ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

 

Логіка. Семінар.

 

Тема 2. Судження. Умовивід. Закони Логіки.

1. Види судження.

2. Структура судження.

3. Безпосередні умовиводи.

4. Опосередковані умовиводи.

5. Закони логіки.

Підручник «Логіка». Мозгова Н.Г.

Розділ 4. Просте судження

Короткий зміст розділу

Окремими, ізольованими одне від одного поняттями процес мислення здійснюватися не може. Елементарною логічною формою мислення є судження. Ця логічна форма виражає відношення між двома і більше поняттями. Встановлюючи певні відношення між окремими поняттями у формі судження, ми тим самим здійснюємо елементарний акт мислення. Наприклад, висловлюючи судження "Україна — європейська держава", ми пов'язуємо поняття "Україна" та "європейська держава", відображаючи реальний зв'язок між деякою країною та її ознакою.

Загальна характеристика судження

Зв'язки та відношення в судженні виражаються через твердження або заперечення. У судженні "Підозрюваний має право на захист" зв'язок між особою, що підозрюється в скоєнні злочину, та його правом на захист стверджується; в судженні "Деякі злочини не є навмисними", зв'язок між деякою частиною злочинних дій та їх умисним характером заперечується.

Будь-яке висловлювання (судження) є або істинним, або хибним, тобто або відповідає дійсності, або ні. Якщо у судженні стверджується зв'язок, що існує в дійсності, або заперечується зв'язок, якого в дійсності немає, то таке судження є * істинним. Наприклад, "Земля обертається навколо Сонця", "Кентаври не існують", - істинні судження. Якщо ж у судженні стверджується зв'язок, який у дійсності не існує, або заперечується зв'язок, що є дійсним, то таке судження буде *хибним. Наприклад, "Сонце обертається навколо Землі", "Мавки живуть у лісі" - хибні судження.

Істинність або хибність деякого судження не завжди є очевидною. Для доведення чи спростування істинності (хибності) деяких суджень дуже часто необхідно докласти значних зусиль та затрат.

Отже, судження - це форма мислення, в якій стверджується або заперечується зв'язок між предметом та його ознакою або відношення між предметами. Судження буває або істинним, або хибним.

Матеріальним носієм судження є речення.

Судження та речення

Мовною формою вираження судження є речення. Як поняття не може існувати без слова чи словосполучення, так і судження не може бути поза реченням. Проте єдність судження та речення не означає їх повного збігу. Якщо будь-яке судження виражається в реченні, то з цього не випливає, що будь-яке речення є судженням. Судження виражається розповідним реченням, в якому міститься деяке повідомлення. Наприклад, "Київ є столицею України", "В. А. Ющенко не є Президентом Польщі". У цих висловлюваннях відображається зв'язок між предметами думки та їх ознаками, цей зв'язок стверджується чи заперечується, ці висловлювання можуть бути істинними чи хибними.

Крім розповідних існують питальні та спонукальні речення, які суджень не містять. Наприклад, "Хто сьогодні черговий?", "Ви підготувалися до заняття?", "Сідайте!", "Вам необхідно подумати!" тощо.

Судження та речення відрізняються за своїм складом. Судження про зв'язок предмета та його ознаки складається з двох понять або двох * термінів (латинське terminus - кінець, границя - слово або словосполучення, яким позначають предмет або його властивість) судження: * суб'єкта (латинське subjecrum - підкладене, предмет думки) - поняття що відображає предмет думки, та * предиката (латинське praedicatum - сказане) - поняття, що відображає ознаки предметів. Суб'єкт та предикат позначаються латинськими літерами (символами) S та Р. Наприклад, "Київ (S) є столицею України (Р)" Крім S та Р судження має у своєму складі логічну зв'язку - елемент судження, який поєднує терміни судження, стверджуючи або заперечуючи належність ознаки предметові. Логічна зв'язка виражається словами "є" (" не є"), "суть", ("не суть") тощо. У слов'янських мовах логічна зв'язка часто замінюється на тире.

Головні члени речення (підмет та присудок), як правило, збігаються з суб'єктом та предикатом тільки в простому непоширеному реченні, наприклад, "Судження (S, підмет) - логічна форма (Р, присудок)". У більшості речень такого збігу немає. Так, у судженні "обласним центром Волині (S) є місто Луцьк (Р)", підмет - "Луцьк", а присудок "є обласним центром".

На відміну від підмета та присудка, які мають граматичні форми вираження, суб'єкт та предикат сталих форм вираження не мають і часто визначаються логічним наголосом. Наприклад, речення "Дідик є студентом університету "Україна" в залежності від логічного наголосу, за допомогою якого виділяється предикат судження, може висловлювати три різні судження: І) особою, що є студентом університету "Україна" (S) є саме Дідик (Р); 2) службове положення, яке займає в університеті "Україна" Дідик (S) є студент (Р); 3) вуз, у якому навчається студент Дідик (S), є саме університетом "Україна" (Р).

Різниця між судженням та реченням полягає також у тому, що граматична будова речень у різних національних мовах є різною. Логічна ж структура судження однакова незалежно від його вираження в тій чи іншій мові.

Таким чином, судження та речення утворюють нерозривну єдність, але ця єдність характеризується деякими відмінностями, які необхідно враховувати, оскільки ототожнення судження як ідеальної форми мислення і речення як його матеріального носія призводить до помилок у міркуваннях.

Поділ простих суджень за якістю

Атрибутивні судження називаються категоричними (від грецького - стверджуючий), оскільки знання про притаманність чи непритаманність ознаки предмету висловлюється в безумовній формі. Наприклад, "Звинувачуваний має право на захист", "Скоєння злочину у стані алкогольного сп'яніння не звільняє від кримінальної відповідальності".

За якістю категоричні судження поділяють на стверджувальні та заперечні. Стверджувальними називають судження, які вказують на приналежність предмету деякої ознаки. Судження, що виражає відсутність у предмета деякої ознаки, називають заперечним.

Наприклад, "Україна с морською державою" - стверджувальне судження. Його логічна формула " S є Р". "Територія України не підлягає змінам без її згоди" - заперечне судження. Логічна формула заперечного судження - "S не є Р".

Стверджувальне та заперечне судження відрізняються характером логічної зв'язки, її якістю. Стверджувальна зв'язка СУ") вказує на приналежність ознаки предмету. Заперечна зв'язка ("не с") таку приналежність заперечує. Отже, якість категоричного судження залежить виключно від характеру логічної зв'язки і не залежить від форми вираження суб'єкта та предиката. Наприклад, судження "серед неюристів с неспортсмени" (не - S с не - Р) є стверджувальним, бо логічна зв'язка є стверджувальною. Слід мати на увазі, що логічні зв'язки "є” та "не є" в реальній мові можуть виражатися словами: "являє собою", "суть", "не визначається", "належить", "не відноситься" тощо, замінюватися тирс або бути відсутніми взагалі.

Виділяюче судження

Особливе місце в класифікації суджень посідає виділяюче судження. Це визначається тим, що кількісна характеристика суджень встановлює обсяг суб'єкта, а обсяг предиката при цьому залишається невизначеним. Дійсно, із судження "Мокренко є очевидцем події" неможливо встановити, чи є Мокренко одним єдиним чи одним з багатьох очевидців події. У судженні "Деякі студенти нашої групи користуються Інтернетом" слово "деякі" може означати "принаймні деякі, а може і всі" або "тільки і тільки деякі".

* Виділяюче судження усуває цю невизначеність; воно відображає той факт, що ознака, висловлена предикатом, належить тільки даному і ніякому іншому предметові (множині предметів).

Виділяюче судження може бути одиничним, частковим та загальним. Наприклад, "Тільки Мокренко є очевидцем події". Його логічна формула "Це S, і тільки це S є Р". Відношення між обсягами S та Р у цьому випадку у вигляді кіл Ейлера будуть такими:

Суб'єкт та предикат цього судження мають однаковий обсяг або є рівнозначними, бо воно виражає той факт, що Мокренко є єдиним свідком події.

Часткове виділяюче судження:

"Деякі юристи є прокурорами". Його логічна формула: "Деякі S, і тільки S є Р". І дійсно, прокурори є серед юристів, і тільки серед юристів. Об'ємна інтерпретація буде такою:

Предикат часткового виділяючого судження повністю входить в обсяг суб'єкта, бо поза межами обсягу суб'єкта предмети, позначені предикатом, не існують.

Загальне виділяюче судження:

"Усі правильні трикутники є рівнобічними". Його логічна формула: "Всі S, і тільки S є Р". І дійсно, рівнобічними можуть бути правильні, і тільки правильні трикутники. Відношення між обсягами Б та Р буде таким:

Обсяги суб'єкта та предиката загального виділяючого судження повністю збігаються.

Отже, в загальному випадку виділяючим буде таке судження, яке за смислом відношень між S та Р, відповідає формулі "S , і тільки S є Р".

Короткий зміст розділу

Знання людини про навколишній світ поділяються на безпосередні та опосередковані. Безпосередні знання - це результат прямої дії предметів та явищ на органи чуттів. Більшість знань, якими ми користуємося, є опосередкованими, вивідними, тобто здобутими в процесі логічного міркування на основі наявних знань, які узагальнюють попередній досвід і наукові дослідження.

Види умовиводів

У залежності від характеру логічного слідування між засновками та висновком усі умовиводи поділяються на необхідні (демонстративні) та ймовірні (правдоподібні).

Необхідними умовиводами називають такі умовиводи, в яких з істинних засновків при наявному відношенні логічного слідування між засновками та висновкам отримують завжди істинний висновок.

Основним видом необхідних умовиводів є дедуктивні (від латинського - виведення) умовиводи. * Дедуктивним називають необхідний умовивід, в якому з одного або декількох суджень - засновків отримують судження — висновок.

У залежності від характеру суджень - засновків дедуктивні умовиводи поділяють на категоричні умовиводи та умовиводи логіки висловлювань. Категоричні умовиводи в залежності від кількості суджень - засновків поділяють на безпосередні категоричні умовиводи та опосередковані категоричні умовиводи (див. наступну схему).

* Імовірними умовиводами називають такі виводи, в яких з істинних засновків при ослабленому логічному слідуванні між засновками та висновками отримують правдоподібні (не завжди істинні) висновки.

Основним видом імовірних умовиводів є індуктивні (від латинського - наведення) виводи. Індуктивним називають імовірний умовивід, в якому на основі повторюваності деякої ознаки у частини предметів даного класу роблять правдоподібний висновок про приналежність цієї ознаки всім предметам даного класу.

Закон тотожності

Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторялась.

Думка тотожна сама собі тоді, коли вона стосується одного й того ж предмета і її зміст залишається одним і тим же, скільки разів вона висловлюється. Якщо ж зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого предмета, то така думка не може вважатися тією ж самою, тотожною самій собі, це буде уже інша думка.

Закон тотожності у вигляді формули записується так: А є А, або А = А.

У математичній логіці закон тотожності записується такими формулами, що є аналогом змістовного закону тотожності, котрий вивчається загальною формальною логікою:

Об'єктивною основою закону тотожності, його джерелом є якісна визначеність предметів і явищ зовнішнього світу. Як відомо, речі та явища реальної дійсності перебувають у безперервному процесі руху та змін. Але кожна річ, зазнаючи змін до певного часу, лишається саме тією річчю, а не іншою, має якісну визначеність, яка робить річ тим, чим вона е, і відрізняє її від усіх інших речей. Ця загальна властивість усіх предметів і явищ об'єктивної дійсності, зафіксована багатовіковою практикою, закріпилась у мисленні у вигляді закону тотожності. У відповідності до того, як кожна річ володіє якісною визначеністю, і кожна думка, яка відображає ту чи іншу річ, теж має бути визначеною.

Зміст закону тотожності полягає в таких його вимогах:

1. У процесі міркування про якийсь предмет необхідно мислити саме цей предмет і не можна підміняти його іншим предметом думки.

Так, якщо ми обговорюємо Петренка, якийсь його вчинок, то ми маємо обговорювати Петренка, а не когось іншого, і саме цей його вчинок, а не якийсь інший. Закон тотожності вимагає, щоб у процесі міркування було виділено предмет міркування і цей предмет не підмінявся якимсь іншим предметом думки даної предметної області.

Предметна область — це коло предметів, у складі якого перебуває виділений нами предмет; область предметів, у рамках якої визнаються дані, що мають смисл, закони і правила логіки.

Закон тотожності не забороняє переходити від одного предмета думки до другого, від одного обговорення питання — до другого питання, він тільки забороняє підміняти один предмет думки другим предметом, одне питання другим питанням. Якщо ми розпочали розмірковувати про що-небудь, ми повинні протягом усього розмірковування мати на увазі саме цей предмет думки, а не якийсь інший. Звичайно, для того щоб скласти правильне уявлення про обговорюваний предмет, необхідно розглянути й інші його сторони або інші предмети, з ним пов'язані, але обговорення однієї сторони предмета не може бути незліченим, оскільки несумісне підмінене міркування про іншу його сторону або про інший предмет.

2. У процесі міркування, у суперечці або дискусії поняття мають уживатися в одному й тому ж значенні. Думка тотожна сама собі, якщо вона однозначна.

Закон тотожності не допускає вживання поняття всередині якогось міркування у різному значенні. Поняття, якими ми користуємося, мають уживатися протягом усього розмірковування, скільки б вони не траплялися в одному й тому ж значенні, зберігати незмінно свій обсяг і свій зміст. Якщо ж поняття й терміни вживаються у процесі міркування неоднозначно, то мислення стає невизначеним, процес мислення у таких випадках не досягає мети. "...Справді,— писав Аристотель,— мати не одне значення — означає не мати жодного значення, якщо ж у слова немає (визначених) значень, тоді втрачена усіляка можливість розмірковувати один з одним, а насправді і з самим собою".

Закон тотожності не можна розуміти у тому розумінні, нібито будь-яке поняття має незмінно зберігати свій раз і назавжди даний зміст і обсяг. Закон тотожності не стверджує, що поняття не залишаються незмінними, вони уточнюються, розвиваються, замість одних понять виробляються інші. Але кожне поняття на певному етапі розвитку знання має певний зміст. Визначеність змісту поняття зумовлена якісною визначеністю відображуваного цим поняттям предмета. Тому всіляке поняття в одному й тому ж розмірковуванні повинне мати одне визначене значення, має бути тотожним самому собі.

Порушення вимог закону тотожності призводить до того, що мислення стає невизначеним, неточним, двозначним, плутаним. Таке мислення не може вести до істини, не здатне правильно відобразити дійсність.

Найчастіше трапляються помилки при порушенні закону тотожності: підміна або сплутування понять.

Сплутування понять у логічному відношенні е ототожнювання відмінного. Ця помилка має місце тоді, коли різні за змістом поняття приймаються за тотожні.

Суб'єктивно сплутування понять відбувається часто через неточне знання змісту вживаних понять, коли розмірковуючому здається, що між поняттями, уживаними ним, немає ніякої різниці, що вони належать до одного й того ж предмета, мають один і той же зміст і відрізняються один від одного тільки мовним висловом; але насправді вони різні. Сплутування понять може мати місце і в тому випадку, коли в науці відсутні точно вироблені визначення тих чи інших понять. Сплутуванню понять сприяє також наявність у природній мові омонімів, слів, що виражають не одне, а кілька понять. Штучні мови у цьому відношенні мають перевагу, оскільки для кожного знака в них установлюється чітка однозначність.

Виходячи з цього, можна висловити вимоги закону тотожності такою формулою: не можна ототожнювати різні думки і не можна тотожні думки розглядати як нетотожні, відмінні. Як нелогічне ототожнювання відмінного, так нелогічне і розрізнення тотожного.

Закон суперечності

Закон суперечності твердить: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; у крайньому разі одне з них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: "Петренко є співучасником даного злочину", "Петренко не є співучасником даного злочину". Одне з цих суджень обов'язково хибне.

Питання про те, яке з двох протилежних суджень є хибним, закон суперечності не розв'язує. Це встановлює конкретна наука і практика. Закон суперечності говорить лише про те, що із двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Яким буде друге судження, істинним чи хибним, закон суперечності також не розв'язує. Воно може бути як істинним так і хибним. Так, із двох суджень: "Усі обвинувачувані мають право на захист", "Деякі обвинувачувані не мають права на захист" — друге судження хибне, а перше істинне. А якщо візьмемо такі два судження, як "Іваненко під час здійснення злочину перебував на місці здійснення злочину", "Іваненко під час здійснення злочину був на роботі" — то хибним може бути не тільки одне з них, а й обидва, а істинним буде третє судження, наприклад: "Іваненко під час здійснення злочину був у Петренка".

Отже, істинність одного із протилежних суджень зобов'язує нас визначити друге судження хибним, оскільки вони не можуть бути одночасно істинними. Але встановлення хибності одного з протилежних суджень не в усіх випадках призводить до визнання істинним другого. Пояснюється це різним характером суперечних суджень.

Закон суперечності поширюється на всі протилежні судження: і на супротивні (контрарні), і на суперечні (контрадикторні). Коли ми маємо справу з суперечними судженнями, то, з'ясувавши хибність одного з них, маємо визначити істинність другого. У тих же випадках, коли судження є супротивним, то хибність одного судження згідно із законом суперечності не є обґрунтуванням для визначення істинним другого, котре теж може бути хибним.

Закон суперечності, як і будь-який формально-логічний закон, застосовний тільки до таких суджень, у котрих ідеться про один і той же предмет, в один і той же час і в тому ж самому відношенні. Якщо ж у судженнях ідеться про різні предмети або про різні ознаки одного й того ж предмета, то такі судження не є суперечними і, отже, до них закон суперечності незастосовний. Так, не є суперечним судження: "Пальто, викрадене у потерпілого, було коричневим" і "Пальто, знайдене у обвинуваченого, не було коричневим", якщо предметом думки цих суджень є різні пальта.

Закон суперечності не діє, якщо в судженнях ідеться про один і той же предмет, але предмет взято у різний час. Так, судження "Петренко є осудний" і "Петренко є неосудний" можуть бути обидва істинними, якщо у першому з них мається на увазі один час (наприклад, до здійснення злочину), а у другому — інший час (під час здійснення злочину або після нього).

Незастосовний закон суперечності також у тих випадках, коли в судженнях предмет думки береться у різних відношеннях. Наприклад, судження: "Петренко є здібний" та "Петренко не є здібним" можуть бути одночасно істинними, якщо у першому судженні йдеться про здібності Петренка до гуманітарних наук, в у другому — про здібності до математичних наук.

Закон суперечності, як і закон тотожності, відображає якісну визначеність предметів, той простий факт, що коли предмет володіє якоюсь ознакою, то не може в той же час не володіти нею. В об'єктивній дійсності не буває так, щоб одне й те ж одночасно було і не було притаманне якомусь предмету. Тому, якщо правильне визначення тієї чи іншої ознаки, то не може бути правильним у той же час його заперечення, і навпаки, якщо правильне заперечення даної ознаки, то не може бути одночасно правильним і його визнання.

Розглянемо формулу закону суперечності (А не є не-А), котра означає, що не можуть бути одночасно істинними судження А і його заперечення не-А, наприклад, "Ця записка написана обвинувачуваним" (А) і "Ця записка написана не обвинувачуваним" (не-А).

Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, які існують в об'єктивній дійсності. Він забороняє лише логічні суперечності, суперечності "із самим собою". Дотримання вимог закону суперечності є необхідною умовою пізнання суперечностей, існуючих у дійсності, оскільки тільки не-

суперечливе мислення може правильно відобразити об'єктивні суперечності. Формально-логічних суперечностей не повинно бути в жодному міркуванні, в жодній науковій системі. Вони неприпустимі також у висновках суду та слідства.

Закон виключеного третього

Закон виключеного третього формується так: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може.

Наприклад, із двох суджень "Обвинувачуваний у момент здійснення злочину був осудним" та "Обвинувачуваний у момент здійснення злочину не був осудним" — одне неодмінно істинне, а друге хибне. Якщо буде встановлено, що істинним є перше судження, то друге буде обов'язково хибним, а якщо істинним визнане друге судження, то перше буде неодмінно хибним.

Зміст закону виключеного третього полягає в тому, що він забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечні судження.

Із закону виключеного третього випливає така вимога: у процесі міркування не можна вважати одночасно хибними два суперечні судження і визнавати істинним якесь трете судження.

Згідно з законом виключеного третього, із хибності одного суперечного судження неодмінно випливає істинність другого і тому не може бути істинним якесь трете судження, окрім двох суперечних суджень. Істинним за законом виключеного третього може бути тільки одне з двох суперечних суджень: або А, або не-А, третього не дано (tertium non datur); третє судження об'єктивно не існує, воно виключене (чому цей закон і називається законом виключеного третього).

Закон виключеного третього не вказує, яка з двох суперечних думок істинна, це установлюється конкретним дослідженням, він тільки стверджує, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно хибними, одна з них має бути обов'язково істинною.

Закон виключеного третього зумовлений властивостями самих речей, він відображає той простий факт, що предмет не може мати даної властивості, або її не має. Предмету не можуть одночасно належати суперечливі ознаки: наявність однієї припускає відсутність другої, і навпаки. Так, обвинувачуваний М. або "винен", або "невинен" і не може бути, щоб він був "винен" і "невинен" одночасно.

Закон виключеного третього має схожість на закон суперечності. Він, як і закон суперечності, забезпечує несуперечливість і послідовність мислення. При порушенні вимоги закону виключеного третього мислення стає, як і при порушенні вимог закону суперечності, суперечним і непослідовним. Але якщо закон суперечності свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно істинними, у крайньому разі одне з них хибне, то закон виключеного третього свідчить про те, що два суперечні судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них безперечно істинне.

Сфера дії закону виключеного третього вужча за сферу дії закону суперечності. Закони суперечності поширюються на всі суперечливі судження: на супротивні (контрарні) і суперечні (контрадикторні). Закон виключеного третього застосовний тільки до суперечливих суджень, а до суджень супротивних він не застосовується.

Закон виключеного третього вимагає бути послідовним у мисленні, забороняє лавірувати, ухилятися від вибору одного з двох суперечливих рішень і шукати середнє рішення, вимагає давати зрозумілі, певні відповіді на поставлені питання.

Послідовність мислення є необхідною умовою будь-якого пізнання, послідовним має бути не тільки наукове, а й звичайне щоденне мислення людини. Послідовність є характерною ознакою будь-якої справді наукової теорії і науки в цілому.

Закон достатньої підстави

Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу.

Із закону достатньої підстави випливає така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована. Так, для того, щоб судження "Петренко є співучасником цього злочину" було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасником цього злочину. Якщо ж таких суджень наведено не буде, то висловлене положення ("Петренко є співучасник цього злочину") не може вважатися істинним.

У науці й щоденному мисленні нічому не можна йняти віри, як цього вимагає релігія; будь-яке положення, всяка думка має бути обґрунтованою, доведеною. Довести ту чи іншу думку — означає обґрунтувати її, тобто навести інші думки (судження), які були б достатньою підставою її достовірності. Достатньою підставою якоїсь думки є такі інші думки, раніше визнані істинними, із яких неодмінно випливає істинність даної думки.

Судження, котрі наводяться для обґрунтування істинності іншого судження, називаються логічною підставою. А те судження, яке випливає з інших суджень, як і підстави, називається логічним наслідком.

У вигляді формули закон достатньої підстави записується так: А є тому, що є В, де А є наслідком, а В — підставою цього наслідку.

Думка, яка наводиться як достатня підстава, у свою чергу, має достатньою підставою третю думку, котра теж має достатню підставу, і т. д. Де ж межа обґрунтування? Межею обґрунтування думок є очевидність, закони, аксіоми та інші положення і принципи науки. Те чи інше положення вважається обґрунтованим, якщо ми пошлемося на очевидні факти або на закони, аксіоми чи положення науки, з яких неодмінно випливає істинність нашого положення.

У судовому дослідженні межею обґрунтування є достовірно встановлені доказові факти, юридичні закони і положення, котрі виробляються судовою практикою.

Закон достатньої підстави є відображенням необхідного взаємозв'язку, існуючого між предметами і явищами навколишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідкових відношень, генетичних зв'язків і т. д.

Як у самій дійсності кожне явище має свою причину, свою реальну підставу, без котрої воно не могло б виникнути й існувати, так і в мисленні будь-яка думка має свою достатню підставу.

Закон достатньої підстави забезпечує обґрунтованість, доказовість нашого мислення. Він вимагає, щоб наші думки були внутрішньо пов'язані одна з одною, випливали одна з одної, обґрунтовували одна одну. Будь-яке положення, у відповідності до закону достатньої підстави, набуває логічної сили лише тоді, коли наведені достатні підстави його достовірності. Якою б правдоподібною не здавалася та чи інша думка, вона може бути визнана істинною лише після того, як її істинність буде доведена. Закон достатньої підстави забороняє визнавати істинність думки на віру. Порушення цих вимог призводить до того, що мислення стає необґрунтованим, бездоказовим, голослівним.

Доказу мислення надається велике значення в усякій науці, в будь-якій галузі знання. Жодна наука не може обійтися без доказу своїх положень. Будь-яка нова теорія може бути прийнята тільки після доказу її істинності. Наука не може просто проголошувати свої положення, вона має їх обґрунтовувати.

Короткий зміст розділу

Судження відображають зв'язки і відношення між предметами об'єктивної дійсності. Якщо судження правильно відображають предмети дійсності і зв'язки між ними, то відношення між судженнями є відображенням відношень між предметами. У свою чергу знання відношень між судженнями сприяє пізнанню відношень між реальними речами.

Відношення еквівалентності

Еквівалентними є такі судження, значення істинності яких збігається, тобто вони є одночасно істинними або одночасно хибними. Еквівалентність між судженнями записується формулою: А = В (А еквівалентне В).

А В

Серед категоричних суджень (А, Е, 1, О) можна виділити такі еквівалентні відношення:

1) ~ А(SР) = O(SР).

Заперечення загальностверджувального судження еквівалентне частковозаперечному. Наприклад, судження "Неправильно, що всі студенти є членами наукових гуртків" еквівалентне судженню "Деякі студенти не є членами наукових гуртків".

2) - Е(SР) = І(SР).

Заперечення загальнозаперечного судження еквівалентне частково-стверджувальному. Наприклад, судження "Неправильно, що жоден студент не є відмінником" еквівалентне судженню "Деякі студенти є відмінниками".

3) ~ І(SР) = Е(SР).

Заперечення частковостверджувального судження еквівалентне загальнозаперечному. Наприклад, "Неправильно, що деякі кентаври живуть у Греції" еквівалентне "Жоден кентавр не живе у Греції".

4) ~ O(SР) є А(SР).

Заперечення частковозаперечного судження еквівалентне загально-стверджувальному судженню. Наприклад, "Неправильно, що деякі люди не вживають ліків" еквівалентне "Усі люди вживають ліки".

Закон тотожності

*Закон тотожності як закон правильного мислення є певною формою відображення закону об'єктивної дійсності - визначеності, певної відносної сталості властивостей предметів і явищ. Але його вимоги стосуються тільки думок: він вимагає однозначності думки про деяку властивість предмета в даному міркуванні. Закони логіки мають силу в мисленні тоді, коли ми застосовуємо їх, враховуючи такі умови: а) мова повинна йти про один і той самий предмет думки; S) мова повинна йти тільки про одне відношення (властивість) предмета думки; с) думка про предмет міркування повинна бути обмежена певним часом. Усі три умови визначають правильність застосованих усіх основних законів логіки.

*Закон тотожності формулюється так: Кожна думка про окремий предмет чи його властивість у межах даного міркування повинна зберігати один і той самий зміст. Закон тотожності записується формулою "А = А" (А тотожно А).

Отже, закон тотожності відображає однозначність думок у процесі мислення. Логічною формою вираження ототожнення є ствердження (судження). Ототожнення думки самої з собою в процесі мислення пов'язане зі збереженням її обсягу та змісту.

Найпоширенішим видом помилки, яка виникає внаслідок порушення закону тотожності, є підміна понять. Підміна понять грунтується на явищі багатозначності слів. Прикладом підміни понять є такий діалог. "Розізлившись на кума, Микола сказав:

- Ти, Петре, ніколи не будеш людиною, бо ти - свиня.

- Ну, це ти вже забрехався куме, - відповів Петро.

- Аніскільки я не забрехався, і можу це довести, - злорадно сказав Микола.

- Доведи, - став вимагати Петро.

- Підожди, доведу, - з тією ж злорадністю у голосі відповів Микола. Обоє замовкли. Петро лякливо чекав, і його розбирала злість на

Миколу. Раптом Микола спитав:

- А що, Петре, є у тебе п'ятачок?

- Є, але тобі я не дам, - злісно відповів Петро.

- Як, у тебе є п'ятачок, і ти після цього скажеш, що ти не свиня! - скрикнув радісно Микола".

Відношення підпорядкування

У відношенні підпорядкування знаходяться такі пари суджень: А(SР) – I(SР), Е(SР) - O(SР). Загальні судження (А, Е) називають підпорядковуючими, а часткові (І, О) - підпорядкованими. Відношення підпорядкування існує у всіх можливих випадках значень їх істинності, крім одного — коли загальне є істинним, а часткове -хибним. У таблиці це можна подати так:

З таблиці видно, що:

1) 3 істинного загального судження (А, Е) завжди випливає істинне часткове (підпорядковане -1,0). Наприклад, "Жоден прокурор не є адвокатом" - "Деякі прокурори не є адвокатами".

2) Якщо загальне є хибним, то часткове може бути й істинним, і хибним. Наприклад, "Усі люди - юристи" (А, хибне) - "Деякі люди -юристи" (І, істинне); "Усі люди - безсмертні" (А, хиба) - "Деякі люди - безсмертні" (І, хиба).

3) Якщо підпорядковане (1, О) - істинне, то підпорядковуюче (А, Е) може бути і істинним, і хибним. Наприклад, "Деякі люди - злочинці" (І, істинне) - "Усі люди - злочинці" (А, хибне); "Деякі студенти-юристи вивчають логіку" (І, істинне) - "Усі студенти-юристи вивчають логіку" (А, істинне).

4) 3 хибного часткового судження завжди випливає хибне загальне. Наприклад, "Деякі судді не є юристами" - "Жоден суддя не є юристом".

5) Неможливим є випадок, коли б загальне судження (А, Е) було істинним, а часткове (І, О) - хибним.

Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

 

Логіка. Семінар.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти