ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Коли з’явилася белетристика? – елліністичний період – коли література відходить від соціальних проблем і жанру епосу.

Загрузка...

Коли з’явилася белетристика? – елліністичний період – коли література відходить від соціальних проблем і жанру епосу.

 

Проза в давньогрецькій літературі має глибоке коріння, сягаючи сакрального фольклору, тобто міфології. На відміну від драми та лірики, проза традиційно вважається жанром для відпочинку. Остаточно оформилася у кін.2-3 ст. до РХ.

 

Давньогрецька проза – пращур сучасної белетристики.

«Пастуша повість про Дафніса і Хлою» написана в чотирьох книгах, очевидно, в другій половині III ст., ритором, добре обізнаним із зразками ново-аттічної комедії, з ранніми зразками любовно-пригодницького грецького роману, а також із зразками ідилії Теокріта, його послідовників і з старою грецькою літературою.

 

Жанр – буколістична повість, тобто пастуша повість. Головна ідея – можливість ідеального кохання між людьми, наближеними до природи.

 

Місцем дії є острів Лесбос, де на лоні природи нібито живуть наївні пастухи, які не знають тривог міського життя й де зароджується і зростає, на фоні мінливої декорації сезонів року – юне кохання Дафніса і Хлої, двох підкинених і вихованих пастухами дітей. Еротичні ігри персонажів постають як чисті та природні – оскільки персонажі не знають, що таке гріх.

 

Увага автора зосереджена не на зовнішніх подіях, а на зображенні почуття. З епізодів цікаве в 2-ій книзі оповідання про сільські розваги, що дає нам уяву про античну народну пантоміму і про її виконання.

 

За новіших часів повість Лонга викликала захоплений відгук Гете і, починаючи з XVI ст., багато разів перекладалася всіма європейськими мовами.

Тема 1.2. Генеза та еволюція античного театру. Інтертекстуальна взаємодія літератур античної Греції та Риму.

 

Виникнення театрального дійства

Театралізовані видовища існували на грецьких землях з прадавніх часів.

Вже крітяни і мікенці (ахейці) знали примітивні форми театрального мистецтва. У 3 тис. до РХ примітивні вистави крито-мікенської культури – це ритуали, пов’язані з робочими, культово-обрядовими, мисливськими та землеробськими іграми.

Основою для виникнення античної драми стали народні обрядові ігри за участю ряджених – ці ритуали здійснювали на честь богині родючості, покровительки землеробів Деметри в місті Елевсін, що неподалік від Афін. На появу трагедії вплинули також надзвичайно розповсюджений у Греції культ героїв, поховальні пісні (треноси), що також включали в себе певний драматичний елемент.

 

Основним джереломвиникнення драми дослідники вважають народні свята на честь бога Діоніса, покровителя виноградарства і виноробства, бога, що помирає і воскресає, одного з найпопулярніших богів Еллади.

 

В другій половині VI ст. до Р.Х. були встановлені свята на його честь: Великі Діонісії (у квітні), Ленеї (у січні) та Малі Діонісії (в лютому). Запам’ятайте ці назви – з цих свят виросла класична антична драма.

 

Обов'язковим елементом культу Діоніса було виконання хором гімнів-дифірамбів на честь бога Діонісія. Дифірамбічний хор складається з 50 хоревтів, розташовується півколом, на чолі хору стоїть заспівувач (ексархос).

 

У Давній Греції довго панували епос і лірика, лише в другій половині 6 ст. трагедія досягнула значного розвитку. Винахідником аттичної трагедії вважається поет Феспід - на святі Діоніса він поєднав виконання дифірамба з театральною дією, тобто зробив з народного дифірамба драматичну виставу. Перша його вистава датується весною 534 р. до Р.Х. Це – День Народження світового театру.

 

Генеза трагедії та комедії

 

Багато чого про походження грецької драми можуть сказати самі слова трагедія і комедія.

 

Коріння трагедії – у святкуваннях Великих Діонісій.

 

Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос -"цап" і оде -"пісня", тобто "пісня цапів". Річ у тім, що існували сатирівські хори, учасники яких одягали на себе козлину шкуру й зображували козлоногих супутників Діоніса – сатирів. Хор славив подвиги і страждання бога.

 

Грецька трагедія, як правило, брала сюжети з міфології, відомі кожному греку. Використовуючи міфологічну оболонку, драматург висловлював свої етичні, філософські, релігійні погляди. Трагедія вважалася також виховним жанром.

 

Особливість трагедії – закономірність – обумовленість долі персонажів.

Мета трагедії – кАтарсис – найвища форма трагізму, що викликає духовне переживання, емоційне потрясіння, очищує душу людини, «очищує» та «просвітлює» глядача.

Коріння комедії – у святкуванні Малих Діонісій.

 

Малі Діонісії – свято, що дуже нагадує християнську Масляну. Воно також відбувалося у 2 половині лютого. Це свято скорого настання весни і родючості, а також свято куштування молодого вина останнього урожаю.

 

Слово комедія походить від слів “комос” і “оде”. "Комос"- це хід п’яної юрби ряжених, що обсипали один одного жартами і сороміцькими піснями під час сільських свят на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає "пісню комоса". (тотожне християнській Масляній – 2 половина лютого).

 

Культура комедії – сміхова, карнавальна, пародійна, протилежна трагедії. Всіт давньогрецької комедії – двоїстий. Все подвоюється, стає з ніг на голову, є амбівалентним. Теми комедії – винятково злободенні, тобто присвячені сучасності, останнім її подіям.

 

Особливість трагедії – випадковість.

 

Мета трагедії – очуднення, «одивнення», тобто змалювання світу не традиційно.

 

Давньогрецький театр

 

Театр працював лише на свята Діоніса. Але з часом його почали використовувати в інших цілях - в ньому робили оголошення, читали постанови, проводили диспути, там відбувались засідання народних зборів.

 

Структура античної драми

 

На 4 день Великих Діонісій змагалися три-чотири драматурги, кожний з яких міг виступити лише з однією виставою – вистава складалася з 4 частин.

 

Перші драматичні змагання виникли в Афінах, у т.зв. Афінському театрі Діоніса. В них брали участь Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан.

 

Структура трагедії

Перегляд кожної вистави займав цілий день, бо вона складалася з трьох трагедій і однієї комедії.

Обов’язкова умова – трагедії пов’язані між собою сюжетом, комедія – висміює сюжет трагедій.

1. Трагедія починалася з прологу – частини трагедії до першого виступу хору.

2. Перший виступ хору називався пародом трагедії (з гр. «виступ», «прохід»).

3.Після пароду в трагедії чергувалися епісодії та стасими ТОБТО діалогічні частини та пісні хора.

4. Закінчувалася трагедія ексодом – виходом, або завершальною піснею хора.

5. В різних місцях трагедії також ставили об’єднаний жалісний спів хора й акторів коммос (від гр. дієслова «бити» - бити себе в груди).

 

Ніцше вважає діонісійський початок первісною мистецькою силою, яка викликає до життя весь світ явищ, проте лише аполлонівський початок робить його видимим.

 

Він вибудовує наступну схему розвитку грецького мистецтва:

 

1-ий етап – вік титанів та панування народного мистецтва;

2-ий етап – розвиток гомерівського гармонійного аполлонівського мистецтва;

3-ій етап – цей аполлонізм поглинається діонісізмом;

4-ий етап – аполлонізм і діонісізм об’єднуються в мистецтві дифірамбу та трагедії -- культ перетворюється на культуру.

Трагізм п’єс Есхіла

Світогляд Есхіла в основі своїй був релігійно-міфічним. Він вірив, що існує споконвічний миропорядок, що підкоряється дії закону світової справедливості. Людина, яка вільно або невільно порушила порядок, буде покарана богами, і тим самим рівновага відновиться. Ідея невідворотності кари і прагнення справедливості проходить через усі трагедії Есхіла.

 

Майже перед кожним героєм Есхіла стоїть проблема вибору лінії поведінки. Моральна відповідальність людини за свої вчинки - одна з основних тем трагедій драматурга.

 

Есхіл ввів у свої трагедії другого актора. Народилася нова трагедія, у якій персонажі зіштовхуються на сцені один з одним і самі безпосередньо мотивували свої дії.

 

Трагізм п’єс Есхіла не в зіткненні героя з певною силою, а у виборі людиною лінії поведінки. Усвідомивши свою мету як єдину можливу, людина Есхіла, об’єднавши всі духовні зусилля, прагне її досягти.

 

До найбільш відомих творів Есхіла належить трагедія «Прометей закутий». Прикутий титан стає в есхілівській трагедії тим, хто відкриває всі досягнення людської культури. В образі Прометея відобразилася етична проблематика, що хвилювала Есхіла протягом всього творчого шляху: власна відповідальність людини за одного разу прийняте рішення.

 

Орестея

Брати Агамемнон і Атрей – братовбивство.

Син Атрея і племінник Агамемнона Егісф.

Іфігенія + Орест + Елекстра

Смерть Іфігенії = Агамемнон більше цар, ніж батько.

Кліменестра + Егісф – вбивство Агамемнона = помста.

Аполлон заповідає Оресту помститися за вбитого батька

Орест+Пілад (друг)+Електра = помста матері.

Еринії = помста Оресту за матір.

Суд Афіни.

«Тогда и я подаю мой голос, — говорит Афина, — и подаю за оправдание: милосердие выше озлобления, мужское родство выше женского». С тех пор во все века в афинском суде при равенстве голосов подсудимый считался оправданным — «голосом Афины».

Софокл (496-406 рр. до Р.Х.) проходить у період вищого розквіту афінського полісу, коли Афіни стали найголовнішим економічним, політичним і культурним центром Еллади. Софокл написав понад 120 драматичних творів, а до наших днів дійшло лише 7. Життєрадісний і завжди бадьорий, він користувався серед афінських громадян великою популярністю і як людина, і як поет. Здобув 23 перемоги на трагічних змаганнях, причому жодного разу не займав третього місця.

 

Софокл вніс ряд дальших вдосконалень у трагедію.

· Якщо раніше всі 3 трагедії 1 вистави були пов’язані історією 1 роду, то Софокл вирішив відмовитися від такого взаємозв’язку, щоб зосередиться на історії 1 людини.

· Кожна з його трагедій являла собою закінчений драматичний твір.

· Софокл збільшив кількість учасників хору з 12 до 15

· ввів третього актора, що призвело до помітного розширення діалогів у трагедії, пожвавило й драматизувало дію, зменшило партії хору, який поступово вже переставав відігравати роль колективного актора.

 

Також Софокл розробив класичну форму трагедії, яку потім запозичила література доби класицизму. Риси форми класичної трагедії – єдність часу і єдність місця.

Софокл завжди лишався прихильником традиційних форм життя і вірувань, є релігійною людиною; зокрема, він виконує обов’язки жерця у місцевому культі аттичного бога-цілителя. Боги стають для нього настільки високими поняттями, що він майже ніколи не виводить їх у своїх трагедіях, зовсім не втручаються у справи людей. Але самі смертні часто порушують встановлені богами традиції чи закони і, не знаючи цього, роблять хибні кроки, помиляються і тим самим накликають на себе нещастя. Звідси - прийом Софокла: «трагічна іронія» - розумні і виправдані дії персонажів, що мали запобігти здійсненню жахливого пророкування (вбивство батька та одруження з матір’ю) призводять до прямо протилежних результатів. Недаремно в Афінах казали «Закон над усе, але неписаний закон – вищий за писаний».

 

Кращі з трагедій Софокла основані на фіванському циклі міфів, де стверджується ідея невблаганності долі та її непередбачуваності. Він розповідає про нещасну долю Едіпа, визначену богами ще до його народження, - герой у майбутньому має стати страшним злочинцем, - та про долю його дітей.

 

Такими трагедіями є «Антігона», «Цар Едіп» і «Едіп у Колоні».

Цар Едіп:

Лаій та Іокаста, Едіп – Фіви.

Пророцтво.

Хлопчика кинули, знайшов пастух з Коринфу, приніс своєму царю.

Едіп – спадкоємець Коринфу.

Оракул – запитання «чий я син» -- віщування вбити батька і одружитися на матері.

Дорога до Фів – вбивство Лаія.

Фіви – сфінкс.

Весілля з Іокастою.

Хвороба в Фівах – через вбивцю Лаія.

Едіп шукає вбивцю.

Сліпий Тіресій – віщування-правда.

Іокаста.

Сліпий Едіп.

Виколоти очі – ближче до богів. («сліпий очима, але зіркий розумом»)

 

О фіванські громадяни! Подивіться - он Едіп,

Мудру загадку вгадав він і могутнім став царем.

На його щасливу долю всяк завидував із нас,

А в яку тепер безодню горя лютого він впав!

Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в житті,

За щасливого у світі ти нікого не вважай,

Поки він у пристань вічну без біди не допливе.

 

До якої античної філософської концепції близькі ці слова? (згадайте Алкея)

 

Евріпід (він народився у 484 р. до Р.Х.). Творчість Евріпіда припала на період занепаду грецької трагедії. Аристотель назвав його найбільш трагічним з поетів. До нас дійшло 18 його трагедій.

 

Тема трагедій: Проблема індивідуальної поведінки людини,

Дотепер ця проблема ставилася й вирішувалася афінською суспільною думкою нерозривно із долею усього полісу. В часи Евріпіда на перший план дедалі більше стала виступати людина як «міра всіх речей» - і власної шляхетності й величі, і власного страждання.

 

Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченнями Арістотеля, зображував людей такими, "які вони і були". За допомогою Евріпіда «буденна людина з місця глядача перейшла на сцену, і дзеркало, в якому раніше відбивалися тільки риси величі та сміливості, виявляло тепер ту марудну точність, яка сумлінно передає і невдалі лінії природи». Виною трагедій персонажів є надто сильні емоції. У людському почутті Евріпід бачить не джерело природної гармонії, а причину незгод, суперечностей та нещасть.

Медея

Міф про Золоте Руно – мандри в Колхіду, Ясон, Медея-чаклунка.

Повернення в місто Іолка – громадяни проти королеви-чаклунки і вбивці.

Ясон, Медея і 2 дітей тікають в Коринф.

Цар Коринфу пропонує до шлюбу свою доньку.

Виганяє Медею.

Цар Афін Егей, якому вигнана Медея віщує народження героя Тесея, дозволяє їй оселитися в Афінах.

Вбиває царя і царівну Коринфу. Вбиває дітей. Їде в Афіни.

Ясон марно плаче до богів – «боги не чують порушників клятви».

 

 

Ми багато в чім Зевсовій волі підвладні.

Несподівано шлють нам богове багато,

Та не все те дають, що хотілось би нам,

А чого й не гадали, боги посилають.

Так і з тим, що ми бачили нині.

 

Коли з’явилася белетристика? – елліністичний період – коли література відходить від соціальних проблем і жанру епосу.

 

Проза в давньогрецькій літературі має глибоке коріння, сягаючи сакрального фольклору, тобто міфології. На відміну від драми та лірики, проза традиційно вважається жанром для відпочинку. Остаточно оформилася у кін.2-3 ст. до РХ.

 

Давньогрецька проза – пращур сучасної белетристики.

«Пастуша повість про Дафніса і Хлою» написана в чотирьох книгах, очевидно, в другій половині III ст., ритором, добре обізнаним із зразками ново-аттічної комедії, з ранніми зразками любовно-пригодницького грецького роману, а також із зразками ідилії Теокріта, його послідовників і з старою грецькою літературою.

 

Жанр – буколістична повість, тобто пастуша повість. Головна ідея – можливість ідеального кохання між людьми, наближеними до природи.

 

Місцем дії є острів Лесбос, де на лоні природи нібито живуть наївні пастухи, які не знають тривог міського життя й де зароджується і зростає, на фоні мінливої декорації сезонів року – юне кохання Дафніса і Хлої, двох підкинених і вихованих пастухами дітей. Еротичні ігри персонажів постають як чисті та природні – оскільки персонажі не знають, що таке гріх.

 

Увага автора зосереджена не на зовнішніх подіях, а на зображенні почуття. З епізодів цікаве в 2-ій книзі оповідання про сільські розваги, що дає нам уяву про античну народну пантоміму і про її виконання.

 

За новіших часів повість Лонга викликала захоплений відгук Гете і, починаючи з XVI ст., багато разів перекладалася всіма європейськими мовами.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти