У вітчизняній психології робилися неодноразові спроби розробки теоретичних основ психологічної структури особистості. Найчастіше вони здійснювалися в руслі розробки загальної теорії особистості (Л. С. Виготський, Д. М. Узнадзе, О. М. Леонтьєв, О. Р. Лурія, В. Г.Ананьєв, В. М. М'ясіщев, Л. І. Божович, В. В. Давидов, 0. В. Запорожець, П. Я. Гальперін та ін.). У наш час найбільш поширеними є теоретичні розробки структури особистості С. Л. Рубінштейна, К. К. Платонова, О. Г. Ковальова, А. В. Петровського.

Напрям досліджень структури особистості у радянській психології багато в чому визначило таке твердження С. Л. Рубінштейна: "Виокремлюють різні сфери рис, які характеризують різні аспекти склистості, але при всьому розмаїтті, несхожості й суперечливості, основні властивості особистості взаємодіючи між собою у конкретній діяльності людини і взаємопроникаючи одна в одну, об'єднуються е реальній особистості. Тому хибним є той погляд, за яким цілісність особистості виражається в аморфній єдності, що перетворює її вигляд на безформну туманність, так і інший, протилежний до нього, який бачить в особистості окремі риси і, втрачаючи будь-яку справжню, внутрішню єдність особистості, марно потім шукає "кореляцій" між зовнішніми виявами цих рис".

Одним із пертих дослідників, які застосували наведене твердження Рубінштейна в описі структури особистості, став О. Г. Ковальов, який зазначав у другому виданні своєї монографії: "Із психічних про цесів на тлі станів утворюються властивості особистості. У процесі діяльності властивості певним чином пов'язуються одна з одною відповідно до вимог діяльності й утворюють складні структури, до яких ми відносимо темперамент (система природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів, ідеалів), здібності (ансамбль інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей), характер (синтез відносин і способів поведінки)". Подальший розвиток уявлень про структуру особистості представлено у працях Б. Г. Ананьєва і В. С. Мерліна, присвячених проблемі індивідуальності. У праці "Людина як предмет пізнання" Ананьєв так визначає свій підхід: "Окрему людину як індивідуальність можна зрозуміти лише як єдність і взаємозв'язок ЇЇ властивостей як особистості, суб'єкта діяльності, у структурі яких функціонують природні властивості людини як індивіда. Інакше кажучи, індивідуальність людини можна зрозуміти лише за умови повного набору характеристик людини. Отже, людина як вид і як людство (суспільство в його історичному існуванні) становить підставу для будь-якого визначення станів кожної окремої, одиничної людини, яка є індивідом, особистістю й індивідуальністю". Мерлін, один із послідовників Ананьєва, розвиваючи теорію інтегральної індивідуальності, спеціально підкреслював, що "структуру особистості не можна характеризувати як систему, котра складається з різних груп психічних властивостей: темпераменту, характеру, здібностей і спрямованості. Одні з них (властивості темпераменту) взагалі не є властивостями особистості; інші ж (характер, здібності та спрямованість) являють собою не різні "підсистеми", а різні функції тих самих властивостей особистості". У працях Ананьєва, Мерліна та їхніх послідовників накопичено великий емпіричний матеріал щодо зв'язків між елементами розглянутих структур. Тут здійснено спроби аналізу процесу формування властивостей індивідуальності й особистості залежно від їхньої належності до тієї або іншої підструктури.

Найдокладніше проблему структури особистості відображено у працях К. К. Платонова. Проаналізувавши сучасні дослідження і провівши порівняння слів російської, грузинської й болгарської мов, які використовуються для опису особистісних властивостей, Платонов висунув ідею ієрархічної структури особистості, підсистеми якої він розглядає "як рівні ієрархічної градації, в якої нижчі ступені керовані (субординовані) вищими і підпорядковані їм, а вищі, включаючи в себе нижчі й спираючись на них, не зводяться до їх суми, тому що переходи від рівня до рівня здійснюються як стрибки на основі появи системних якостей ".

Крім згаданих авторів, проблеми структури особистості в різних аспектах розглядали у своїх працях Л. І. Анциферова, Л. І. Божович, Б. В. Зейгарник, О. М. Леонтьев, Б. Ф. Ломов, В. М. М'ясищев, В. М. Русалов тощо .

Загальним недоліком більшості з цих праць, присвячених проблемі структури особистості, є недостатнє підкріплення теоретичних положень результатами емпіричних досліджень. Однією з основних причин такого становища, безумовно, було ідеологічне спрямування самого терміна "особистість" ("гармонійна, всебічно розвинута особистість", "нова історична спільність людей - радянський народ", "радянська людина може все" .).

Поняття про мовлення його психологічні особливості.

Мова – це система знаків, що слугує засобом людського спілкування і діяльності мислення, способом вираження самосвідомості, передачі від покоління до покоління і зберігання інформації.

Мовлення – це форма спілкування за допомогою мови. Ця форма склалась історично в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людей. О. Зімняя вважає, що мовлення – це своєрідний спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови як системи знаків. Функції мовлення: емотивна(вираження емоцій), волевиявлення, поетична, естетична, магічна (заклинання, заговори), фактична (встановлення контакту), номінативна (найменування предметів), корекційна і доповнення немовленєвої діяльності. Лінгвістика – вивчає закони функціонування і розвитку мовної системи як вселюдського явища. Психолінгвістика – розділ психології, який основну увагу зосереджує на дослідженні мовлення як діяльності з визначенням його цілей, мотивів, дій, результатів. Психологія мовлення – розділ загальної психології, який вивчає співвідношення мовлення із мисленням, сприйманням, пам'яттю, іншими психічними явищами.

Види мовлення: монологічне (усне і писемне) або комунікативно активне, діалогічне або комунікативно реактивне. Ознаки монологічного мовлення: мало використовується інформація не з ситуації мовлення; більша міра довільності; організованість; вимагає спеціального виховання з набуттям мовцем вміння подавати свої думки зрозуміло для інших; вільне використання не мовних засобів. Усне - відбувається в присутності аудиторії слухачів, метою є певний вплив на слухачів. Писемне – відбувається без співбесідника, або слухача, визначається самим мовцем. Діалогічне мовлення характерне для співбесіди, розмови, передбачає чергування ролей мовця і слухача. Ознаки: ситуативність, контекстуальність (кожне чергове висловлювання зумовлене попереднім), зростання значення немовних засобів, мимовільність, реактивність (репліка це безпосередня реакція на ситуацію або висловлювання співбесідника, незначна організованість (наперед весь діалог не планується, а утворюється в ході розмови). Особливий вид мовленнєвої діяльності – внутрішнє мовлення, виникає із зовнішнього, характеризується беззвучністю, максимальною згорненістю, узагальненістю, виконує функцію мислення або підготовки до спілкування.

Психологія як наука.

Психологія – це наука про факти, явища, закономірності та механізми психіки, як створюваного у мозку образу дійсності, на основі і за допомогою якого здійснюється регуляція діяльності, що має у людини особистісний характер.

Психічні явища: процеси(пізнавальні: відчуття, сприймання, мислення, пам'ять, уява; емоційно-вольові: емоції, воля.); стани (настрій, самопочуття, бадьорість, втома); властивості(темперамент, характер, здібності). Психічний процес – явище як процес з виділенням початку проміжних стадій, та завершення. Властивість – підкреслює усталеність, фіксованість і повторюваність психічного факту, це якості характеру, темпераменту, здібностей. Стан – психічний факт, існуючий у деякий незначний проміжок часу і обумовлений ситуацією: прояв волі, уваги, мислення.

Поняття про психіку.

Для вітчизняної психології характерна позиція, при якій психіка розглядається як форма відображення. Форми відображення: механічна, фізична, хімічна, біологічна, психічна, соціальна. Основна властивість психічного відображення – це активність яка виражається у : перетворені фізико-хімічних якостей подразників, що діють на нервові органи, в психічні властивості образів предметів; пошуку та виборі варіантів поведінки; ситуативній незалежності; здатності до саморозвитку; варіабельності образів залежно від суб’єкта.

Психіка – це властивість високоорганізованої матерії, що є особливою формою відображення суб’єктом об’єктивної дійсності.

123