|
Тема 19 Основні стилі поведінки при розв”язанні конфліктів
Відомі спеціалісти в галузі управлінської психології К. Томас та Р. Кілмен виділяють п'ять основних стидні поведінки в конфліктних ситуаціях, що спираються на власний стиль, стиль інших учасників конфлікту, а також на тип самого конфлікту. Графічно ця класифікація представлена в сітці Томаса—Юлмена (рис. 60). Вона широко застосовується у навчальних менеджерських програмах і дає змогу виробити для кожного керівника власний стиль розв'язання конфлікту. Стиль поведінки в кожному конкретному конфлікті визначається ступенем прагнення задовольнити власні інтереси (діючи пасивно чи активно) та інтереси протилежної сторони учасників конфлікту (діючи спільно або індивідуально). Якщо ваша реакція пасивна, то ви прагнутимете вийти з конфлікту; якщо реакція активна, то ви будете намагатися розв'язати його. Прагнення до спільних дій викликає спробу розв'язати цей конфлікт разом з іншими його учасниками. Прагнення до індивідуальних дії спричинює пошук шляху вирішення проблеми або ухилення від її вирішення. Виділені п'ять стилів поведінки однаковою мірою включають спільні та індивідуальні дії, а також пасивну та активну поведінку. Той, хто використовує стиль конкуренції, завжди активний і прагне розв'язувати конфлікт власним способом. Він не зацікавлений у співпраці з іншими, але здатний до вольових рішень, прагне передусім задовольнити власні інтереси за рахунок інших, нав'язуючи своє рішення. Такий шлях ефективний, коли людина має певну владу. Але це вкрай неефективний метод розв'язання особистих конфліктів. Стиль конкуренції викликає в інших почуття відчуження. Застосування ж його в ситуаціях, коли суб'єкт не має влади, може призвести до прикрих помилок. Використання цього стилю мас сенс, якщо результат для вас дуже важливий, якщо маєте певний авторитет і вважаєте свій варіант найкращим, якщо рішення треба прийняти терміново і для нього є достатньо влади, якщо немає іншого шляху і втрачати немає чого, якщо не можете переконати групу, що ситуація кризова, але групу треба вести далі. Цей стиль приведе до визнання, якщо буде досягнутий позитивний результат. Але якщо переважає прагнення встановити з усіма гарні стосунки, то такий стиль не варто застосовувати. Стиль ухилення використовується в ситуаціях, коли позиція нестійка і відсутня співпраця з іншими з метою розв'язання проблеми. Цей стиль доцільно застосовувати, якщо проблема не дуже важлива або коли відчувається помилковість власної позиції та правильність позиції іншої сторони конфлікту, коли сили не рівні або коли інший наділений владою. У цих випадках превалює прагнення задовольнити власні чи інші інтереси, характерні відхід від проблеми, перекладання відповідальності за її вирішення на інших, прагнення відкласти рішення або використати інші засоби. Стиль ухилення застосовується, якщо відбувається спілкування з психічно складною людиною та якщо немає причин підтримувати з нею контакти, а також за спроб прийняти рішення в ситуації, коли не зовсім зрозуміло, що треба конкретно робити, та в цьому й немає нагальної потреби. Доцільна ця стратегія й у випадках відсутності достатньої інформації. Хоча дехто вважає цей стиль «втечею» від проблем і відповідальності, така поведінка може бути цілком конструктивною реакцією на конфліктну ситуацію. Стиль пристосування означає, що ви дієте разом з іншою людиною, не намагаючись захищати власні інтереси. Цей стиль застосовується, якщо результати дуже важливі для іншої людини й не дуже суттєві для вас. Вія корисний у ситуаціях, у яких ви можете здобути перемогу, тому що інший учасник конфлікту має владу. Отже, ви поступаєтесь та робите те, чого бажає опонент. Ви дієте в такому стилі й тоді, коли співчуваєте шитій людині й намагаєтеся підтримати її. Оскільки, застосовуючи таку стратегію, ви відсуваєте свої інтереси, то краще вдаватися до неї, коли позитивне з'ясування ситуації для вас не суттєве або коли участь у ситуації не дуже значна. Якщо ви вважаєте, що поступаєтеся в чомусь дуже важливому і відчуваєте у зв'язку з цим незадоволення, то метод пристосування в цьому разі не підходить. Він не прийнятний і тоді, коли ви відчуваєте, що інша людина не збирається поступитися чимось або не оцінить вашого внеску у вирішення проблеми. Цей стиль треба застосовувати, коли ви, виступаючи, мало що втрачаєте, коли збираєтеся пом'якшити ситуацію, а потім повернутися до цього питання й обстояти свою позицію. Стиль пристосування може дещо нагадувати стиль ухилення, якщо використовувати його як засіб відстрочення вирішення проблеми. Але головна відмінність полягає в тому, що ви дієте разом з іншою людиною, ви робите те, чого вона прагне. Поступаючись, ви можете пом'якшити конфліктну ситуацію і налагодити стосунки. Питання для самоперевірки до тем 16-19 1.Які основні стадії процесу соціалізації? 2.Що таке ефект соціалізації? 3.Охарактеризуйте поняття соціальної установки, її функції. 4.Проаналізуйте міжособистісні стосунки як основу соціалізації особистості. 5.Які існують психологічні механізми міжособистісних стосунків? 6.Які є види малих соціальних груп? 7.Які основні функції спілкування? 8. Якою є структура ділового спілкування? 9. У чому полягає сутність когнітивних аспектів спілкування? 10.Схарактеризуйте фактори, що впливають на соціально-психологічний клімат. 11.У чому полягає сутність понять «емпатія» та «рефлексія»? 12.Проаналізуйте шляхи вирішення конфліктних ситуацій.
Література до тем 16-19 1.Андреева Г. М. Социальная психология. Москва, 1980. 2.Атватер И. Я Вас слушаю. Советы руководителю как правильно слушать собеседника. Москва, 1988. 3 Бодалев А. А. Восприятие и понимание человека человеком. Москва, 1982. 4.В. В. Бойко и др. Социально-психологический климат коллектива и личность / В. В. Бойко, А. Г. Ковалев, В. Н. Панферов. Москва, 1983. 5.Казмиренко В. П. Социальная психология организаций. Киев, 1993. 6.Корнев М. И., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. Київ, 1995. 7.Краткий словарь по социологии / Под общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина. Москва, 1988. 8.Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. Москва, 1984. 9.Мицич П. Как проводить деловые беседы / Сокр. пер. с серб.-хорв. 2-е изд., стер. Москва, 1987. 10.Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. Киев, 1990. 11.Панферов В. Н. Когнитивные эталоны и стереотипы взаимодействия // Вопр. психологии. 1982. № 5. 12.Паповян С. С. Исследования «организационного климата» в американской психологии // Вопр. психологии. 1978. № 2. 13.Петровская Л. А. О понятийной схеме социально-психологическото анализа конфликта // Теоретические и методологические проблемы социальной психологии / Под ред. Г. М. Андреевой и Н. Н. Богомоловой. Москва, 1977. 14.Петровский А. В., Шпалинский В. В. Социальная психология коллектива. Москва, 1978. 15.Психологический словарь / Под ред. В. В. Давыдова, А. В. Запорожца, Б. Ф. Ломова и др. Москва, 1983. 16.Психология: Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г Ярошевского. 2-е изд., испр. и доп. Москва, 1990. 17 Свенцицкий А. Л. Социальная психология управления / Под ред. Е. С Кузьмина. Ленинград, 1986. 18.Скотт Дж. Г. Конфликты и пути их преодоления. Киев, 1991 19.Социальная психология. История, теория, эмпирические исследования / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. Ленинград, 1979. 20.Философская энциклопедия. Москва, 1970. Т. 5. 21 Юсупов И. М. Психология взаимопонимания. Казань, 1991.
Тема 20 Моделі авторитарних та демократичних типів сімей Законспектуйте за книгою Трофімова Ю.Л. Психологія- К., 2005 – с.544-552 Питання для самоперевірки 1. Що таке сім’я 2. Які типи сімей ви знаєте 3. Охарактеризуйте кожен тип окремо Література 1. Витек Карел. Проблемы супружеского благополучия / Пер.с чеш. Москва, 1988. 2 Волкова А. Н., Трапезникова Т. М. Методические проблемы диагностики супружеских отношений // Вопр психологии 1985. № 5. 3. Гозман Л. Я. Психология эмоциональных отношений Москва, 1987 4 Джеймс М. Брак и любовь / Пер с англ Москва, 1985, 5.Ковалев С. В. Психология современной семьи. Москва, 1988. 6.Левкович В. П., Зуськова О. Э. Методика диагностики супружеских отношений // Вопр психологии 1987 № 4. 7 Психологическая культура семейных отношений: Методические материалы Москва, 1988. 8 Рибаченко В. Ф. Грані сумісності. Київ, 1987.
|
|
|