ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Обидві поеми написані гекзаметром

Поетичний розмір, яким складені обидві поеми, називається гекзаметром, тобто «шестимірником». Ми не знаємо, як співали чи виконували речитативом стародавні греки свої епічні твори, оскільки їхня система віршування відрізнялася від нашої. Вона ґрунтувалася на чергуванні довгих і коротких складів, вимовляти які ми не вміємо.

 

Українське віршування, як і в інших європейських мовах, побудоване на наголошених і ненаголошених складах. Оскільки звучання і ритміку давньогрецької поетичної фрази передати цими мовами неможливо, умовно їх відтворюють наголошеними і ненаголошеними складами. Тобто довгому складові відповідає наголошений /-'/, короткому – ненаголошений.

ª Суб’єктивний першопочаток та семантика кохання у поетичній творчості давніх греків та римлян

 

 

Термін «лірика» виник за часів олександрійських філологів. До нього існував термін «меліка» (від «melos» - «пісня»). Цим терміном називали пісні, що виконувалися під акомпанемент струнних інструментів (семиструнна ліра). Поезія не мислилася окремо від музики і навпаки; строфа-«поворот» у врочистій ході – хорові пісні зі специфічною будовою. Дифірамб – лірика на честь Діоніса – джерело трагедії; Феспід¸Афіни, 6 ст. до н.е. Фалічні пісні того ж культу – комедії.

 

Сьогодні поняття «грецька лірика» вживають у ширшому значенні, він охоплює жанри, які у древніх не визнавалися «ліричними» - наприклад, елегії, що супроводжувалися звуками флейти.

Греческое слово «лирика» в переводе означает «песнь под аккомпанемент лиры». В древности стихотворения пели под аккомпанемент музыкальных инструментов: лиры, кифары, форминги, флейты и др. Зачастую древнегреческий поэт был автором текста и композитором. До нас дошло немного лирических стихотворений, но по ним можно судить, как богата была лирическая поэзия древних греков разнообразием тем и стихотворных размеров.

В зависимости от стихотворного размера греческую лирику подразделяют на два вида: декламационную (элегия и ямб) и мелическую, песенную поэзию (от греческого слова «мелос» — «песнь»).

Первая (декламационная) — нечто вроде речитатива в сопровождении кифары (лиры), вторая (мелическая) — самая настоящая песнь, исполняемая отдельным певцом или хором.

Античная лирика не существует вне музыки, так же как античная музыка не существует сама по себе, в чистом виде. Греческая лирика не нуждается в рифме. Она опирается на четкость, гибкость и разнообразие ритма, возможности которого безграничны, так как стихотворная строка не скандируется, а произносится нараспев или поется.

Давньогрецька поезія була тісно пов’язана з певними віршованими розмірами і з музичним супроводом.

 

Згідно з античною класифікацією, необхідно розрізняти:

 

1) ямб –цей жанр традиційно вважається жартівливим. Ямбічна поезія пов’язана з культом Деметри (див. міф про служку Ямбу та богиню Деметру – Ямба намагалася образити богиню жартівливими віршами).

 

2) меліс -пісні, що виконувалися під акомпанемент струнних інструментів (семиструнна ліра). Мають нескладні віршовані розміри, які легко накладаються на мелодію. Мелічна лірика зародилася з фольклорних пісень, звідки поети часто запозичували нові віршовані розміри.

За визначенням Платона, мелічна лірика складалася з трьох елементів: слова, гармонії та ритму.

Існувало до 15 різних мелодій (варіантів гармонії), пов’язані з національними особливостями тих чи інших грецьких етносів (дорійська, еолійська, іонійська, фрігійська тощо)

 

Суб’єктивний першопочаток давньогрецької лірики народжується на о.Лесбос, де Сапфо заснувала Мусейон – навчальний заклад, присвячений Афродиті, призначений для заможних дівчат з острівної Греції.

Поети Мусейону розробляли тематику культових і обрядових пісень у зв'язку з особистими переживаннями, з колом друзів, з подіями поточного дня. Лірика о.Лесбос була розрахована на певне середовище і умови, в яких вони мали виконуватися. Характерні для елегії роздуми на загальні теми посідають другорядне місце у творчості поетів, найчастіше виявляються лише у тісному зв'язку з особистими моментами.

Важливість поета і поезії – легендарні поети Гомер, Амфіон, Алкіон, Івік, Орфей. Тіртей – 2 Мессенська війна Спарти.

Розглянемо два значущих напрями давньогрецької поезії – ямбічну лірику та мелічну лірику.

Архілох

 

Ямбічна лірика.

Вважається автором першого датованого ліричного твору – VII ст до РХ, 6 квітня 648 року, день повного сонячного затемнення у Греції.

 

Пише гімни, епіграмми, епітафії, ямби.

 

Його твори призначені для виконання «паракаталоге» - виконанням, середнім між співом та читанням, щось на зразок мелодекламації або речитативу.

 

Ліричний герой лірики Архілоха:

 

воїн (шанування культу Ареса), любить вино,

одночасно любить та ненавидить жінок,

пристрасно любить життя,

філософ, що нагадує про плинність життя людини, втішає думками про вічне повернення – коловорот буття.

*

Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять -

Ти ж відважно захищайся, з ворогами поборись.

Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча - завжди будь

Непохитне. Переможеш - не хвались відкрито цим,

Переможене - удома в самотині стримуй плач,

Радість є - радій не надто, є нещастя - не сумуй

Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.

 

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! ЯК РЕАЛІЗУЄТЬСЯ ФІЛОСОФІЯ СТОЇЦИЗМУ – гармонія, рівновага

 

Алкей (VII-VI ст. до РХ)

 

відомий еолійський мелік, пише пісні, пов’язані із суспільно-політичною боротьбою.

Ліричний герой з 2 обличчями:

-відчуття себе на краю загибелі серед політичних незгод, відчаю положення між життям та смертю.

-людська природа, любов до вина та жінок.

 

Відоме також його віршоване любовне листування із Сапфо.

ДО САПФО

Сказати дещо хочу тобі одній,

Але, як тільки глянеш на мене ти, -

Уста мої змикає сором,

Перед тобою стою безмовний.

 

ВІДПОВІДЬ САПФО

Коли б твій намір чистий і добрий був,

Тоді б і слово легко злетіло з уст,

І вниз очей не опускав би,

Сміло сказав би, чого бажаєш.

 

Сапфо,

Платон вважав, що Сапфо варто було б призначити 10 Музою. Саме ця поетеса ввела психологізм у мистецтво і першою почала натуралістично зображувати пристрасті. Вважається, що коріння свободи виявлення індивідуальних інтимних почуттів сягає особливостей вшанування культу Афродіти.

Основною ліричною темою у Сапфо є кохання; вона виписувала симфонію почуттів та відчуттів, аж до фізіологічних подробиць та самозабуття, і це було абсолютною новиною для давньогрецьких поетів.

*

Гляну я – і серце моє то стихне,

То заб’ється так, що тамує віддих.

Слів не чую – тільки дзвенить у вухах

Дзвін невгамовний.

Вся тремчу я, вкриваюсь холодним потом,

В’яну, як трава – і, здається, пройде

Мить одна – і я упаду на землю

Тілом бездушним.

*

Не в силах ткати я -

Серце болить,

O рідна мамо!

Жагою, мов вогнем,

Мучить мене

Кіпріда* ніжна.

 

(КІПРІДА = Афродіта)

 

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ:

-кохання-страждання/ерос/,

-жінка, що не поділяє ідеалів Пенелопи – немає піднесення ідеалів вірного моногамного кохання,

-дослухання до власних переживань.

 

Анакреонт (друга половина VI ст. до РХ)

Так званий мандрівний поет.

Мандрівні поети мандрували різними краями, іноді осідаючи при дворі багатих покровителів, поціновувачів прекрасного, й тоді створювали більш значущі тексти.

Він також пише про кохання, але в його віршах немає серйозності чи навіть трагізму; оспівує любов-гру (людус) та тілесні забави, тема зміху-знущання над стражданнями.

*

Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілив пурпурним м'ячем —

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти.

Лиш залишилося кляте дівча, —

З Лесбосу славного родом воно, —

Та й, осміявши мою сивину,

Іншому звабно моргає.

 

Катулл (1 ст.)

Давньоримський поет. Наслідувач поезії Сапфо, в пам’ять про неї навіть –називає ліричного-персонажа-пристрасну-коханку Лесбія.

Пише любовну лірику, але ідеї в поезії мають відмінності – використання простонародної мови, введення побутових елементів.

Топіка кохання в давньоримській поезії, хоча і наслідує давньогрецьку, має певні відмінності:

 

В грецькій культурі справжнім коханням є платонічне кохання, тобто взаємини рівних суб’єктів між собою.

Таким коханням любов до жінки бути не може, бо жінка ніколи не вважалася рівнею чоловіку – любов до жінки є лише пристрастю.

Справжнім коханням вважалося кохання-дружба між чоловіками, воно могло також супроводжуватися інтимними стосунками між старшим чоловіком і юнаком 14-17 років (таке кохання = ініціація, ніби посвята у дорослий світ) АЛЕ статеві взаємини між чоловіками-однолітками, між чоловіками, старшими за 17 років вважалися аморальними.

 

В римській культурі кохання до жінки – це не соромно, оскільки жінка наряду з чоловіком була повноцінним громадянином.

 

Жиймо, Лесбіє мила, і кохаймось

Та про осуд лихий дідів суворих

Киньмо дбати - копійки він не вартий!

Хай заходить і знову сходить сонце -

Нам, як тільки погасне день короткий,

Ніч солодка стає безмежжям вічним.

Дай-но тисячу поцілунків й сотню,

Потім другу тисячу й другу сотню,

Ще раз тисячу, потім знову сотню,

А коли вже зберем багато тисяч,

То змішаєм у безлад, щоб самі ми

Лік згубили й щоб хтось лихий не заздрив,

Взнавши, скільки було отих цілунків.

 

 

ª Суб’єктивний першопочаток в античній прозі: роман Лонга “Дафніс і Хлоя”

Общий обзор направлений в древнегреческой прозе.

Красноречие. Искусство красноречия поддерживалось потребностями школы, так как риторическое обучение составляло одну из важнейших сторон в системе античного образования; представитель общественной верхушки по-прежнему должен был уметь выступать на суде, произнести речь на торжестве или в каком-нибудь собрании. Но самое красноречие, по существу, вырождалось при этом в школьную декламацию, зачастую на фантастические, оторванные от жизни тем. С уменьшением удельного веса красноречия важнейшей областью художественной прозы оказывалась историография. Здесь надо отметить, что в античности повествовательная проза впервые получила литературное развитие на историческом и полуисторическом материале (как-то: родословные, путешествия, новеллы об исторических лицах), и все это составляло "Историю". Псевдоистория становится оболочкой для новых видов повествовательной прозы, развивающейся в IV в. (например, "Киропедия" Ксенофонта), а затем и в эллинистическое время. Стремление к естественному истолкованию мифов породило и другой вид повествования - историзованную мифологическую хронику в которой сказочные мотивировки и чудеса заменялись рациональным ходом событий. Такие сказания, как Троянская война или поход аргонавтов перерабатывались в псевдоисторические повести, будто бы основанные на древних документах. Каноническая форма мифа, например гомеровская, объявлялась при этом "более поздней" и искаженной. Большое внимание уделялось в хрониках героиням мифа и любовным мотивам. В то время как традиционные мифы греческой религии подвергались систематической рационализации, низовые религиозные течения создают почву для расцвета ареталогии, рассказа о "мощи" и чудесных деяниях какого-нибудь бога-"целителя" и его пророков. Это тот вид повествования, из которого впоследствии вышла "евангельская" и "житийная" литература христианства. Кроме того, для древнегреческой прозы характерен такой жанр, как новелла, которая использовалась в основном для отражения любовной тематики, переживаний частной жизни и т.п. Специального названия данный жанр не получает, но противопоставляется всем другим как "повествование о лицах". Оставшийся безымянным в античности, жанр этот получил название в средние века; это - роман. Эллинистическая эпоха создала роман, прежде всего любовный, в псевдоисторической оболочке, по схеме влюбленных или супругов, разлученных и гонимых капризом "случая", но ищущих и в конечном итоге находящих друг друга. Философский диалог культивируется главным образом в школе Аристотеля. Эпикурейцы и стоики предпочитают связное деловое изложение, не слишком заботясь о красоте слога. Следы старых традиций "дидактической" литературы сохраняются в том, что трактат нередко получает форму "послания", адресованного какому-нибудь лицу. Наиболее продуктивными в создании новых жанров философской прозы оказываются киники, отрицатели основных устоев и привычных ценностей античного общества. Обращаясь со своей проповедью преимущественно к "низам", они искали общедоступных форм изложения. Киники создают диатрибу ("беседу"), популярную лекцию на философские, главным образом моральные, темы. В живой, образной, не лишенной театральности форме, пересыпая свои рассуждения поговорками, анекдотами, цитатами из поэтов, ежеминутно вступая в диалог с воображаемым оппонентом, лектор вел беседу о "самодавлении" или "свободе от аффектов", о "богатстве и бедности", "корыстолюбии", превратностях судьбы" и т.п.

Проза в давньогрецькій літературі має глибоке коріння, сягаючи сакрального фольклору, тобто міфології. На відміну від драми та лірики, проза традиційно вважається жанром для відпочинку. Остаточно оформилася у кін.2-3 ст. до РХ. – Лонг. Самый ранний известный нам греческий роман появился на рубеже I—II вв. Он назывался «Повесть о Херее и Каллирое» и был написан Харитоном. Гелиодор (III в.) создал «Эфиопику»; главная героиня этого романа, красавица Хариклея, — дочь эфиопского царя. Ахилл Татий (III— IV вв.) — автор романа под названием «Левкиппа и Клитофонт».

Давньогрецька проза – пращур сучасної белетристики. «Пастуша повість про Дафніса і Хлою» написана в чотирьох книгах, очевидно, в другій половині III ст., ритором, добре обізнаним із зразками ново-аттічної комедії, з ранніми зразками любовно-пригодницького грецького роману, а також із зразками ідилії Теокріта, його послідовників і з старою грецькою літературою.

Жанр – буколістична повість, тобто пастуша повість. Головна ідея – можливість ідеального кохання між людьми, наближеними до природи.

 

Місцем дії є острів Лесбос, де на лоні природи нібито живуть наївні пастухи, які не знають тривог міського життя й де зароджується і зростає, на фоні мінливої декорації сезонів року – юне кохання Дафніса і Хлої, двох підкинених і вихованих пастухами дітей. Еротичні ігри персонажів постають як чисті та природні – оскільки персонажі не знають, що таке гріх.

 

Увага автора зосереджена не на зовнішніх подіях, а на зображенні почуття. З епізодів цікаве в 2-ій книзі оповідання про сільські розваги, що дає нам уяву про античну народну пантоміму і про її виконання.

 

За новіших часів повість Лонга викликала захоплений відгук Гете і, починаючи з XVI ст., багато разів перекладалася всіма європейськими мовами.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти