого; поряд з іменами Івана Багряного, Володимира Винниченка, Уласа Самчука. Це говорить про високу оцінку творчості Василя Андрійовича Гайворонського за кордоном. Марко Павлишин написав вступну статтю до цього видання, де повідомляв, що ця збірка являє собою збірний авто-портрет українських письменників, які творили літературу на одному з найтяжчих етапів нашої історії, в емігрантських скитаннях і діаспорних скрутах”.


 


Творчість Василя Гайворонського можна поділити на два великі пері-оди: перший – друковані твори у 20-х роках в періодиці Донеччини, жур-налі „Донбас” - ”Літературний Донбас” (заступником редактора був В. Гайворонський); другий – від початку сорокових років (в Україні і Аме-риці).

 

Виробнича тематика була найважливішою у творчості Василя Гайво-ронського в 20-30 роки ХХ століття. Москва оголосила Донбас стратегіч-ною базою побудови спочатку соціалізму, а потім і комунізму. Молодий Василь Гайворонський був сильно захоплений індустріальною темою в лі-тературі. У повісті „Розминовка” розповідається про те, що робітники ду-мали про план, план, план... Здається, що вони втратили всі свої власні ін-тереси, а думають лише про шахту.

 

Тема Донбасу залишається головною у творах наступних років. В оповіданні „Циркачка” розповідається про долю дружини репресованого радянського службовця, артистку цирку Марусю, яка жила в місті Костян-тинівка Донецької області, її прагнення людського щастя. Живучи за кор-доном, Василь Гайворонський написав повість „Світ такий гарний”, у який розкривається картина рідного краю, зокрема селища Кіндратівка над Торцем, у Слов’янському курорті.

 

Знаходячись за кордоном, В.Гайворонський звертається до теми жит-тя українців у Сполучених Штатах Америки. В оповіданні „Двоє друзів і містер Піт” автор показує комічну ситуацію, у яку потрапили два емігран-ти з України Яків Куценко і його друг Гаррі Брус, до еміграції – Грицько Брусниця.

 

ДВОЄ ДРУЗІВ І МІСТЕР ПІТ

(оповідання)

 

 

Після дзвінка на сніданок Яків Куценко напоквапно помив руки, ста-ранно витер їх поруділим від іржі рушником, взяв із шафи паперову тор-бину з харчами і попрямував до вихідних дверей. У просторому відділі фабрики вже не було нікого. Робітники повиходили снідати надвір, на свіже повітря. Яків залишав приміщення останнім.

 

Надворі він на мить осліпнув. Увесь світ залито сяйвом, ніби кожна річ і кожна істота випромінювала світло, ніби все від неба до землі, і сама земля злилася в єдине сонячне світло.

 

Та поволі очі призвичаїлися до цього літнього яскравого сяяння і Яків побачив робітників, що сиділи в затінку під стіною на розкиданих, оброс-лих бур’янами, старих точильних каменях.

 

Яків пішов далі до стрімкого потічка, що весело журкотів у глибоко-му рові, перетинаючи напівпросторе, все в бур’янах подвір’я. Над крутим


 


берегом сидів Яковів друг Гаррі Брус, він в одній руці тримав кусок ков-баси, а другою кидав у воду камінці.

 

- Що ти там поціляєш? – жартома запитав Яків. – Може, рака побачив?

- Якого рака, - подратовано відповів Гаррі Брус. – Сома побачив...

 

- Сомів тут нема, - сідаючи побіч друга, казав Яків. – Соми люблять тиху й глибоку воду. А форелі тут можуть бути. Хоч досі я, крім жаб, тут не бачив нічого.

 

- А я побачив сома! – підкреслено мовив Гаррі Брус. – Справжнісінь-кий сом! Думаю, що й ти вже на нього звернув увагу. Я кажу про отого ді-дугана з цапиною борідкою, що працює в машинному відділі, про містера Піта, як всі його взивають.

 

Яків тепер зрозумів усе. Починалась знайома історія.

 

- Так, я бачив того дідка. Симпатичний дідусь, - спокійно, навіть з де-якою байдужістю відповів Яків.

 

- Симпатичний! – процідив крізь зуби Гаррі Брус. – Дивуюся, що в такій мірі люди можуть хорувати на курячу сліпоту.

 

- А я тобі кажу, Гаррі, що цього разу ти помилився. Містер Піт не той, за кого ти сприймаєш.

 

- Не той? То я помиляюся? – схопившись на ноги, тонким, пронизли-вим голосом кричав Гаррі Брус. А я тобі доведу, що містер Піт справжній комуніст.

 

- Доводь, - погодився Яків.

 

Гаррі Брус схопив камінь і пожбурив його поперед себе з такою си-лою, що він потрапив не в воду, а на протилежний берег. І вже спокійніше сказав:

 

- Що тут доводити? Цьому дідуганові сімдесят років, не менше. Інші американці у його віці мають власні хати, гроші у банку, одержують від держави старечу пенсію і живуть собі, як належиться жити старим людям,

 

в достатку, спокійно, не думаючи про завтрашній день. А цей, за вибачен-ням, містер Піт, напевно, усе життя пиячив, грав у карти, ледарював, ро-боти уникав, покладав надію, що їхня партія, за прикладом російської, за-хопить в Америці владу комуністів справжній соціалізм. А час робив своє діло, незчувся містер Піт, як і постарів, почала з нього сипатися порохня. А за пазухою ні цента, ні гроша, голий, мов бубон. Їсти-пити треба, за квартиру платити треба, а ледарям пенсію дають куценьку. То нічого ін-шого не залишилося, як клясти свою країну, свій уряд і з заздрістю диви-тися на схід, де люди блаженствують. Я їх, цих волоцюг, знаю добре.

 

Яків дав можливість висловитися своєму другові досхочу. А як, на-решті, Гаррі Брус замовкнув, запитав його:

- І це всі твої доводи?

 

- А тобі й цього мало?


 


- Та де там мало! Аж забагато! Говорити вмієш ти, Гаррі, та чомусь не любиш фактів. Усе, що ти сказав – тільки твоя уява та припущення.

 

- Мені припускати нема чого, - упевнено мовив Гаррі. – Усі вони ко-муністи одне до одного, як близнята. Комуніста я пізнаю з очей, як скаже-ну собаку з хвоста.

 

- У цьому твоя правда, - погоджувався Яків. – Але містер Піт до ко-муністів не належить. Те, що він і досі працює, пояснювати можна всіля-ко. Уяви собі, Гаррі, що у містера Піта є дружина і вона хворіє уже багато років. Усі їхні заощадження забрали лікарі та шпиталі. Старечої пенсії мі-стерові Пітові не вистачає. А він ще дебелий, працювати може, то й пра-цює. Хіба ж мало є такого, що напосяде на людину, і не відчепишся від халепи до самої смерті. Однак, запевнюю тебе, містер Піт – людина чесна. Якщо хочеш, то я доведу це не якимись вигадками, а фактами.

 

- Ти? Фактами? – від здивування схопився на ноги Гаррі Брус.

 

Їхня жвава розмова привертала до себе увагу інших робітників. Мог-ли подумати, що друзі розсварилися. Та саме настирливо задзеленчав дзвінок, запрошував до праці. Робітники попідводились і спроквола зни-кали в розчинених дверях, що здавалися темною щілиною, котрою можна дістатися в самісіньке пекло.

 

Незабаром у фабриці залопотіли паси, загули мотори, завищала сталь і загупали пневматичні молоти з такою силою, що здригалася під ногами земля.

 

Саме на цих молотах і працювали друзі: маленький, щупленький, за-пальний Гаррі Брус і кремезний, але вайлуватий, з пишною сивою до останньої волосини чуприною Яків Куценко. Якби не зраджувала чимала лисина на Гаррі Брусовій голові, то його могли б вважати за Якового сина.

 

На цій фабриці, що продукувала різних розмірів і форм терпуги та рашпилі, друзі працювали вже третій тиждень, час достатній, щоб приди-витися до обставин і людей. Нічого тут друзів не захоплювало. Фабричка була вже досить старенька, від кожної речі тхнуло минулим сторіччям, навіть від бруду, що понакопичувався скрізь по кутках.

 

Складалося враження, що ця фабрика взагалі не мала господаря. Але господар був – містер Сміт, на диво молодий, рухливий і рудий, як пес. Ніколи він у конторі не сидів, а, заклавши руки за спину, з байдужістю ву-личного гуляки проходжувався з кінця в кінець будівлі, на короткий час зникаючи з очей, щоб так само перейтися в іншій половині фабрики, де стояли десятки різних машин, що на них довершувались остаточно проце-си виготовлення продукції. Містер Сміт розмовляти не любив. За два з чимось тижні своєї праці на фабриці друзі чули від інших робітників, що він за цей короткий час уже звільнив з праці кількох працівників, закида-ючи їм ледарство. Неробства тут не терпіли. Та це друзів не турбувало.


 


За три роки свого перебування в Америці друзі встигли змінити вже кілька фабрик. Їх звільняли, а Яків Куценко казав відвертіше – виганяли. І все через того малого й прискіпуватого Гаррі Бруса.

 

Доля звела їх докупи ще в Європі, в совєтському репатріаційному та-борі. Забрали їх від фермерів, де працювали як остівці (люди зі сходу). Обидвох привезли до табору того самого дня і приділили в бараці до тієї самої кімнати. Раніше вони ніколи й ніде не бачились. Яків Куценко збаг-нув, куди він потрапив і, уявивши своє майбутнє, занепав духом, щоб за якийсь час бути знищеним. У тому сумніву не мав.

 

І тоді, як Яків Куценко від думок доходив до розпуки, до нього підсі-дав меткий, на хлопчика подібний Грицько Брусниця, теперішній Гаррі Брус. Насправді він і тоді не був такий молодий, тридцятьох років, Яковів одноліток. Багато розмовляти тоді вони не могли. Від донощиків у таборі кишіло. Вислуговувалися перед репатріаційним начальством. Тих, кого визнавали за небезпечного ворога, там же, в таборі, й стріляли. Доводило-ся бути обачним. Та Грицько небагатьма словами зумів вкласти у Якову душу вогник надії на спасіння утечею. Грицько мав на втечу свій план, правда химерний, неможливий до здійснення. Але у Якова нічого іншого не залишалося, як погодитися на ризик – або пан, або пропав.

 

Грицько з неможливого зробив можливе: утекти вони змогли. З того часу не розлучалися. Разом опинилися і в Америці. Знахідкою було те, що вони обоє на курсах децистів (переміщені особи) сяк-так навчилися пра-цювати на токарних верстатах.

 

Усе розпочиналося якнайкраще. Друзі вже мали гроші, наймали умебльовану квартиру, нічого їм не бракувало. Яків, повернувшись з пра-ці, часом любив полежати в ліжку, переглядаючи газети, часом плентався до клюбу, щоб випити пива й почути щось новеньке.

 

Якийсь час не відставав від нього і Гаррі Брус. Так, Гаррі Брус! Пот-рапивши до Америки, він зразу ж зметикував, що його ім’я і прізвище в цій країні треба змінити. Кожен, хто хотів звернутися до нього, мекав, як баран перед новими ворітьми. І він пішов на поступки. Намовляв і Якова змінити свою вивіску, але Яків не поступався. Йому байдуже, як вимовля-тимуть його ім’я чи прізвище, то їхня справа – американців. Якби він по-годився на заміну, то тоді б у нього вже нічого не залишилось свого. Сам собі був би чужий.

 

На цю тему вони довго не сперечалися. У них виникло поважніше пи-тання.

 

За якийсь час Гаррі Брус не став триматися Якова, а вечорами йшов кудись сам. Яків нишком думав, що знайшов собі милу його серцеві дів-чину, чи хоч якусь вдовичку, бо парубок з нього був застарений та ще ли-сий.


 


Згодом усе з’ясувалося, як Гаррі Брус повернувся з чергової прогуля-нки додому в досить непривабливому вигляді: одне око не бачило зовсім, синій, як печінка. Якового друга побили комуністи. Гаррі дізнався, що не-далеко від їхнього місця мешкання є невеликий парк, де збираються ко-муністи й цілими днями там дискутують над різними політичними питан-нями, прославляючи про кожній нагоді вождя трудящих усього світу то-вариша Сталіна, обізнані люди попереджували Гаррі: якщо він й нава-житься показатися у тому кодлі, то щоб там мовчав, інакше може дійти до найгіршого. Такі випадки вже траплялись, але билися тоді свої, не маючи інших ваговитих аргументів у дискусії. А з децістами там взагалі не дис-кутуватимуть, бо це їхні найзапекліші вороги.

 

Гаррі пішов до парку, але не мовчав, розповідав натовпові, що скла-дався переважно з українців, про життя під совєтами до війни, і про те, як совєти воювали, й чому вони остаточно не згинули.

 

Його побили так, що тиждень не міг працювати, відлежав у ліжку.

 

Ця прикрість не віднадила Гаррі від зустрічей з комуністами. Якову нічого іншого не залишалося, як узяти під свою охорону заповзятого Гар-рі; самого нікуди не пускав, ходив слідком за ним, часом доводилося бути посередником, розбороняв, щоб потім якомога швидше зникати від полі-ції. Яків не був прихильником бійок, ніколи сам не розпочинав розмахува-ти кулаками, а як його до того спонукували, тоді бив кожного, хто наго-джувався.

 

Усе було б гаразд, якби політичні дискусії відбувалися тільки в парку. Гаррі знайшов Сталінових прихильників і на фабриці; у суперечці знову дійшло до бійки. Кінчилося тим, що обидвох супротивників, а з ними Якова Куценка, як активного арбітра, з роботи нагнали. Щось подібне ста-лося й на іншій фабриці.

 

Після другого звільнення довгий час не могли знайти роботи, майже місяць никали від фабрики до фабрики, поки, нарешті, не влаштувалися в сусідньому місті, на допотопній фабриці.

 

Яка б вона не була, ця фабричка, одначе і тут втрачати роботу Якову ніяк не хотілося. А до того може дійти. Цього разу Гаррі Брус знайшов со-бі на спірку досить невдалу особу, тиху, стареньку людину, що викликала підозру тільки тому, що й досі працює. Яків Куценко не міг залишитися пасивним спостерігачем. Він перебрав ініціативу до своїх рук.

 

На перешкоді стояло те, що Яків знав англійську мову поганенько. Це заважало як слід розмовляти з робітниками. Про те він запитав декого, що воно за дідок, отой містер Піт. У відповідь один робітник без слів покру-тив біля скроні пальцем, ніби хотів сказати, що у дідка не всі дома. Інший робітник пробелькотів щось невиразне, либонь, не бажаючи розмовляти.

 

Тоді Яків вирішив піти навпрошки, порозмовляти з містером Пітом


 


безпосередньо, як людина з людиною, звичайно, наскільки дозволятиме знання мови. Брати собі за перекладача Гаррі Бруса не хотілося; він, за-вдяки своєму упередженому ставленню до дідуся, може товариську роз-мову перетворити на тенденційний допит і тим самим образити людину.

 

Йдучи ранком на роботу, Яків попередив друга:

 

- Сьогодні я спробую відверто побалакати з містером Пітом. Думаю, що краще буде, як ми розмовлятимемо без сторонніх свідків. У таких ви-падках розмови бувають завжди відвертіші.

 

- А хто ж буде за перекладача? – запитав Гаррі.

 

- Обійдусь без перекладачів.

 

- Цікаво буде подивитися на ту комедію. Здалека стежитиму за вами. Боюсь, що руками розмахуватимеш, як вітряк крилами.

 

- То мені знайомий спосіб. Я руками розмовляв в Німеччині аж два роки.. І нічого, руки не повикручувались.

 

У сніданок Яків пішов до машинного відділу. За ним поплентався і Гаррі.

 

Містер Піт залишався біля свого верстату. Тут же стояв стіл, зробле-ний із старих скринь, і стілець з розхитаними ніжками – на ньому обереж-но, міцно впираючись ногами в підлогу, сидів містер Піт. Крім нього, у відділі снідало ще кілька робітників, теж люди літні, яких сонце не дуже вабило до себе. Решта були надворі.

 

Гаррі Брус зупинився далеченько від містера Піта, удавав, що уважно розглядає верстат. Насправді ж стежив за своїм другом.

 

Яків підійшов до містера Піта й привітався з ним. Старий відповів на привітання й продовжував їсти.

 

Вибачившися, Яків спитав, чи не міг би містер Піт відповісти на деякі його питання?

 

Старий повільно підвів голову, уважно подивився на Якова і, щось поміркувавши, підвівся.

 

- Я готовий задовольнити ваше прохання, - промовив він – слухаю вас.

- Скажіть, містере Піте, що вас примушує працювати?

- Старість, сер!

 

- Старість чи бідність?

 

- Старість, сер! – повторив містер Піт. Його банькуваті, приховані окулярами очі, здавалося, ще побільшали. – У цьому нема нічого дивного. Стара людина, якщо не хоче вмирати, то повинна працювати. А я хочу жити. Інша справа, чи є в цьому якась доцільність? Однаково доведеться помирати. Та я не з квапливих.

Яків дотепу не зрозумів, він схопив тільки зміст відповіді.

 

- О-кей, містере Піте, - питав далі Яків. – А скажіть, ви дружину маєте? Дідусь не міг збагнути, чому в цього чужинця виникають такі неспо-


 


дівані питання, але відповідав:

 

- Ні, сер. Я вдівець.

 

- Розумію. Зле без дружини жити, - по-своєму поспівчував старому Яків. – А хату ви маєте?

- Так, сер.

 

- А гроші маєте?

 

На це питання старий з відповіддю трохи затримався.

 

- А ви, мабуть, грошей потребуєте – пильно придивляючись до наїв-ного чужинця, запитав містер Піт.

 

- О, ні, містере Піте, - зрозумів Яків, чому старий зам’явся. – Ми з другом думаємо, що ви людина бідна, і хочемо допомогти вам.

 

- Дуже вам вдячний, хлопці, - одразу повеселішав старий і поплескав Якова по плечу, а до Гаррі Бруса, що стояв уже зовсім близенько від роз-мовців, привітно кивнув головою. – Я гроші маю. А за ваш добрий намір щиро вдячний вам.

 

- Гарна ви людина, містере Піте, - розчулившися мовив Яків.

 

- Гарні й ви, хлопці, – і простягнув до Якова руку. Цим приязним руч-канням вони заключили розмову.

 

Яків був певний, що Гаррі Брус уважно прислухався і тепер визнає свою помилку й угамується. Але Гаррі Брус саме тому, що все чув, зразу ж, як повернулися друзі до свого відділу, почав кпити:

 

- Оце ти, Якове, побалакав, так побалакав! Як першорядний дипло-мат: гуд мен, гуд бой, окей та вел. Хитрющий дідуган, ніде правди діти. Угодник Божий, та й годі. І хату має, і гроші, і працює задля спорту. Ти також на дотепну вигадку вдався, мовляв, допомогти хочемо бідній люди-ні. Цією спритністю прихилив до себе старого. Хоч я б йому і ламаного гроша не дав.

 

- А я дав би. Таких людей я поважаю.

 

- Гарний початок. Так можеш дійти до поважання головного батька, його підбатченків, навіть безбатченків.

- Не дратуй мене, Гаррі! – насупившися, сказав Яків. – Знай міру.

 

- Гаразд. Все ж той містер Піт такий лис, що його голими руками не візьмеш. До нього треба підходити уміючи. Ось побачиш, Якове, який я підхід зроблю.

 

Яків безнадійно махнув рукою. З легкої руки Гаррі і тут накоїть лиха,

 

а потім дійде до логічного наслідку – звільнення з праці. Хоч цього разу не за бійку. Не підніметься ж у Гаррі рука на стареньку й доброзичливу людину. Але до образ дійти може, і, напевне, дійде.

 

Наступного дня Яків пішов з Гаррі Брусом до машинного відділу ра-зом. Цього разу Яків тримався на віддалі, щоб уникнути небажаної йому розмови.


 


Як і вчора, містер Піт сидів на покаліченому стільці й пив каву. Гаррі Брус, кивнувши старому головою, кинув куценьке слово вітання й зразу ж сів на скриню з терпугами.

 

Містер Піт допитливо дивився на нього поверх окулярів.

 

- Гаряче сьогодні, - сказав Гаррі. – Трохи зарано почалося літо. Старий мовчав.

 

- Вам не шкодить кава, містере Піте? – намагався Гаррі якось заохо-тити старого до розмови.

 

- Мені часом не шкодить, а часом усе шкодить, - тримаючи кухлика біля уст, мурмотів містер Піт.

 

- Ваша правда. В такому поважному віці все шкодить, - співчутливо сказав Гаррі. – А тут, у цій фабриці, ще й умови праці паскудні. Хіба це фабрика? Тіснота, бруд, безладдя, дах протікає, умивальні немає...

 

- Так, так, - погоджувався містер Піт, наливаючи з термоса до кухля каву. – На все треба грошей.

 

- Які ж тут гроші! – вхопився за нову думку Гаррі Брус. – Тут доро-бишся маєтку! Не знаю, скільки вам платять, а нам – по доларові і п’ять центів за годину. Як хлопчакам якимсь. Та ми кваліфіковані токарі! А нас на молоти поставили. Погрійтеся, хлопці! Порядочки тут – нічого казати.

 

- Треба бути терпеливим, - напутливо мовив містер Піт. – Одразу ні-що не дається.

 

- Ха! Терпеливим... – уїдливо посміхнувся Гаррі Брус. – Ви все життя терпіли, а що маєте?

 

- Одначе, дещо маю, - простягнув старий жиляві, з закоцюбленими пальцями і зігнуті в ліктях криві руки так широко, ніби хотів обійняти усю фабрику з устаткуванням.

 

- Мозолів досить маєте, містере Піте, - дивлячись на його долоні казав Гаррі Брус. – Набуток невеликий. І то, мабуть, за яких тридцять років праці.

 

- Сорок два роки я віддав фабриці!

 

- Сорок два роки на отого рудого містера Сміта! – з неудаваним жа-хом вигукнув Гаррі Брус.

 

- Боже мій, що то за людина: мовчазний і – суворий, як гробокоп якийсь. Ще слова живого від нього не чув..

- Ви ще почуєте від нього слово, - багатозначно пообіцяв містер Піт...

 

– Ви любите багато говорити. – Загортаючи непочатий сніданок, зауважив старий.

 

- За півгодини ви не могли сказати, що ви хочете.

 

- Я нічого не хочу, містере Піте! – підвівся Гаррі Брус, побачивши на стінному годиннику, що перерва кінчається. - Мені було приємно погомо-ніти з вами.

 

- А я волію мовчки думати, - обсмикуючи на собі фартух, казав старий.


 


– Мені здається, що навіть погані думки завжди кращі, ніж гарні слова...

 

Повернувся до свого молота Гаррі Брус украй обурений на містера Піта. Не інакше, той дідуган здогадався, з якою метою до нього підсідав новий робітник. О, містер Піт не з тих пристаркуватих, просякнутих зліс-тю прочан, що в нью-йоркських парках уклоняються на схід. Містер Піт, либонь, може відчитати й все своє довге „вірую”, але вміє тримати язик за зубами. Та завжди не мовчатимеш, шановний товаришу, колись тебе таки прорве, як весняна вода греблю, і тоді накриє тебе мокрим рядном Гаррі Брус. Він може погукати.

 

Ніби й утішив себе Гаррі Брус такими міркуваннями, та чомусь йому руки тремтіли, не міг рівно покласти на ковадло розпечений набіло кусок сталі: молот розплескував кінці або короткими, або дуже довгими. За ці дрібні невдачі Гаррі зичив містерові Пітові все, що завгодно, але нічого доброго.

 

Яків спостерігав за своїм другом, і йому зробилося легко на душі. А як ішли додому, Гаррі Брус, ніби між іншим сказав:

 

- Містер Піт – дивак якийсь. Я йому про горох, а він мені про капус-ту... Яків лише задоволено посміхнувся.

 

Наступного ранку, коли друзі розігрівали в горні першу партію кусків сталі, на встигши ні разу грюкнути молотом, до них підійшов містер Сміт і покивав до Гаррі Бруса пальцем:

 

- Прошу зайти до канцелярії.

 

А тоді повернувся до Якова Куценка: - Ви також...

 

Друзі збентежились і запитливо переглянулися.

 

- Я нічого не розумію, - казав поглядом карих очей своїх Гаррі Брус.

 

- А я починаю розуміти, - відповіли сірі очі Якова. – Ти щось накоїв, а мені не признався.

 

Вимкнувши газ із горен, друзі пішли слідком за містером Смітом.

 

В канцелярії містер Сміт зі стриманою ввічливістю запросив робітни-ків сісти, а сам витягнув з шухляди бюрка сигару й довго її припалював. Секретарка завзято цокотіла на машинці. З фабрики линуло монотонне гу-діння машин і верещання сталі на точилах.

 

- Добре, хлопці, - пихкнувши димом, спроквола мовив містер Сміт. – Одно з ваших бажань ми задовольняємо: ми добавили вам по десять цен-тів за годину. Але перевести вас на токарські верстати зараз не можемо – нема місць. Проте, при першій можливості переведемо.

 

Друзі і зраділи такому поверненню справи, і разом з тим недоумкува-то дивились один на одного

- Дякуємо вам, - першим здогадався сказати Гаррі Брус.

 

- Дуже вам вдячні, - мов луна відгукнувся Яків Куценко.


 


- Гаразд, хлопці, - жуючи кінець сигари, мовив містер Сміт. – Я не прошу вас, щоб ви любили мене. Ваші почуття мене не обходять. Але я категорично від вас вимагаю, щоб ви ні з якими скаргами чи проханнями до містера Керсона більше не вдавалися.

 

- Ми ніякого містера Керсона не знаємо! – рішуче заявив Гаррі Брус.

 

- Ми не знаємо його, - ствердив і Яків.

 

- Можливо, - погодився містер Сміт і дмухнув поперед себе димом. – Ви розмовляли з містером Пітом. Він і є містер Керсон, директор і влас-ник цієї фабрики. Він хоче кінчати своє життя тим, чим почав – звичайним робітником. І ми не маємо права заважати намірам містера Керсона. Отож пам’ятайте, що містер Керсон лише робітник, такий самий робітник, як і ви, хлопці.

 

- Пробачте, містере Сміте, - зашарівшись, бубонів Гаррі Брус. – Якби ми знали. То хіба б ми...

 

- Ми ж не скаржились і не просили нічого, - намагався боронитися Яків Куценко.

- Мовчи! – зашипів до нього Гаррі Брус.

 

- Добре, хлопці, - схопився на ноги містер Сміт.

 

Вийшли з канцелярії друзі в такому вигляді, ніби допіру їх відшмага-но лозою.

 

За весь день вони навіть не хотіли зустрітися поглядами. Приїхавши на вечір додому, попадали в свої ліжка й мовчки сопли. Першим усміхну-вся Яків Куценко. У відповідь йому тихенько захихотів Гаррі Брус. Неза-баром вони так реготали, що до їхніх дверей крадькома підійшла господи-ня будинку, довго вслухалася і не могла вирішити, чи справді її комірни-кам весело, чи, може вони повпадали в істерію. У літню спеку всього мо-жна сподіватися.

 

Р.

 

Питання:

 

1. Подумайте, у чому причина ненависті Гаррі Бруса до американсь-ких прихильників „товариша Сталіна”? (з оповідання „Двоє друзів і містер Піт”).

 

Відповідь: Українці пройшли через концентраційні табори,тюрми;їмбуло боляче, бо люди, які нічого не знали про сталінський режим, підтри-мували його.

 

2. Чому виникає нерозуміння між героями оповідання „Двоє друзів і містер Піт”?

 

Відповідь:непорозуміння між українцями і американцями виникаєчерез їх менталітет. Гаррі Брусу було важко уявити, що літня людина буде працювати задля „спорту”.

 

3. Порівняйте образ Грицька та Якова. Назвіть їх риси характеру.


 


Відповідь: Грицько є запальним,маленьким,лисим,пристосовуєтьсядо ситуації, може підтримати у важку годину.

 

4. Яків – вайлуватий, має пишну чуприну, кремезний, не змінив своє прізвище. Більш спокійний і розсудливий.

5. Що звело друзів до купи?

 

6. Зачитайте рядки з оповідання від слів „Доля звела їх до купи ще в Європі...” і до слів „Усе розпочалося якнайкраще”.

 

Василь Гайворонський

 

СЕНСАЦІЯ ЗНІЧЕВ’Я

 

 

Моє перше враження від Нью-Йорку було таке, ніби опинився на ве-личезному залізничному двірці, де безліч людей поспішає, квапиться, ме-тушиться, щоб не запізнитися до свого потягу, що ось-ось має рушати.

 

Я сновигаю серед тих пойнятих поспіхом людей, намагаючись нікому не заважати, й уникаю випадкових поштовхів і штовханів. Адже їхати ме-ні нікуди, ніхто й ніде мене не чекає, і гірше, я взагалі тут зайвий, мов стовп, навіщось поставлений серед рухливої вулиці.

 

Але спостерігачем мені довго бути не довелось. Треба ж якось влаш-товуватись, шукати собі працю. І розпочались перегонові вправи. Мені вже здавалось, що всі мешканці цього міста спеціально умовились скрізь мене випередити.

 

Знайти в Нью-Йорку роботу наприкінці 1949 року, коли пароплав за пароплавом висипав на берег живий вантаж недавніх одержувачів таборо-вої юшки, справа була надто складна.

 

Від своїх нових колег я набув певних інформацій, як шукати роботу, і користуючись ними, уже не мусив співати: „Піду та сяду в зеленому саду, чи не прийде щаслива доля та до мене на пораду”. Щоранку, ще затемна, купував три газети – німецьку, польську та російську – виписував з них деякі адреси і негайно вирушав у дорогу.

 

Але скрізь з’являвся свинячий голос.

 

Лише в одному місці синиця була затріпотіла в моїй жмені. Німецька газета повідомляла, що ковбасня герра Шварта потребує вантажника, по-мивача начиння, прибиральника, тобто майстра на всі руки. Серце моє сказало мені, що працю я вже маю.

 

Упевненість приторочує людині крила. За якусь годину я був вже біля дверей ковбасні й натиснув ґудзика. До мене вийшов справжнісінький ні-мець, огрядний, червонопикий, самовпевнений і усміхнений, ніби щойно імпортований з Баварії. Це був власник ковбасні герр Шварц. Відрекомен-дувавшися, він навіть простягнув до мене коротеньку руку, щоб я потис-


 


нув його пухкі пальці, оздоблені колекцією перстнів.

 

- Мені дуже приємно бачити щасливу людину, - приязно, з усмішкою мовив герр Шварц.

 

- Так, - погодився я. - Знайти роботу, не знаючи англійської мови, це дійсно щастя.

 

- Я не це маю на думці, - казав німець. – У жидів число 18 вважається щасливим числом. І ви прийшли до мене не десятим, а саме вісімнадця-тим. Отже, це факт незаперечний, що людина ви щаслива. Відносно ж мі-сця праці, то з жалем мушу сказати, що воно вже зайняте. Я взяв третього. Та ви не журіться. З вашим щастям ви дасте собі раду.

 

Я подякував німцеві за його доброзичливість і пішов собі шукати ща-стя деінде.

 

Жидівське повір’я мене не завело. Того ж таки дня я одержав від мого давнього й близького приятеля Аполлона Т. листа з грішми. Аполлон пи-сав, щоб я не відтоптував у Нью-Йорку людям мозолі на ногах, а їхав до нього. Жив він в Америці, порівнюючи зі мною, давно, не менш як півро-ку, і тепер десь у Пенсільванії, за Геттисбургом, у фермера-садівника об-різає на деревах гілля.

 

І наступного ранку я вже їхав автобусом. Мій багаж складався з цера-тової торбинки, що їх давали на пароплаві користатись у скрутні моменти морської хвороби. Раніше тією торбинкою скористатися мені не довелося,

 

і тепер вона служила мені харчовим супутником. Я напхав у неї, скільки влізло хліба, сала і дві цибулини. З таким запасом поживного харчу можна б вирушати і в подорож до Геттисбургу, цього загальновідомого містечка, де під час громадської війни вирішувалась доля північної Америки. Гарне містечко, чепурне, чисте, мов несправжнє, ніби бачиш його на сцені, як декорацію до вистави історичної німецької драми.

 

Але мене не надто цікавило містечко, де колись на його вулицях і околицях вирішувалась доля держави, а цікавила мене власна доля. Як же мені дістатися до отієї Ортанни, де живе Аполлон? До неї яких десяток миль, а сполучення автобусового нема. Доведеться мандрувати пішки.

 

Мені нагодився старенький листоноша в блакитній уніформі. Збоку у нього величезна шкіряна торба.

 

- Де є Ортанна? – запитав я англійською мовою, раніше подивившись у список заздалегідь приготованих найконечніших речень.

Поштар витягнув з кишені окуляри, осідлав ними ніс і глянув на мене.

 

- Ортанна, Ортанна, - казав я, думаючи, що старий не зрозумів мене. Але поштар не квапився розбалакуватись. Його, мабуть, цікавив мій

 

екзотичний вигляд. Одягнений був я в усе, хоч і пошите в Америці, проте не американцем, а мешканцем таборів, за якимсь фантастичним взірцем, і уподібнивсь я, завдяки одягові, трохи цирковому клоуну, трохи довічному


 


в’язневі й цілком хворому, що втік із божевільні.

 

Намилувавшись моїм одягом, поштар заховав окуляри, закинув за пле-чі торбу і сказав, щоб я йшов з ним. Він вивів мене в поле і почав тлумачи-ти всіма приступними й можливими способами, як і де знайти Ортанну. Я мав іти просто дорогою яких п’ять миль, а потім з правого боку, зразу за фермою, побачу відгалуження дороги й таблицю з написом „Ортанна”. Ота бічна дорога й доведе мене, куди мені треба. Чи я добре зрозумів його? Так, цілком добре. Але поштар не йняв мені віри, розповів усе спочатку, а в додаток хворостиною намалював на землі мапу, зазначивши, де стоять фе-рми, що я їх минатиму, і яка відстань між орієнтовними пунктами.

 

Переконавшись, що він зробив усе можливе, поштар побажав мені на все краще. Проводжав він мене таким поглядом, ніби мені було три роки і

 

я мав перейти вузькою кладкою вируючу річку. Я йшов берегом асфаль-тової дороги, що простягнулась через невисокі горби. Авта несподівано виникали й поквапно зникали. Навколо мене осінні кольори, - сірі, жовті, червоні, багряні – ніби тут ще й досі жовтень місяць, хоч календар запев-няв, що завтра розпочинається 1950-й рік. А в Америці погода нехтувала календарем. Навіть квітка якась намагалась милуватись світом Божим, по-казувала своє голубеньке личко з-під пучка трави.

 

Я зійшов з дороги і побрів бур’янами, щоб краще приглядатись до ту-тешньої землі й того всього, що на ній росте. Я пізнав пожовклі стебла ло-боди, петрового батога, молочаю, заплутався в ожині, ще зеленів спориш і мишій. Мені хотілося знайти кущ полину або деревію, потерти в руці й понюхати. Я вже почав був поринати у спогади.

 

Раптом чую чийсь голос. Скраю дороги стоїть авто, а біля нього жінка махає рукою, закликаючи мене. Нічого не розуміючи, підхожу. Жінка ста-ра, худа, але нафарбована, як лялечка. На голові у неї синій капелюшок з оберемком штучних ромашок.

 

Мило усміхаючись, бабуся відчинила двері авта й запросила мене сіда-ти. Я оторопів й позадкував від неї. Бабця намагалася щось довести мені, та

 

я вже не слухав її, а шамротів бур’янами. Рожеве бабусине авто пурхнуло й зникло за горбом. І знову зупинилось біля мене інше, з червоним дахом. Те-пер вже запрошувала сідати в авто приваблива чорнява молодиця без най-менших ознак парфуми на її свіжому обличчі. І від цієї я відмахнувся рукою.

 

Запрошував мене і священик у чорному вбранні з білим на шиї ковні-рцем, і двоє замурзаних хлопців, що певно повертались з роботи додому, і худенька, як скіпочка, жіночка з чотирма малими дітьми. Така увага до подорожнього немало мене дивувала. Хоч пізніше з’ясувалося, що той са-мий поштар, вболіваючи за мою безпорадність, у місті зупиняв авта і про-сив людей забрати мене й відвезти до Ортанни. Але я цього не знав. Я вважав, що це прояв милосердя до людини, яка не має авта. І боявся, бо


 


хтозна куди мене можуть завезти. Краще вже пішки.

 

А щоб не надавати лю

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти