ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Андрій Малишко – Моєму батькові

Усе пам’ятаю, ніщо не забуто,
Дитинство моє вітряною порою,
Німецькі снаряди вигукують люто,
Зима завива за крутою горою.

Обтесаний півник на новій ворітні,
В дворі, на постої, солдатські двоколки.
І, зорями шиті у синьому квітні,
Верба опускає зелені подолки.

А ти, посивілий, в низенькій хатині
Рівняєш підошву, постукуєш тихо,
Щоб хлопців, не дай бог,— синів твоїх, нині
Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.

П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату,
Середлітку — десять, чотири — малому.
За шевство просив копійчану оплату:
— Синам же рости! Відпочинем потому.

Все чоботи шив. Я пригадую, марю:
Рибалкам в заброди, дівчатам — однако.
Привіт тобі, чесний сільський чоботарю,
Мій батьку далекий, старий кожум’яко!

Коли ж накрапала осіння мигичка,
У далеч, у вирій, збиралися гуси,
Ти пив із шевцями. А звичка — не мичка,
Із неї ні нитки, ні чорту спокуси.

Ти дуже зносився, мій батьку, я бачу,
Літа, наче коні, промчали на мості,
А ми ж із тобою похожі на вдачу
І щирі занадто. І дуже запрості.

Тому нам і щастя нелегке на світі,
Дорога крута, а не стежка обічна;
З морозом — узимку, із спекою — вліті.
Та труд. Та мозолі. Та пісенька вічна.

Що був чорноморець, та був запорожець,
Ще й дівка-любавка з зелених потоків.
У тебе ж самого нелегкий порожець —
Спіткатися й падати сімдесят років.

Спочив би на старість. Сини і онуки
Вробили б на хліб і до хліба доволі,
Так знову війна підняла свої руки,
Не руки, а лапи, страшні й похололі.

Над нашою хатою тінь малинова,
Зоря загасає і чайка кигиче,
Без подиху в грудях я жду твого слова,
Мій батьку, мій трударю, хто ж мене кличе?

Верба обгоріла стоїть, як вдовиця,
А диму полотна багряно-безкраї,
Ворота упали. Усохла криниця.
Мій батьку, мій трударю, хто ж то гукає?

У небі дніпровському не лебедята,
Не крижень перистий пливе над тобою.
І сохне барвінок, і корчиться м’ята,
Ждучи мене з поля, з останнього бою.

То ж ти мене кличеш крізь ночі заграву,
Крізь кулі й розриви у полі німому,
Де ворог приніс і ганьбу, і неславу,
І голод повзе біля отчого дому.

Тебе ображає фашист-недоріка,
Багнет націляє і тикає в груди
За те, що твій син не сліпець, не каліка,
А вийшов між люди і став, як і люди.

У снах тебе бачу. А сни на хвилину,
У серці не смуток, а гнів і турбота.
Я вітром повію. Я птицею злину
Чи травкою виросту попід ворота!

Чи краще, як воїн, крізь битви та біди
Із доброю звісткою глянуть до хати,
Щоб радо всміхнулися давні сусіди
І встала назустріч заплакана мати.

І хлопці б по чарці хильнули до діла,
А мужа зустріла вночі молодиця,
І м’ята зійшла б, і відром задзвеніла
На зрубі дубовім глибока криниця.

Облога тривожна чи битва — однако,
Чи постріл підступний, чи темна утома,
Сільський чоботарю, старий комуж’яко,
Мій батько посивілий, жде мене дома!

1943

Павло Тичина – Ах не смійтеся ви наді мною

Ах не смійтеся ви наді мною, —
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.

Не чіпайте моєї Вкраїни!
Хай, по-вашому, вмерла вона.
Скажіть: нащо ці ваші знущання та кпини?
Не чіпайте — просю вас — моєї Вкраїни:
Тільки ж це моя втіха одна!

Хіба можете ви зрозуміти,
Як її я кохаю, люблю?
Та коли б не вона, то для чого б і жити!
Але що… що вам про це говорити…
Чи ви любите матір свою?

28 жовтня 1911

Павло Тичина – Ви знаєте, як липа шелестить…

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій» — десь чують дідугани.
А солов’ї!…
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

1912

Павло Тичина – О панно Інно

О панно Інно, панно Інно!
Я сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? Давно. Цвіли луги…
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…

Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. Я ридаю.
Сестра чи Ви? Любив…

аналіз вірша Павла Тичини “О панно Інно”

Павло Тичина – По хліб шла дитина — трояндно!..

По хліб шла дитина — трояндно!
: тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно…

Ні Бога, ні чорта — на бурю!
: гей, стійте! знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння — на бурю…

1917

Павло Тичина – Скорбна мати

І

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!

Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно! …людське серце
До краю обідніло.

ІІ

Проходила по полю —
Зелене зеленіє…
Назустріч учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!

Возрадуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Еммауса?

Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте з Галілеї.

Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.

III

Проходила по полю,
В могилах море мріє —
Назустріч вітер віє:
Христос воскрес, Маріє!

Христос воскрес? — не чула,
Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.

Христос воскрес, Маріє!
Ми — квіти звіробою.
Із крові тут юрбою
Зросли на полі бою.

Мовчать далекі села.
В могилах поле мріє.
А квітка лебедіє:
О згляньсь хоч Ти, Маріє!

IV

Проходила по полю…
— І цій країні вмерти?
Де Він родився вдруге,—
Яку любив до смерти?

Поглянула — скрізь тихо.
Буяє дике жито.
— За що Тебе розп’ято?
За що Тебе убито?

Не витримала суму,
Не витримала муки,—
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!.

Над нею колосочки
«Ой радуйся!» — шептали.
А янголи на небі
Не чули і не знали.

(1918)

Тичина Павло – Де тополя росте

До тополя росте,
Серед поля стою.
І шумить, і співа
Жито думку свою.
Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п’янить…

Жито шепче мені,
Як привільно навкруг,
І тремтить вдалині
Й потопа виднокруг…
Гей, простори які.
Любо-мило землі:
Де не глянь — колоски
Та всі в злоті-сріблі.
Де не глянь — колоски
Проти сонця блись-блись..
Лиш ген скраю ліски,
Ніби дим, простяглись…
Ліше скраю ліски,
А то все, все жита,
Колоски, колоски,
Тиха думка свята.
1911

Тичина Павло – Україно моя, моя люба Вкраїно

Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —-
Чим тебе заспокою я — бідна людина,-
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!

Тичина Павло – Я кличу тебе

Той сад, і ніч, і зорі —
де вони тепер?
Згадай, як весна цвіла,
зі мною ти рада йшла.
А в серці — мов крик…
А серце розривалось,
бідне, прощалось
з тобою навік.
Ти їдеш в далекий край…
прощай, люба,
прощай!
Ой строгий життя закон:
востаннє глянь з вікон,-
я кличу тебе весь час,
життя ось розлучить нас!
Як гарно було нам!
Та я… я знову сам.

[1965]

Іван Котляревський – Чого ж вода каламутна…

Чого вода каламутна —
Чи не хвиля збила?
Чого ж я смутна, невесела,
Чи не мати била?

Мене ж мати та й не била —
Самі сльози ллються:
Від милого людей нема,
Від нелюба шлються.

Де ти, милий? Подивися —
Яку терплю муку;
Прилинь, прилинь, моє серце, —
Беруть мою руку.

Швидше, милий, рятуй мене
Від лютої напасті:
Як з нелюбом мені жити,
То ліпше пропасти.

Сергій Жадан – Тому що ніколи тебе не вирвеш…

Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не слухаєш,
оскільки знаєш і так,
що я скажу,

тому що в цій мові не лишилось
жодних нормальних слів,
тому що синтаксис,
який нас рятував,
давно застарів,
тому що повіривши одного разу,
будеш вірити до кінця,
тому що мені саме тепер
не вистачає
твого імені та лиця,

я не дам тобі жити так,
як ти хотіла – мені на зло,
ніби я не зупиняв для тебе кров,
ніби нічого і не було,
я все одно спробую хоча б якось
тобі допомогти,
я все одно все зіпсую,
все одно досягну мети.

Сама подумай –
як би я відмовився від твоїх листів?
Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.
Я хотів, щоби все було так,
як хотіла ти.
Тому доведеться далі
писати всі ці листи.

Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
щастя не оминеш.

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти