ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Ліна Костенко – Гінець до гетьмана

Розділ IV

Тим часом гінець доганяє світання
і клаптями ночі доточує дні.
І кожна хвилина, здається, – остання,
і крихта надії кричить йому: “Ні!”
О скільки нам, Боже, ти степу одміряв!
Долини і кручі, – якби навпростець!
Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів…
– Невже я не встигну? Невже це кінець?!
У Києві – пекло. У Хвастові – чорно.
Кипить і клекоче усе за Дніпром.
Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.
Який він повільний, цей клятий пором!
В полях Подніпров’я, од крові обдутих,
де завжди хтось цілить тобі межи пліч,
коня поміняти в козацьких радутах
і мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!
Скрадатись, як звір, у корчах побережних,
задихану втому звіряти лісам.
Я зроду ненадидів тих, обережних.
Сьогодні, тепер, обережний і сам.
Уперше в житті, за весь вік, за це літо,
уперше в роду, де не знали страху,
я вижити мушу, я мушу вціліти,
я мушу об’їхати смерть на шляху.
Прости мені, земле, простіть мені, трави!
Не дбав я про славу, не дбав про майно, –
я мушу вернутись живий до Полтави,
а там хоч і вмерти, мені все одно.
Неси мене, коню…

коли б хоч не пізно…

Шляхи перекриті… і варта не спить…
Якщо я впаду, –

неврятована пісня,

задушена пісня в петлі захрипить!

Над Білою Церквою смуга багряна,
і змилені коні аж лука стають.
Усі до Богдана і всі од Богдана –
із тьми виростають і в тьмі розтають.
Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.
Чи в таборі гетьман? – якби хоч знаття.
Тут, може, ідеться про долю країни! –
а я про чиєсь там одненьке життя!

…Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.
Троє старшин – у рубцях, у кривавому клоччі –
прямо із бою – говорили про бій на Дніпрі.
Писар Виговський сидів над листами поточними.
Кожної миті хитнутись могли терези.
Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.
Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи.
Табір не спав, готовий піднятись щомиті.
Іскра ввійшов – шатро вже було без дверей,
світло свічок у трійчатих шандалах із міді
тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.
Змовкли старшини, і стихли справи поточні.
Хитрі посли переставили вуха словам.
Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
– Полк у дорозі! – з порога сказав Іван.

– Іскро, Іване, –

Хмельницький підвівся з-за столу. –

Дяка Полтаві, прислала такого гінця.
Щось мало статись, твоєї печалі достойне? –
Іскра промовив: – Полтава карає співця. –
Вислухав гетьман. Спитав про підстави й причини.
Джурі звелів подбати про гостя як слід.
– Зміниш коня. І хоч трохи хай відпочине. –
Раптом замовк. І великою тугою зблід.

Посли устали з липової лави.
Блигомий світ – в Рокитне із Полтави.
Буває ближче з іншої країни,
ніж тут – на Україну з України.
Виговський вийшов, причинивши двері.
Сто різних справ кричало на папері.
Іван устав і вийшов вслід за джурою.
Стояли лави в килимах порожні,
фотель німецький з набивною шкурою,
залізом ковані шкатунки подорожні.
І, обхопивши голову руками,
сидів Хмельницький у тому шатрі…
та образ Спаса, вибитий на камені…
та те перо в тому каламарі…

…Про що він думав, сам на сам з собою,
опівночі, напередодні бою?
Який душа несла його тягар,
про що тоді він радився із Богом? –
те знає лиш перо і каламар,
де срібний лев боровся з однорогом.

Накинувши на плечі чорну ферязь,
Гелену, може, згадував найбільш,
і власне горе, пережите ще раз,
зробило душу зрячою на біль.

Чи згадував Гордія Чурая,
оті шляхи до слави найкоротші,
де перемога, з горя нічия,
дивилась мертвим в незакриті очі.
А він, тоді ще писар войськовий,
підписував ту прокляту угоду.

…Недогарок згасивши восковий,
він, може, знову думав про свободу?
Що якось так складається воно,
роки ідуть, свобода ледве дише,
що наче ж і не писар він давно,
а знов угоду прокляту підпише.

Чи думав про Марусині пісні,
такі по Україні голосні,
що й сам не раз в поході їх співав,
і дивував, безмірно дивував, –
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
Вона хоч кари легшої просила?
Чурай був теж гаряча голова.

…Чи думав про ту голову відтяту,
поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: “Тату!” –
і перейшов той стогін у пісні.

Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,
Чурай Марусю, у такій неславі,
Чурай Марусю, у такій ганьбі! –
до зашморгу вестимуть у юрбі.
І не здригнеться наш пісенний край…
І море гнівом не хлюпне на сушу…
І попелом розвіяний Чурай
безсмертним болем дивиться у душу…

Тим часом кінь іржав біля шатра.
Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,
Богдан подав наказ гетьманський свій –
уже печаттю скріплений сувій.

***

Ліна Костенко – Страта

Розділ V

Світає, Господи, світає…
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, Діво Пресвятая,
це ти так плакала вночі?

Якісь он квіти, сині-сині,
на голу цеглу повились.
Спиває ранок по росині,
як в нас під хатою колись.

Тюремник виповз на прогулянку.
Проходить варта по двору.
Як швидко ніч оця прогулькнула!
Сьогодні вранці я умру.

Печаль осиплеться, як маки.
Заорють місце орачі.
Лиш десь на хуторі собаки
ще довго витимуть вночі.

Душа у безвісті полине,
очима зорі проведуть.
Чи хоч пучечок той калини
мені на груди покладуть?

…Одмучилась. Одгостювала
на цей неправедній землі.
І одспівала… одспівала!..
Ще одхрипіти у петлі, –

і все. І досить. Засинаєш.
Така непам’ять огорта…
А що, тепер, Марусю, знаєш,
що значить в світі самота?

Ніхто до тебе не озветься,
хоч би й покликала кого.
Лише об стіни обіб’ється
луна од голосу твого.

Лише цеглина до цеглини
та дві худенькі бадилини,
віконце з виямком низьким.
Хоч би хоч голос чий долинув!
Хоч би хоч попрощатися із ким!

Якісь були ж і подруги у мене,
і хтось таки ж співав мої пісні…
І тільки груша листя ще зелене
чомусь хитнула раптом при стіні.

За мур вхопились рученята.
Зійшли над муром оченята!

Блакитні, карі, чорні, сірі.
Я заніміла з того дива.
А діти грушу так обсіли,
мов груша ними і вродила.

Очиці сяють, подих затамовано.
Тріщить гілляка, хтось аж полетів.
– Ти бачиш?
– Де?
– Не видно.
– Отамо вона!
– Ти справді відьма? Там нема чортів?
– Послухай, відьмо, а лови-но грушу!
– А де ти спиш? А їсти там дають?
– Ховайся, відьмо! Йдуть по твою душу!
Уже підходять, на поріг стають!

Оце і все з людьми моє прощання –
ці діти, діти, цей ласкавий рій.
Спасибі вам за дерево пізнання –
оце єдине, де безсилий змій.

…Бряжчить залізо. З кам’яної пітьми
хтось тишину вигупує чобітьми.
І входить смерть. Вона в людській подобі.
“Не ридай мене, мати, зрящи во гробі!
Не ридай мене, мати, зрящи во гробі…”

Біля воріт юрмилися цікаві.
Чого вже там ті люди не верзуть?
Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві:
– Везуть Марусю, людоньки, везуть! –

Везуть Марусю за далекі гони,
за сиве море тої ковили.
Уже голів судейських макогони
в степу на вітрі мідно загули.
Вже п’яний Дзизь ведмежу губу кривить,
все поводи натягує: – Гаття! –
А там в степу…

а там в степу, як привид,

стоять оті ворота в небуття.

Все суне в степ, хто пішки, хто на возі.
Отаман Гук дивується:

– Куди?!

Вам, люди, що, зі смертю по дорозі,
що ви претеся гірше череди?

Що їх веде – і доброго, і злого?
Де є та грань – хто люди, хто юрма?
Людей у брамі стримує залога.
От добре хоч, що полку вже нема.
Бо як би їм на все оце дивитись
і проти кого вихопить шаблі?
Та краще вже самому задавитись,
ніж дівчину побачити в петлі!

Лесько Черкес, той мало що не плаче.
Є в нього кінь і шабля є крива.
Пушкар сказав: – Залишишся, козаче,
Тут теж потрібна шабля й голова.

А що зміркуєш тою головою?
Сторожа, судді, війт, – не підступи.
Оце б схопити дівчину живою –
та й мчати, мчати, мчати у степи!

А люди йдуть…

І що їм тут цікавого?

О Господи, спаси нас од лукавого!
Кортить смертельне?..

А кортить, мабуть.

Самі не знають, а таки ідуть.

І піп з хрестом попереду… Це схоже
на хресний хід…

До шибениці?! Боже!

Везуть людину чи від неї тінь?
Усіх Скорбящих Радості. Амінь.

Читає піп з Євангелія. Млосно.
По самий обрій стелеться трава.
І так самотньо, так безодголосно
кричить в степу десь чайка степова…

А тут ще вітер, небо теж якесь,
земля до ніг півпуда налипає.
А тут ще всіх за петельки хапає
отой на правду вражений Черкес.
Питає:

– Люди! Був же такий звичай? –

коли вели на страту козака,
виходить дівка, вкутавши обличчя,
що він не бачить навіть і яка,
і каже:

– От що, я з ним поберуся!

І віддавали ж смертника таки.
А що, як я врятую так Марусю?!
– То ти ж не дівка, тут же навпаки.

В якій же ти їм з’явишся подобі?
І що їм скажеш? Ні, не віддадуть.
“…Настане час, і сущії у гробі
почують глас Христа і ізидуть…”

Піп дочитав. І знову рушили.
Пройшли версти вже півтори.
Вже десь далеко поза грушами
лишились ближні хутори.

І цвинтар той, де над гробками
високе небо тише тче,
і ті хрести із рушниками,
як у сватів – через плече.

Похід спинився. Свіжа стружка
губила кучері в полин.
Якась полтавська чепурушка
вперед пропхалася з малим.

Стояв поміст. Рябі отари
далеко паслись на горбі.
Гойдався зашморг.

Бігли хмари.

Хтось перемовився в юрбі:

– Люди! Хто привів сюди дитину?!
– Та воно ж маленьке, ще не розуміє.
– То й чукикайте його дома,
чого ж ви його привели сюди?

– Пропустіть матір, хай стане ближче.
Хто-хто, а вона заслужила.
– Перехрестіться, яку матір?!
– Та Грицькову.
– А-а-а, Грицькову.

– Марусину ж не випустили з міста.
Вона ж така вже там, напівжива.
Там біля неї жінка Шибилиста,
Ящиха теж лишилась, Кошова.

І прокотилось натовпом строкатим:
“Ведуть!”

Тітки – біліші наміток.

Проноза швець шепочеться із катом,
щоб потім дав мотузочки шматок.

Замовкли всі,

ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми, сусідки Вишняка:
– Диви яка, іде і не спіткнеться!
– Іде під зашморг, а диви яка!

– На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?

– А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, – а так би й поклонивсь.

– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,
все б тільки очі й витріщав на вроду, –
сказала жінка з усміхом терпким. –
Знімати шапку?! Себто перед ким?

Перед цією? Себто отакою,
що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
– Побійся Бога, вона йде на смерть!

…Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу, була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
коли вона цілує образок, –
на тій високій шиї лебединій
того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав,
заніс мішок, узявшись за краї, –
чи щоб вона не бачила нічого,
чи так нестерпно бачити її!

А он стоять особи урядові,
щоб тут же й смерть засвідчити судові.

О Господи, прости нам цю ганьбу!..
І раптом вершник врізався в юрбу.

Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.
Папером вершник у руці стрясав:
– Спиніться!

Гетьман вас уповновластив

читати вголос цей універсал!

– Іване! Брате! Як ти встиг?! –
кричав Лесько і тряс його за груди.
Суддя стояв ні в сих ні в тих.

І раптом вголос заридали люди.

Ще не вляглось ридання те кругом,
не встиг Іван ще й повід передати,
а Шибилист вже цьвохнув батогом –
хутчій в Полтаву! – матері сказати.

Горбань помацав гетьманську печать.
Суддя подержав, передав бурмистру.
Кат метушиться, люди щось кричать.
Дивитись страшно на Івана Іскру.

Отаман Гук, ступивши на два кроки,
ревнув з помосту поверх всіх голів:
– Наш гетьман, властію високий,
такий наказ читати повелів!

“Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,
іж у Полтаві скоївся той гріх,
що смертю має буть покараний.

Натомість

ми цим писанням ознаймуєм всіх:
В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль,
і так погребів більше, ніж весіль.
То чи ж воно нам буде до пуття –
пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна ув одному:
вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні – як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні, –
що помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?

Про наші битви – на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, –
та це ж не що, а пісню задушить!”

Отаман Гук, помовчавши (повіка
йому сіпнулась), далі прочитав, –
такий потужний голос в чоловіка,
либонь, хватило б і на п’ять Полтав:

– “За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп’ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола, –
не вистачало б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустивши дівчину негайно
і скасувати вирока того.
А суддям я таку даю нагану:
щоб наперед без відома мого
не важились на страти самочинні,
передовсім освідчили мене
про кожну страту по такій причину,
що смерть повсюди, а життя одне”.

Універсал прочитано публічно,
щоб справу тую уморить навічно.

Оскільки ж трохи не дійшло до страти
і смерть свою вона пережила,
то впрод не вільно пересуддя брати,
бо вже вона покарана була.

…Гойдався зашморг, вже він не потрібний.
Юрмились люди, добра новина.
Сміявся тесля, головою срібний,
що не згодиться тут його труна.

Підбіг Іван –

і в розмах свого зросту

збив ту драбинку смертницьку з помосту.
Якісь жінки вже бігли до Марусі.
Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.
Вона стояла, мов застигла в русі, –
уже по той бік сонця і життя.

– Такого ще не чувано ніде.
Її пустили, а вона не йде!
– А може, помішалася? Іване!
Мо’, хоч тебе послуха? Підійди! –
…Вона стояла. І над головами
уже пливли осінні холоди.
І не було ні радості, ні чуда.
Лиш тихий розпач: вмерти не дали.
Їй говорили, а вона не чула.
І тільки коли матір підвели,
вона відразу наче спам’яталась,
і одхитнулась від того стовпа,
і якось наче здалеку верталась,
чогось вперед руками, як сліпа.

Іще бліда, іще мов крейда біла,
а наче й усміхалась, лебеділа:
– От бачте, мамо, все і обійшлося. –
І цілувала матері волосся.

Ліна Костенко – Проща

Розділ VI.

…Чьвяхкотіла земля у старих постолах,
похилилися верби в осінному шматті.
Повезли мою матір на білих волах,
неоплакану матір, неоплакану матір.

Спочивай, моя мамо, там легше тобі.
Там ніхто не завдасть невигойної муки.
Я ішла за тобою одна у юрбі.
От і всі твої, мамо, і діти, і внуки.

Анікого, нікого нема на землі,
ні єдиної гілочки нашого роду!
Лиш опудало, мамо, в старому брилі
стереже самоту в лобузинні городу.

Я й сама вже не знаю, жива я чи ні.
Тільки знаю одне – що, склепівши повіки,
пропливла моя мати у тому човні
та й втонула у землю, втонула навіки.

Добрела я додому тоді звідтіля.
Та й ношу її смерть у душі, як провину.
Все ввижається: чорна осіння земля
глухо гупає, мамо, об твою домовину…

…Недовго мати щось тоді й прожевріла,
щось після того тижнів півтора.
Кленочками червоними й рожевими
її на той світ осінь провела.

І одридали в небі журавлі
мені людину в світі найдорожчу.
Отой горбочок свіжої землі
поцілувала. Та й пішла на прощу.

…Учора вмилась в річці Полузір’є.
Дивилась в небо – пролітає птах.
Така безмежність і таке безмір’я!
Мій біль в мені. А я у цих степах.

Легенький вітер трави хилитає.
Пасе корову тітка на межі.
Ніхто мене нічого не питає.
Я всім чужа, і всі мені чужі.

Іду. Бреду. Захочу, то й спочину.
Розбиті ноги остуджу в росі.
Ніхто мені не дивиться у спину.
Я йду. Людина. Я така, як всі.

Ще поки тепло, заночую в лузі.
А там хтось впустить, перебуду ніч.
В хатах щебечуть діти голопузі.
Чомусь як гляну – однімає річ.

Щось надломилось в голосі тремкому.
Дорога, степ – усе як в тумані.
Он ще прочани. І, мабуть, нікому
немає гірше в світі, як мені.

…Учора хтось жалів мене: причинна.
Така тепер я чорна і худа,
така хистка тепер моя хода.
Вбираю світ порожніми очима.

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви черлені і жовтогарячі,
ці щедрі сади у багряному листі! –
а люди бредуть і бредуть, як незрячі.

Шуліка з неба видивляє мишу.
Горять на сонці грона горобин.
Сіріє степ. Сорока бриє тишу.
Прочани хліб виймають із торбин.
А дика чайка б’ється об дорогу.
Мандрівний дяк обідає на пні.
– Чого кульгаєш?

– Пробуртила ногу.

– То сядь спочинь.

– А ніколи мені.

– От і мені все ніколи та й ніколи.
Хоч як біжи, а все у довжину.
То я й не кваплюсь.

Вмерти завжди встигну.

А часу все одне не дожену.

– Чи Київ ще далеко? – Та не дуже.
Варшава далі, – усміхнувся дяк.
Сидить і палку мені струже.
Такий старий, небритий, як будяк.

– То це на прощу вибралася ти?
Це треба шмат дороги попойти.
Ще будуть села, будуть города.
А втім, нічого. Ти ще ж молода.

Але чогось така вже, як обвуглена.
Якась така, мов знята із хреста.
Тут, – каже, – палка буде не обстругана.
А тут ми зріжем, – каже, – бо товста.

А я дивлюсь: чужа мені людина.
Розійдемось, чи стрінемось коли?
– Хотіла жити, а життя не вийшло.
Хотіла вмерти, – люди не дали.

А він мені: – Моя ти голубичко!
Страданіє, як кажуть, возвиша.
От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,
що в ньому наскрізь світиться душа.

А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розп’яття – доля кожної людини.

Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.

– То ти з Полтави?

– Та, кажу, з Полтави.

– А де живеш, а звуть же тебе як? –
Кажу: – Маруся, як уже спитали. –
І знов мовчу. Такий настирний дяк.

– Ну, як там ваші вулиці Гончарні,
Ковальські, Чоботарські? Ти чия?
Які пісні співаються печальні,
про Остряницю все та Чурая?

А очі в нього тихі і ласкаві.
А так і видно – добрий чоловік.
– А ви, кажу, давно були в Полтаві?
– При школі, – каже, – зимував торік.

Люблю Полтаву. Люди там не сонні,
І місто славне. Де ти там живеш?
Купців полтавських бачив я в Саксонії,
на Шльонську і по землях франків теж.

Шаблі там не ржавіють у коморах,
і кінську збрую миші не гризуть.
А що вже порох, – добрий роблять порох,
в бочки зсипають, гетьману везуть.

Які у вас там питія і страви!
А як співає дівчина оця!..
– Та я, кажу, не зовсім із Полтави.
Я там, кажу, з одного хуторця.

Хоч би ж не взнав!..

А він собі стругає.

– Людину скрізь біда підстерігає.

Ось на, бери, добряча патериця.
І в мене є, а вистругав, ще б пак.
Двох ніг замало, третя пригодиться.
Та й одганятись ніччю від собак.

Бо тут чим далі, о ночівлю важче.
Не те щоб глухо або люди злі.
Чумою вродить, коли років два ще
отак війна походить по землі.

Уже тут дожилися до багатства, –
між людьми мор, на дереві – хробацтва.

Пройшов я землю піднебесну,
як говорив святий Іов.
Куди не глянеш в даль оцю окрестну, –
тут споконвіку скрізь лилася кров.

Там відступало військо Остряниці.
Тут села збив копитами Кончак.
А у долині річки Солониці
сльізьми покути висох солончак.

Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,
і та вже річка висохла на чверть, –
оце отут скрутили Наливайка
і віддали на мученицьку смерть.

Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
За те, що він боровся за свободу,
його спалили в мідному бику!

А он уже й видніє з далини
столиця Вишневецького – Лубни.
Там жив Ярема, син Раїни,
страшний руйнатор України.

Упир з холодними очима,
пихатий словом і чолом,
душа підступна і злочинна,
закута в панцир і шолом.
Уломок лицарського роду,

мучитель власного народу,
кривавий кат з-під темної зорі, –
отам від жив, на Замковій горі.

З гори тієї, що стоїть, висока,
в кільці річок і копаних канав,
лубенський родич краківського Смока
у нашу землю кігті увігнав.

Бенкетував, сідав на шию хлопу,
пускав дівчат по світу без коси.
Стріляв козуль, возив пшоно в Європу
і на поташ випалював ліси.

Загарбав край, неначе відумерщину,
і брав за все – живе і неживе.
За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,
спасне, гребельне, з воза, рогове.

Обклав податком вулики, броварні,
степи, луги, левади запосів.
В монастирях, обладнаних під псарні,
святі ченці удержували псів.

Тримав усе оружною рукою.
Був кам’янішим од своїх твердинь.
Горіли села, кров лилась рікою,
коли тікав степами на Волинь…

А вже в Лубнах нема ні бернардина.
Вода усохла в замкових ровах.
І, як печаль одвічна, двоєдина,
душа Раїни плаче по церквах.

А там, де жив всевладний Єремія,
де поросли вже дикі чагарі, –

ще кам’яною щелепою змія
щербатий мур чорніє на горі.

Де був палац – лежать одні руїни,
стирчать уламки обгорілих стін.
Усе сумує смутками своїми…
Душа Раїни квилить між руїн.

І тільки хмари, хмари пурпурові…
І при дорозі – мальви і терни…
І на губах, як вічний присмак крові, –
столиця Вишневецького. Лубни.

Вже ледве йду. Боюся, що пристану.
Лубни минули, є ще трохи дня.
І, як пола подертої сутани,
накрило місто чорне вороння.

І знову степ. І знову даль розлога.
І я мовчу. І дяк уже мовчить.
Ідеш, ідеш… Дорога та й дорога.
Ідеш, ідеш… Хоч би вже відпочить.

Зайшли в село. І моторошно, й дивно.
Ні гавкне пес, ні корби не скриплять.
Хати – як скирти поночі, ні блимне.
Невже так рано люди уже сплять?

Двори якісь похмурі, непривітні.
На все село зустріли двох жінок.
Мов колодки, поцюкані в дровітні, –
гіркі обличчя в борознах думок.

А дяк нічого, підтягнув ременика,
ще й бадьоренько гомонить до мене,
мовляв, оскільки це село Семенівка,
ну, то ходімо, – каже, – до Семена.
От хоч і в цю хатинку понад шляхом.
– Нам, – каже, – що. Усе ж таки під дахом.

А там той дах із просвітом аршинним,
підперлась хата ветхими дверми,
обтулена потрухлим кияшинням
іще з позаминулої зими.

А в хаті пустка, аж земля на споді.
І кріт нарив, і піл уже сторчма.
Сідаймо, – каже, – у чужій господі.
Господа є… Господаря нема.

Тут од Лубен до самої Волині
лежать навколо села удовині.
Причілки виглядають з кропиви.
А тут, як бач, немає і вдови.

Тікав по трупах Єремія звідси.
Та все карав, карав, карав призвідців.
Рубав їм руки, вішав, розпинав,
садив на палі, голови стинав.
Страшний по ньому залишився слід –
козацьких тіл кривавий живопліт.

Усі тут гибли, винні і невинні.
Лишились тільки села удовині.
Та назви сел, побільшости з імен, –
бо все ж Панфил, Григорій та Семен.

…Уранці вийшли. Тиша серпанкова.
І павутиння вже, мов ятері.
Та на поріг наживлена підкова,
та заржавіле рало у дворі.

Іду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.
Вночі по хаті все ходив Семен.
Чи серце знову плакати навчилось
на цій дорозі в Київ із Лубен?!

Мовчу. Іду. Дивлюся на дорогу.
Минаю села тихі і річки.
Якомусь ти своєму, певно, богу
поставив, княже, ці страшні свічки.

Аж ген за обрій – далі, далі, далі! –
усе мені ввижаються ті палі.
Над плином років, паростю ялин,
жовтогарячим дивом горобин,
ще й досі кості торохтять зотлілі,
і на вітрах рукава лопотять,
і чорні свити на козацькім тілі
за воронням ніяк не одлетять…

А вороння! Його вже тут – аж темно.
І кряче, кряче, кряче з верховіть…
А крук – самітник. Він собі окремо.
Сидить і жде наступних лихоліть.

І каже дяк: – Спитати б цього крука,
він крук старий, набачився всього, –
чи думав Байда про такого внука,
що зрадить славу прадіда свого?!

Чи не тому такий Ярема й лютий,
ладен цю землю трупами змостить,
що кожна тут осичинка над шляхом
йому про Юду листям шелестить?..

А вже й поля імлою огорнулись.
Слова самі на голос навернулись:

“У Полтаві на риночку
Та й п’є Байда мед-горілочку.

Та й п’є Байда, Байда молодецький.
А назустріч Байді їде Вишневецький.

– Де ти, – каже, – тут такий узявся,

Що мені на очі ще не попадався?

Хто ти, – каже, – і якого роду,
Що тебе не бачив я в Полтаві зроду?

– А я Байда, Байда Вишневецький,

Що мене повісив колись цар турецький.
Що у Царгороді та й мене схопили,
Та й за ребро гаком, гаком зачепили.

У раю сидів я, дуже я занидів,
Бо вже України років сто не видів.

Одпусти на землю, – говорю Петрові. –
Там же мої діти, чи живі-здорові?

Там же мої діти в третьому коліні.
Що вони там роблять тепер на Вкраїні?

А Петро послухав,
Та й спустив драбину,

Та й спустив драбину
Прямо в горобину.

Як гукне ж Ярема на свої гайдуки:
– Візьміть того Байду,

візьміть добре в руки!

Візьміть Байду, ізв’яжіте,
Та й за ребро гаком, гаком зачепіте!

…Ой висить Байда на риночку,
Та й не день, не нічку,

та й не годиночку.

Каже Байда, Байда Вишневецький:
– Краще б мене вішав ще раз цар турецький!
Висіти на палі то іще не мука,
Як тепер дивитись на такого внука!..”

– Е, дівчино, я слухаю, та й байдуже,
що ти ж співаєш не про того Байду вже.

А голосочок! То чого ж ти крилася?
То все мовчиш, то я аж остовпів.
Співав і я на хорах і на криласі,
і знаю світський і духовний спів.

Дишканти чув я, тенори, баси.
А ти співаєш – душу всю проймає.
Бувають, може, й кращі голоси,
але т а к о г о другого немає!

Послухай, – каже, – дівчино з Полтави,
де ти навчилась брати ці октави?

Пісні мої дівочі, не вселенські.
Співаю так, не вмію по-письменськи.
– А я пізнав риторики, інфими.
І так скажу: душа жива не ними.

Піїти пишуть солодко, під метри.
Про три персони божі. А слова,
слова, Марусю, видумані, мертві.
Од слів таких чманіє голова.

Піднаторіли наші віршописці,
бодай їх муха вбрикнула в колисці, –
убогі словом, мислію порочні,
у тридцять літ плішиві і старі,
вони складають віршики святочні,
а в селах ридма плачуть кобзарі.

Або такі, як ти оце, дівчата
в сумних піснях виспівують життя.
Ще Україна в слові не зачата.
Дай Боже їй родити це дитя!

Бо те, що пишуть, то іще полова,
то ще не засів для таких полів.
З часів появи книги “Часослова”
вже й час минув, а щось не чутно слів.

Усе комусь щось пишуть на догоду
та чечевиці хочуть, як Ісав.
А хто напише, або написав,
велику книгу нашого народу?!

Чи десь над книгою тією

свіча у келії дрижить?

Чи десь в церковному притворі

у скрині кованій лежить?

…І знову шлях. Тополі та могили.
Архемівка. Григорівка. Панфили.
Остапівка. Карпилівка. Тишки.
Так і йдемо, крізь горе навпрошки.

Хто десь в селі проторохтів гарбою.
Та й знову тиша тугою бринить.
А дяк говорить наче сам з собою.
Іде, старенький, все щось бубонить.

– Коли я в бурсі пізнавав науки,
Афіни й Рим пройшли крізь мої руки.

От був народ! Що римляни, що греки.
На всі віки нащадкам запасли.

А ми… А ми!.. Хоч би які лелеки
Гомера нам в колиску принесли.

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
були боги в нас і були герої,
який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: “Як руїни Трої”.
Про Київ так ніхто ще не сказав.

Колись у давність недозриму
була страшна дорога з Риму.

І звався Аппіїв той шлях.

Вже скільки тих віків минає,
а в світі, певно, кожен знає,
коли й кого там розпинали,
Про це написано аннали,
про це писали так і в риму,
зучили вздовж і вперехрест.
Але ж ота дорога з Риму
якихось кілька сотень верст.

А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!

Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття.

І десь, колись, через багато літ,
ніхто цього й не втямить вже як слід,
не зніме шапку, не проллє сльози,
бо що? – дорога, їздили вози,
гули вітри, бриніла хохітва…
Велике діло – писані слова!

Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!

Ідеш, ідеш, а ще й не половина,
Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.
Кривавим градом плаче горобина.
Пливе туман, як білий лебедин.

Стоять ліси смарагдово-руді,
після дощу надовго крапелисті.
Все глибша осінь. Вже і жолуді
ховає сойка під опале листя.

Оце йдемо вже кілька діб, –
небілені хати і випалений хліб.

І каже дяк: – Де будем ночувати?
Про хліб і сіль давно щось не чувати.

От я мандрую, хоч уже й не молод.
Земля велика, радості нема.
Ускрізь біда.

Не тилько вщался голод,

но і недугів смертоносних тьма.
Вмирають люди, діткнені хоробами.
Господь гробами землю поразив.
Поля засіяв воями хоробрими,
а нехоробрих геть переказив.

А тут ще та комета велетенська,
що наче в небі схрещені мечі.
І голий вовк явивсь біля Смоленська,
і їсть людей, і виє уночі…

Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.
Та ти не бійся, я вже не об тім.
Хоч би яка коршомка біля шляху
або який странноприїмний дім.

Тобі, голубко, хоч води напиться.
Підійдеш перша, може, не злякаються.
Ще буде й гірш. Чим ближче до столиці,
то тим міцніше люди замикаються.

– Пустіть хоч дівку,

що це вам зашкодить?

Чи жалько вам соломи околіт? –
Хтось пробурчав:

– Багато вас тут ходить.

Хай Бог простить. Такий тепера світ.

– Гонорували нас пристойно.
Так під дверима і простоїмо?

Ти тільки той… ти не впадай у відчай.
Ще поки є погривина трави.
А як Ісус, син, – каже, – чоловічий,
не мав де прихилити голови?

Та й те сказити: морове повітря.
І хто там знає, звідки ми йдемо?
– Немає місця, людоньки, повірте.
Самі у хаті покотом спимо.

У того діти, в того породілля,
У того баба хвора на печі.
Бояться люди. Мор іде з Поділля.
Дарма у вікна й стукати вночі.

Зчерствіли люди од всіляких лих.
Неволя давня душі роздвоїла.
“Розширю страх мій на землі живих”, –
як сказано в пророка Даниїла.

То поки сонцю крок до потуханія,
мабуть, ходім шукати укриття,
де ні печалі вже, ні воздиханія,
а токмо безконечнеє життя.

Такі привітні цвинтарі бувають –
шатро небес у мармур в бур’яні.
Живі живих, Марусю, убивають,
а мертві зроду не зачеплять, ні.
Це тут блукають різні поторочі,
а цвинтар – то вже діло не страшне.
Спокійно там. Хіба що проти ночі
чиясь душа крилом тебе черкне.

Он подивись, – ну чим не райські кущі?
В траві лежить вороняче перо.
Є навіть райки, яблучка гіркущі,
на древі зла прищеплене добро.
Десь, певно,

й змій сховався тут здоровий.

Сама не їж, не спокушай мене.
Бо як побачить янгол мармуровий, –
з надгрібка зійде, з раю прожене.

Гроби все, бачиш, панські, алебастрові
Надбитий янгол думає про суть.
То давній цвинтар. Видно, що душпастирі
біблійних кіз тут іноді пасуть.

Які тут склепи! Цілі кам’яниці.
Герби, склепіння, сходи і гробниці.
Залізні двері, злодій не втеребиться.
І всюди плющ повився на пригребицях.

Які шляхетні прізвища тут панські! –
Бидловські, Козєбродські, Себастьянські.
Яка в них гідність чується велика! –
Рох Яблоновський і Тадеуш Пика.

Ти ба, які наймення гонористі.
Не спиться щось в такому товаристві.

А тут кого заткало павутиною?
Кому це час так амфору надгриз?
Антон Ключенко, писано латиною.
Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.

Якби видніше, поблукати скрізь би.
Тут є, либонь, вибітні горорізьби.
А цей надгрібок… –

Дяк яж відсахнувся.

Диви, живий, їй-бо, поворухнувся!

“Обняв мя страх”, – як сказано в псалмі.
То це ми тут, виходить, не самі.

То, може, ноги отряхнем од праха?
Не дай Бог привид, ще нас наляка.
Щось дуже бідно вбране як на графа
і зашляхетне як на жебрака.

Диви, сидить і нас не помічає,
як той надгрібок сивої печалі.

Мабуть, поляк. Стара-стара людина.
Це ж, певно, тут уся його родина –
у цій землі…

Скорбото всеочисна!

Оце уже і є його вітчизна.

Давай одійдем, що вже тут поможеш?
Одні кричать: “Од можа і до можа!”
А це старий? Людина між людьми,
живе, як ми, і мучиться, як ми.

Колись нащадки будуть одмивати
оцю печаль од крові і глупот.
Бо можновладці – тяжко винуваті.
А що зробив народові народ?!

…Вже он і зорі сиплються з Ковша.
Складне життя у всій його всебічності.
А як подумать, – що таке душа?
Як той казав, це – горизонт до Вічності.

Гіркущих райок вранці пожували,
та й знов до ночі подорожували.

А вже й ліси соснові почались.
Тут, кажуть, є розбійники і лосі.
Тут вже когось зарізали колись,
то в повнолуння він кричить і досі.
Я вже й не чую тих страшних казок.
Вже йду не йду, підламуються ноги.
Нічної птиці моторошний зойк
і чорний сум лубенської дороги.

І раптом, що це? Жовті світлячки?
Потрухлих пнів далекі мерехтинки?
Мигтять, мигтять…

Навколо ж – ні хатинки.

Підходим ближче, а воно – свічки.

Лежать під лісом люди на траві,
на грудях склавши руки воскові,
лицем до неба, тьмою оповитого,
напівукриті хто сачком, хто свитою, –
чи вже умерли, чи іще живі?

На жовті пальці обпливає віск.
Обличчя гострі, одежина латана.
Горять свічки.

І сосни пахнуть ладаном.

Шумить над шляхом предковічний ліс.

Якісь пташки шиширхають у нетрях…
Десь виє вовк у хащах лісових…
Ну що ж, ту ніч були ми серед мертвих,
а цю ніч будем між напівживих.
Все ж охітніше. Не підійде звір.
Та й перебудем до холодних зір.

Он ще жива, бач, видно по людині.
Рука здригнула, воском припекло.
– Ви звідки, люди?

– З голоду. З Волині.

– З села якого?

– Вимерло село.

Ще подих ледве піднімає груди.
Сутемні лиця, білі сорочки…
– Куди ви, люди?

– Вже тепер нікуди. –

Свічки… свічки… і тиша… і свічки…

І каже дяк: – У них там на Волині
якісь такі плачі гіркополинні,
то край такої дивної краси.
А голоси, які там голоси!
Але й життя там, Боже, твоя воля.
У них же там і сорочки, як доля.
Там сосонку, кривульку або човник –
а рукави ж біліші лебедів –
ото як пустить чорним,

чорним,

чорним

до зап’ястку у декілька рядів!

Минає ніч… Свічки вже догорають…
– Ці, – каже дяк, – хоч легко умирають.
А то ішли, як жито наливалось.
Ото як підуть попасом в житах,
то, віриш, потім корчились, звивались,
покрай доріг повзли на животах.

Оце таке. Тобі не надокучило?
Супутника послав Бог балакучого.

Усе складаю в душу, як в шкатулку.
Уже душа гіркіша полину.
І хоч не маю на землі притулку,
но знаю землю вшир і в глибину.
– То ви б усе взяли та й написали,
та й був би слід по вашому життю.

– Я написав, так торбу в мене вкрали,
і всі мої папіруси тю-тю.

Чи думали, що там вино і брашно?
Чи золото, нахапане в війну?
А знов мені заходжуватись страшно.
Старий уже, тепер так не утну.

Вже в мене й чуб, як пух на осокорі.
Вже в мене й очі до письма сл<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти