Первісна епоха – це найбільший період в історії людства – від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть зараз живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру – що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV – початок III тисячоліття до н.е.), і традиційну первісну культуру.

Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:

– антропогенез – біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду “людина розумна” (Homo sapiens), а також основних людських рас;

– формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;

– розселення людства по всіх континентах;

– перехід людей від привласнюючого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);

-соціогенез – формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації;

– поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.

Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, своє місце займає формування культури як особливої сфери людського суспільства. Причому для ранніх етапів історії різних народів характерна єдність закономірностей, спільність проявів становлення культури.

Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь-який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення – магічні дії по забезпеченню успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури – пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.

Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт – 2 млн. р. тому – межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи – II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік – I тисячоліття до н.е. Використовуючи цю періодизацію, дамо загальну характеристику еволюції матеріальної культури і мистецтва первісного суспільства.

Що таке скіфський «звіриний стиль»? Наведіть приклади цього стилю.

Скіфський звіриний стиль склався під впливом мистецтва Ірану і Передньої Азії, а в Причорномор'ї він зазнав значного впливу елінського мистецтва. У курганах Центральної Азії знаходять предмети, що з'єднують у своєму стилі риси елліністичного, сасанідського і китайського мистецтва. Так, за однією з версій, на формування унікального «скіфського звіриного стилю» вплинули бронзові вироби з провінції Ордос у Північно-Західному Китаю, так звані ордоські бронзи. Інше можливе джерело — Лурістан на південно-заході Іранського нагір'я, перський звіриний стиль, блискуче розвитий майстрами епохи Ахеменидів і Сасанидів. Елементи того ж стилю присутні в мистецтві іонійців періоду архаїки, що населяла острови Східного Середземномор'я і які знаходились під явним перським впливом. Висловлювалися версії про сибірське походження скіфського звіриного стилю і про вплив на його формування традиційного різьблення по дереву. Самі ранні знахідки датуються IX століттям до нашої ери, але риси оригінального стилю складаються до VII століття до нашої ери. Для скіфського звіриного стилю характерні тонке спостереження природи, реалістична передача форм тварин і їх рухів, динамічні композиції, що змальовують боротьбу звірів. Найбільш поширені зображення травоїдних тварин, хижих звірів і птихів, а також фантастичних істот головно грифонів. Прийоми зображень різні: гравіювання по металу і литво, різьблення по дереву і кісті, аплікації з шкіри і повсті. Відоме татуювання людського тіла виконане у звіриному стилі.

Культура антів.

Áнти — група слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами 4 — початок 7 століття н. е.Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.

ТЕМА 4

22. Українське малярство періоду Ренесансу.

Коли малярство готицької доби було логічним продовженням української традиції (що, власне, започаткувалася ще в XII ст. та стреміла позбавити малярство ієратичної монументальності й більше наблизити до реального життя), але проводило це власними силами, зберігаючи відданість принципам візантійської декоративності, то в другій половині XVI ст., коли ввійшли в силу світські засади ренесансу, той самий процес ускладнився запозиченням реалістичних успіхів малярства на Заході, особливо в Італії, Нідерландах і Німеччині. Ми знаємо, що ще в XIV ст. італійське мистецтво прийшло на Україну у формах джоттизму (каплиця в Горянах на Карпатській Україні), але тоді воно не зробило впливу на українське малярство і в історії нашого малярства залишилося епізодом без наслідування. Проте в другій половині XVI ст. знайомство українських майстрів із західноєвропейськими школами привело до неперечних впливів західного малярства на українське. Але, з одного боку, сила старих традицій і відданість принципам декораційності, з другого боку — обережність і . вдумливість, з якими українські майстри сприймали західні впливи, не підлягаючи їм, не малюючи, а тільки сприймаючи й перетворюючи в горнилі власної мистецької творчості, — зробили те, що недовгий вік малярства чистого ренесансу на Україні, що тривав, може, яких півстоліття, був одним із найбільш глибоких, найбільш напружено-творчих періодів у цілім українськім малярстві. Це був час, коли й чужого навчались, і свого не цурались.

З одного боку, традиції готицького малярства жили довго, й консервативніші майстри продовжували триматися старих звиклих готицьких форм на протязі другої половини XVI і першої половини XVII ст., — трималися на протязі цілого часу, доки поступовіші майстри сприймали західне мистецтво ренесансу й поєднували його зі своїми, вже не стільки візантійськими, скільки староукраїнськими традиціями (бо, зрозуміло, за чотири століття традиції грецьких шкіл встигли стати українськими). Так що побіч нового ренесансового малярства жило в Україні й старе готицьке, аж поки його не змело в XVII ст. нове, революційне в нас барокко. Та й тоді старі традиції, хоч, може, й відірвалися від мистецького процесу, але, замкнувшись в іконографічному майстерстві, дожили майже до наших часів. Але, очевидно, історичну роль у малярстві другої половини XVI ст. грають ті свідомі майстри ренесансу, що своїм глибоким напруженням творчих сил привтілили українському малярству елементи малярства західного, не перейнявши їх просто механічно, не перекопіювавши їх, але запозичивши з них те, що там було найкращого й пов’язавши в одну цілість із кращими власними традиціями, в першій лінії з традицією декораційності.

Позичали українські майстри з малярства італійського, нідерландського й німецького, а найбільше з малярства, що перед тим святкувало у Флоренції в XV ст. справжні перемоги в малярстві геніальних досягнень. Від життєрадісного малярства флорентійського кватроченто [* Кватроченто — це 1400 (чотирьохсоті) роки, себто XV століття.], зрозуміло, було чого повчитися, й що ця наука таки дійшла до України, було справді благодійним для українського малярства. Яскравим представником цього напряму — засвоєння деяких рис із флорентійського малярства до українського вжитку — був майстер Федуско із Самбора.

Поруч італійських впливів, може, ще частіше в українських образах доби ренесансу зустрічаються наслідування німцям (найбільше нюрнберзької школи).

Нідерландські впливи на українське мистецтво доби ренесансу, себто до XVII ст., почуваються найбільше в портретному малярстві. Світський ренесанс покликав до життя цей перший світський рід малювання. Українські магнати часів ренесансу хотіли мати свої портрети й до їхніх вимог майстри пристосовувалися. Наслідуючи в портретах нідерландців, українські майстри вже не зверталися до -рафінованих точних фламандських примітивістів XV ст., а більше позичали від нідерландців, їм сучасних, що вже були отруєні знайомством з італійським малярством і свою маніру малювання старалися італізувати, а в дійсності майоризували. Але спеціально портрет нідерландський і в цей сумний час мандрування стояв на високому рівні досконалості й робив благодійний вплив на мистецтво українського портрету. І справді, портрет князя Костянтина Острозького визначається непересічними якостями.

Також гідний подиву й портрет Раїни Могилянки, сестри митрополита Петра Могили, дочки молдавського господаря, відданої за князя Вишневецького, — могутньої державниці маєтків на Волині й безмежних просторів на Лівобережжі.

Так українське малярство в добу ренесансу, що після чотирьох століть ще було малярством виключно релігійним, на послугах церковного культу, перейшло на службу світських меценатів і потрапило стати легким елегантним світським малярством; поєднавшись із мистецтвом Західної Європи, потрапило синтезувати кращі надбання свої й чужі, не боячись новизни й не занедбуючи шляхетніших рис власної старовини, яка не без боротьби, але вже все ж мусила в наступній добі відступити перед новими надбаннями й запозиченнями.

Загрузка...