ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Тема 1.1. Антична цивілізація у часі та просторі. Епічний та ліричний першопочатки античної літератури.

Тема 1.1. Антична цивілізація у часі та просторі. Епічний та ліричний першопочатки античної літератури.

 

ª Основні проблеми, поняття, завдання та структура курсу

Починаємо курс Історія зарубіжної літератури від Античності до 18 ст.

Навіщо це перекладачам? Навіщо перекладачу взагалі вивчення теоретичних дисциплін? Чому б не зупинитися лише на вивченні іноземної та української мови?

 

Майстерність перекладача лежить не лише у вмінні швидко перекласти з однієї мови на іншу – для цього є сучасні програми машинного перекладу. У справі перекладу насправді важить людський фактор – ви є медіаторами, посередниками між повідомленням та людиною.

 

Повідомлення є текстом. Щоб його передати – треба його зрозуміти. Наступні 2 роки в межах курсу «ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ» ви вчитиметесь розуміти різноманітні тексти.

 

Почнемо з Античної літератури, яка є культурною підвалиною усієї європейської цивілізації.

 

Структура курсу: 10 лекцій, 7 семінарів,

 

у вересні щотижня читаються лекції, потім лекційні та семінарські тижні чергуються.

 

План семінарських занять і матеріали до підготовки до них – можна придбати на кафедрі (кінець тижня-початок наступного)

 

Впродовж семестру ДО 16 ЛИСТОПАДА студент пише самостійну творчу роботу - МАТЕРІАЛИ ДО ТВОРЧОЇ РОБОТИ ВЖЕ Є НА КАФЕДРІ,

 

Також на кафедрі є папка «1 курс_перекладачі_ЧИТАНКА», де ви зможете знайти всю необхідну для проходження курсу літературу.

 

на передостанньому семінарі студент пише модульну контрольну роботу,

 

курс закінчується диференційованим заліком (на якому студент отримує оцінку). В МЕТОДИ

 

Як підсумок курсу, студент отримує певну кількість балів – суму балів за семінарські заняття, за самостійну роботу та за модульну контрольну роботу.

 

ª Античність як культурно-цивілізаційне поняття

Слово «античність» походить від латинського слова antiquus – древній.

 

Цим словом називають особливий період розвитку Давньої Греції і Давнього Риму, а також земель і народів, що були під впливом цих цивілізацій.

 

Антична література складається з двох національних літератур – літератури Давньої Греції та Давнього Риму.

 

Письмові пам’ятки античної літератури були створені давньогрецькою мовою та латиною.

 

Антична література Давньої Греції та Давнього Риму є підвалиною розвитку усієї європейської літератури. Саме в цю епоху були закладені підвалини матеріальних, духовних і естетичних цінностей.

 

Що це за цінності?

 

1) антична культура заснована на принципі об’єктивізму – окрема особистість на висувається на окремий план.

2) уявлення античної людини про світ є матеріально-чуттєвими – за допомогою чуттів людина може усвідомити навколишнє.

3) космос (світовий лад, порядок, влаштування світу) античності є одушевленим – кожна річ, яка існує та рухається, сприймається одушевленою, живою.

4) З попередньої риси – наступна – МІФОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ, тобто усвідомлення спорідненості людини з навколишнім світом.

3) антична культура виростає на основі пантеїзму.

Античний космос = абсолютне всеохопне божество

В його межах

існують античні боги – але вони є інтегральною частиною космосу.

4) ключове поняття Античності – гармонія.Її дотримання –лейтмотив античного мистецтва. НБ – Скульптура вважалася найбільш наближеною до гармонії.

 

ª Часопросторові межі античної цивілізації

Антична література – це література давніх греків і римлян. Розвивалася в басейні Середземного моря (півострів Пелопонес, Балканський і Аппенінський півострови, прилеглі острови та узбережжя).

*1. География и хронология.*

Древние греки занимали юг Балканского полуострова, острова Эгейского моря и побережье Малой Азии. Древние римляне населяли сначала небольшую территорию вокруг Рима, в средней Италии (Лациум), потом овладели всей Италией, странами Средиземноморья, в том числе и Грецией, и, наконец, всеми известными тогда странами в Европе и государствами Передней Азии. Первые письменные памятники греческой литературы относятся к VIII в. до н.э., первые же письменные памятники римской литературы - к III в. до н.э. Падение Западной Римской империи и вместе с тем конец римской литературы относятся к V в. н.э., к этому же времени относится конец и античной греческой литературы, переходящей в дальнейшем на путь византийской литературы. Таким образом, от своего зарождения и до средневековой литературы античная литература занимает огромный период времени - около 1200 лет. Латинское слово antiquus значит "древний". Но когда говорят об античной литературе, то обыкновенно имеют в виду не древнюю литературу вообще (индийскую, персидскую, египетскую), а только древнюю литературу Европы, которая включает в себя литературы древнегреческую и древнеримскую.

Період Античності тривав з 1 тисячоліття до РХ до 1 тисячоліття після РХ. В межах цих 2 тисяч років виділяють більш деталізовану періодизацію.

ª Періодизація античної літератури

В її межах виділяємо окремо періодизацію літератури Давньої Греції та Давнього Риму.

 

Давня Греція:

Давньогрецькій культурі передував період Крито-Мікенської культури (до 2 тисячоліття до Р.Х.) Як можна здогадатися з назви, вона розвивалася на острові Крит та інших остовах Середземного моря та в місті Мікени (півострів Пелопонес).

 

Центром культурного життя були палаци – тому цю культуру називають також «палацова культура». Царські резиденції — Троя, палаци Криту (Кнос, Маллія, Фест), акрополь у Микенах.

 

1.Архаїчний період (8-9 ст. до Р.Х.) – період створення системи богів. Долітературний, фольклорний період. Цей період також називають «гомерівським періодом», оскільки події цього періоду описані в «Іліаді» та «Одісеї» Гомера. В цей період відбувається зародження загальногрецької свідомості.

(Первый период, который можно назвать доклассическим или архаическим, охватывает собой длинный ряд веков устного народного творчества и заканчивается в течение первой трети I тысячелетия до н.э., но, несомненно, складывавшиеся в течение многих столетий - это героические поэмы "Илиада" и "Одиссея" Гомера.)

 

2.Післягомерівський період (7-5 ст. до Р.Х.) –поява лірики, з’являються перші філософські тексти.

 

(Второй период античной литературы совпадает со становлением и расцветом греческого классического рабовладения, занимающего собой VII-IV вв. до н.э. Этот период обычно называется классическим. В связи с развитием внутреннего мира личности появляются многочисленные формы лирики и драмы, а также богатая прозаическая литература, состоящая из произведений греческих философов, историков и ораторов).

Класичний період (5-4 ст. до Р.Х.) – Остаточно складається загальногрецька ідентичність – все грекомовне населення називає себе «елліни». Поняття «грек» ще не існує – це назва одного з тогочасних еллінських племен (північ Греції).

Бурхливий розвиток усіх сфер життя, виникнення державних утворень – міст-держав ПОЛІСІВ.

Б. Кінець 7 ст. до Р.Х.

остаточно формуються уявлення про Зевса як про Бога-владику. Відбувається становлення пантеону богів, вибудова їхньої ієрархії. Кожен бог = покровитель певної професії, соціального прошарку, втілення сил природи та людських пристрастей (тому боги нагадують людей з їхніми чеснотами і вадами)

Олімпійський пантеон (гора Олімп) представлений 12 богами. ДИВИСЬ РОЗДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ.

 

3 етап : від розквіту до занепаду Еллади. Героїчний період – міфи будуються навколо ідеї сили, якій підкорюється все (подвиги Геракла). Теми невблаганності долі та богів, тема покарання – міфи про Сізіфа, Едіпа, Тантала, Іксіона. Ідея слабкості богів і їхнього страху перед долею – міф про Прометея. Непокірність людини – Тантал, Сізіф. «Самозаперечення міфології» - Лосєв.

 

Мімезис

 

Театр чи картина?

 

Первинно цей термін означав лише пантоміму, в танці й з музикою, тобто діяльність, спрямовану на вираження внутрішньої реальності, а не на відтворення зовнішньої. Застосування цього слова до візуальних мистецтв завдячує семантичній зміні V століття, коли його значення поширилось і на відтворення зовнішнього світу. Цей новий вжиток відіграв визначальну роль для трактування. Театральне походження мімесису також виявляється у розрізненні між міметичним дискурсом трагедії та комедії та простою оповіддю, коли поет розповідає від власної особи, не ховаючись під маскою персонажа. Але сам цей традиційний вжиток завдячує поширенню на візуальні мистецтва, і більш конкретно на живопис, який постає міметичною діяльністю, бо наслідує зовнішню реальність та її образи. Походження з живопису тієї концепції мімесису, з якої виходив Платон, таким чином, помітно змінює контекст цієї категорії порівняно з первинним театральним походженням слова. Проблема стосується вже не ідентичності суб'єкта й плутанини між актором та автором, як це було у випадку театрального мімесису, а ідентичності об'єкта, тобто відношення образу до свого прототипу. Стосунок проблеми мімесису до проблеми образу надає мімесису сенсу подібності, а визначення мімесису як подібності дозволяє засудити живописний мімесис як фальшиву та погану подібність, тобто відкинути її в ім'я того самого критерію, виробленню якого вона слугувала. Звичайно, Платон не відкидає всіх форм живописного мімесису, як це засвідчує проведене у «Софісті» розрізнення двох його різновидів. Перший відтворює зразок, зберігаючи його пропорції та надаючи кожній частині доречні кольори: це мистецтво копії, узгодженій з оригіналом. Другий вживається насамперед у творах великого розміру, які відтак доводиться споглядати здалеку; тому він, навпаки, деформує точні пропорції та застосовує кольори, не адекватні реальним. Ця міметичність прагне відтворити реальне не таким, яким воно є, а таким, яким воно здається глядачеві, враховуючи його точку зору - «чи не втілюють, отже, художники у своїх образах, забуваючи про істинне, не ті співвідношення, що існують, а ті, що видаються їм гарними? Звісно, таке мистецтво є притулком софістики, яка завжди розглядається як «релятивістська».. Така міметичність відтворює не буття, а позірність, заслуговуючи, отже, на ім'я «фантастичного», що перекладають як«мистецтво симулякрів» чи«ілюзорне». Згідно зі зрілою платонічною доктриною, вона засуджується за подвійник звинуваченням у неточності та омані, бо й сама відхиляється від істини, й інших змушує вірити у свою істину. Таке мистецтво складає «вельми значну частину живопису. Якість мімесису слід судити мірою його референції, оціненої в терміни правильності й точності, тобто оцінювати критеріями, що належать до сфери пізнання та істини: для мистецтв наслідування «правильніш утворюється насамперед рівністю (істоту) стосовно кількості та якості».

Це суто референційне розуміння мімесису все ж порушує деякі питання стосовно образу, які виникають під час застосування того типу наслідування, на яке саме й спирається Платонова теорія мімесису. Критеріями доброго мімесису і сенсі подібності не можуть бути критерії мімесису в сенсі відтворення. Образ, що відтворював 6н розміри й усі інші характеристики прототипу, вже не був би образом, - він став би ідентичним оригіналу двійником. Не було б Кратила та образу Кратила, було б двоє Кратилів.

 

Поеми Гомера міфологічні

Сюжет поем може бути повністю зрозумілий лише з огляду на міфи, з якими тексти Гомера пов’язані інтертекстуальними зв’язками.

Потрібні для розуміння міфи:

Міф про Золоте яблуко Паріса – чому Гера, Афіна та Афродіта ворогують?

Міф про Фетіду Ахілла та його п’яту.

Міф про Кассандру.

Міфи про сирен.

Міф про кіклопа Поліфема.

Міф про лотофагів.

Міф про Скіллу (Сціллу) і Харібду.

 

Поеми Гомера двопланові.

 

Двоплановість = перенесення розповіді з плану земних героїв, земних подій до плану небожителів, життя олімпійських богів.

 

Поява богів завжди спричинена якимись земними ускладненнями, напруженими ситуаціями, екстремальними подіями. Вони й примушують олімпійців втручатися у справи земних героїв.

 

Завдяки цьому художньому прийомові Гомера люди й боги виявляються пов'язаними спільними почуттями - гнівом і ненавистю, любов'ю і стражданнями, і всі разом відчувають гніт загрозливої і невблаганної долі, що визначає майбутнє і героїв, і богів.

 

*Те, що боги у своїй поведінці нічим не відрізняються від людей, діють і відчувають так само, як і вони, створює ефект цілковитої правдоподібності. Описані «по-земному», в епосі вони відрізняються від людей лише тим, що мають над ними владу, право на втручання в їхні справи та інколи - вирішення долі героїв. Гомерівські описи Олімпу доволі реалістичні: епізоди перебування богів у палаці Зевса, їхні розмови, зображення бенкетів і навіть інтимних сцен великою мірою наближені до земного життя.

А також:

Наконец, объектом художественной действительности у Гомера являются боги и судьба. Боги то и дело вмешиваются в человеческую жизнь, и не только вмешиваются, но буквально подсказывают человеку все его решения и поступки, все его чувства и настроения. Троянец Пандар (Ил., IV) стреляет в греческий лагерь, вероломно нарушая только что заключенное перемирие; читатель обычно возмущается и осуждает Пандара. Но это случилось вследствие решения богов и прямого воздействия Афины Паллады на Пандара. Приам направляется в палатку Ахилла (Ил., XXIV), и между ними устанавливаются дружелюбные отношения; обычно забывают, что все это внушено Приаму и Ахиллу богами свыше. Если понимать сюжет Гомера буквально, то с полной достоверностью нужно будет сказать, что человек, безусловно, унижен у Гомера, что он превращен в бездушное орудие богов и что героями эпоса являются искючительно только боги. Однако едва ли Гомер понимал мифологию буквально. На самом деле гомеровские боги являются только обобщением человеческих чувств и настроений, человеческих поступков и воли и обобщением всей социально-исторической жизни человека. Если тот или иной поступок человека объясняется велением божества, то фактически это значит, что данный поступок совершен человеком в результате его собственного внутреннего решения, настолько глубокого, что даже сам человек переживает его как нечто заданное ему извне.

Герои у Гомера (Агамемнон, Ахилл, Менелай) нисколько не стесняются возражать богам, и возражать довольно грубо; сами боги вовсе не отличаются высоким моральным поведением: им свойственны любые пороки, страсти и дурные поступки. Кое-где можно предполагать предопределение судьбы. Но так же часто человек поступает и "вопреки судьбе". Ведь сегодня предопределение судьбы одно, а назавтра, возможно, оно будет другим. Так почему же герою не поступать вопреки известному ему на сегодня решению судьбы и не проявлять своей собственной воли?

Таким образом, и в вопросах о богах и судьбе гомеровские поэмы занимают переходную позицию между древним фатализмом и свободой человека позднейшего времени.

 

І ще:

В науке уже давно установлена разница между непосредственным сюжетом гомеровских поэм и теми поэтическими и жизненными оценками этого сюжета, которые дает Гомер сам от себя.

Гомер очень часто прибегает к методу сравнения, желая пояснить менее понятное чем-нибудь более понятным. И оказывается, что более понятным является мирный труд земледельца, скотовода, ремесленника и обычная, чисто человеческая жизнь с радостями и страданиями маленького человека, не имеющего ничего общего с теми колоссальными героическими фигурами, о которых говорит нам непосредственный сюжет гомеровских поэм,- жизнь без всякой войны и даже без мифологии. Ведь если поэт сравнивает что-нибудь с чем-нибудь, то, очевидно, предмет, привлекаемый для сравнения, для него более понятен и более убедителен. Установлено, что в гомеровских поэмах не мирный быт сравнивается с войной, а, наоборот, военный быт поясняется картинами мирной жизни, так как это последняя и является для Гомера более понятной.

Особенно характерна в этом отношении "Илиада", в которой почти все картины из военной области сравниваются с мирным бытом. Военные сравнения здесь почти отсутствуют (они буквально единичны). Зато такая, например, военная картина, как выступление двух Аяксов, сравнивается не с чем иным, как с двумя быками, пашущими землю (Ил., XIII, 701-708). Враги выступают друг против друга, как жнецы сближаются с обоих концов поля (XI, 67-71). Сражение врагов - веянье бобов и гороха на току (XIII, 586-590). Погибший герой сравнивается с маслиной, выращенной заботливым хозяином и вырванной ветром (XVII, 53-58), и т. д.

Таким образом, интерес Гомера сосредоточен не только на его прославленных героях, но и на малых, незаметных тружениках, несущих тяготы жизни. Это несомненное доказательство того, что окончательное формирование гомеровского эпоса относится уже ко времени восходящей греческой демократии и цивилизации.

 

СТРУКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ

Композиція поем.

 

Пізніші давньогрецькі вчені розбили «Іліаду» та «Одіссею» на 24 пісні кожну, що складають відповідно 15 693 і 12 110 рядків.

Риси:

  1. Традиційна композиція: заспів, який готує читача до сприйняття розповіді про події; вказує на час і місце події, знайомить з героями. Автор може звертатися до слухача або інших осіб (наприклад, Муза).
  2. Поеми побудовані за єдиним планом:
    перша розповідає про десятий рік війни під Троєю,
    друга - про десятий рік блукань Одіссея і повернення його на батьківщину.
  3. Зміст поем зосереджений навколо одного героя (Ахілл-Одіссей) та однієї події.
  4. Розповідь про дійсні історичні події поєднується з авторською вигадкою.
  5. Немає розгорнутих описів зовнішності героїв.

У стилі поем збереглось багато елементів, які беруть початок у пісенній стадії розвитку епосу. Боги, люди, речі - усе має епітети: хмарогонитель Зевс, волоока Гера, Ахілл - прудконогий, Гектор - шоломосяйний, ясноока Афіна тощо.

Поэтическая техника эпоса:

Эпический стиль проявляется не только в изображении определенного рода художественной действительности, но и в способах этого изображения, то есть в особой поэтической технике эпоса.

а) Основной характер поэтической техники эпоса.

Художественный стиль гомеровского эпоса, во-первых, отличается большой строгостью, выработанностью и традиционностью. Тут совпадает архаизация и модернизация гомеровского эпоса. Архаизация имеется здесь потому, что Гомер склонен к восстановлению старых мифов еще крито-микенской культуры со всей свойственной им древней строгостью поэтической формы. С этим связано также и то, что формирование гомеровских поэм происходило в условиях уже твердой эпической традиции, доходившей до искусственности и формализма. С другой стороны, однако, в эти отстоявшиеся и исконные формы эпической поэзии Гомер вливает вполне новое содержание, наполняет их психологией и отражением восходящей греческой демократии, в результате чего древние мифы и строгие поэтические формы начинали звучать уже по-новому и архаизация эпоса начинала сливаться с его модернизацией в единое и нераздельное целое. Это обязательно нужно иметь в виду при оценке отдельных технических приемов эпоса.

б) Повторение.

Одним из обычных эпических приемов Гомера является многократное повторение целых стихов или их частей (например, в "Одиссее": "встала из мрака младая с перстами пурпурными Эос"), рассчитанное на создание впечатления медлительности, важности, спокойствия и вечной повторяемости жизни. Вместе с тем исследователи уже не раз обнаруживали, что повторения у Гомера никогда не преследуют чисто механических целей, но всегда вносят в эпический рассказ что-нибудь новое и интересное.

в) Эпитеты.

Те же цели преследуются особым употреблением эпитетов (то есть определений, указывающих на постоянное качество тех или иных лиц и предметов). Именно эти эпитеты неизменно прилагаются к соответствующим лицам, часто даже независимо от их уместности в данной ситуации. Таковы эпитеты: "быстроногий" - об Ахилле, "шлемоблещущий" - о Гекторе, "волоокая" - о Гере, "многоумный" - об Одиссее. Однако у Гомера имеется много текстов, где обычный стандарт имеет большую психологическую значимость или преследует определенные эстетические цели.

г) Сравнения.

Особенно удивительны у Гомера своей многочисленностью, разнообразием и красотой сравнения. Предмет, выступающий в качестве сравнения,- чаще всего огонь (особенно бушующий в горном лесу), поток, метель, молния, буйный ветер, животные, и среди них особенно лев, искусства прикладные и изящные, факты обыденной жизни (трудовой, семейной) - рисуется гораздо подробнее, чем это требуется для пояснения. Встречаются несколько сравнений подряд (по 2-3), а иногда и целое скопление сравнений (по 5) (Ил., II, 455-476) греков, выступающих в блестящем вооружении,- с огнем, с птицами, листьями, мухами и козами. Прежде сравнения рассматривались в отрыве от содержания и поэм, как вставные эпизоды или как прием, имеющий целью замедлить развитие действия или же несколько отвлечь слушателя от излагаемых трагических событий. Теперь можно считать установленным, что сравнения тесно связаны с развитием действия в поэмах. Так, если проследить последовательно сравнения в "Одиссее", то нетрудно заметить, что они постоянно подготавливают основное событие поэмы - картину избиения женихов.

д) Речи.

Наконец, из эпических приемов необходимо отметить частое введение речей. Речи эти обладают весьма примитивной аргументацией и наивным построением, непосредственно исходящим из души говорящего. Но зато они всегда медлительны, торжественны, наивно убедительны, обстоятельны; оратор становится на высокое место, прерывать оратора нельзя, и говорит он долго и довольно красиво. Из простых и непосредственных речей можно отметить речь Ахилла к Калхасу (Ил., I), Одиссея к Ахиллу (Ил., IX), Андромахи к Гектору (Ил., VI). Даже когда герои бранятся, когда готовы вступить в бой, они все равно говорят обычно пространно, торжественно.

е) Язык и метрика.

Язык Гомера также представляет собой сплав устойчивой, вековой традиции с исключительной гибкостью и выразительностью. Традиционность и старинный стиль создавал для древнего грека еще и древнеионийский диалект с некоторой примесью эолийских форм', на котором слагались поэмы. Гомеровский язык отличается обилием гласных, отсутствием сложных в синтаксическом отношении фраз, заменой подчинения сочинением, что создавало большую певучесть и плавное течение речи.

Общему стилю, наконец, вполне соответствовала и метрика. Поэмы Гомера написаны гекзаметром, который отличался торжественностью, медлительностью и ласкал слух грека.

В науке установлено огромное значение гекзаметра для всей поэтической речи Гомера. Так как гекзаметр не декламировался, но произносился нараспев, речитативно, то он допускал в художественной речи многое такое, что в простой декламации исключается. Гекзаметр, или шестистопный дактиль,- единственный размер эпоса. Однако в греческом языке было много таких явлений, которые противоречили гекзаметру и не вмещались в его стопы. Гекзаметр, правда, был достаточно гибок, но все же языку приходилось во многом ему уступать. Так, например, каждый греческий слог в слове обладал определенной долготой или краткостью, и вот ради соблюдения правильного гекзаметра приходилось часто растягивать один слог в два слога, жертвовать строгостью морфологии и синтаксиса, вводить более редкие и менее понятные слова вместо обычных и понятных, пользоваться стандартными выражениями, не вполне соответствующими содержанию данного текста, но зато хорошо укладывающимися в стопы гекзаметра, и т. д. В результате получалась искусственная речь, весьма далекая от разговорной, но зато вполне соответствующая вековым традициям эпоса.

Жанр поем:

 

«Іліаду», в якій переважають сцени, пов'язані з військовим побутом і бойовими діями героїв, можна визначити як військово-героїчну поему.

«Одіссею», де подібних епізодів зовсім мало (в основному - в розповіді самого Одіссея і сцені побиття женихів), а переважають численні пригоди, казково-фантастичні зустрічі героя, побутові й сімейні сцени, є підстави назвати казково-пригодницькою і родинно-побутовою поемою.

! Елементи ліричного, драматичного начал: ліричність, трагізм, драматизм. (Лосєв) Необхідність драматичності для фабули епосу – Арістотель, Поетика.

Іліада:

Описує 51 день 9 чи 10 року війни. Події відбуваються спочатку на Олімпі, потім переносяться на землю.

Головна тема – гнів Ахілла через сварку з Атрідом. Власне, у перших рядках поеми вже закладений весь зміст поеми:

 

Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла,

Згубний, що дуже багато ахеям лиха накоїв

Душ багато героїв славетних в Аїд він спровадив (...)

Сталося це з того часу, коли розійшлись, посварившись,

Цар аргів’янських народів Атрід і Ахілл богорідний.

 

Одіссея:

«Одіссея» побудована на дуже архаїчному матеріалі.

Герой Одіссей (в етрусків Uthsta, лат. Ulixes — Улісс) — стародавня, очевидно ще «догрецька» фігура.

Сюжет про чоловіка, що повертається після довгих мандрівок невпізнаним на батьківщину і потрапляє на весілля дружини, належить до числа широко розповсюджених фольклорних сюжетів, так само як і сюжет «сина, що відправляється на пошуки батька».

(Хорхе Луис Борхес

Четыре цикла

Историй всего четыре. Одна, самая старая — об укрепленном городе, который штурмуют и обороняют герои. Защитники знают, что город обречен мечу и огню, а сопротивление бесполезно; самый прославленный из завоевателей, Ахилл, знает, что обречен погибнуть, не дожив до победы. Века принесли в сюжет элементы волшебства. Так, стали считать, что Елена, ради которой погибали армии, была прекрасным облаком, виденьем; призраком был и громадный пустотелый конь, укрывший ахейцев. Гомеру доведется пересказать эту легенду не первым; от поэта четырнадцатого века останется строка, пришедшая мне на память: «The borgh brittened and brent to brondes and askes» *1; Данте Габриэль Россетти, вероятно, представит, что судьба Трои решилась уже в тот миг, когда Парис воспылал страстью к Елене; Йитс предпочтет мгновение, когда Леда сплетается с Богом, принявшим образ лебедя.

Вторая, связанная с первой, — о возвращении. Об Улиссе, после десяти лет скитаний по грозным морям и остановок на зачарованных островах приплывшем к родной Итаке, и о северных богах, вслед за уничтожением земли видящих, как она, зеленея и лучась, вновь восстает из моря, и находящих в траве шахматные фигуры, которыми сражались накануне.

Третья история — о поиске. Можно считать ее вариантом предыдущей. Это Ясон, плывущий за золотым руном, и тридцать персидских птиц, пересекающих горы и моря, чтобы увидеть лик своего бога — Симурга, который есть каждая из них и все они разом. В прошлом любое начинание завершалось удачей. Один герой похищал в итоге золотые яблоки, другому в итоге удавалось захватить Грааль. Теперь поиски обречены на провал. Капитан Ахав попадает в кита, но кит его все-таки уничтожает; героев Джеймса и Кафки может ждать только поражение. Мы так бедны отвагой и верой, что видим в счастливом конце лишь грубо сфабрикованное потворство массовым вкусам. Мы не способны верить в рай и еще меньше — в ад.

Последняя история — о самоубийстве бога. Атис во Фригии калечит и убивает себя; Один жертвует собой Одину, самому себе, девять дней вися на дереве, пригвожденный копьем; Христа распинают римские легионеры.

Историй всего четыре. И сколько бы времени нам ни осталось, мы будем пересказывать их — в том или ином виде.)

Окремі епізоди-оповідання поеми складаються в цілісні групи – всього таких груп умовно можна виділити 3:

1-Пошук Телемахом свого батька

2-Розповідь про повернення Одіссея.

3-Повернення Одіссея, що знову стає царем Іттаки та чоловіком Пенелопи.

 

Майже всі епізоди мандрівок Одіссея мають численні казкові паралелі.

Форма розповіді від першої особи є традиційною в цьому жанрі (фольклор мореплавців). У оповіданнях, вкладених у вуста Одіссея («апологах»), можуть міститися географічні спостереження іонійських мореплавців, але численні спроби географічної локалізації мандрівок Одіссея не привели до однозначних результатів.

 

Архілох

 

Ямбічна лірика.

Вважається автором першого датованого ліричного твору – VII ст до РХ, 6 квітня 648 року, день повного сонячного затемнення у Греції.

 

Пише гімни, епіграмми, епітафії, ямби.

 

Його твори призначені для виконання «паракаталоге» - виконанням, середнім між співом та читанням, щось на зразок мелодекламації або речитативу.

 

Ліричний герой лірики Архілоха:

 

воїн (шанування культу Ареса), любить вино,

одночасно любить та ненавидить жінок,

пристрасно любить життя,

філософ, що нагадує про плинність життя людини, втішає думками про вічне повернення – коловорот буття.

*

Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять -

Ти ж відважно захищайся, з ворогами поборись.

Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча - завжди будь

Непохитне. Переможеш - не хвались відкрито цим,

Переможене - удома в самотині стримуй плач,

Радість є - радій не надто, є нещастя - не сумуй

Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.

 

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! ЯК РЕАЛІЗУЄТЬСЯ ФІЛОСОФІЯ СТОЇЦИЗМУ – гармонія, рівновага

 

Алкей (VII-VI ст. до РХ)

 

відомий еолійський мелік, пише пісні, пов’язані із суспільно-політичною боротьбою.

Ліричний герой з 2 обличчями:

-відчуття себе на краю загибелі серед політичних незгод, відчаю положення між життям та смертю.

-людська природа, любов до вина та жінок.

 

ДО САПФО

Сказати дещо хочу тобі одній,

Але, як тільки глянеш на мене ти, -

Уста мої змикає сором,

Перед тобою стою безмовний.

 

ВІДПОВІДЬ САПФО

Коли б твій намір чистий і добрий був,

Тоді б і слово легко злетіло з уст,

І вниз очей не опускав би,

Сміло сказав би, чого бажаєш.

 

Сапфо,

Платон вважав, що Сапфо варто було б призначити 10 Музою. Саме ця поетеса ввела психологізм у мистецтво і першою почала натуралістично зображувати пристрасті. Вважається, що коріння свободи виявлення індивідуальних інтимних почуттів сягає особливостей вшанування культу Афродіти.

Основною ліричною темою у Сапфо є кохання; вона виписувала симфонію почуттів та відчуттів, аж до фізіологічних подробиць та самозабуття, і це було абсолютною новиною для давньогрецьких поетів.

*

Гляну я – і серце моє то стихне,

То заб’ється так, що тамує віддих.

Слів не чую – тільки дзвенить у вухах

Дзвін невгамовний.

Вся тремчу я, вкриваюсь холодним потом,

В’яну, як трава – і, здається, пройде

Мить одна – і я упаду на землю

Тілом бездушним.

*

Не в силах ткати я -

Серце болить,

O рідна мамо!

Жагою, мов вогнем,

Мучить мене

Кіпріда* ніжна.

 

(КІПРІДА = Афродіта)

 

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ:

-кохання-страждання/ерос/,

-жінка, що не поділяє ідеалів Пенелопи – немає піднесення ідеалів вірного моногамного кохання,

-дослухання до власних переживань.

 

Анакреонт (друга половина VI ст. до РХ)

Так званий мандрівний поет.

Мандрівні поети мандрували різними краями, іноді осідаючи при дворі багатих покровителів, поціновувачів прекрасного, й тоді створювали більш значущі тексти.

Він також пише про кохання, але в його віршах немає серйозності чи навіть трагізму; оспівує любов-гру (людус) та тілесні забави, тема зміху-знущання над стражданнями.

*

Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілив пурпурним м'ячем —

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти.

Лиш залишилося кляте дівча, —

З Лесбосу славного родом воно, —

Та й, осміявши мою сивину,

Іншому звабно моргає.

 

Катулл (1 ст.)

Давньоримський поет. Наслідувач поезії Сапфо, в пам’ять про неї навіть –називає ліричного-персонажа-пристрасну-коханку Лесбія.

Пише любовну лірику, але ідеї в поезії мають відмінності – використання простонародної мови, введення побутових елементів.

Топіка кохання в давньоримській поезії, хоча і наслідує давньогрецьку, має певні відмінності:

 

В грецькій культурі справжнім коханням є платонічне кохання, тобто взаємини рівних суб’єктів між собою.

Таким коханням любов до жінки бути не може, бо жінка ніколи не вважалася рівнею чоловіку – любов до жінки є лише пристрастю.

Справжнім коханням вважалося кохання-дружба між чоловіками, воно могло також супроводжуватися інтимними стосунками між старшим чоловіком і юнаком 14-17 років (таке кохання = ініціація, ніби посвята у дорослий світ) АЛЕ статеві взаємини між чоловіками-однолітками, між чоловіками, старшими за 17 років вважалися аморальними.

 

В римській культурі кохання до жінки – це не соромно, оскільки жінка наряду з чоловіком була повноцінним громадянином.

 

Жиймо, Лесбіє мила, і кохаймось

Та про осуд лихий дідів суворих

Киньмо дбати - копійки він не вартий!

Хай заходить і знову сходить сонце -

Нам, як тільки погасне день короткий,

Ніч солодка стає безмежжям вічним.

Дай-но тисячу поцілунків й сотню,

Потім другу тисячу й другу сотню,

Ще раз тисячу, потім знову сотню,

А коли вже зберем багато тисяч,

То змішаєм у безлад, щоб самі ми

Лік згубили й щоб хтось лихий не заздрив,

Взнавши, скільки було отих цілунків.

 

 

ª Суб’єктивний першопочаток в античній прозі: роман Лонга “Дафніс і Хлоя”

Общий обзор направлений в древнегреческой прозе.

Красноречие. Искусство красноречия поддерживалось потребностями школы, так как риторическое обучение составляло одну из важнейших сторон в системе античного образования; представитель общественной верхушки по-прежнему должен был уметь выступать на суде, произнести речь на торжестве или в каком-нибудь собрании. Но самое красноречие, по существу, вырождалось при этом в школьную декламацию, зачастую на фантастические, оторванные от жизни тем. С уменьшением удельного веса красноречия важнейшей областью художественной прозы оказывалась историография. Здесь надо отметить, что в античности повествовательная проза впервые получила литературное развитие на историческом и полуисторическом материале (как-то: родословные, путешествия, новеллы об исторических лицах), и все это составляло "Историю". Псевдоистория становится оболочкой для новых видов повествовательной прозы, развивающейся в IV в. (например, "Киропедия" Ксенофонта), а затем и в эллинистическое время. Стремление к естественному истолкованию мифов породило и другой вид повествования - историзованную мифологическую хронику в которой сказочные мотивировки и чудеса заменялись рациональным ходом событий. Такие сказания, как Троянская война или поход аргонавтов перерабатывались в псевдоисторические повести, будто бы основанные на древних документах. Каноническая форма мифа, например гомеровская, объявлялась при этом "более поздней&quo

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти