ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Володимир Сосюра – Бабине літо

Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…

В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.

1956

Володимир Сосюра – Я Вас любив, а Ви ніколи…

Я Вас любив, а Ви ніколи
Мене любити не могли,
І от погасло сонця коло,
Й мої троянди одцвіли.

Немов підрізані ножем,
Як і моя надія світла,
О, як вони тяглись до світла
Крізь тьму з благанням і плачем!

Але не вбить любов чудесну,
Що так сіяла в їх сльозах…
Вони умерли, щоб воскреснуть
В моїх закоханих піснях!

Володимир Сосюра – Я люблю, коли в листя зелене…

Я люблю, коли в листя зелене
дерева одягає весна,
і під вітром хитаються клени,
і співає в квітках далина.

Ще задумані далі безкраї
зачаровують душу мою,
коли жито в полях достигає
і зозуля кує у гаю.

І так гарно під небом глибоким
на дніпрову дивитись блакить,
як під вітру задуманим кроком
жовте листя в садах шарудить…

Ще люблю голубу й неозору,
сонцебарвну снігів далину
і на шибках морозні узори,
що нагадують серцю весну.

Володимир Сосюра – Моя онученька (Збірка)

1960 рік, Київ, видавництво «Дитвидав»

ДЛЯ ТЕБЕ ЗОРІ СЯЮТЬ
Для тебе зорі сяють,
онученько моя,
і в радості, без краю
квітками сад буя.

І сонце сяйвом грає,
куди не подивлюсь.
Свої пісні складає
для тебе твій дідусь.

ОРИСЯ КОШИКА ВЗЯЛА
Орися кошика взяла
в маленькі рученята,
і на базар вона пішла
до другої кімнати.

А перед тим, коли іти,
вона сказала діду,
що треба моркви принести
й картоплі для обіду.

Та ось вона уже біжить,
жаліється, хороша:
хотіла півника купить,
але нестало грошей.

ОСЬ КУЛЬБАБКУ ЗІРВАЛА ОРИСЯ
Ось кульбабку зірвала Орися
і подула й розвіяла в пух…
І так довго я з нею дивився,
як пушинки лягали на луг…

Як у травах, де коники й квіти:
од хмаринки заплуталась тінь…
А навколо сміялося літо
і тремтіла на сонці Ірпінь…

ДЕ ДО СОНЦЯ КВІТКИ ПІДВЕЛИСЯ
Де до сонця квітки підвелися
і дрімає зелений ставок,
над водою спіймала Орися
жабенятко в рожевий сачок.

Не здригнуться листочки поснулі,
задивилась в ставок висота…
Тихо скрізь. Лиш кування зозулі
провіщує щасливі літа.

Але що це таке? Подивися!
Срібні краплі розбризкав стрибок,
Жабеня пожаліла Орися
і пустила його у ставок.

ДО ВЕЧОРА З РАНКУ
До вечора з ранку—
поглянь, подивися,—
що робить Оксанка,
те робить Орися.

Дають козеняті
листячко зелене,
у труді завзяті,
й не глядять на мене.

Несуть лялям „папки”,
рвуть для них цвіточки
і готують бабки
з мокрого пісочку.

Поглянь, подивися:
до вечора з ранку,
що робить Орися,
те робить Оксанка.

ОРИСЯ ЛЯЛЮ РОЗДЯГА
Орися лялю роздяга
і укладає спати.
А сонця золота юга
не покида кімнати.

Проміння грає на столі,
у дзеркалі, на квітах,
тремтить у пташки на крилі,
в садах, росою вмитих.

День в’яже сонячні снопи
і кличе в даль, за річку…
Маленькі губки кажуть: „Спи!”
й цілують лялю в щічку.

ЛИШЕ ЗАЧУЮ РІДНИЙ КРОК
Лише зачую рідний крок —
і швидше б’ється серце…
Кладе з лопаточки пісок
Орисенька в відерце.

Для неї сквер —неначе ліс,
над сквером неба далі…
Вона пита, чи не приніс
їй дід нової лялі.

А люди скрізь усе спішать,
куди не подивися,
і діда з лялькою стрічать
біжить моя Орися.

Немов щебечуть солов’ї,
кругом неначе свято.
Цілую щічки я її
і ручки-рученята.

СІЯЮТЬ НЕБА СИНІ ВИСІ
Сіяють неба сині висі,
все розцвітає, все живе…
Сьогодні мама для Орисі
купила платтячко нове.

На ньому кольори злилися
у квітів сонячних вогонь.
І так зворушливо Орися
мені показує його.

„Хороше платтячко? Дивися”,
мов промовля вона слова.
На нім квітки, й сама Орися
неначе квітка

СХОДИТЬ ДЕНЬ І ЗНОВУ ГАСНЕ
Сходить день і знову гасне,
посилає нам привіт…
І цікавий і прекрасний
оточив Орисю світ.

Все я чую безнастанне
лепетаннячко дзвінке…
І на що вона не гляне,
все пита: „Це що таке?”

„Що таке?”—шумить машина
в голубих потоках дня.
„Що таке?”—цвіте жоржина,
пробігає цуценя.

Нахиляє вітер віти,
все своїм життям живе…
І горобчики, і квіти,—
для Орисі все нове.

І веселі краєвиди
день для неї розгорта…
І про все питають діда
ці малесенькі вуста.

ВЗЯЛА ОРИСЯ КОШЕНЯ
Взяла Орися кошеня,
й воно подряпало їй ручки.
І сльози крапали в онучки,
їх витирав з любов’ю я.

„Не будеш гнать за ним усюди
й на руки брать це кошеня?”
І відповіло маленя
одним коротким словом:
„Буду”.

НЕ ХОЧЕ ОРИСЕНЬКА ЇСТИ
Не хоче Орисенька їсти,
а треба, щоб краще рости,
мов квітка та, свіжа, барвиста,
в саду Батьківщини цвісти.

Дитинко, не плач, не барися,
бо прийде по тебе Сірко.
Так слухай же маму, Орися,
їж кашу і пий молочко.

ДЕНЬ ЗА ВІКНОМ НАД МІСТОМ ВИСНЕ
День за вікном над містом висне
і накрива собою все.
Орися кнопочку натисне,
і ліфт униз її несе.

Крізь скло усмішкою ясною
очей сіяють промені.
Махну онученьці рукою,
й вона у відповідь—мені.

Моя онученька кохана
вже не колишнє немовля.
Вона в саду біля фонтана
уже з бабусею гуля.

Сад у зеленім шумі тоне,
кудись пливуть човни хмарок.
І кличе діда до балкона
тонкий Орисин голосок.

І я виходжу. Даль осіння,
як неба чистого блакить.
Моя маленька господиня
внизу з бабусею стоїть.

Цілунок ручкою своєю
мені ласкаво посила.
Ми розмовляємо із нею,
сміється радісно мала.

Десь літаки гудуть крилаті…
Я чую знов дрібненький крок.
і знов лунає у кімнаті
дзвінкий Орисин голосок.

І ляльку, мов дитя малеє,
вона колише у руках.
А з шафи погляда на неї
кіт у червоних чобітках.

СОНЦЕ ГРІЄ, НАЧЕ ЛІТОМ
Сонце гріє, наче літом,
милу землю знов і знов.
Так, як сповнене привіту
серце дідове—любов.

З сонцем разом я сміюся,
з сонцем в рідному краю,
і дивлюсь—не надивлюся
на Орисеньку мою.

Над садами сині висі,
сині висі, як моря…
А в волоссячку Орисі
бант червоний, як зоря.

ЧИЯ МАЛЕСЕНЬКА РУКА
Чия малесенька рука
тримає двері так завзято?
Сміється й діда не пуска
моя Орися до кімнати.

„Пусти мене, моя ти зірко,
пусти, краса моїх очей!”
Біля зачинених дверей
я удаю, що плачу гірко.

Одкрила внученька… Ура!
І од „плачу” немає сліду.
Орися хусточкою діду
уявні сльози витира.

СМІЄТЬСЯ РАДІСНО ОНУЧКА
Сміється радісно онучка,
мов розсипає промінці…
І потопа маленька ручка
в широкій дідовій руці.

Іде онученька помалу,
а біля неї дід старий.
І на голівку їй поклала
зоря вінок свій, золотий.

НЕ КУЄ ЗОЗУЛЯ НАД ІРПІННЮ В ЛІСІ
Не кує зозуля над Ірпінню в лісі,
де в кущах ожини сонна тишина.
Кізоньку біленьку згадує Орися,
кізоньку, що з нею гралася вона.

Одгуляє осінь… Білими снігами
все зима укриє. Але прийдуть дні,
і весна настане з сонцем і квітками,
задзвенять пташині співи в вишині.

Там іще ми будем, де тополі й клени,
й над ставком дрімає верб плакучих ряд…
Буде годувати листячком зеленим
кізоньку Орися з милих рученят.

ЗНОВ ДЕНЬ ШУМИТЬ
Знов день шумить. Нема нічної мли,
і в небесах погасли дальні зорі.
Мою Орисю тепло одягли,
бо холодно і вітряно надворі.

В саду звучать дитячий буде сміх,
де віти кленів в небо простяглися.
І буде йти з бабусею між них
горобчиком нахохленим Орися.

ЗНОВ СОНЦЕ ГРІЄ, ЯК УЛІТКУ
Знов сонце гріє, як улітку,
в його промінні все сія.
І усміхається, мов квітка,
мені Орисенька моя.

Стоїть і світиться неначе,
а перед нею довгий шлях…
Її дорослою я бачу в житті,
що прийде у квітках.

Для неї все: поля, і висі,
і квітів пах, і шум дібров…
На всі путі твої, Орисю,
хай світить дідова любов!

Сосюра Володимир – Білі акації будуть цвісти

Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі твої молоді,
повні туману кохання…

Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як і завжди, незмінно…
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.

Сосюра Володимир – Люблю весну, та хто її не любить…

Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвіте, як пишний сад.
І, мов у сні, шепочуть листя губи,
І квіти шлють солодкий аромат.

Люблю весну, коли плюскочуть ріки,
Коли рида од щастя соловей
І заглядає сонце під повіки
У тишині задуманих алей…

Люблю, коли блукає місяць в травах,
Хатини білить променем своїм
І п’є тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманів дим…

Весна вдягла у зелень віти в дуба,
уже курличуть в небі журавлі.
Люблю весну, та хто її не любить
на цій чудесній, радісній землі!

Олесь Гончар – Лебеді

На кривавій вечірній воді
Білі ячать лебеді.
Вітре бурхливий, повій,
Озера зруш супокій.
Тиші ясної раби,
Не знали ми вік боротьби.
Чого ми бажали, куди пливли?
Для чого на світі жили?
На кривавій вечірній воді
Білі ячать лебеді.

1941, Харків

Олесь Гончар – Ні кінця їй не видно, ні краю…

Ні кінця їй не видно, ні краю —
Все війна, і війна, і війна.
Я доріг, думав, тисячу маю,
А, виходить, лишилась одна.

Остається блукати по світу,
Лиш блукать, а нікуди не йти
Й молоду мою душу розбиту
Кожен день на розп’яття нести.

1942

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти