ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Позасюжетні елементи композиції

Описи (пейзаж, портрет, інтер'єр).

Відступ (ліричний, філософський, публіцистичний, сатиричний)- авторський відступ від викла­ду подій, що безпосередньо виражає ставлення письменника до висловлювань і вчинків персонажів, його думки і почуття з приводу зображених подій. Напр„ авторські ліричні відступи у творах Т, Шевченка: баладі «Причинна» («Така її доля,,. О Боже мій милий!» і далі), поемі «Катерина» («Отаке-то на сім світі / Роблять людям люди!» і далі); ліричні й філософсько-публіцистичні відступи в повісті «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка, кіноповістях «Україна в огні» й «Зачарована Десна» 0. Довженка тощо.

Вставний епізод- одна з подій у сюжетному творі, що хоч і пов'язана з іншими, але становить собою художньо неподільне ціле і має відносно самостійне значення (напр., притча про терен у поемі «Мойсей» І. Франка).

ФОРМИ ВИКЛАДУ В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ

1. Оповідь- виклад матеріалу від першої особи (оповідача), Я-оповідання: «Інститутка» Марка Вовчка, «Три, як рідні брати» Ю. Федьковича, «Інтермецо» М. Коцюбинського, «Талант» С. Васильченка, «Я (Романтика)» М. Хвильового.

2. Розповідь- повідомлення про події в житті дійових осіб від третьої особи (він, вона, вони...), тобто від автора.

У формі авторської розповіді від третьої особи побудовані «Повість минулих літ», «Микола Джеря» і «Кайдашева сім'я» І, Нечуя-Левицького, «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного, «Борислав сміється» І. Франка, «Екзамен» Б. Грінченка, «Фата моргана» М. Коцюбинського, «Політика» Г. Косинки, «Ма­рія» У. Самчука, «Сад Гетсиманський» І. Багряного, «Собор» О. Гончара, «Диво» П. Загребельного, «Мальви» Р, Іваничука.

3. Опис- пейзаж, портрет, інтер'єр (див. вище систему художніх образів).

Пейзажем розпочинаються «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського, «Смерть бандуриста» А. Метлинського, «Причинна» Т. Шевченка, «Микола Джеря» та «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Іван Вишенський» І. Франка.

Роздум

Роздумом починаються «Маруся» Г.Квітки-Основ'яненка, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Мойсей» І. Франка.

5. Діалог-розмова двох чи більше осіб.

Діалогом починається «Політика» Г. Косинки. Діалогічну форму має «Червона калино...» І. Франка,

ХУДОЖНЯ МОВА (образотворчі засоби)

ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ:архаїзми, неологізми, діалектизми, професіоналізму жаргонізми, вульгаризми, макаронізми, варваризми.

ТРОПИ:епітет, порівняння, метафора, персоніфікація (уособлення), алегорія, символ, метонімія, синекдоха, гіпербола, оксиморон.

ЗАСОБИ ПОЕТИЧНОГО СИНТАКСИСУ:інверсія, тавтологія, антитеза, анафора, градація, паралелізм,

ЗАСОБИ ПОЕТИЧНОГО ЗВУКОПИСУ (ПОЕТИЧНОЇ ФОНЕТИКИ, або ЕВФОНІЇ):алітерація, асо­нанс, звуконаслідування.

ЗАСОБИ РИТМОТВОРЕННЯ (ВІРШУВАННЯ):рима (чоловіча, жіноча, внутрішня), цезура, стопа (хорей, ямб, пірихій, спондей, дактиль, амфібрахій, анапест), строфа.

ПОЕТИЧНА ЛЕКСИКА (лексичні засоби художньої мови) Архаїзми(застарілі слова): князь, осавул, багряниця..,

Неологізми(новотвори), Авторські: «Не дивися так привітно, яблуневоцвітно» (П. Тичина); яблуневоцвітно, зеленошумний, молодощастя тощо.

Діалектизми- слова, які вживаються на окремій території, регіоні, в певній говірці (плай - стежка, крисаня - капелюх).

Професіоналізми- слова, які вживають люди певних професій чи роду занять (віра -піднімати в будівельників).

Жаргонізми- слова, які вживають люди певної суспільної групи (напр,, злодії, жебраки, молодь), щоб зробити свою мову незрозумілою для інших (прикид, злиняти, галімий, халява...).

Вульгаризми- грубі, брутальні, лайливі слова та вирази. Напр.: «Но зла Юнона, суча дочка, / Розкудкудакалась, як квочка...» (І. Котляревський); «Чому ти раніше за це не думав, сопляк ти пар­шивий?! - злісно, з презирством промовила Рахіль» (С. Васильченко).

Макаронізми- слова, які використовуються в нехарактерній для мови формі: Енеус-панус, домінус (лат. слово написане кирилицею).

Іншомовні слова (варваризми)- слова, запозичені з інших мов (найновіші запозичення: імідж, дайджест, брифінг, шоу тощо).

ТРОПИ- слова і вирази, вжиті в переносному значенні.

Різновиди тропів:

Епітет- художнє означення, що виділяє одну ознаку в зображуваному предметі (зелений гай, золоті руки; «Сумна коса і зір чудовий комусь приснилися давно...» - В. Сосюра). Постійні епітети - часто вживані художні означення, що традиційно закріпились за певними словами. Переважно вживаються у фольклорі (козак молоденький, коник вороненький, личко біленьке, голуб сизий, місяць ясний, чорні брови, карі очі, щкі сльози, біле тіло, чисте поле), рідше в художній літе­ратурі ("Поховайте... серед степу широкого" - Т. Шевченко).

Порівняння- зіставлення предметів з метою виявити спільні ознаки [X, якV] (дівчина, як горлиця; «Між горами старий Дніпро, / неначе в молоці дитина» - Т. Шевченко; «Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, низинно вторували пізні гречки» -1. Драч). Формальний показник - порів­няльні сполучники як, ніби, наче, неначе, мов, немов та ін.

Метафора- перенесення ознаки з одного предмета на інший на основі подібності або контрасту [X нііиУ](усміх сонця, плин часу, берег пам'ятей, сплески звуку, табун вітрів, туга ліхтарів, стіна лі­су, око темряви, час іде, дні капали, життя пішло, грім ударив, скрипка співає, жайворони дзвонять, тіні бродять, серце плаче, пекло сміється і т. ін.; «Зеленіють жита, і любов одцвіта...» - В. Сосюра).

Різновиди метафори:

Персоніфікація (уособлення)- зображення неживих предметів (речей) у вигляді істот («Реве та стогне Дніпр широкий» - Т. Шевченко; «Умиється зелене літо / І засміється, як дитя...» -М. Рильський).

Алегорія- зображення людей та абстрактних понять (уявлень) про людські і суспільні якості у вигляді конкретних образів - предметів, тварин, рослин, явищ тощо (переважно - у байках). Алегоричний характер мають «Бджола і шершень» Г, Сковороди, «Борвій» М. Старицького, «Каменярі», «Червона калино, чого в пузі гнешся?..», «Гріє сонечко» (алегоричний образ сіяча) І. Франка «Українська мова» В. Самійленка, «Досвітні вогні» Лесі Українки, «Айстри» О. Олеся.

Символ- складна метафора, яка в образі конкретного предмета виражає складні людські уявлення переживання, почуття (напр., Прометей Т. Шевченка, досвітні огні Лесі Українки, Сонячні кларнеті П. Тичини, Знак терезів М. Рильського, лебеді з однойменного сонета М. Драй-Хмари).

Метонімія- перенесення назви одного предмета на інший на основі суміжності (тісного зв'язку [X замістьУ]: читаємо Шевченка (замість твори Шевченка); Київ усміхнувся (замість кияни усміхнулись); на столі стояло молоко (замість глечик з молоком); «Руда борода розгнівалася» (тобто люди на з рудою бородою); з'їв миску (замість - миску супу); солдати поливали ворога свинцем (свинцевими кулями); «Хата заридала» («Камінний хрест» В. Стефаника); неон проспектів - замість неон вітрин на проспектах.

Синекдоха- різновид метонімії, в якій наявна кількісна заміна понять: замість однини вживається множина, замість частини - ціле і навпаки, Устина в «Інститутці»: «Що наша копійка, кров'ю вона обкипіла» (копійка замість гроші) (Марко Вовчок); «...серце ридає невтішно» (М. Рильський); «всі: сонць украсти тепло».

Перифраз- описова назва предмета, образне розгорнуте найменування (опис замість пряме назви): чорне золото - вугілля, великий Кобзар - Шевченко, великий Каменяр - Франко),

Гіпербола- художнє перебільшення; троп, що полягає в навмисному перебільшенні кількості ті розміру предметів, інтенсивного вияву ознаки тощо для надання більшої виразності та переконливості: «О, сліз таких вже вилито чимало, - / Країна ціла може в них втопитись...» (Леся Українка); «Та ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра).

Літота- троп, протилежний гіперболі: навмисне применшення кількості чи розміру предметів, інтенсивного вияву ознаки тощо для надання більшої виразності та переконливості: наприклад, в оповіданні Марка Вовчка «Сестра»: бабуся «малесенька, ледве од землі видно».

Оксиморон- поєднання в одному образі протилежних, логічно несумісних понять на основі антонімії - поєднання непоєднуваного (гірка радість, гучна мовчанка, дзвінка (голосна) тиша, живий труп, доросла дитина, безнадійна надія, смертеіснування, життєсмерть, рідна чужина, непереможн безборонність; «Я слухаю нечутні голоси серед німої музики мозаїк» - Л. Костенко).

ПОЕТИЧНИЙ СИНТАКСИС

(синтаксичні засоби):

Інверсія- змінений порядок слів у реченні (іменник перед прикметником, присудок перед підметом под.): «Грає синєє море, грає серце козацькеє» (Т. Шевченко) - замість прямого порядку слів: «Син море грає, козацьке серце грає»; «Я на гору круту крем'яную / Буду камінь важкий підіймать» (Лес Українка) - замість звичного: «Я буду підіймать важкий камінь на круту крем'яну гору».

Тавтологія- навмисний повтор слів, словосполучень, речень для підсилення враження від твору (долом-долиною, чужа чужинонька, грає-виграває; «Предки. Предки встали з могил» - П. Тичина).

Антитеза- стилістична фігура, яка полягає в особливо підкресленому протиставленні протилежних життєвих явищ, понять, почуттів, думок, людських характерів тощо (сміх/плач, день/ніч, рай/пеклі світло/темрява і т. ін.); «Той будує, той руйнує...» (Т. Шевченко); «Люди мучились, як в пеклі, Пан втішався, як у раю» («Давня казка» Лесі Українки); «З журбою радість обнялась...», «Сміються плачуть солов'ї» О, Олесь).

Контраст- протиставлення протилежних образів у літературному творі (напр., контрастні образи Гриць і Чіпка в романі «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного, Рафалович і Стальський у романі «Перехресні стежки» І. Франка).

Анафора(грец. єдинопочаток) - повторення того самого компонента на початку частин текст; однакових звуків, слів чи фраз на початку віршових рядків, строф або частин літературного твору (так, кожен розділ повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка розпочинається словам «Сумний і невеселий...»).

Твори, побудовані на анафорі: «Не пора», «Сідоглавому» І. Франка, «До України» М. Старицькоп «О слово рідне» О.Олеся, «Україні» В,Симоненка, «Ти зрікся мови рідної», «Вставай, Україні вставай» Д. Павличка.

Епіфора(єдинокінець) - повторення того самого компонента наприкінці частин тексту: повторенн однакових звуків, слів, фраз наприкінці віршових рядків, строф, частин літературного твору: «Кому повім печаль мою - / Нудьгу мою, / Що в серці глибоко таю, / Давно таю?» (О. Олесь).

Паралелізм- художній засіб, що полягає у подібній побудові речень, сюжетних ліній, образів, в кожному з яких розгортається відмінна тема («Ой у лузі червона калина / Похилилася. / Чогось наша славна Україна / Зажурилася»; «Не хилися, явороньку, ще ж ти зелененький, / Не журися, козачень­ку, ще ж ти молоденький» (Народна пісня).

Твори, побудовані на паралелізмі явищ природи й людського життя: «Гримить!» І. Франка; «Арфами, арфами...» П. Тичини,

Еліпсис (еліпс)- пропуск членів речення; речення, у яких випущені головні чи другорядні члени, що допомагає передати схвильованість, навіяти певний настрій: «Я кажу...Я не хочу тут жити...Я хочу втопитися...Дозвольте мені...» (Б. Грінченко). Формальний показник-...

Обрив- незакінчене, обірване речення («Я не Ганна, не наймичка, / Я...» - / Та й оніміла...» -Т, Шевченко, поема «Наймичка»),

Рефрен (приспів)- група слів, що повторюється в кінці кожної строфи вірша. Обрамлення(рамка) - повторення однакових слів, групи слів чи речень на початку і в кінці строфи вірша.

Риторичні фігури(звертання, запитання, оклик, вигук) - вислови, які не вимагають відповіді, реакції на них.

Риторичне запитання- питання, яке не вимагає відповіді і стверджує певну думку: «Хто може випити Дніпро, / Хто властен виплескати море, / Хто наше злото-серебро / Плугами кривди переоре, / Хто серця чистого добро / Злобою чорною поборе?» (М. Рильський) - (Ніхто!). Формальний показ­ник-знак питання (?).

Риторичне звертання- звертання до відсутньої особи, як до присутньої, до мертвого, як до живого, до предмета, як до людини, до абстрактних понять, як до особи: «Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... / Ти бачиш Україну - привітай!» («Бояриня» Лесі Українки).

ПОЕТИЧНИЙ ЗВУКОПИС

(засоби поетичної фонетики - евфонії)

Алітерація- поєднання подібних приголосних звуків («Хто се, хто се по сім боці чеше косу, хто се?» - Т. Шевченко; «Вічний революцьйонер! / Дух, що тіло зве до бою, / Рве за поступ, щастя, волю. ~Він живе, він ще не вмер....» -І. Франко; «Шумить і шамотить шумка щума, / шум прибуває...» - Б,-I. Антонич).

Асонанс- поєднання подібних голосних звуків («Далеко за селом голосною луною обізвалася пісня»; «Чого являєшся мені У сні / Чого звертаєш ти до мене / Чудові очі ті сумні, ясні / Немов криниці дно студене» -1, Франко; «П'яне піано на піаніні трав...» - Б.-1, Антонич). Звуконаслідування(ономатопея) - відтворення звуками людської мови природних звуків і шумів довколишнього світу («А там дерева люлі, Та все отак зозулі: Ку-ку!» (П. Тичина); гав; ку-ку-рі-ку, няв).

ТЕОРІЯ ВІРШУВАННЯ

Ознаки віршованого твору (засоби ритмотворення):

1) рядок; 2) ритм; 3) стопа; 4) віршовий розмір; 5) рима; 6) строфа.

Системи віршування- історично сформовані способи творення віршового ритму, залежні від фонетичних особливостей національної мови,

Системи віршування:

Метричне віршування(від грец, метр - міра) - антична система віршування, поширена в давньо­грецькій і римській літературах, заснована на правильному чергуванні довгих і коротких складів, властивих для мов греків і римлян (головні віршові розміри - гекзаметр і пентаметр, поєднані в елегійному дистиху). З метричного віршування запозичені різновиди стоп у силабо-тоніці,

Силабічне(рівноскладове) віршування(від грец. силаба - склад) - система віршування, побудова­на на рівноскладовості (ізосилабізмі), парному римуванні й цезурі. В українській літературі панувала в 16-18 ст

Цезура(|) - пауза всередині віршового рядка:

«Той, хто за Вітчизну | не хоче воювати, / Той потім з Вітчизною | мусить загибати» (Касіян Сакович).

Тонічне віршування(від грец. тонос - наголос) - система віршування, побудована на однаковій кількості наголосів у віршових рядках.

Силабо-тонічне віршування- система віршування, заснована на закономірному чергуванні наго­лошених і ненаголошених складів (тому у віршових рядках силабо-тоніки можна виділити стопи). В українській літературі почала складатися в 2-й пол. 18 ст. (вірші І, Некрашевича), утвердилася в творчості І. Котляревського («Енеїда»), стала панівною в поезії 19-20 ст.

Верлібр(франц.) - вільний вірш, у якому відсутні рими, строфи, стопи. Характерний для модерної поезії 20 ст. (напр., поема «Золотий гомін» П. Тичини); розквіту зазнав у творчості М.Семенка, В. Поліщука, Гео Шкурупія, О, Близька та ін.

!!! Вірші для аналізу - здебільшого силабо-тоніка (силабіка, білий вірш, верлібр - у більшості випад­ків неправильні варіанти!!!),

Стопа- повторювана група складів, до якої входять один наголошений і один чи кілька ненаголоше­них звуків.

!!! Стопа є елементом не мови, а ритму, тому не завжди збігається зі словом, а найчастіше стано­вить частину слова чи об'єднує склади сусідніх слів: «Ене'й/був па'/рубо'к/мото'р/ний...». Поділ віршованого рядка на стопи - риса античного і силабо-тонічного віршування; інші системи віршування стоп не мають. Стопи бувають дво- і трискладові. Умовні позначки: 1 - наголошений склад; и - ненаголошений склад; / - межі стоп

Види стоп: Двоскладові стопи: основні:

хорей(2-складова стопа з наголосом на першому складі): «Хто не / жив по/серед / бурі, / той ці/нй не / знає / силі...» (Леся Українка),

ямб(2-складова стопа з наголосом на другому складі): «І день / іде, / і ніч / іде, /1 го/лову / схопйв/ши в ру/ки, / Диву/єшся/, чому / не йде / Апб/стол прав/ди і / нау/ки» (Т. Шевченко).

допоміжні:

пірихій(2-складова стопа з двома ненаголошеними складами; виступає як допоміжна або супровідна стопа - всередині ямба або хорея: «Під хма/рами/ згаса/е да/лина...»: «Прокля/ття, роз/пач і/ ганьба! / Усю / пройшов /я У/краї/ну».

спондей(2-складова стопа з двома наголошеними складами; виступає як допоміжна або супро­відна стола - всередині ямба або хорея): «Вона / суха / і сі/ ра. А/ле ві/і / Примкнеш / перед / ка-мін/ням у /піску,..» (О. Ольжич).

 

Трискладові стопи:

дактиль(3-складова стопа з наголосом на першому складі): «Слово, чо/му ти не / твердая / крпця...» (Леся Українка).

амфібрахій(3-складова стопа з наголосом на другому складі): «Червона / калино, / чого в лу/зі гнешся?..» (І. Франко).

анапест(3-складова стопа з наголосом на третьому складі): «Так ніхто / не кохав, / через тп/сячі літ /Лиш прихо/дить подіб/не кохан/ня,..» (В. Сосюра).

Усіченоюназивається кінцева неповна стопа (див. попередній приклад:«... кохан/ня...»),

Віршовий розмір визначається за основним видом стоп і кількістю їх у рядку, причому треба раху­вати всі стопи: і основні, і супутні, і усічені, якщо останні мають наголос,

Рима і римування

Рима- співзвучність прикінцевих складів віршових рядків.

Види рим:

1) чоловіча- з наголосом на останньому складі рядка: кров - любов («Душа причастилася кротості трав- / Добридень я світу сказав» - П, Тичина);

2) жіноча- з наголосом на передостанньому складі рядка: хата - лопата («Росте хлоп'я, мов кущ калини, / підкови на шляхах дзвенять. / Ось ластівки в книжках пташиних / записують початок дня» -Б. -І. Антонич);

3) дактилічна- наголос падає на 3-й склад від кінця рядка: «Блакить мою душу обвіяла, / Душа моя сонця намріяла...» (П. Тичина)

4) гіпердактилічна- наголос падає на 4-й з кінця склад рядка.

5) внутрішня рима- співзвуччя всередині рядка: «Там тополі у полі на волі» (П. Тичина).

Способи римування:

А) парне, або суміжне, римування: ааббВ) кільцеве (оповите) римування: абба

аНе дивися так привітно, аНема мені коханої землі.

аЯблуневоцвітно, бДесь під грудьми пече гірка калина,

бСтигнуть зорі, як пшениця. бСміється божевільна Україна

бБуду я журиться. аУ смертнім леті на чужім крилі.

 

Б) перехресне римування: абаб Г) монорим (одна рима на всі рядки вірша): аааа

аГей, життя, вставай, тремти! аОй нумо, нумо

бДай я з тебе посміюся. аВ зеленого шума,

аХто сміліший: я чи ти- аА в нашого шума

бПодивлюся, подивлюся. аЗеленая шуба.

Білий вірш- неримований; силабо-тонічний вірш, у якому відсутня рима («Дим» Лесі Українки).

Строфа- набільша ритмічна одиниця вірша: стійке, повторюване поєднання віршових рядків, пов'язаних між собою системою рим та інтонацією.

Види строф:

Дистих(двовірш) - 2-рядкова строфа з парним римуванням («Лебеді материнства» В. Симоненка).

Тривірш(терцет) - 3-рядкова строфа.

Терцина- класична строфічна форма італійського походження («Божественна комедія» Данте):

низка тривіршів, написаних 5-стопним ямбом і пов'язаних римуванням за схемою аба бвб вгв...у єдиний «ланцюг», де середній вірш останнього тривірша римується з окремим завершальним рядком(...юяюя)(пролог до поеми«Мойсей» І. Франка),

Катрен(чотиривірш) - 4-рядкова строфа.

Пентима(п'ятиривірш) - 5-рядкова строфа.

Секстина- 6-рядкова строфа («Слово про рідну матір» М. Рильського).

Септима(семиривірш) - 7-рядкова строфа.

Октава- 8-вірш з п'яти- або шестистопним ямбом і схемою римування абабабвв.

Нона(дев'ятиривірш) - 9-рядкова строфа.

Децима- 10-рядкова строфа («Енеїда» І. Котляревського),

Сонет- 14-рядкова строфа, написана п'ятистопним ямбом, складається із двох катренів і двох

тривіршів (терцетів).

Ознаки класичного сонета (виник в Італії в 13 ст,):

- усталений віршовий розмір та строфічна форма (див. вище);

- чітка схема римування: абаб абаб ввг дгд.

- двочастинна композиція: 1-а частина - зав'язка, або заспів (перші 8 рядків), 2-а - розв'язка, або виспів (останні 6 рядків);

- перший катрен - визначення теми (теза), другий - її поглиблення (розвиток); перший терцет - уве­дення протилежної теми (антитеза), другий («хвіст», або кода) - розв'язання суперечності (синтез);

- тематика - здебільшого любовна (Ф. Петрарка, В. Шекспір, П. Ронсар), згодом - філософська, громадянська (І. Франко, М. Зеров, М. Рильський, Д. Павличко та ін,);

- жодне слово в сонеті не може повторюватися. Астрофічний вірш- вірш, у якому немає поділу на строфи.

РОДИ І ВИДИ ЛІТЕРАТУРИ

Художньо-словесні твори поділяються на три великі групи, об'єднані спільними ознаками змісту і форми, - літературні роди(епос, лірику і драму).

Кожен із них має свої види (жанри),які, своєю чергою, можуть утворювати жанрові різновиди(модифікації). Напр.: рід - епос, вид (жанр) - роман, жанровий різновид (модифікація) - історичний роман («Чорна рада» П. Куліша). Деякі художні твори можуть поєднувати в собі риси різних літературних родів (напр., лірики й епосу - ліро-епічні жанри:співомовка, балада, поема тощо).

ЕПОС- літературний рід, до якого належать твори, що відображають дійсність у її розвитку у формі авторської розповіді, оповіді та опису.

Ознаки епосу:

1 Широке охоплення дійсності в її русі і розвитку від минулого до теперішнього, висвітлення життя люпини в найоізноманітніших суспільних зв'язках і суперечностях.

2. Різноманітні засоби показу характеру: 1) авторське розкриття внутрішнього світу персонажа, його думок і переживань; 2) показ характеру у діях і вчинках, стосунках з іншими персонажами; 3) характеристики персонажа іншими дійовими особами; 4) портретні характеристики (опис зовніш­ності персонажа); 5) індивідуалізація мови.

3. Основні способи викладу - розповідь (безпосередньо від автора), оповідь (від імені вигаданої особи) та опис.

4. Вагома роль пейзажу та портрета.

5. Наявність конфлікту.

Епічні жанриМалі епічні твори:

Новела(італ. новина) - невеликий твір про незвичайну життєву подію, часто з несподіваним завер-шенням (фіналом), у якому, на відміну від оповідання, головну роль відіграють «внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи» (І. Франко) («Іпіегтегго», «На камені» М. Коцюбинського, «Новина» В. Стефаника, «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Подвійне коло» з роману в новелах «Вершники» Ю. Яновського, «Три зозулі з поклоном» Г. Тютюнника).

Жанрові ознаки новели: лаконізм (стислість викладу), глибокий психологізм (відтворення драматич­ної динаміки роздумів і переживань), напруженість розвитку сюжету, несподівана розв'язка (фінал), тяжіння до синтезу мистецтв (літератури й малярства, графіки, музики).

Оповідання- невеликий епічний твір, у якому зображено одну або кілька подій з життя одного героя («Салдацький патрет» Г, Квітки-Основ'яненка, «Козачка» та інші «Народні оповідання» Марка Вовч­ка, «Грицева шкільна наука», «На дні» І. Франка, «Камінний хрест» В. Стефаника; 0- Довженко назвав свій твір «Зачарована Десна» автобіографічним кінооповіданням). Жанрові ознаки оповідання: невеликий обсяг, вже сформований або ще не визначений характер головного персонажа, важлива роль описів.

Казка- невеликий епічний твір, який зображує фантастичні пригоди героїв, що перемагають зло.

Притча- алегоричне оповідання про людське життя з яскраво вираженою мораллю (біблійні притчі, цикл «Притчі» зі зб. «Мій Ізмарагд» І. Франка).

Гумореска(гумористичне оповідання) - невеликий за обсягом епічний твір, у якому зображено певну подію в житті героя крізь призму сміху.

Усмішка- жанр гумористичної прози, творець якого - Остап Вишня; різновид гуморески та фейле-тона («Мисливські усмішки»),

Середні епічні твори:

Повість- середній за обсягом епічний твір, у якому зображене життя кількох персонажів, міститься розгорнута сюжетна лінія, порушена значна життєва проблема («Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка, російськомовні повісті Т, Шевченка, «Інститутка» Марка Вовчка, «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Захар Беркут» І. Франка, «Людина» О. Кобилянської, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського).

Жанрові ознаки повісті: епічність, психологізм, переважно однолінійний сюжет, важлива роль опові­дача, широкі пейзажні картини та авторські відступи.

Кіноповість- жанр художнього твору, що поєднує в собі ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство зорових вражень і асоціацій, монументальність образів) та повісті («Україна в огні» 0. Довженка).

Великі епічні твори:

Роман- великий за обсягом епічний твір, у якому постає ціла галерея персонажів, переплітається кілька сюжетних ліній, порушене широке коло важливих проблем.

Жанрові ознаки роману: великий обсяг, багатоплановість та ускладнення розповіді (зокрема багать­ма описами, авторськими відступами), розгалужений (багатолінійний) сюжет, всебічна характери­стика численних персонажів у їхньому розвитку, зображення життя героїв впродовж тривалого часу. Жанрові різновиди роману: історичний («Чорна рада» П. Куліша, «Диво» П. Загребельного, «Маль­ви» («Яничари») Р. Іваничука), соціально-психологічний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), ідеологічний, з життя інтелігенції («Перехресні стежки» І. Франка, «Хмари»

1. Нечуя-Левицького), пригодницький («Тигролови» І. Багряного), соціально-проблемний, або про­блемно-філософський («Собор» О. Гончара), утопічний, науково-фантастичний («Сонячна машина»

В. Винниченка), роман-хроніка («Марія» У. Самчука), роман-мартиролог, роман-містерія («Жовтий князь» В. Барки), роман у новелах («Вершники», «Чотири шаблі» Ю. Яновського), роман у віршах («Скелька» І. Багряного, «Маруся Чурай» Л. Костенко) та ін,

Епопея -дуже великий за обсягом епічний твір: 1) велика епічна поема («Іліада», «Одіссея» Гоме-ра, «Енеїда» Вергілія тощо); 2) прозовий роман-епопея (зазвичай у кількох книгах - трилогія, тетра­логія тощо), у якому життя персонажа зображене на тлі епохи, його доля переплітається з історич­ною долею народу (пенталогія «Мазепа» Б. Лепкого, трилогія «Волинь» У. Самчука).

ЛІРИКА- літературний рід, до якого належать твори, що виражають внутрішній світ людини у формі ліричного монологу,

Ліричний образ- суб'єктивний образ-переживання, у якому виражальний бік переважає над зобра­жальним; будь-який емоційно наснажений художній образ у ліричному творі (людини, природи, речі тощо), сповнений почуттями, настроями поета.

Ліричний герой(ліричне «Я») - уявна, умовна особа, думки і почуття якої виражаються в ліричному творі; поетичний образ автора. Ліричний герой не тотожний авторові твору, хоч і є виразником його думок і почуттів; вони співвідносяться як літературний тип та його реальний прототип. Напр., лірич­ний герой «Зів'ялого листя», який через нерозділене кохання закінчує життя самогубством, звичай­но, не тотожний самому І. Франкові, хоча й виражає певні думки й переживання поета.

Ознаки лірики:

1. Суб'єктивність, емоційність, настроєвість.

2. Вираз внутрішнього світу людини у формі схвильованого монологу.

3. Відсутність розвитку дії, сюжетних перипетій (замість зображення події виражаються переживання і роздуми з її приводу).

4. Ліричний герой як виразник авторських думок і почуттів.

5. Часте вживання віршової форми.

Ліричні жанри(різновиди ліричних творів):

Пісня- невеликий ліричний вірш, що виконується співом (народними піснями стали «Пісня про рушник» А, Малишка, «Два кольори» Д. Павличка, «Лебеді материнства» В, Симоненка). Жанрові різновиди народних пісень: історичні («Пісня про Байду», «Ой Морозе, Морозенку», «Роз­лилися круті бережечки», «Зажурилась Україна», «Чи не той то Хміль», «Максим, козак Залізняк» та ін.), календарно-обрядові (колядки, щедрівки, веснянки та ін.), соціально-побутові (кріпацькі, рекрут­ські, чумацькі, наймитські, емігрантські та ін.).

Романс- мелодійний, наспівний ліричний твір переважно інтимного характеру, здебільшого про кохання, який виконується в музичному супроводі («Очи черньїе...», «Ні, мамо, не можна нелюба любить» Є. Гребінки, «Скажи мені правду, мій добрий козаче» 0. Афанасьєва-Чужбинського, «Див­люсь я на небо» М. Петренка).

Ода- ліричний твір урочистого характеру, який прославляє видатну особу чи подію («Ода Сафо» І. Котляревського).

Гімн- ліричний твір, який виражає почуття колективної спільності (бувають гімни національні, дер­жавні, політичні, релігійні, студентські тощо) («Ще не вмерла Україна» П. Чубинського, «Гімн» («Віч­ний революціонер..,»), «Непора..,» І. Франка).

Послання- ліричний твір, у якому ліричний герой звертається зі своїми думками, почуттями, пере­живаннями до певного адресата («До Основ'яненка», «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка, «Любіть Україну» В. Сосюри).

Медитація- філософський вірш-роздум над проблемами життя і смерті, над баченим і пережитим («Мені однаково...», «Думи мої, думи мої...», «Чи не покинуть нам, небого...» Т. Шевченка). Поезія в прозі(вірш прозою) - невеликий художній твір, написаний у прозовій формі, але своїм звучанням близький до лірики завдяки емоційній схильованості, яскравій образності, своєрідності ритмічної мови (в українській літературі писали Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина).

Елегія- ліричний твір сумовитого характеру, у якому виражені настрої журби, смутку, меланхолії («Журба» Л. Глібова).

Ідилія- ліричний твір, який у прикрашеному вигляді малює безтурботне життя простих людей - пастухів, селян, рибалок-на лоні природи («Садок вишневий колохати...» Т. Шевченка, «Орися» П. Куліша).

Епіграма- короткий злободенний сатиричний вірш (переважно на 2-4 рядки), спрямований проти якоїсь особи чи суспільного явища («Умре муж велій в власяніце...» Т. Шевченка — епіграма на рос. шовініста Аскоченського).

Епітафія- надгробний напис; короткий вірш на смерть якоїсь особи.

Панегірик- урочиста промова, спершу виголошувалася на похоронах видатних осіб, а пізніше -на честь живих.

Псалми- пісні релігійного змісту, зібрані у Псалтирі, автор - цар Давид. В українській літературі псалми переспівували Т, Шевченко, І. Франко, Леся Українка.

Види ліричних творів за тематикою:

Філософська лірика- ліричні твори, у яких порушуються найзагальніші, «вічні» проблеми бутті людини та суспільства (життя і смерть, добро і зла, час і вічність тощо) («Всякому місту - звичай права...» Г. Сковороди [це також і сатиричний вірш], «Ісаія. Глава 35» Т. Шевченка, «Ти знаєш, що ти - людина?» В. Симоненка, «Два кольори» Д. Павличка, «Життя іде і все без коректур», «Вже почалось, мабуть, майбутнє» Л. Костенко, «Як добре те, що смерті не боюсь я...» В. Стуса та ін.).

Громадянська (політична) лірика- ліричні твори, у яких ідеться, про сучасні авторові актуальн події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються думки і переживання поета як громадянина своєї країни, держави, нації («йе ІІЬегіаіе» Г. Сковороди, «Заповіт», «Кавказ» Т. Шевченка, «Гімн» («Вічний революцьйонер»), «Каменярі» І. Франка, «Сто років, я сконала Січ...»В. Стуса та ін.).

Патріотична лірика- різновид громадянської лірики, що виражає патріотичні почуття поета, його любов до Батьківщини («Мені однаково..,» Т. Шевченка, «Не пора, не пора, не пора...» І. Франка,« все-таки до тебе думка лине...»Лесі Українки, «Любіть Україну» В. Сосюри та ін.).

Пейзажна лірика- ліричні твори, що передають роздуми й почуття поета, викликані картинами т явищами природи («Арфами, арфами..,», «Гаї шумлять...» П. Тичини та ін.). Інтимна лірика- ліричні твори, що виражають переживання поета, пов'язані з його особистим жиі тям (зокрема любовні) («Чого являєшся мені у сні...»та інші поезії зі зб. «Зів'яле листя» І. Франка, «В знаєте, як липа шелестить?..», «О панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав...» В. Сосюри та ін.).

ДРАМА (ДРАМАТУРГІЯ)- літературний рід, який відображає життя у формі дії і здебільшого призначений для сценічного виконання; до нього належать твори, в яких персонажі самі себе характеризують своїми вчинками, монологами й діалогами, а авторське мовлення наявне у вигляді ремарок.

Ознаки драми:

1. Діалогічна форма.

2. Гострий драматичний конфлікт.

3. Саморозкриття характерів персонажів через їхні висловлювання і вчинки.

4. Поділ тексту на дії та яви,

5. Наявність ремарок, переліку дійових осіб.

Формальні ознаки драматичного твору:

- перелік дійових осіб;

- поділ на дії (акти) та яви:

- дія(акт) - закінчена частина драматичного твору чи театральної вистави;

- ява- складова частина дії;

- ремарки- авторські пояснення в тексті драм, твору про час і обстановку, в якій відбувається дія;

- діалог- художнє відтворення розмови двох осіб;

- репліка- коротка фраза в літ. творі, яку говорить один персонаж у відповідь на слова іншого;

- апофеоз- заключна урочиста святкова масова сцена театральної вистави, в якій прославляється народ, герої або визначна історико-політична подія, висока патріотична чи моральна ідея,

Драматичні жанри:Види давньоукраїнської драматургії

Вертеп(первісно - печера, в якій народився Ісус Христос) - старовинний український народний театр (зокрема ляльковий), творцями якого були мандрівні дяки, школярі, студенти, що інсценізували традиційні різдвяні сюжети (народження Ісуса Христа, поклоніння пастухів і східних царів, переслідування і побиття Іродом немовлят тощо), а також побутові сценки світського характеру (персонажі: Дід і Баба, Циган, Жид, Москаль, Лях, Запорожець та ін.)

Шкільна драма- драматичні твори (здебільшого віршовані діалоги) на релігійні (різдвяні та велико­дні) та історичні сюжети, які створювали викладачі, а виконували спудеї (студенти) вищих шкіл 17-18 ст. (братських шкіл, колегіумів, Києво-Могилянської академії).

Основні жанри шкільної драми:

- містерія- масова драматична вистава на сюжети таємничих релігійних легенд, яка виконувалася у святкові дні на майданах середньовічних міст (п'єси на різдвяні та великодні сюжети про наро­дження та воскресіння Ісуса Христа - напр., «Слово про збурення пекла»; пізніше містерією Т. Шев­ченко назвав свою поему «Великий льох»);

- міракль- релігійно-дидактична п'єса на сюжети з життя святих («Олексій, чоловік Божий»);

- мораліте- повчально-алегорична драма на морально-етичну тематику («Воскресіння мертвих» Г. Кониського);

- історична драма(трагідокомедія «Володимир» Ф, Прокоповича та «Милість Божа» невідомого автора).

Інтермедія (інтерлюдія)

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти