ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Тема№2 Генезис етичної думки

План

4.Етичні погляди в епоху Київської Русі.

5.Розвиток етики в Україні.

6.Етика нового часу.

Етичні пошуки І.Канта, Ф.Ніцше, К.Маркса (самостійно).

7.Основні напрями сучасної етики.

Історія етики в Україні починається з часів Київської Русі. Саме в цей час були створені перші письмові пам’ятки етичної думки. Моральні і правові відносини слов’янського суспільства значно вплинули на становлення етичної думки. На духовну культуру наших предків справило неабиякий вплив християнство.

Культура Київської Русі – це, насамперед, культура високого морального обов’язку, почуття честі, відданості, самовідданості, вірності та розвинутої патріотичної свідомості.

У тогочасній картині все співвідноситься загальним конфліктом добра і зла. Це стосується і давньоруської літератури, яка є невичерпним джерелом етичних знань наших предків. Історичні умови розвитку української літератури визначили її безперечний зв’язок з культурою античності. З поширенням християнства література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвиваючись на принципах канонічності, які виявились у спрямованості її жанрів (житія, проповіді, повчання , паломницька література) та унормованності стильової манери.

Перекладна література візантійського і болгарського походження (хроніка Іоанна Маламе, «Ізборник Святослава 1073», «Пчела», «Діоптра») мала відомості про античну філософію, міфологію, літературу. Із Візантії на Русь поширилась християнська лірика й епос. Ліричними поетами були Єфрем Сірін, Василій Великий, Іоанн Дамаський. Набув популярності Псалтир, де молитва поєднувалась з могутнім ліричним струменем. Християнський епос складався з проповідей-казань, житійної літератури (агіографії), історичних оповідей.

Особливе місце серед перекладної літератури апокрифам – не канонізованим переказам на біблійні теми. Вони виникли у народному середовищі і нерідко відбивали ідеї релігійних єресей. Наявність художнього вимислу зумовлює важливе значення апокрифів у розвитку словесної творчості. Апокрифи поділяються на: старозавітні (про створення світу і перших людей, про царя Соломона), новозавітні (апокрифічні євангелія, які розповідали про життя Ісуса Христа і за жанром, більше, ніж Євангелія канонічні, наближені до повісті чи роману), есхатологічні (становлять окрему групу оповідей про «Кінець світу», «Хождєніє Богородиці по муках»).

До найраніших видів церковної оригінальної літератури належать проповіді священників. Видатні майстри урочистого красномовства були Іларіон, Клемент Смолятич, Кирило Туровський. Творчість Клементія Смолятича свідчить про його обізнаність з працями Гомера, ідеями Платона та Арістотеля. Користувалася популярністю житійна література – розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих християнською церквою.

У XI на початку XII ст. укладалися оригінальні житія перших східнослов’янських святих – «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє Феодосія Печерського», княжі житія (про Ольгу, Володимира, Гліба, Бориса). За зображенням державних діячів наближалися до жанру історичної повісті. Було розвинене літописання – як зразок етичної художньої прози. Найдавніший твір цього виду – «Повість временних літ», який написав літописець Нестор.

Таким чином етичні погляди Київської Русі посідають чільне місце у світовому розвитку етичної думки. Розвитку етики сприяли моральні і поетичні традиції народу Київської Русі. Найвідомішим вченням того часу була «Біблія», яка і нині перша книга. Вона складається з двох частин: Вітхого Завіту та Нового Завіту. Біблія навчає поважати і любити Бога та дотримуватися його заповідей.

У другій половині XIX ст. – на початку XX ст. світова художня література дуже вплинула на розвиток етики. Твори Данте, Шекспіра, Гете формували і розвивали не лише естетичне, але й нравственне почуття. Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Достоєвський, Толстой збудили сумління людини, людську свідомість, самосвідомість, змушували людину замислитись над життям, впливали на розвиток світової етичної думки.

Значний внесок зробив Г.Сковорода, філософ, письменник, дуже неординарна особистість. Твори «Зерна священного писания», пісні у виді жалів. Одухотворював особистість людини, за духовність. Людина через усвідомлення і працю над собою повинна реалізувати той потенціал, який закладено в неї.

Етика нового часу.

3 основні течії етики: раціоналізм, натуралізм і пантеїзм.

Основні напрями сучасної етики:

- екзистенціалізм;

- прагматизм;

- неотомізм;

- психоаналіз;

- постмодернізм.

Психоаналіз – (від грецького - душа та - розтин), метод психотерапії і психологічного вчення, які ставлять в центр несвідомого психологічні процеси і мотивації.

Був заснований у кінці 19 – початку 20 ст. Фрейдом. Від психоаналізу як конкретної теорії і методу терапії слід відрізняти фрейдизм, який звеличує положення психоаналізу в ролі філософських – антропологічних принципів. Психоаналіз виходить з того, що травматичні ситуації, аддективні переживання, нереалізовані бажання і т.п. не виходять з психічного, а витісняються у несвідому область, де продовжують активно діяти на психічне життя, проявляючись часто замасковано, в «закодованій» формі у виді невротичних симптомів. Останні розглядаються як компромісні психічні утворення.

З точки зору психоаналізу кожне психічне явище повинно бути розкрите в трьох аспектах – динамічному (як результат взаємодії і зіткнення різних психічних сил), енергетичному (розподілення зв’язаної і вільної енергії в тому чи іншому процесі) і структурному.

На першому етапі розвитку психоаналізу (кінець 90-х – початок 1990-х рр..) було розроблено вчення про різні форми і прояви енергії з акцентом на сексуальних захопленнях (лібідо).

Вчення про психічну структуру виникло в психоаналізі пізніше - «Я» й «Воно».

Психічна структура «Я» - «Ego» формується як відбиток зовнішньої реальності на початковій масі захоплень і імпульсів. Серед формув. «Я» - відіграє роль ідентифікація.

«Воно» - це резервуар психічної енергії, «кипящий котел» захоплень, прагнучих до миттєвого задоволення. Це частина психіки, залежна від контактів з реальністю і суб’єктивною сферою.

«Я» - посередник між зовнішнім світом. «Воно» - захоплення і задоволення.

Третя психічна структура «Над-Я» (Super-Ego) формується в результаті соціальних норм, виховних заперечень і виступає як джерело моральних установок індивіда. «Над-Я» функціонує більшою частиною несвідомого, проявляючи в свідомості сумління, визив. напруга в психічній структурі як почуття страха, вини, депресії, неповноцінності.

Сучасна психологія; психоаналіз ввів в наукове розглядання ряд важливих проявів людської психіки (несвідомі процеси і мотиви), приймає за перебільшене значення лібідо в формуванні психіки людини, за поєднання різнотипних і постійно змінюючи відношень між неусвідомлюючою вищою нервовою діяльністю і діяльністю свідомості до начального антагонізму свідомості і несвідомого, за універсалізацію психоаналітичних понять і механічне перенесення їх в сферу соціальних явищ.

Модернізм – (француз. modernisme, від moderne – новітній, сучасний).

Постмодернізм – поняття, що використовують у сучасній філософській рефлексії для позначення характерного для культури сьогоднішнього типу філософ., змістовно-аксиологічна дистанцир. Не тільки від класичної, але і від некласичної традицій і конституц. як постсучасне. Вед. представ.: Р.Бартр, Батай, Бодрийяр, Делез, Дерріда, Руно, Ліотар. Вперше цей термін був у книзі Р.Ранвица «Кризис європейської культури»(1917), 1934 – у Р. де Ониза для позначення авангардських поетичних досліджень почат. 20 ст. З 1939 по 1947 в працях Тойби – зміст поняття «П.» як сучасна епоха, радикально відмінне від епоху модерну. З 1960-1970 це поняття використовується для фіксації новацій них тенденцій в таких сферах – архітектура, мистецтво, і було анліцировано на такі сфери предметності: економ.-технолог. і соц.-істор. («Постмод. стан: доклад о реалии»). Затвердж. в статусі філософ. кат-ії, фіксуюч. ментальну специфіку сучасної епохи в цілому (Велиш, Стейнер, Уайльд, Рорворд, Халон).

У наш час це поняття стає спеціальним предметом рефлексії. Такі поняття як постмод. чувственность, це все є в постмодернізмі.

П. – епоха в розвитку свідомості. Сучасна культура осмислює себе як «постмодерн», П. реалізує себе в руслі магістральних направл.

Неотомізм – філософ. школа в католицизмі, виход. з вчення Ф.Аквінського і є сучасним етапом в розвитку томізма. З 1879 Неотомізм отримав офіційне визнання Ватикана. Представ Н. – Жильсон, Маритен, А.Сертийанж(франц.), В.Бруггер, А.Демпр, И.Лоц, М.Тройман, Й.де Фриз(ФРГ), Д.Мерсьє, А.Дондейн, Р.ван Стенберген (Бельгія).

Величезний центр по розвитку Н. є Вищий інститут філософії при Лубенському університеті, академія св. Фоми в Ватикані, Паризький католич. ін-т, ін-т в Мілані.

Неотомізм протистоїть як матеріалізму, так і суб’єктивному ідеалізму. Претендує на універсалізм, поєднання в цілісному синтезі віри і розуму, умобачення і емпірії, созерцательн. і практицизму, індивід. і соборності.

Філософія являється слугою богослов’я. Основна задача філософії розгляд. в раціональному розкритті і виправданні істин теології. Згідно з цим світ в Неотомізм є як створений Богом і ієрархічно розкладений на ряд ступенів. В основі онтології Н. – вчення про акт і потенцію, згідно цьому процеси явищ трактуються як виконання і актуалізація потенцій. Основу натурфілософії Н. склад. гілеморфізм – восходяще до аристотелізму вчення про форму і матерію, згідно якому матерія являється чисто пасивним началом набуває вид завдяки нематеріальній формі.

Вища форма (Н. – не зв’язана з матерією. Вона складає і первісну матерію, і все конкретне багато визначенні форм.

Такою вищою формою являється Бог. Смисл і призначення свідомості людини – трансцендентне і відчуттєве світосприймання. На відміну від сутності, буття завжди індивідуальне, а індивід. не може бути предметом логічного раціонального пізнання.

Мірою наукового пізнання Н. є запитання про сутність буття, які відносяться до сфери філософії і теології. Людський інтелект, щоб бути істинним, повинен поєднуватись, преображатись до божеств. інтелекту. Особистість в Н. є тверда і самодіяльна духовна субстанція. Атрибути особистості – свобода, самосвідомість, здатність проявитись у духовному акті творчої можливості – одержують, однак, свою цінність тільки в співвідношенні з Богом.

Згідно Н. три типи відношення особистості до Бога (до соціуму):

1. Індивідуалізм.

2. Колективізм.

3. Солідаризм.

Н. пропагандує соборність, засновану християнським принципом любові до ближнього.

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти