ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Поезія «У тюрмі. Зоря пророча»

Во дні занепаду і кражі,

 

І розмордованого шалу, Повстане серед вас на стражі Пророк, захисник ідеалу.

Не заховається сваволя Від всекараючого слова,

І помарніє глум неволі

 

Й неправда їхня стоголова. Дарма, що всі, як люті гади, Сичать і кидатись на нього Гуртом візьмуться серед зради – Не вбить їм речника святого! Самі, скатовані ганьбою

 

І криком нелюдської муки, Вони впадуть самі собою Серед всесвітньої розпуки.

І наближається вже буча! Цію пекельною добою Іде вже кара неминуча

Невпинно – дужою ходою. Іде пророк і, може, згуба


 


Його розіпне або спале, Та хрест його й огонь вік буде Світить красою ідеалу…

 

1908 р.

 

Така вона розхристано-погана

 

Така вона розхристано-погана, Така скривавлена й брудна, Від крові й грабежу щоденно п’яна,

 

Розгуляна, розбещена, страшна. А я ж за неї мріяв довгі літа, Любив безтямно до снаги – Була любов натхненно-сумовита Й ламала бунтом всякі береги.

 

Тепер стою немов на кладовищі – Дивлюсь, як блискають ножі І ллється кров…О ти, Найвищий! Любить її хоч трохи поможи!

 

1919 р.

 

Питання:

 

1. Дата народження і смерті Микити Шаповала (1882 – 1932).

 

2. Звідки походить назва псевдоніму письменника? (від назви села, де народився письменник).

 

3. Як називається перша збірка М.Шаповала? («Сини віри»)

 

4. Чому письменник змушений був виїхати за кордон?

 

Домашнє завдання.

 

Вивчити біографію М.Шаповала, виразно читати й аналізувати вірші; одну поезію вивчити напам’ять.

 

Література:

1. Енциклопедія Українознавства. т. 10. – Львів: НТШ. – 2000, С.3788.

 

2. Донецький вісник НТШ. т. 19 // «Микита Шаповал – видатний дер-жавний діяч, вчений, патріот». Матеріали науково-практичної конференції

з нагоди 125-річчя від дня народження. – Донецьк – НТШ, УКЦентр. –

2007. – 132 с.

 

3. Василь Терещенко. Микита Шаповал – видатний просвітитель і пе-дагог // Схід. Спеціальний випуск, вересень 2004 р. – С. 6-8.

4. Оліфіренко В.В. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства

 

// Донбас. – 1993. - №5. – С.64-68, 178-181.


 


Тестові завдання до уроку №4

 

І рівень

 

1. Роки життя і смерті М.Ю.Шаповала а) 1868 – 1937; б) 1817 – 1862; в) 1882 – 1932.

 

2. Псевдонім М.Шаповала походить від а) назви села Сріблянки; б) від назви річки; в) назви національності.

 

3. Микита Юхимович закінчив

 

а) Донецький політехнічний інститут; б) Новоглухівську лісову школу; в) Сталінський педінститут.

 

4. 1907 рік. М.Ю.Шаповал продовжує навчання а) у Харківському університеті; б) у Московському університеті; в) у Київському університеті.

 

ІІ рівень

5. Як називається перша збірка М.Ю.Шаповала?

 

6. Назвіть збірки творів М.Ю.Шаповала.

7. Визначте тему вірша «Передвеликодній герць».

 

8. Визначте ідею вірша «У тюрмі. Зоря пророча...».

 

9. Назвіть художні засоби поезії «Передвеликодній герць» М.Ю.Шаповала.

 

ІІІ рівень

10. Придумайте епіграф до творчості й життєвого шляху Микити Ша-

 

повала.

 

11. Напишіть план (складний) до твору за темою: „Місце творчості Микити Шаповала в літературі рідного краю”.


 


Урок №5

 

 

Тема: Голоси донецької діаспори:творчість В.П.Бендера.Життєвий ітворчий шлях письменника й журналіста. «Горить Чигирин» (уривки з книжки «Фронтові дороги»). Реалістичне зображення письменником Другої світової війни. Вболівання автора за потоптану війною українську землю.

 

Віталій Бендера (... - 1991)

 

Ім’я цього письменника ще й сьогодні маловідоме в Україні, проте за кордоном він відомий як редактор газети «Українські вісті» (з 1954 р.), ав-тор автобіографічних книжок зокрема про своє дитинство неподалік м. Волновахи на Донеччині та важкі роки в часи Другої світової війни. Бе-ндер – це псевдонім, а справжнього прізвища письменника ми не знаємо. Він корінний донбасівець. Чому ж така невідомість навколо його імені?

 

Частково можна знайти відповідь у книгах самого автора – Віталій Бендер «Марш молодості» (Мюнхен, 1954), «Станція Пугаловська» (То-ронто, 1984), і «Фронтові дороги» (Торонто – Нью-Йорк, 1987). Із цих книг ми дізнаємося про причини трагедії як самого Бендера, так і інших українців, які пережили події Другої світової війни (Радянський Союз і Німеччина). Власна держава не могла захистити українців.

 

На фронтах війни Віталій був із самого початку. Перший раз потра-пив у полон, але йому вдалося втекти. Потім вдруге потрапив у полон, пе-режив голод, жахливі умови концтабору. Пізніше про це напише у книзі «Фронтові дороги»: «…Німецький полон був найтяжчим періодом всього мого життя…» Віталій прийшов до висновку, що тільки зі зброєю в руках є шанс вижити і людині, і народу, державі. Вступив у лави дивізії «Гали-чина», яка формувалася з українських добровольців у складі німецької ар-мії і воювала з Радянським Союзом. Метою цього військового об’єднання було утворення українських збройних сил для боротьби за незалежність України як з німецькою, так і з радянською владою.

 

Дивізія «Галичина» виникла в кінці 1943 року. На боці німців воюва-ли військові формування з росіян (армія генерала Власова), французів, італійців, чехів та представників інших народів. Так що українські війсь-кові формування не були виключенням.

 

Віталій Бендер потрапив до дивізії «Галичина» в кінці 1944 року, піс-ля бою під Бродами Львівської області з радянськими військами. Після ці-єї битви потрапило в полон близько 7 тисяч воїнів Української дивізії, а залишки одинадцятитисячної частини прорвалися на захід…Воїнам важко було розібратися в тих ситуаціях, у яких вони опинилися, але всі вони за-хищали Україну.

 

Читаючи «Фронтові дороги», ми здогадуємось, що письменник за по-


 


ходженням є донбасівцем, бо він з великим піднесенням описує зустріч зі звільненим від фашистів Святогірськом (нині Слов’яногірськом), описує містечко Вишнівськ, що знаходиться за 200 кілометрів від станції Свято-гірської (нарис «Ірина»).

 

У першій повісті «Марш молодості», яка була надрукована в Мюнхе-ні (Німеччина) в 1954 році, В.Бендер розповідає про долю вояків дивізії «Галичина». Це автобіографічний твір.

 

Події повісті розгортаються у березні-травні 1945 року. Дійовими особами є командир окремої спеціальної сотні Сіроштан, його заступник хорунжий Чиговський, медсестра Надія та ще півтори сотні вояків, які охороняли від партизанів Тіто міст через річку Муру на півдні Австрії. Усі вояки-дивізійники мріяли про незалежну Україну.

 

Як приклад творчості Віталія Бендера, наведемо уривок з повісті “Фронтові дороги” - “Горить Чигирин”.

 

„ФРОНТОВІ ДОРОГИ"

(уривки з повісті)

 

Горить Чигирин

 

 

Долаючи не дуже сильний опір німців, фронтові частини підійшли до Дніпра і полк знову опинився в передовому ешелоні. В окремих місцях штурмування Славути почалося що в середині жовтня і, якщо пам’ять ме-не не зраджує, радянським військам найскорше вдалося перетнути його біля Дніпропетровська. А нам випало долати цю ріку трохи вище Кремен-чука під кінець жовтня. А в нижній течії, ближче до Чорного моря, радян-ські війська перейшли на західний берег щойно весною 1944 року.

 

Майже вдосвіта радянські гармати почали інтенсивно молотити пра-вий берег, провіщаючи, що невдовзі дніпровські хвилі зачервоніють від крові. Сотні й сотні гармат, чисельні «катюші» й мінометні з’єднання скреготіли злобою, шпурляючи через Дніпро потоки гарячого металу. Клекотіла й вібрувала земля і вирував Дніпро від безнастанних вибухів німецьких і наших стрілен. А опісля «Лаги». «Іли», «Яки», навіть «куку-рузники» трамбували правий берег ніби ціпом й клювали його серійними налетами.

 

Ще били гармати, а на воду вже впали дерев’яні й понтонні човни та безліч «плавків». Поволі долаючи течію, вони віддалялись до середини рі-ки, а над ними в обидва керунки шурхотіли й шипіли, як ненажерливі змії, ракети, стрільна й міни.

 

Після такого довгого й сконцентрованого ціпування німецьких стано-вищ здавалося, що там і комар не вцілів, не то що людина. Якби ж німці


 


були люди як люди! На той час вони, мабуть, жаліли, що нарекли себе надлюдьми, хоча того жовтневого ранку біля Кременчука їм напевно було не соромно за такі претензії – вони справді відбивалися, як надлюди. Вони уміли швидко й організовано відійти. Але коли вже вирішували дати бій, то потиснути їх з позицій можна було лише ріками крові.

 

Вони зустріли наші форсування таким суцільним і нищівним .вогнем, що ніби ніякої артпідготовки з нашого боку не було. Сотні їхніх кулеме-тів, які не татакали ліниво, як наші «максими», а сичали, як змії, вистрі-люючи по тисячу куль на хвилину, безліч мінометів і навіть зенітні гарма-ти нахилилися доземно – і тріски від човнів та кусні людського тіла зліта-ли з поверхні Дніпра до неба і плавно спадали| на зеленкувату воду.

 

Скільки ж тоді лягло «чорносорочників», українських дядьків, багато з яких у війську ніколи не були! Розкидавши руки навзнак, пливли вони швидко течією на південь, востаннє вслухалися в клекіт відкритих поро-гів і спливали в Чорне море. Як тут не пасувало давнє зітхання Миколи Гоголя: «Чуден Днєпр прі тіхой пагодє...»

 

Невеликим гуртам щасливців таки вдалося захопити «п’ятачок» землі на правому березі, але навести міст не вдавалося. Запеклий бій тривав і вночі, протягом якої ріку таки перекрили понтонами, по яких заспішили «тридцятьчвірки» – танк «Т-34». Щойно наступного дня німців відтисну-ли від Дніпра і переправа почалася на ширшу скалю.

 

Громи почали дещо втихати. Дніпро залишився позаду. І хоч спереду нас чекали нові форсування, ніхто і не думав про завтра. Ще довго ми оглядались на Дніпро, не ховаючи страху. Десь далеко спереду текли Буг, Дністер, Прут. Але Дніпру вони не рівня, особливо Дніпру в огні.

 

Хоч і дуже повільно, але день за днем посуваємося на захід. Одного дня надвечір зупиняємося в селі, що дотліває від пожеж. Смердить горі-лим деревом, плачуть біля згарищ жінки. Викопавши мінометні окопи, падаємо на суху землю, спочиваємо, а десь не дуже далеко на північний захід від нас щось палає – на темному небі витанцьовують червоні плями.

 

– Кажеться, Чігрін гаріт, – байдуже інформує молодший лейтенант, родом з Уралу.

 

А ми, захекані, лежимо й не реагуємо. Горить, то хай горить. Але один боєць підводиться. Я знаю його, Скляренко, дещо старий, перед вій-ною вчителював у середній школі.

 

– Хлопці, Чигирин горить, – повторює він, і в його голосі вчувається хвилювання.

 

І я зриваюся, рівняюся з учителем, разом ми вдивляємося в червону заграву. Чигирин, Суботів, Умань, Бар – ці назви запали в мою пам’ять з поем Шевченка ще в дитинстві.


 


Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали, Якби подивились на той Чигирин, Заплакали б гірко..

 

 

Веду очима по лежачих бійцях, приблизно кожний п’ятий з яких є українець. Чигирин для молодшого лейтенанта з Уралу –- нуль без палич-ки, ще одне містечко чи там село, і більш нічого. Але невже з оцих захе-каних українців ніхто раніше не чув про Чигирин? Невже лише до вчителя й до мене пробився .цей випадковий відгук історії? Невже ніхто з оцих молодих хлопців і дядьків не читав Шевченка?

 

Не може бути. І думки побігли назад, в дитинство. Коли я приніс «Кобзар» від діда Серафима десь в 1929 році, то до нас стали приходити багато ближчих і дальших сусідів з вулиці «пожичити Шевченка». Той «Кобзар» зачитали до того, що почали випадати сторінки й кришитися ку-ти. На сторінках з’явилося повно плям з вишень, помідорів, жиру, кави чи чаю. І все це були прості городяни, більшість з яких заледве могла читати.

 

А молодші покоління знали про Шевченка ще більше, бо Тарас не ви-бував з шкільних читанок та хрестоматій. То чим же це пояснити, що «Чи-гирин горить», а серед синів цієї землі ні дрібки цікавості? Це ж Чигирин! А вниз по Дніпру, дещо на південь – П’ятихатки, а біля них Жовті Води. Це ж тут, у цьому степу стугоніли копита козацьких полків, це ж тут зби-вали куряву гетьманські гінці, це ж тут козацьке воїнство громило коро-лівські війська, це ж тут над головами гетьманів здіймалася булава і все втихало, щоб вислухати їхні кличі й напучення! Це ж тут хазяйнували на-ші пра-пра-пра-діди, згідливо косячись на «москаля і ляха»! А тепер ось горить Чигирин і нікому до того ніякого діла!

 

Ця тупа байдужість, мабуть, дуже опікала душу вчителя. Ні він, ні я не перемовились і словом, але безмовний діалог між нами відбувся, бо він тепло поляскав мене по плечу і, може, й зрадів, що хоч в одного з зелених нащадків ще жевріє пам’ять. А до мене й справді линуло відлуння давніх літ, хоч, зрозуміло, в ту пору я не мав поняття, як те відлуння осмислити і чи потрібно його роздмухувати.

 

Повертаючись до свого окопу й переступаючи через тіла земляків, я намагався в думках пояснити їхню нехіть тим, що вони вже так вимучені, так спустошені, що якщо й знали щось про Чигирин, то в їхніх помислах він скорше асоціювався з бажанням взяти його без великих втрат, ніж з Тарасовою тугою за тим періодом, коли «запорожці на Вкраїні вміли па-нувати».

 

Два чи три дні пізніше весь полк затруївся консервами. Несамовиті блювоти і гостра форма дизентерії. Весь склад зразу зліг. Почалася була паніка, бо закружляли чутки, що це – холера. Висока температура, постій-


 


не лящання в голові, блювоти й дизентерія – всі бійці й командири поро-билися як тіні протягом кількох днів. Кільканадцять бійців померли. Та невже холера? На отакій війні, в зажерливому перехресті куль і стрілен уціліти протягом майже двох з половиною років і вкінці померти від холе-ри! Не від кулі, а від хвороби! Чи ж не жарт долі? Всіх нас вивезли до медсанбатів, але там не було потрібних ліків. Лікарі заспокоювали нас, що ніякої холери нема, що все це звичайне затруєння від зіпсованих консер-вів. Хтось викрикнув жартома чи серйозно, що американці хочуть нас ви-душити, бо консерви походили із США.

 

– Ні, – відповідали лікарі. – Американці давали нам мільйони й міль-йони банок м'ясних консервів і ніякої пошести ніде не було. Деколи трап-ляється, що зіпсута машина зшиває банки неправильно, до них проника-ють зовні бактерії і тоді ось такі неприємності. Таке трапляється й з кон-сервами радянського виробу...

 

В листопаді найбільш знесилених перевезли назад за Дніпро до ева-кошпиталів. Холодно, брудно, одноманітні харчі, та й тих недостатньо – цього разу ніякої втіхи від шпиталю, ніякого порівняння з розкошами в Міллерово.

 

Кінець екскурсії

 

 

І покотились ми, покотились, як розігнане колесо з вигірка. Наша ро-та втікала зигзагом – то на південь, то на схід, тоді знову на південь. Ні-якого фронту не існувало. Німці гнали поперед себе мішанину військ, бі-льшість яких розгубила все: зброю, командирів і дисципліну. Це вже не було військо, а занархізована маса, яка тільки й дбала про те, щоб втекти подалі від ворога, заїхати в якийсь склад, самовільно набрати товарів і ха-рчу, а потім далі на схід.

 

Властиво, не було ні фронту, ні запілля (Авт. - тилу). Скільки ми не їхали, в які села й містечка не заїжджали, ніякої влади ніде не застали. Ні комендатур, ні сільрад, ні партійних комітетів – все зникло, щезло, випа-рувалось. Люди розбивали колгоспні комори, державні склади, якщо їх не встигли спалити, розбирали все до нитки. Якщо колгоспну скотину не встигли евакуювати, її ділили між собою селяни.

 

Відчуття було таке, що не за горою – кінець. Навоювалися. Що де ро-билося – ніхто нічого не знав, в ті дні не бачив я ані газет, ані не чув яки-хось радіовісток. Та й що могли вдіяти газети, коли власними очима ба-чив, що довкола все валилося.

 

Для нас, солдатів, війна раптово перетворилася в екскурсію. Женемо з усіх сил на схід, до Каспійського моря. Але насамперед загостили на Ку-банській землі. А земля кубанська – це направду ріки молока й меду. На-


 


віть під радянською владою на ній збереглося багато з колишніх розкошів: впорядковані станиці, доглянуті садиби з безліччю хлівів, скотини й птиці й обов’язковими садами, де дозрівали персики, цитрини й останніми со-ками наливалися яблука. А для бійців-українців ще й мила несподіванка – люди там, особливо в станицях, розмовляли чудовою українською мовою. Лунали українські пісні й мелодії, молодиці наряджалися в чудові строї, які на той час на Україні міг хіба побачити на сцені. Край, колись заселе-ний запорізькими козаками, зберіг прадавні звичаї й ритуали багато кра-ще, ніж корінні українські землі. Українська мова тут була чистішою, ніж навіть в Полтаві.

 

Військо Кубанське, так як і Донське, теж втішалося пільгами за цар-ських часів і теж жило під самоуправою. Як і для донців, для кубанців кінь був найвірнішим товаришем. Але в додачу, кубанці утримували кіль-ка піших полків, так званих пластунських, які уміли підкрадатися повзма прямо до ворожих становищ. Всі кубанські полки, кавалерійські й піші, теж вважалися елітарними частинами.

 

Правда, від давнього запорозького строю – жупанів і шароварів – у них майже нічого не лишилося. На їхній одежі уже сильно позначився вплив сусідніх горців, в яких вони позичили широкі смушкові шапки-кубанки («одна вівця на шапку», як з посміхом інформували нас старі ко-заки), черкески і верхові бурки, що вкривали не тільки плечі верхівця, а й тулуб всього коня аж до хвоста. В багатьох хатах на стінах висіли нама-льовані портрети предків, перших поселенців, так як вони виглядали в ті часи: шикарні вуса коромислом, оселедець, бандура чи кобза на колінах і люлька в устах.

 

Кубанські жінки охоче пекли для нас хліб з припасеного нами борош-на, варили смачні страви з овечого м’яса, бо овець в степу було повно – хмари евакуйованих і покинутих тварин блукали без ніякого догляду. Бери, ріж, насолоджуйся. Мабуть, ніколи раніше ми так добре не їли й не пили. Щодня свіже м’ясо, хліб з маслом, молоко, солодощі, прихопили ми на складах і кілька скринь горілки та вин. Як ночівля в станиці, так і бенкет. Гриміла музика, хвацько витанцьовували «гопака» бідові кубанські жінки. Підпивши, Стручко ставав на стілець і об’являв веселому товариству:

 

– У нас січас нова тактика. Щоб не попасти в окруженіє, ми должни бігти так, щоб не дати немцю возможності нас наздогнать!..

 

Регіт, оплески. Серед кубанців прихильність до німців була ще пока-знішою, ніж на Дону.

 

– Куди вас, хлопці, несе? Моря Каспійського не бачили? Залишайтеся тут, дивіться, скільки тут дівчат-красунь, заживемо по-людськи!

 

Доводилося замислюватися. Виглядало, що війна ось-ось скінчиться. Німець, мабуть, стане на Каспійському морі, на Волзі, а може й на Уралі, і


 


скаже: до цієї лінії все, що ми захопили, наше, а ви там промишляйте в тайзі, влаштовуйтесь як можете. То чи не краще залишитися тут, поверну-тися додому і, принаймні, страждати чи розкошувати в своїх рідних сто-ронах, а не десь за Волгою?

 

Пару разів я був на грані рішального кроку, але кожного разу на пам’ять наверталася минула осінь і короткотривалий полон, і нога, вже пі-днята, щоб переступити рубікон, опускалася на попереднє місце. Відступ продовжувався. Не війна, а «малина». Єдиною неприємністю були налети німецької авіації. Від ворожих літаків просто не було рятунку. Вже й на бічних дорогах не було від них сховку. Але, як кажуть, Бог милував.

 

Наступив вересень. Із сходу війнуло першими холодами. Тепер капі-тан Сазонов дбав лише про одно: прибути на переформувальний пункт ра-зом із своїми людьми, машинами й зброєю. Уже це одне не тільки б реабі-літувало його в очах властей, а й піднімало б на кілька голів вище тих ко-мандирів, які чимчикували на схід без нічого, розгубивши техніку, людей і зброю. Тим ще й відповідати доведеться, не одному – власною головою. Взагалі ж, при загальній паніці рядовому солдату найкраще, бо одного втікача можна розстріляти на пострах іншим. Коли ж втікає армія чи група армій, то стріляти всіх підряд не будуть. В таких випадках найгірше ко-мандирам, а особливо генералам, тоді вся відповідальність падає на них.

 

Почали ми очунюватися аж під Ставрополем. Не знати у висліді чого (Авт. - внаслідок чого), але в дальших населених пунктах місцева влада стала помітнішою, діяли комендатури, частіше стали і на очі попадатися енкаведівські війська, які, проте, не чіпали здеморалізовану вояччину, пропускали далі на схід. Згодом на дорогах ми почали зустрічати свіжі ча-стини – піхота, артилерія, цілі колони «катюш» організованим маршем поспішали назустріч ворогові. Ясно, нашій приємній «екскурсії» невдовзі мав прийти кінець.

 

Недалеко від Крячовки чи Грачовки комендантські війська й особливі відділи вправно й ефективно розсортували рештки розпилених формацій: піхота на цю дорогу, артилерія – он туди, міномети в цей керунок, кулеме-тні частини – ось тут. На вказаному місці залишили машини і всю зброю, дозволено було взяти з собою лише персональні торби чи наплечники (Авт. - рюкзаки). Там ми розпрощалися з Сазоновим, якого, як і всіх інших офі-церів, скерували на командирський пункт. А політрука з нами не було. Піс-ля Глибокої він пересів в машину іншої роти, щоб пару годин побалакати із своїм другом чи земляком, та й «пропав», коли полк пішов в розтіч.

 

Капітан Сазонов виявився надзвичайно порядним командиром. Бійців направду жалів, захищав як міг. Пару разів, коли нас ледве не зацупили для скоропоспішних оборонних заходів, щоб стримати ворога, він бився за нас, як чайка за чаєнят, репетуючи, що ми належимо до окремої формації


 


та що всі бійці й сержанти під його командою «є спеціалісти високої мар-ки», розкидатися якими було б злочином. І домігся свого, тим рятуючи нас і себе самого.

 

Всякими видами транспорту й пішки під кінець жовтня ми прибули в Астрахань в середині жовтня. Там формувалися нові дивізії для Південно-го фронту і там ми дістали призначення до нових частин.

 

На наших широтах фронт устабілізувався в Калмицькому степу, десь кілометрів сто від Астрахані. Війні минало півтора року від дня її «наро-дження», а моїй військовій службі й блуканням – 15 місяців. Виглядало, що з незрозумілих міркувань фортуна взяла мене під свій охоронний перст, бо з тих, що почали війну разом зі мною, в живих і здорових на ту пору залишалося не так і багато.

 

Упали сніги. Вдруге зима вдалася несамовито холодною.

 

Питання:

1. Чому назва саме така - “Горить Чигирин”? Доведіть це текстом.

 

2. У чому виявляється біль автора за свою землю? Чи не здається вам, що письменник сам є учасником подій? Якими рядками з повісті це можна підтвердити?

 

3. Чи маємо в повісті опис нашої місцевості, Донеччини? Знайдіть це місце (на початку твору).

 

Домашнє завдання:

 

1. Прочитайте уривок із повісті “Горить Чигирин”. 2. Підготуйте від-повіді на тестові завдання.

 

Література:

 

1. Оліфіренко В.В.Уроки правди і добра. Джерела рідного краю// Донбас. – 1995. – Спецвипуск. – С.110-128.

2. Енциклопедія Українознавства. т.9. Львів: НТШ. – 2000. С. 3447.


 

 


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти