ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Весняний цикл: Масляна, Великий піст, Чистий четвер, Страсна п’ятниця, Великдень.

 

ВЕЛИКДЕНЬ

 

(реферат)

 

План реферату

 

1. У церкві.

 

2. Удома.

3. Розговини.

 

4. Великодні дзвони.

5. Сонце грає.

 

6. Гойдалка.

 

7. Гагілка.

 

1. У церкві

 

Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста народ починав рухатися до церкви – хто пішки, а хто й возом. Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто не залишався. Кому не було місця в церкві, той спинявся надворі під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до кінця Богослужіння.

 

«У перший день Великодня читають різними мовами, під веселий гуд дзвонів із євангеліста Івана Богослова».

 

Староста або паламар наказував виносити хоругви. Усі ВИХОДИЛИ з церкви. Парубоцтво звичайно виносило хоругви і хрест, а старші чоловіки брали образ Воскресіння Христового, євангелію та артос; чотири поважні дідусі виносили плащаницю.

 

У цей час сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не залишився всередині. Коли всі вже вийшли, він замикав двері і сам ставав на варті – «щоб відьма не взялася рукою за замок».

 

Усі містичні істоти, що відіграють важливу роль в народній демоно-логії – відьми, упирі та всяка «нечиста сила» - у Великодні свята, а особ-


 


ливо під час Богослужіння, за народним віруванням, втрачають свою силу, а тому їх у церкві – при певних умовах – можна бачити і впізнавати.

 

«У той час, коли обходять навколо церкви, приглядаються, хто зали-шається в церкві, ховаючись по кутках. Якщо жінка, то це відьма, а як чо-ловік, то це упир».

 

Під час заутрені можна побачити в церкві відьму з глечиком на голо-ві. Для цього треба взяти шматок дерева з труни мерця; але цей шматок повинен мати дірку від випалого сучка. Треба дивитися крізь цю дірку, але так, щоб не відділятися від натовпу, «бо відьми розірвуть».

 

Слідкують, бувало, за тими жінками, яких підозрівають у відьомстві: «вони повинні торкнутися рукою священика».

 

Хто прийде до церкви з першим вареником, сховавши ще на Масляну, той побачить відьму. Відьми здебільшого ховаються по дзвіницях.

 

Коли вперше заспівають «Христос Воскрес», мисливці, які стоять з рушницями надворі, стараються в ту ж хвилину вистрілити: «їхні постріли убивають чорта».

 

У селах Поділля парубки споруджували колись «гармату». Для цього брали залізну трубу, ланцюгами прикріплювали її до дерев’яної колоди; міцно скручуючи ганчірки, робили «кулю», заганяли її в «жерло гармати» і набивали «гармату» порохом. Як тільки священик у церкві виголосить: «Христос Воскрес!», хлопці підпалювали смолоскипом порох, і гармата вибухала.

 

Хто хотів розбагатіти, той ставав у куток, тримаючи у руці срібну мо-нету. На виголос священика «Христос Воскрес» він, замість «Воістину Воскрес», відповідав «Анталуз маю!». Вірили, що від цього срібна монета набирає чародійної сили і, де б вона не була, все одно повернеться до сво-го господаря та ще й нові гроші з собою приведе.

 

Коли священик у церкві скаже: «Христос Воскрес», то замість відпо-відати: „Воістину Воскрес” можна чого-небудь побажати собі – це бажан-ня здійсниться.

 

Після утрені старі бабусі ходять на могили христосуватися з помер-лою ріднею. Така бабуся, стоячи над могилою, називає на ім’я батька, ма-тір, сина чи дочку і каже: «Христос Воскрес!».

 

Селяни вірять, що, коли піти на кладовище і похристосуватися з по-мерлими батьками саме в той час, як у церкві вперше проспівають «Хрис-тос Воскрес!», то з могили можна почути відповідь: «Воістину Воскрес!».

 

Як бачимо з наведених прикладів, слова «Христос Воскрес» у народ-ному віруванні мають велику магічну силу.

 

«По закінченні літургії коло церкви або у притворі святиться «свяче-не», що складається з паски, сиру, яєць, поросяти, масла, сала та ковбаси. Яйця святять очищені, бо бояться, щоб свячена шкаралупа не впала на зе-млю і не була потоптана ногами. Кістки «свяченого» закопують у полі –

 


«щоб град посівів не побив».

 

«Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом із паскою для свячення беруть сало, яйця, порося з хроном у роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і голку. Свячений хрін гризуть, як занудить або глисти на-падуть, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться крізь вушко свя-ченої голки на схід сонця), хрестиком лікуються, коли «колька коле», ла-даном підкурюють хворого на бешиху, галун п’ють із свяченою водою від «завійні» (болі у шлунку), а пшоно і сіль бере з собою хворий на пропас-ницю, йде на перехресну дорогу або в садок, кидає через голову і каже: «Вас, тітки, сімдесят сім – ось вам хліб-сіль усім!».

 

Поздоровляти зі святами і христосуватися починають уже після Бого-служіння. При христосуванні звичайно цілуються і обмінюються писан-ками чи крашанками. Яйце, одержане при першому христосуванні, збері-гається як цінність, бо за народним віруванням «воно має велику силу».

 

«Христосуються писанками і крашанками хлібороби і всі стани насе-лення, не виключаючи і шляхти; бувало, не ввійдуть у хату без писанки або крашанки. Було б великою кривдою, якби після христосування не прийняв хтось писанки».

 

Якщо Великодню службу Божу править не один, а кілька священиків, то христосування починається в олтарі поміж священиками. Потім вони виходять із олтаря з хрестом, євангелієм та святими образами в руках, стають перед царськими ворітьми обличчям до народу, і найстарший із них виголошує привітання:

- Христос Воскрес!

 

А народ відповідає хором: - Воістину Воскрес!

 

Тепер повівся добрий звичай виголошувати це привітання так: «Хрис-тос Воскрес – Воскресне й Україна!».

2. Удома

 

«Як тільки прийдуть із церкви і принесуть паску, відразу ж мастять натщесерце свяченим салом губи, ніс і все обличчя – «щоб у літі не боліло і не тріскалося від вітру та сонця». У цей же час придивляються до паски, бажаючи помітити на ній шерстину: якщо помітять білу, то це значить, що білий скот буде добре вестися в господарстві; якщо чорну чи руду помі-тять, то такої шерсті скот і треба заводити».

 

«У західних місцевостях України, прийшовши чи приїхавши додому, господарі до хати відразу не заходять. Вони обходять усі будівлі, що є в господарстві, і посипають навколо них свячену сіль – «щоб нечисту силу відігнати».

 

Після цього господиня йде до хати накривати стіл, а господар захо-дить із «дорідником» до стайні привітатися з «німиною». Тут ще звичайно буває темно, і господар запалює освячену свічку та ставить її на полицю


 


за яслами. Стайня виповняється тьмяним світлом, і тепер видно, що коро-ви, вівці та коні занепокоїлись, почувши смачні запахи «дорідника». Ко-рови потягнулися до «свяченого» і своїми довгими шорсткими язиками намагаються його лизнути. Господар скидає шапку, бере «дорідник» у ру-ки і, підходячи по черзі до кожної тварини, кладе «свячиво» їй на хребет, примовляючи: «Який цей дар красний, так щоб і тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні». Не примовляє він так тільки до свиней та пса.

 

Поздоровивши отак худобу, ґазда відрізує шматочки свяченої паски, вмочає їх у сіль, дає по одному кожній тварині і каже:

 

Абись була така весела, як цеся Божа дора.

 

Наприкінці ґазда заходить ще до бджільника, торкається «дорідни-ком» головиці вулика і промовляє:

 

Чи ти, матко, спиш, чи чуєш? Чи зробила матінник?

 

Чи ти вже ночуєш у матіннику? Уставай, бо Ісус Христос воскрес!

 

Кілько я разів ковтну, тільки роїв аби ти, матко,пустила! Як я тебе не забув, свяченої дори тобі даю, Посвяти і ти свою родію, і сама себе.

 

Бо тебе би вже час випускати, Аби ти йшла по світі старати, По всьому світу І по всьому цвіту!

 

Абись була цвітна, як цвіт, Тяжка з вощиною,як я здоров,

 

Абись несла меду на собі так,як я несу дору, Абись віск робила на віддяку, Ісусові Христові на посвіт, Людям на разлучіннє душі з тілом,

 

А мід собі на уживаннє, Людям на спомаганнє!

Як я з своєю газдинев роблю та працюю, Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,

А від мене, порженого, абись не втікала!

 

Абись сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся дора мене!

 

Отак привітавшися з бджолиною маткою, ґазда йде до хати. Пересту-пивши поріг, він скидає шапку і голосно вітається:

- Христос Воскрес!

- Воістину Воскрес! – відповідають йому діти й жінка.

 

Ґазда ставить «дорідник» із свяченим на стіл і христосується зі всією родиною, починаючи з ґаздині. Похристосувавшись, діти стають на колі-на, а батько з матір’ю розбивають над дитячими головами «дорідник» чи

 


бесаги, примовляючи:

 

Аби вам розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги скоро розв’язуються.

 

Якщо у хаті є дівка на віддані, кладуть їй паску на голову і кажуть: «Абись у людей така велична, як паска пшенична!».

 

Малу дитину кладуть у порожній «дорідник», примовляючи: «Абись так скоро росло, як паска росте!».

 

Перед тим, як сісти за стіл, уся родина вмивається. Мати наливає у велику череп’яну миску холодної води, а на дно кладе три червоні краша-нки. Першою вмивається дівчина, потім хлопці і мати, а останнім – бать-ко. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Їх забирає дівчина – «щоб краща була».

 

Уся родина молиться Богові і сідає за стіл. Стіл заселений білим об-русом і заставлений різними напитками та наїдками, на які тільки міг здо-бутися господар: паски, яйця, сир, масло, шинка, ковбаса. У пляшках – пиво, горілка, наливки та настоянки...

 

Про розкіш великоднього столу в Україні, імовірно в заможних роди-нах, із захопленням писав колись Олександр Терещенко:

 

«В Україні святкують Великдень веселіше і заможніше, ніж на півно-чі. У кілька рядів ставлять на столі паски, що пеклися на різних солодо-щах і пахучому корінні. Разом із паскою, в яку встромлена гілочка свяче-ної верби і воскова свічка, - тарелі яєць, пофарбовані на різні кольори: жо-втий, синій, червоний; начинене порося з хроном у зубах, а по боках його

 

– зелень і овочі; смажена гуска, гиндик, телятина, вуджена свиняча шинка, ковбаса, сало, шматок чорного хліба, солодкі пиріжки, сир, сметана, сіль, карафка з горілкою, настоянки та наливки. Під вагою великодніх наїдків та напитків гнуться столи, і все це не здіймається протягом тижня...»

 

У південних степах України, на Херсонщині, існує цікавий звичай ставити на великодній стіл, поміж напитками та наїдками, тарілку, на якій могилкою насипана земля з зеленою травичкою, що росте з неї. Для цього здебільшого сіють овес – за два тижні перед святами. Зелень повинна ви-рости так, щоб у ній могло сховатися яйце, отже, досягти 7-8 см. Навколо цієї «могилки», поміж зеленню, кладуть стільки червоних крашанок, скі-льки в цей хаті померло рідні. Отже, це ніби символічна могила. Вона сто-їть на столі поруч із паскою цілий тиждень, аж до Хоминого понеділка, коли, як кажуть селяни, «наш Великдень одходить».

 

Це дуже гарний звичай, і його – на наш погляд – варто б поширити і в інших місцевостях України.

3. Розговини

 

Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Найстарішою формою цього обряду, на наш погляд, є такий. Го-сподар обходить тричі навколо столу, із мискою, наповненою «свяченим».


 


Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свяче-них яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ні-би причащає) кожному членові родини, примовляючи:

 

«Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресін-ня Христового в щасті і здоров’ї!».

 

Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.

 

У центральній і східній Україні розговляються свяченою паскою, яй-цем, салом, ковбасами. Все це запивають «оковитою», але без спеціально-го ритуалу. Розговляючись, стараються не ронити крихти «свяченого» на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Крихти, що залиша-ються на столі, кидають у вогонь – «щоб миші не поїли». Існує повір’я, що як миша з’їсть «свяченого», то обернеться в кажана і буде літати над голо-вою того, хто впустив «свячене».

 

Першу шкаралупу зі свяченого яйця кидають у воду – в ріку чи в мо-ре: «вона попливе до рахманів і скаже їм, коли Великдень».

 

На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так: уся сім’я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і госпо-дар відломлює від паски «шишку» та віддає господині. Взявши «шишку», господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться, - «щоб відьма не спортила». Віддавши «шишку», господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим пит-вом. Упиватися під час розговин не можна, бо «як уп’єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає».

 

Та не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело. Якщо господарі вже поважні люди, і дорослі діти у них померли або пішли поне-вірятися по світу, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й примовляє:

 

Николаю мій, Николаю дорогий!

 

Ти то межи нами того Великодня був, Ти то нам паску-дари покроїв, Ти то нам до церкви відніс,

 

Ти то насамперед свяченого кушав.

 

А тепер ми без тебе і їсти не можемо, Николаю мій, Николаю, Хто би був казав ще тогідних свят, Що ти вже цих не діждеш.

 

Николаю мій, Николаю дорогий!


 


Якщо мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще спо-дівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в руш-ник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою – си-мволом вічної надії. Цей дарунок від матері з великоднього столу зберіга-ється до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним – «щоб молилися за спокій душі загублених».

 

Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну мо-нету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.

 

«Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй – буде удача. Якщо в цей день дощ або небо захмарене – буде врожай.

 

Удень свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відк-риті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю. Дитина, яка на-родиться в цей день, буде нещаслива.

 

На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, пок-лонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть із ворогом!»

 

Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кла-дуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.

 

«Дівчата і невісти носять за пазухою сливки (писанки), також малі хлопці. Дають парубкам або вони самі видирають. Також перемітують сливки через церквов... Парубки і молоді жонаті ходять оборога по цвин-тарі. Стають чотири парубки або молоді ґазди, а два вилазять з плота на їх плечі і так ходять по цвинтарі. Стає також по шість, а нагору – по чотири».

 

4. Великодні дзвони

 

На Великдень кожний селянин старався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити в дзвін, бо це, за народним віруванням, приносило щастя, зокрема... родила гречка.

 

«Після розговіння кожний поспішає першим вийти на дзвіницю і за-дзвонити, будучи певний, що від цього буде добрий урожай гречки на йо-го ниві».

 

«На Великдень цілий день дзвонять. Хвалять собі, як хто перший, укусивши паски або свяченого яйця, задзвонить. Проте молоді парубки, що ближче церкви сидять, перебігаються, аби перший задзвонив. Коли з’їдять обід, приходять до церкви і старі, і молоді».

 

Колись у нас на Україні були такі люди, що вміли дуже гарно видзво-нювати на дзвонах – «грати». Ось уривок із спогадів про одного з таких дзвонарів, Андрія з Полтавщини:

 

«Це був монастирський послушник, жив у монастирській келії. Він був дзвонарем-віртуозом. Кожної неділі, як тільки світало, він уже був на монастирській дзвіниці і дзвонив. Але як же він дзвонив! На тих дзвонах


 


він виробляв чуда. Усі люди, де б вони не були, у Полтаві та в околиці, вибігали надвір і, як зачаровані, стояли й слухали дзвонаря Андрія, - то були справді божественні звуки, що могли виходити тільки з-під рук Бо-гом обдарованого генія.

 

Взагалі Андрій був чоловіком здібним, добре начитаним, у його келії було завжди багато книжок, що він їх читав у кожну вільну хвилину після праці. А праця була в нього тяжка, він ходив біля корів, коней, працював у саду.

 

Було, як яке велике свято, як ось Великдень, Андрій уже з самого дос-вітку на дзвіниці. Він одягав на кожну ногу по вірьовці до п’ятьох невели-чких дзвонів, а до п’ятьох інших брав у руки, мотузки від трьох най-менших дзвонів тримав у зубах. Понад нього у великий дзвін бив його помічник, а два середні дзвони-підчаски допомагали дзвонити ще два хлопці. І то було «тріо», варте уваги самого Бетховена!

 

Урочистий передзвін тривав півгодини, а коли й більше. Люди, що виходили з церкви, ніколи не йшли додому доти, доки не замовкнуть дзвони. Було, всі постають на площі, позадирають голови й дивляться, як Андрій «грає на дзвонах».

 

Про дзвонаря Андрія тоді розходилася слава по всій Лівобережній Україні, і письменні люди говорили, що він міг би стати добрим компози-тором, якби йому дати належну школу. Але... в 1924 році, коли в келіях монастиря вже засідав большевицький «жилкооп», Андрій заподіяв собі смерть. Він запалив у своїй келії піч, закрив каглу і задушився чадом.

 

Що ж залишалося бідному Андрієві? Він із дитинства звик до церкви, до Богослуження, а дзвони – це була його стихія, без них він жити не міг...»

 

Французький письменник ХІХ-го століття Франсуа Рене де Шатобрі-ан (1768-1848) описав цілу гаму найсвятіших людських почувань, що пов’язуються з церковним дзвоном:

 

«Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів, що радісно лунали над йо-го колискою, вістили про його появу на світ, відзначали перше биття його серця, благовістили навколо про радість його отця, про муки та ще більшу радість його матері. Чудові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона, вміщує все найдорожче для нас: релігію, родину, батьківщину, ко-лиску, могилу, минуле й прийдешнє».

 

5. Сонце грає

 

Із давніх-давен існує в нас на Україні повір’я, що на Великдень, під час сходу, сонце «грає».

 

«Великдень – такий великий празник, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі. Як ідеш із обідні й дивишся, воно гуляє: парости по ньому, наче хто мотає туди й сюди».


 


На Гуцульщині кожен, побачивши сходяче сонце, побожно здіймає накриття голови і, звернувшись обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін, хреститься і шепче слова молитви:

 

Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава тобі, просвященне!

 

На Волині вірять, що сонце - «цар неба», що світить і гріє вдень, а вно-чі ховається за землю, обходить її і на ранок знову з’являється на сході.

 

На Поділлі кажуть, що сонце – це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво світить.

 

А в селі Забужжя є така казка: «Сонечко в полудень не йде по небі, а трохи спочиває; під вечір іде на спочинок, уночі спить, а раненько встає. На сході жила колись дуже гарна дівчина і, як тільки сходило сонечко, во-на його вимивала, витирала гарненько; від того сонечко перше світило лі-пше, ніж тепер».

 

Колись в Україні дівчата молилися до сонця.

 

«У нас колись дівчата вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею лицем до сходу і чекали сонця. Як тільки сонце поя-вилося, дівчата складали руки, як перед образом, і молилися. Після молит-ви позначали дерево, під яким стояли, хрестиком на корі. Коли дерево за-цвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок і надівали на голову, а потім той ві-нок берегли і ним чарували на любов”.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти