ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Концепція Ф. Ніцше: аполонівський та діонісійський першопочатки давньогрецької трагедії

Загрузка...

 

Пам’ятаєте, ми говорили про міфи, як про основу ментальності народу?

Ніцше вважає, що розуміти світ грецького мистецтва слід не через поняття, а через певні образи. Такими образами-символами є Аполлон і Діоніс.

 

Діоніс, або Вакх. Бог рослинності, родючості, покровитель виноградарства та виноробства, пов’язаний з підземним світом. На святкуваннях на честь Діоніса відбувалися оргії, що супроводжувалися ритуальним сп’янінням, виконанням музики, пісень, танцями – учасники оргій спадали в особливий транс.

 

Оргії на честь Діоніса відбувалися на горі Парнас. Згідно з віруваннями, Парнас також належить Аполлону Музогету, тобто володарю муз. Хоча прихильниками культу Діоніса були переважно простолюдини (богом аристократії був Аполлон, що мав схожі функції), існували напівпотаємні братства прихильників культу Діоніса в містах, особливо – в Афінах. ЧОМУ? Діоніс – Діонісії – мистецтво, щорічні свята. Діоніс таким чином стає покровителем мистецтва, як і Аполлон.

 

Діонісійське начало являє собою екстаз, нестяма, несамовитість, сп’яніння (ритуальне сп’яніння) у котрі впадали під час ритуального винопиття та танцю.

 

Аполлон, або Феб (осяйний).Божество сонячного світла, один з дванадцяти олімпійських богів. Аполон = бог гармонії.У класичній Греції Аполлона уявляли як бога, котрий допомагає людям, вчить мистецтвам та мудрості, будує міста, охороняє від ворогів, припиняє незгоду між окремими полісами.

 

В VI-V ст. до Р.Х. Аполлон сприймався передусім як бог мистецтва, покровитель художнього натхнення.

 

Аполонівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, знанням і розумом.

 

На Парнасі зійшлися Діоніс і Аполлон. Тобто на певному етапі елліни відчули потребу впорядкувати культ Діоніса з його оргіями та вакханаліями до рівня культури. РУХ ВІД КУЛЬТУ ДО КУЛЬТУРИ

 

Пам’ятаєте, зародження театру пов’язане з культом Діоніса в Афінах та святкуванням Діонісій. Спершу трагедійні вистави вписувалися в загальний обряд на честь Діоніса, і були не видовищем, а релігійною церемонією, де кожна вистава була жертвою богу і тому не могла показуватися двічі. Кінець культового характеру трагедійних вистав і перехід до того, що ми називаємо театром (показ вистав не на честь богів, а задля розваги глядачів) стає точкою, яку можна назвати кінцем доби класичної Греції і початком періоду еллінізму.

 

Розглянемо характеристику, яку дає Ніцше діонісійському та апполонівському мистецтву.

 

Аполлонівський першопочаток - вимога від людини самопізнання задля дотримання міри - завищена самооцінка та надмірність є ворожими аполлонівському світові.

 

Діонісійський світ є екстаз, єднання природи та людини.

 

Ніцше приходить до висновку, що справжнє мистецтво не могло існувати лише у вигляді аполлонівської гармонійності: «Музи мистецтв «видимості» блідли перед народним мистецтвом, яке у своєму сп’янінні голосило істину».

 

Ніцше вважає діонісійський початок первісною мистецькою силою, яка викликає до життя весь світ явищ, проте лише аполлонівський початок робить його видимим.

 

Він вибудовує наступну схему розвитку грецького мистецтва:

 

1-ий етап – вік титанів та панування народного мистецтва;

2-ий етап – розвиток гомерівського гармонійного аполлонівського мистецтва;

3-ій етап – цей аполлонізм поглинається діонісізмом;

4-ий етап – аполлонізм і діонісізм об’єднуються в мистецтві дифірамбу та трагедії -- культ перетворюється на культуру.

Еволюція давньогрецької трагедії у творчості поетів-трагіків Есхіла, Софокла та Евріпіда

 

Есхіл, Софокл, Евріпід - три славетних імені давньогрецьких поетів, творчість яких - свідчення найвищого розквіту трагедії в еллінській літературі. Кожний з них являв собою новий етап в еволюції жанру.

 

Основою їхніх трагедій був пафос – пристрасне, піднесене співчуття пристрасним, піднесеним (пафосним) монологам і діям персонажів

 

Есхіл (525-456 рр. до Р.Х.), «батько трагедії». Ним було написано понад 90 п'єс, з яких збереглося лише 7 трагедій. Есхіл користувався значною популярністю, про що свідчать 13 його перемог на драматичних змаганнях.

 

Перші твори нагадували ліро-епічну ораторію - в них переважали хорові партії, а дія майже не розвивалася.

В пізніших п'єсах, після введення третього актора Софоклом, переважає діалогічна частина, вони стають справжніми трагедіями дії й характерів.

 

Есхіл вводить уперше прийоми, що стали надбанням драматургії нових часів:

· формулу трагічного мовчання,

· пісні хору в його трагедіях часто створюють атмосферу жаху на сцені, тобто чекання чогось страшного й неминучого

· прийоми контрасту, трагічної іронії

· пророцтва й віщування,

· використання об’єктів, що створюють атмосферу напруження на сцені, викликати жах у глядачів (наприклад, знаряддя вбивства).

 

Його мова сповнена архаїзмів і новотворів, епічних порівнянь, поетичних епітетів, яскравих метафор, внутрішніх рим і асонансів.

 

Трагізм п’єс Есхіла

Світогляд Есхіла в основі своїй був релігійно-міфічним. Він вірив, що існує споконвічний миропорядок, що підкоряється дії закону світової справедливості. Людина, яка вільно або невільно порушила порядок, буде покарана богами, і тим самим рівновага відновиться. Ідея невідворотності кари і прагнення справедливості проходить через усі трагедії Есхіла.

 

Майже перед кожним героєм Есхіла стоїть проблема вибору лінії поведінки. Моральна відповідальність людини за свої вчинки - одна з основних тем трагедій драматурга.

 

Есхіл ввів у свої трагедії другого актора. Народилася нова трагедія, у якій персонажі зіштовхуються на сцені один з одним і самі безпосередньо мотивували свої дії.

 

Трагізм п’єс Есхіла не в зіткненні героя з певною силою, а у виборі людиною лінії поведінки. Усвідомивши свою мету як єдину можливу, людина Есхіла, об’єднавши всі духовні зусилля, прагне її досягти.

 

До найбільш відомих творів Есхіла належить трагедія «Прометей закутий». Прикутий титан стає в есхілівській трагедії тим, хто відкриває всі досягнення людської культури. В образі Прометея відобразилася етична проблематика, що хвилювала Есхіла протягом всього творчого шляху: власна відповідальність людини за одного разу прийняте рішення.

 

Орестея

Брати Агамемнон і Атрей – братовбивство.

Син Атрея і племінник Агамемнона Егісф.

Іфігенія + Орест + Елекстра

Смерть Іфігенії = Агамемнон більше цар, ніж батько.

Кліменестра + Егісф – вбивство Агамемнона = помста.

Аполлон заповідає Оресту помститися за вбитого батька

Орест+Пілад (друг)+Електра = помста матері.

Еринії = помста Оресту за матір.

Суд Афіни.

«Тогда и я подаю мой голос, — говорит Афина, — и подаю за оправдание: милосердие выше озлобления, мужское родство выше женского». С тех пор во все века в афинском суде при равенстве голосов подсудимый считался оправданным — «голосом Афины».

Софокл (496-406 рр. до Р.Х.) проходить у період вищого розквіту афінського полісу, коли Афіни стали найголовнішим економічним, політичним і культурним центром Еллади. Софокл написав понад 120 драматичних творів, а до наших днів дійшло лише 7. Життєрадісний і завжди бадьорий, він користувався серед афінських громадян великою популярністю і як людина, і як поет. Здобув 23 перемоги на трагічних змаганнях, причому жодного разу не займав третього місця.

 

Софокл вніс ряд дальших вдосконалень у трагедію.

· Якщо раніше всі 3 трагедії 1 вистави були пов’язані історією 1 роду, то Софокл вирішив відмовитися від такого взаємозв’язку, щоб зосередиться на історії 1 людини.

· Кожна з його трагедій являла собою закінчений драматичний твір.

· Софокл збільшив кількість учасників хору з 12 до 15

· ввів третього актора, що призвело до помітного розширення діалогів у трагедії, пожвавило й драматизувало дію, зменшило партії хору, який поступово вже переставав відігравати роль колективного актора.

 

Також Софокл розробив класичну форму трагедії, яку потім запозичила література доби класицизму. Риси форми класичної трагедії – єдність часу і єдність місця.

Софокл завжди лишався прихильником традиційних форм життя і вірувань, є релігійною людиною; зокрема, він виконує обов’язки жерця у місцевому культі аттичного бога-цілителя. Боги стають для нього настільки високими поняттями, що він майже ніколи не виводить їх у своїх трагедіях, зовсім не втручаються у справи людей. Але самі смертні часто порушують встановлені богами традиції чи закони і, не знаючи цього, роблять хибні кроки, помиляються і тим самим накликають на себе нещастя. Звідси - прийом Софокла: «трагічна іронія» - розумні і виправдані дії персонажів, що мали запобігти здійсненню жахливого пророкування (вбивство батька та одруження з матір’ю) призводять до прямо протилежних результатів. Недаремно в Афінах казали «Закон над усе, але неписаний закон – вищий за писаний».

 

Кращі з трагедій Софокла основані на фіванському циклі міфів, де стверджується ідея невблаганності долі та її непередбачуваності. Він розповідає про нещасну долю Едіпа, визначену богами ще до його народження, - герой у майбутньому має стати страшним злочинцем, - та про долю його дітей.

 

Такими трагедіями є «Антігона», «Цар Едіп» і «Едіп у Колоні».

Цар Едіп:

Лаій та Іокаста, Едіп – Фіви.

Пророцтво.

Хлопчика кинули, знайшов пастух з Коринфу, приніс своєму царю.

Едіп – спадкоємець Коринфу.

Оракул – запитання «чий я син» -- віщування вбити батька і одружитися на матері.

Дорога до Фів – вбивство Лаія.

Фіви – сфінкс.

Весілля з Іокастою.

Хвороба в Фівах – через вбивцю Лаія.

Едіп шукає вбивцю.

Сліпий Тіресій – віщування-правда.

Іокаста.

Сліпий Едіп.

Виколоти очі – ближче до богів. («сліпий очима, але зіркий розумом»)

 

О фіванські громадяни! Подивіться - он Едіп,

Мудру загадку вгадав він і могутнім став царем.

На його щасливу долю всяк завидував із нас,

А в яку тепер безодню горя лютого він впав!

Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в житті,

За щасливого у світі ти нікого не вважай,

Поки він у пристань вічну без біди не допливе.

 

До якої античної філософської концепції близькі ці слова? (згадайте Алкея)

 

Евріпід (він народився у 484 р. до Р.Х.). Творчість Евріпіда припала на період занепаду грецької трагедії. Аристотель назвав його найбільш трагічним з поетів. До нас дійшло 18 його трагедій.

 

Тема трагедій: Проблема індивідуальної поведінки людини,

Дотепер ця проблема ставилася й вирішувалася афінською суспільною думкою нерозривно із долею усього полісу. В часи Евріпіда на перший план дедалі більше стала виступати людина як «міра всіх речей» - і власної шляхетності й величі, і власного страждання.

 

Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченнями Арістотеля, зображував людей такими, "які вони і були". За допомогою Евріпіда «буденна людина з місця глядача перейшла на сцену, і дзеркало, в якому раніше відбивалися тільки риси величі та сміливості, виявляло тепер ту марудну точність, яка сумлінно передає і невдалі лінії природи». Виною трагедій персонажів є надто сильні емоції. У людському почутті Евріпід бачить не джерело природної гармонії, а причину незгод, суперечностей та нещасть.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти