ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Молитва до сонця, щоб причарувати любов

 

Добрий день тобі, сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне, прекраснеє, ти чисте, величне й поважне;

 

ти освіщаєш гори й долини, і високії могили, освіти мене, рабу Божу, перед усім миром: перед панами, перед царями, перед усім миром християнським добротою, красотою, любощами й милощами;

 

щоб не було ні любішої, ні милішої од раби Божої народженої, хрищеної, молитвеної [Марії.

 

Яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна

 

перед усім миром християнським на віки віків.

 

Амінь.

 

Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце, люди відчи-


 


няють усі віконниці і відслоняють фіранки на вікнах, а, краще сказавши, усувають все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння великоднього сонця, що, за народним віруванням, приносить у дім щастя і здоров’я.

 

6. Гойдалка

 

Був колись звичай на Великдень гойдатись на гойдалці. Я не відва-жуюся запевнити читача, що цей звичай був поширений по всій Україні. Із певністю можу сказати лише про Херсонщину, південну Київщину, Тав-рію та все Лівобережжя зі Слобожанщиною включно.

 

Будували гойдалку парубки. Це була досить проста споруда: закопу-вали в землю два стовпи, угорі з’єднували їх перекладиною, із допомогою залізних кілець чіпляли дві голоблі, до яких унизу прикріплювали дошку.

 

Гойдалка на селі під час Великодня - центр розваги всього села: від самого ранку до пізнього вечора на перший, другий і третій день свят біля гойдалки роїлись, бувало, дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Тут же грали у крашанки.

 

Великодня гойдалка була не тільки в селах, а й у містах. Так, в Одесі десь аж до 30-х років нашого століття рік у рік на Великдень була гойдал-ка разом із каруселею на «Куликовому полі», біля головного двірця. Сюди збиралася маса людей, а найбільше молоді.

 

Звичай гойдатися на гойдалці походить, як думають дослідники, зі сходу, де гойдалка була відома ще у стародавні часи. До слов’янських кра-їн цей звичай міг прийти з Туреччини, бо в південних слов’ян, що були під турецьким гнітом, гойдалка – найулюбленіша весняна розвага.

 

Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього звичаю була пова-жна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. А звідси: хто очиститься, той буде здоровий, а хто не очиститься – буде хворіти. У Боснії, Герцеговині, Сербії, а частково і в нас, на півдні Украї-ни, існує повір’я, що хто погойдається на гойдалці в Лазареву суботу (у нас на Великдень), той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається, у того буде боліти голова.

 

Пізніше гойдалка, як і багато інших поганських звичаїв, пристосува-лася до нових обставин і здобула християнське тлумачення. Ось яке пояс-нення цього звичаю записав Олександр Терещенко:

 

«Існує звичай чіпляти у стодолі гойдалку; і старий, і молодий повинен погойдатися на цій гойдалці, на згадку про те, що Юда повісився».

 

Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у крашанки чи писанки. Грає не тільки молодь, але й дорослі, жонаті чоловіки. Жінки й дівчата в іграх участі не беруть.

 

Найчастіше грають у «навбитки», у «котка» та в «кидка». Гра «нав-битки» полягає в тому, що один тримає в руці крашанку, носком догори, а


 


другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці, тобто по проти-лежному кінці; чия крашанка розіб’ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв.

 

У „котка” грають так: із похилого місця, із перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю краша-нкою у крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше ви-грає.

 

Гра в „кидка”. Один із партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий парт-нер стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві – виграв, а як попаде в одну або не попаде в жадну – програв.

 

Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них – крашанку; хто відгадає, під котрою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає – програв.

 

Кладуть яйце на землю. В десяти кроках від нього стоїть один із пар-тнерів, що хоче виграти яйце; йому зав’язують очі хусткою. Із зав’язаними очима він відміряє десять кроків, розв’язує очі і має дістати до яйця, не сходячи з місця. Якщо дістане – виграв, не дістане – програв.

 

Крім цих ігор у крашанки чи писанки, існує ще багато інших; ми тут назвали лише найпопулярніші з них серед населення центральної України.

 

7. Гагілки

 

„На Благовіщення й на Великдень, як дні гарні та ясні, дівки ходять кругом села і співають, а за ними ідуть маленькі діти. Вийдуть на просто-ріше сухе місце, беруть трьох малих хлопчиків (дівчаток ні), садовлять їх навкоси (трикутником), один проти одного, а тоді беруться за руки; одна заходить між дітей і виводить кривого танцю; дійде до задньої, тоді бе-руться задня з передньою за руки і вже ходять кругом ти, співають пісню:

 

 

А у кривого танцю Да не виведу конця.

 

Буде його да виводити, Йому конець да находити.

 

 

Як переспівають пісню, то всі дівчата спиняються, обертаються до ді-тей, поділяються на три частини (кожна частина стоїть кругом одного хлопця) і плескають руками над їх головами та співають: Ладки, ладки Да веребчику...

 

Як закінчать пісню, то піднімають дітей на руки і підкидають угору (кожного хлопця) кілька разів і все на руках спускають та кричать: „ту-та-та” – і так витають хлопців”.


 


Цей цікавий варіант „кривого танцю” записала Ніна Заглада в селі Старосіллі на Чернігівщині в 1928 році. Це, імовірно, був останній рік, ко-ли можна було спостерігати і записувати великодні гагілки в Наддніпрян-ській Україні.

 

У Західній Україні гагілки на Великдень „грали” дівчата ще в 1944 році. Найцікавіша з великодніх гагілок Галичини, що символізує похорон зими, називається „Коструб”. Починаючи „грати” цю гагілку, дівчата бе-руться за руки і утворюють велике коло. У середину кола заходить дівчи-на і голосно гукає:

 

- Христос Воскрес!

- Воістину Воскрес! – відповідає хор.

- Чи не бачили мого Коструба?

- Бачили, пішов у старости!

 

Після цього перегукування хор іде в коловий танець, співаючи:

 

 

Бідна моя голівонько, Нещаслива годинонько! Що я собі наробила, Чом Коструба не злюбила?

 

Приїдь, приїдь, Кострубоньку, Станем рано до шлюбоньку, Рано, рано, пораненьку, На білому камінейку.

 

Проспівавши цей текст, хор зупиняється, і дівчина знову гукає:

 

- Христос Воскрес!

- Воістину Воскрес!

 

- Чи не бачили де мого Коструба?

 

- Поїхав по квітку! – відповідає хор і знову співає „Бідна моя голіво-нько...”. Після цього діалог повторюється з відмінами: „Поїхав по напій”, „Слабий” і нарешті „Вже вмер!”. Після кожного діалогу хор співає „Бідна моя голівонько...”. Останній діалог:

 

- Христос Воскрес!

- Воістину Воскрес!

- Чи не бачили де мого Коструба?

- Вже повезли на цвинтар!

 

Хор весело співає:

 

 

Слава Тобі, Божий царю, Що мій Коструб на цвинтарю. Лежи, лежи, як колода,


 


Я молода, як ягода, І мене для тебе шкода;

 

Лежи, лежи, щоб не встав, Бо до мене інший пристав; Ніженьками затоптала, Рученьками заплескала.

 

 

Дещо відмінний варіант „Коструба” знаходимо в Якова Головацького: „Дівчата стають у хоровод, взявшись за руки; одна стає всередині, а інші співають хором:

 

 

Приїдь, приїдь, Кострубоньку! Стану з тобов до слюбоньку, На травнику – биліську І в подертім сірочиську!

 

 

Після цієї строфи дівчина, що стоїть у колі, питається: „Христос Вос-крес! Чи не виділись-те, люди, мого Кострубонька?”. Їй відповідають: „Твій Кострубонько лежить у недузі”. Тоді ця дівчина, вхопившися за го-лову, починає співати плачучим голосом:

 

«Що ж я, бідна, учинила, Кострубонька не любила!» Вслід за цим хо-

 

ровод знову співає:

«Приїдь, приїдь, Кострубоньку!» і т.д.

 

 

Після того дівчина повторює кілька разів своє питання, дістаючи від-повіді: „Твого Кострубонька голова болить, ноги болять, руки болять, твій Кострубонько вмирає”, нарешті: „Твій Кострубонько вже вмер”. Тоді дів-чина, що в центрі кола, співає й пританцьовує:

 

 

Слава тобі, Христе Боже! Коструб встати вже не може! Нехай лежить, як колода, Я молода, як ягода.

 

Фольклорист Анічков, посилаючись на Афанасьєва, подає кінцівку третього, нам не відомого варіанту „Кострубонька”. Він пише: „Щоб уча-сники гри розвеселилися, Кострубонько повинен ще схопитися і бігати та ловити дівчат; тоді хор весело співає:

 

«Ожив, ожив наш Кострубонько, Ожив, ожив наш голубонько...”


 


У звичаях наших найближчих сусідів, молдован, фігурує ідол-лялька Калаян або Траян. За тиждень до дня Святого Юрія дівчата ліплять з гли-ни опудало на зразок людини і одягають його в одяг селянина. Кладуть його у труну, а на другому тижні, у п’ятницю, вони знову збираються, за-палюють біля Калаяна свічі і „плачуть” над ним. Після цього вони хова-ють Калаяна де-небудь у глухому закутку і просять послати дощ.

 

Нашого Кострубонька і молдавського Калаяна дослідники порівню-ють з старогрецьким Адонісом. Свято на честь Адоніса греки святкували ранньої весни, у кінці лютого або на початку березня. Жінки плакали, спі-вали спеціальні пісні, били себе у груди; все це відбувалося під акомпане-мент флейти над лялькою, що зображувала померлого Адоніса. Через день Адоніс прокидався, оживав, і жінки з цього приводу раділи. Отже, святку-вання складалося з двох головних актів: сумного і веселого.

 

Згодом цей ритуал відбувався в Олександрії значно урочистіше, бо там поруч із Адонісом фігурувала Афродіта. Адоніс був коханцем Афро-діти, і вона оплакувала його смерть. Учасники цього обряду молилися, щоб Адоніс повернувся до них у наступному році. При виконанні ритуалу особливу роль відігравали „сади” Адоніса, що їх кидали у воду. Це були невеличкі горщики з квітами, хлібними культурами та городиною.

 

В образі Адоніса, як думають дослідники, учасники ритуалу оплаку-вали смерть природи в літню спеку або восени і раділи з приводу її воск-ресіння навесні. Ось як пише про це англійський етнолог, Джемі Фрезер: „Під ім’ям Озіріса, Адоніса, Томуза, Аттіса та Айоніса єгиптяни, сирійці, вавілонці, фретійці і греки уявляли собі смерть і оживання рослинності через ритуал, що був скрізь приблизно однаковий і паралелі до якого зу-стрічаються у весняних і купальських обрядах сучасного європейського селянства”.

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти