ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Сутність і функції соціальної політики.

Тема 11. Соціальна політика

· Сутність і функції соціальної політики.

· Показники соціальної політики.

· Пріоритети соціальної політики.

 

Таблиця 9.1.

Видатки зведеного бюджету України на охорону здоров’я [2].

Видатки зведеного бюджету
млн. грн. % від ЗБ   млн. грн. % від ЗБ   млн. грн. % від ЗБ  
Разом 7537,9 12,50 100,0 15462,3 10,92 100,0 26717,6 11,82 100,0
У тому числі на:     % від видатків на ОЗ     % від видатків на ОЗ     % від видатків на ОЗ
Медичну продукцію й обладнання - - - - - - - - -
Поліклініки й амбулаторії, швидку і невідкладну допомогу 921,6 1,53 12,23 2150,0 1,52 13,90 3637,9 1,61 13,62
Лікарні і санаторно-курортні заклади 5534,5 9,18 73,42 10869,8 7,68 70,30 18461,1 8,17 69,10
Санітарно-профілактичні та протиепідемічні заходи й заклади 345,4 0,57 4,58 784,0 0,55 5,07 1247,7 0,55 4,67
Дослідження й розробки у сфері охорони здоров’я 55,8 0,09 4,58 100,0 0,07 0,65 180,4 0,08 0,68
Іншу діяльність у сфері охорони здоров’я 680,7 1,13 9,03 1558,6 1,10 10,68 3190,5 1,41 11,94

 

Як видно з таблиці, видатки на охорону здоров’я становлять 10,9 – 12,5% від видатків зведеного бюджету (ЗБ). Основну їх частку було спрямовано на підтримку лікарень і санаторно-курортних закладів (69,1 – 73,4% від видатків на охорону здоров’я). Відсутні кошти на придбання медичного обладнання з метою переоснащення лікарень, досить слабко фінансуються заходи щодо профілактики захворювань і, особливо, досліджень і розробок у сфері охорони здоров’я.

Незважаючи на істотне зростання видатків зведеного бюджету України на охорону здоров’я за показником витрат у розрахунку на одного жителя вона у 2003 р. посідала 111-те місце серед 191 країни світу і 8-ме – серед пострадянських республік. Сума позабюджетних надходжень не перевищувала 10% (у США вона становить 48%, у Греції – 42, Португалії – 40, Італії, Ірані, Австрії – 27, Канаді – 26, Німеччині – 22%) [14].

На парламентських слуханнях на тему «Про хід виконання в Україні Європейської соціальної хартії (переглянутої)», які відбулися в червні 2008 р., зазначалося, що сучасний стан системи охорони здоров’я в нашій країні, нажаль, не дозволяє повною мірою забезпечити право громадян на медичну допомогу на рівні, передбаченому міжнародними стандартами і законодавством України [14].

За такої ситуації необхідно впроваджувати в практику організації медичного обслуговування досвід розвинутих країн, в яких склалися три основні системи економічного функціонування сфери охорони здоров’я: державна, страхова і приватна. Державна система заснована на принципі фінансування за рахунок бюджетних коштів лікувальних закладів та гарантування безкоштовної медичної допомоги. Основа страхової медицини - фінансування охорони здоров’я через посередництво страхових медичних організацій або безпосередньо у лікувальних закладах. Приватна медицина широко представлена практикуючими лікарнями та лікарями, які перебувають у приватній власності, тому їх фінансування здійснюється у формі оплати пацієнтами свого лікування.

В Україні страхування життя на ринку страхових послуг становить найменшу частку (1%), а у країнах з розвинутою економікою – 50-60% [1]. Приватна медицина у нашій країні розвивається за окремими напрямами (стоматологічні, косметологічні та інші кабінети, швидкі допомоги, клініки репродуктивної медицини тощо), але цього недостатньо з огляду на значний занепад старої системи надання медичних послуг.

Насамкінець зазначимо, що будь яка система охорони здоров’я буде безсилою, якщо люди нехтуватимуть елементарними правилами здорового способу життя, зокрема, правилами вживання алкогольних напоїв, тютюнових виробів, раціонального харчування, дозованих фізичних навантажень, загартування тощо.

Таблиця 9.2. свідчить про те, що за період трансформаційних перетворень споживання найбільш необхідних продуктів харчування значно скоротилося. Споживання м'яса та м'ясопродуктів, молока та молокопродуктів, плодів ягід винограду навіть менше мінімальних норм споживання.

За значного скорочення споживання основних продуктів харчування, населення вимушене було в два рази збільшити частку продовольчих витрат у сімейному бюджеті - з 32,8% у 1990 р. до 64,2% у 2000 р.. За міжнародними розрахунками, якщо витрати сім'ї на продукти харчування досягають 50% її доходів, то це свідчить про досить низький рівень життя. У США і Франції, наприклад, ці витрати складають 18-20% доходів, в Італії - 18-19%, в Японії-23-25%.

Таблиця 9.2.

Таблиця 9.3.

Питома вага видатків на освіту у зведених бюджетах країн [11].

Країни Рік Частка у видатках зведеного бюджету, % Країни Рік Частка у видатках зведеного бюджету, %
США 16,76 Албанія 10,17
Канада* 14,77 Білорусь* 13,36
Австралія 14,68 Болгарія 11,01
Японія* 10,78 Чехія* 9,86
Нова Зеландія* 18,74 Казахстан 14,81
Австрія 11,26 Латвія 16.54
Бельгія 15,73 Литва* 17,73
Італія 10,60 Мальта 12,78
Нідерланди* 11,40 Молдова 17,07
Португалія 15,48 Польща 13,08
Данія* 14,82 Румунія* 12,10
Ісландія 15,75 Росія 10,16
Норвегія* 13,59 Словаччина* 10,41
Швеція 12,65 Словенія 15,61
Швейцарія 15,38 Україна 17,9
Великобританія 12,85      

* Дані попередні або прогнозні.

 

Сьогодні держава фінансує всі наявні в Україні види освіти. При цьому переважна частка витрат спрямовується на фінансування загальної середньої та вищої освіти: з урахуванням позашкільної та післядипломної освіти відповідні показники у 2007 р. становили 46 і 30% (рис. 9.4.). Така спрямованість пояснюється тим, що за цими напрямками проводяться найсуттєвіші реформи, такі як збільшення тривалості здобуття загальної середньої освіти до 12 років, впровадження тестування, приєднання до Болонського процесу, тобто приведення вітчизняних освітніх стандартів у відповідність до норм світового співтовариства. Особливого значення набувають проблеми якості здобутої освіти та структури спеціальностей, за якими готують фахівців. На жаль, якраз із цим в Україні далеко не все гаразд.

Останніми роками простежується негативна тенденція до загального зниження вимог до якості навчання у вищих навчальних закладах, що загрожує перспективою випуску дипломованих фахівців з вищою освітою з низьким професійним рівнем підготовки. До того ж платне навчання звужує конкурсний відбір найздібнішої і найталановитішої молоді.

Нинішня структура освітніх переваг молодих українців не відповідає стратегічним технологічним орієнтирам ЄС і значно відхиляється від пріоритетів освітньої політики країни, які роблять акцент на високотехнологічній конкурентоспроможності, де саме технічно складні спеціальності перебувають у центрі уваги ( табл. 9.4.).

 

Крім того, для національної системи освіти характерна небезпечна недооцінка підготовки фахівців із вищою освітою в галузі природничих, гуманітарних наук, медицини та соціальної сфери, тобто у тих галузях, що відіграють надзвичайно важливу роль у стратегії Європейського Союзу.

Особливої уваги потребує професійно-технічна освіта. Зменшення кількості професійно-технічних навчальних закладів та їх фінансування (6,04% від видатків на освіту) привело до дефіциту робітників багатьох професій (водіїв тролейбусів і трамваїв, суднокорпусників-ремонтників, прохідників, гірничих майстрів, фрезерувальників, зварників тощо). Рівень кваліфікованих робітників в Україні складає 21%, що значно нижче, ніж у розвинутих країнах. Так, наприклад, у Японії він складає 76% [16].

На сучасному етапі з метою адаптації системи освіти до нових змін необхідно розробити та реалізувати широкомасштабну довгострокову стратегію її модернізації, наближення до стандартів ЄС, потреб внутрішнього розвитку держави, суспільства і громадянина.

Таблиця 9.4

Таблиця 9.6.

Таблиця 9.7.

Характеристика оплати праці в окремих країнах Центральної та Східної Європи [6].

(євро/міс.)

Країна Середня заробітна плата Різниця між рівнем оплати праці в референтній країні та Україні Зміна у відмінностях оплати праці між Україною і референтними країнами за 2004-2007 рр.
2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р.
Болгарія................. -36
Угорщина……….. +52
Латвія……………. +146
Литва……..……. +86
Македонія….….. +104
Польща…………. +92
Росія…….………. +114
Румунія................... +146
Словенія………… +59
Україна………… XXX XXX XXX XXX XXX
Чехія…………… +110
Естонія.. ..……... +125

 

Особливо різкі відмінності мінімальних розмірів оплати праці в Україні та розвинутих державах (табл.9.8.).

 

Таблиця 9.8.

Мінімальний розмір оплати праці в Європі та США в 2006 р. (євро) [10].

Країна За годину За місяць
Люксембург 8,69
Ірландія 7,65
Великобританія 7,36
Нідерланди 7,96
Франція 8,03
Бельгія 7,48
США 4,25
Україна 0,30

В Україні частка оплати праці у ВВП у цілому не перевищує 45%, тоді як у країнах Європейського Союзу вона становить в середньому 65%; втричі нижчою є питома вага витрат на оплату праці у собівартості (близько 14%) [14].

Безперечно, за такої різниці в оплаті праці українська робоча сила, яка має попит на зовнішніх ринках, виїжджатиме за межі країни, що впливатиме на стабільність, цілісність українського суспільства і робитиме сумнівним його подальший успішний соціально-економічний розвиток.

Населення України занадто диференційоване за рівнем заробітної плати (рис. 9.7.).

 

 

Згідно з статистичними даними, у березні 2008 р. середня заробітна плата складала 1700 грн. Рисунок 9.7. показує, що 60% найманих працівників заробляли менше 1500 грн. Якщо ж використовувати правило арифметичної пропорції, обчислити відсоток працівників, зарплата яких дорівнювала від 1500 до 1702 грн. (і додати його), то з’ясується, що 66,5% загальної кількості працівників, тобто 2/3 працюючих, заробили за той самий період менше від середньої зарплати по країні (тобто менше 1700 грн.). Тих же, що заробляли вище за середню зарплату, - тільки 33,5% від усіх працівників.

В Україні існує необґрунтована суттєва диференціація заробітної плати працівників різних галузей. Так, за даними Держкомстату у жовтні 2010 р. найвищу заробітну плату отримували працівники фінансового сектору – 4782 грн. у працівників транспорту і зв’язку вона складала 2789 грн., державному сектору 2764, працівників промисловості -2726, працівників освіти -1874, охорони здоровя – 1676, працівників сільського господарства -1548 грн.

Рівень оплати праці у бюджетній сфері у 2007 р. характеризується такими показниками: в освіті середня заробітна плата становила 78,5% її середнього рівня по економіці; у сфері охорони здоров’я та соціальної допомоги 64,4% до середньомісячної заробітної плати по економіці. Для порівняння: у Китаї заробітна плата у галузях освіти, культури, мистецтва, інформації майже дорівнює середній по економіці; в Чехії у зайнятих у сфері охорони здоров’я та освіти вона становити 95% від середньої по економіці; у Великобританії – 95-115%; у Словенії – 111-115%; в Італії – 98-103%; у Мексиці – 140-155% [14].

Парадоксально, але мінімальна заробітна плата в нашій країні тривалий час була меншою за прожитковий мінімум. Так , станом на 1 січня 2008 р. мінімальна заробітна плата становила 515 грн., а прожитковий мінімум для працездатних осіб - 633 грн. Тільки у жовтні –листопаді 2010 р. мінімальна заробітна плата зрівнялася з прожитковим мінімумом працездатних осіб, що складала 907 грн.

Впродовж багатьох років зберігається таке ганебне явище, як заборгованість із виплат заробітної плати. На листопад 2010 р. заборгованість із виплати заробітної плати становила 1284 млн. грн.

Низький рівень заробітної плати в Україні позначається не тільки на життєвому рівні населення, але є й вагомим чинником гальмування економічних реформ, зокрема, щодо якісного відтворення й ефективного використання робочої сили, технологічного оновлення виробництва, підвищення мотивації до праці.

Поряд з низькою заробітною платою, в Україні втрачають своє значення у формуванні доходів населення суспільні фонди споживання - матеріальні блага та послуги, які надаються населенню державою безоплатно або на пільгових умовах щодо утримання і виховання підростаючого покоління, охорони здоров'я людей та відпочинку, утримання пенсіонерів і непрацюючих членів суспільства, культурно-побутового обслуговування населення, а також грошові виплати, які не є оплатою за працю.

Особливо гострою і соціально небезпечною є проблема зростаючої диференціації доходів населення України. Так, співвідношення 10% населення, що має найвищий рівень доходів і 10% населення, що має найнижчий їх рівень у 1993 р. становить – 6,7:1, у 1998 р. – 16:1, у 2007 р. – 30:1. У США цей розрив (децільний коефіцієнт) становить – 8,9:1, у Великобританії – 6,8:1, у Франції – 6,5:1, в Італії – 6,0:1, у Німеччині 5,7:1, в Японії – 4,3:1 [9].

Охарактеризований стан політики доходів в Україні вимагає створення сприятливих умов для зростання продуктивності праці, підвищення ролі тарифних угод і колективних договорів у регулюванні доходів за секторами економіки, регіонами, галузями, категоріями робітників, удосконалення податкового регулювання доходів населення, ліквідації заборгованості з виплат зарплати, проведення глибокої реформи заробітної плати. Держава має безпосередньо опікуватися гідним рівнем доходів працівників таких сфер як виховання підростаючого покоління, освіти, фундаментальної науки, культури у вищих її проявах, прав людини і моральності. Їх інтенсивна комерціалізація не може бути названа інакше як «соціальною алхімією».

За інших умов політика державного регулювання доходів населення є ключовим моментом не тільки соціальної політики, але й політики економічного росту. Адже, по-перше, тільки встановлення відповідного рівня заробітної плати створить дієві стимули до праці і може забезпечити стійкість економічного зростання; по-друге, зростання доходів населення сприяє розширенню обсягів сукупного попиту, який є основним фактором розширення виробництва; по-третє, чим вище доходи населення, тим вищий рівень і заощаджень, які через фінансовий ринок інвестуються в економіку.

Проблема зайнятості - одна з найскладніших соціальних проблем для усіх без виключення країн. Оскільки вона мусить враховувати право людей на забезпечення їхньої трудової діяльності, забезпечення нормального рівня життя, необхідність перерозподілу національного доходу на потреби соціального захисту.

Особливими завданнями політики зайнятості є:

- забезпечення усіх працездатних роботою;

- підвищення професійно-фахового рівня робочої сили;

- визначення масштабів ринку праці;

- недопущення масового безробіття;

- ефективне використання трудового потенціалу.

Без вирішення цих проблем подальший соціальний розвиток суспільства неможливий.

Історичний досвід засвідчує, що проблема зайнятості населення тісно пов'язана з політичною і соціально-економічною ситуацією в країні. Від того, який обрано шлях розвитку економіки, які принципи і інструменти її вирішення будуть пріоритетними, майже повністю будуть залежати проблема забезпечення людей роботою, рівень зайнятості населення і вимірюватися масштаби безробіття. Тому найважливішою ланкою формування політики зайнятості є обрана модель економіки.

Досвід багатьох країн світу з різними моделями суспільного устрою показує, що форми механізму зайнятості відповідають рівню економічного розвитку країни, розвинутості ринкового механізму і обґрунтованості відповідних законів.

Формування моделей зайнятості в розвинутих країнах відбувалося у кілька етапів.

У післявоєнний час основою формування трудових відносин була кейнсіанська концепція державного регулювання економіки. Вона включала розробку і здійснення законодавчих заходів щодо захисту і гарантій збереження робочих місць. Уряд зобов'язувався підтримувати високу зайнятість, здійснювати контроль за розвитком трудових відносин. Були створені національні програми виплати допомоги безробітним. Ця модель успішно функціонувала завдяки продуманій податковій і фінансовій політиці, які забезпечували суттєве зростання темпів розвитку економіки.

У 80-і роки XX ст. розвинуті країни переходять до політики гнучких форм зайнятості населення.Її сутність полягає в розширенні географічної мобільності робочої сили, широкому використанні нестандартних форм зайнятості.

Держава, значно зменшуючи свою роль у регулюванні зайнятості, прагнула залучити у сферу трудових відносин максимальну частину населення і таким чином створити умови для того, щоб кожен працездатний член суспільства сам забезпечував собі гідний рівень життя.

Така політика призвела до різкого росту нерівності в суспільстві, зростання чисельності населення з тимчасовою, негарантованою зайнятістю. Зменшилась конкурентоздатність робочої сили, що сприяло появі соціально незахищених прошарків населення (люди похилого віку, інваліди, жінки, молодь).

Сучасна модель зайнятості в розвинутих країнах сформувалася на основі синтезу елементів регульованого і гнучкого ринку праці.

Високий і стабільний рівень зайнятості забезпечується за рахунок стимулювання попиту на робочу силу. Тому основна увага приділяється не наданню допомоги безробітним, а розширенню інвестицій у зайнятість, тобто активній політиці держави на ринку праці.

Цікавим для нас у цій сфері може бути досвід Швеції. У цій країні одним з найбільш важливих видів впливу на ринок робочої сили є субсидування її географічної мобільності, яке здійснюється у формі компенсації витрат виробників по переїзду, облаштуванню на новому місці і добової допомоги. Розмір субсидій по переміщенню складає 5 тис. крон.

Не менш важливим засобом реалізації політики зайнятості у Швеції є перепідготовка робітників з урахуванням їхніх індивідуальних здібностей і потреб. Ці програми націлені насамперед на надання допомоги безробітним і тим, хто не має професійних навичок. Перепідготовка здійснюється безкоштовно, а її учасники отримують щоденну допомогу. Робітники з обмеженою працездатністю проходять професійну реабілітацію. Держава надає субсидії і для організації перепідготовки кадрів на підприємствах. Вони покривають реальні витрати на курс перепідготовки до 35 крон на годину.

З метою сприяння зайнятості уряд в умовах погіршення кон'юнктури може прискорювати розміщення замовлень на промислових підприємствах.

Для залучення нових зайнятих у Швеції існує цілий ряд особливих субсидій – в основному для молоді і тих, у кого закінчився термін отримання допомоги за безробіттям. Так, якщо молодь у віці 18-20 років залучається до тимчасової роботи у промисловості, субсидії складають 50% витрат на протязі 6 місяців. Безробітні можуть отримувати субсидії для започаткування власного бізнесу.

Держава надає допомогу в працевлаштуванні хронічно хворих і інвалідів. Будучи зайнятими на комунальних суспільних роботах, вони можуть на постійній основі залучатися до так званої суспільно захищеної роботи. Урядові субсидії комунам складають 75% витрат на робочу силу.

В цілому на підвищення зайнятості у Швеції витрачається біля 3% ВВП і 7% державного бюджету. З них використовуються на активну політику на ринку праці, тобто на створення нових робочих місць, забезпечення професійної і географічної мобільності населення, збереження і підвищення рівня зайнятості на підприємствах, і на проведення пасивної політики, тобто на виплату допомоги безробітним.

Узагальнюючи досвід регулювання зайнятості розвинутих країн, Україні необхідно розпрацювати власну модель впливу на трудові відносини, яка б відповідала історичним, національним і соціально-економічним особливостям країни, сприяла найскорішому усуненню негативних тенденцій у сфері зайнятості.

Про стан зайнятості та безробіття в Україні свідчать такі показники (табл. 9.9.).

Таблиця 9.9.

Таблиця 9.10.

Таблиця 2.Динаміка чисельності працівників, які перебували в умовах
вимушеної неповної зайнятості в економіці України протягом

1998-2007 років, тис. осіб [9].

Показник
Перебували в адміністративних відпустках 2793,0 2633,0 2199,0 935,0 621,9 377,3 221,1 200,0 137,2 126,5
Працювали в режимі неповного робочого дня (тижня) 2178,0 2114,0 1819,0 1716,0 1519,0 1326,4 997,1 842,2 620,4 505,5

У 2007 р. чисельність працівників, які перебували у вимушених адміністративних відпустках становила 126,5 тис. осіб; працюючих у режимі неповного робочого часу – 505,5 тис. осіб.

Аналіз структури зайнятості населення (табл. 9.11.) показує, що вона характеризується скоріше негативними, а ніж позитивними тенденціями (табл. 9.11.).

Таблиця 9.11.

Структура зайнятих за кваліфікаційними групами [6].

(%)

  1999 р. 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р.
Законодавці, вищі державні службовці, керівники 7,1 7,1 7,6 7,3 7,1 7,0 7,1 7,3 7,6
Професіонали 13,0 12,9 13,1 12,8 13,3 12,8 12,0 12,2 12,6
Фахівці 15,7 15,0 14,5 13,7 13,8 12,6 12,0 11,4
Технічні службовці 4,1 4,1 4,1 4,4 4,1 3,8 3,7 3,7 3,6
Працівники сфери обслуговування і торгівлі 10,9 11,3 12,1 12,6 13,2 13,1 13,1 13,2 13,6
Кваліфіковані аграрії 3,1 3,0 2,5 2,3 2,0 1,8 1,7 1,5 1,3
Працівники з інструментом 13,4 13,3 13,3 13,5 13,4 12,4 13,2 12,0 12,6
Робітники з обслуговування, експлуатації та контролю за роботою технологічного устаткування, складальники устаткування та машин 15,8 15,4 14,8 14,7 14,2 13,3 13,1 12,8 12,6
Представники найпростіших професій 16,9 17,7 18,1 18,7 18,8 23,2 24,9 25,4 24,7

 

Дані таблиці 9.11. свідчать, що у структурі зайнятості зросла частка законодавців, державних службовців та керівників. Також збільшилася (з 10,9 до 13,6%) частка працівників сфери обслуговування і торгівлі, кваліфікація яких найчастіше залишає бажати кращого. Занадто негативним є зростання (з 16,9 до 24,7%) частки представників так званих найпростіших професій. Натомість значно зменшилася частка професіоналів у загальній чисельності працюючих (з 15,7 до 12,6%), операторів та складальників устаткування і машин (з 15,8 до 12,6%), інструментальників (з 13,4 до 12,6%), кваліфікованих аграріїв (з 3,1 до 1,3%). Меншою мірою, але все ж таки знизилися частки професіоналів і технічних службовців. Загалом частка кваліфікованих працівників індустріального сектору зменшилася з 62 до 53%. Такі структурні зрушення притаманні країнам з низьким рівнем економічного розвитку: тільки там через перенесення низькотехнологічних виробництв з економічно розвинутих країн і загалом сировинну орієнтацію економіки відбуваються подібні процеси. Натомість у розвинутих країнах стрімко зростає частка професіоналів, зокрема, фахівців з інформаційно-комунікаційних технологій, генної інженерії тощо.

Недосконала структура економіки негативно впливає на загальний стан зайнятості молоді. Як носій робочої сили молодь здатна швидше адаптуватися до нових умов, але потребує відповідних робочих місць і забезпечення інших умов праці. Невідповідність між вільними робочими місцями й соціально-професійною орієнтацією зумовили те, що серед загальної кількості безробітних молоді люди становлять більш ніж третину.

Потребує розв’язання і проблема зайнятості жінок. Вона вимагає вдосконалення правових і нормативних засад у різних сферах суспільного життя, які б враховували роль жінки в суспільстві, створювали такі умови, за яких вона власною працею змогла б забезпечити оптимальні і рівні можливості з чоловіками для реалізації свого потенціалу й розвитку особистості.

Складовою частиною соціальної політики, її пріоритетним напрямком є політика соціального забезпечення і соціального захисту населення. Соціальний захист включає в себе систему заходів, спрямованих на захист будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки в результаті безробіття, а і втрати чи різкого зниження доходів, хвороби, виробничої травми, інвалідності, старості тощо.

Основними світовими моделями політики соціально захисту на сьогодні є:

- соціально-демократична модель скандинавських країн: держава бере на себе значну частку відповідальності за соціальний захист населення, а політичним завданням ставить повну зайнятість;

- неоліберальна модель (США): проблеми соціального захисту переважно вирішуються між підприємствами і найманими працівниками в особі профспілок;

- неоконсервативна модель (Німеччина): ґрунтується на змішаному державно-приватному вирішенні соціальних проблем, коли відповідальність окремого підприємства замінена системою їх обов'язкової колективної відповідальності під контролем держави;

- система Беверіджа (Великобританія, Ірландія): в страхових випадках (хвороба, пенсійний вік, смерть, пологи тощо) кожний громадянин має бути охоплений соціальною страховою допомогою або грошовою допомогою; головне завдання держави – захист громадян з мінімальними доходами.

Для України у даний час найбільше підходить модель Беверіджа, оскільки наша країна орієнтується на інтеграцію з європейськими країнами, де основним напрямком соціальної політики є створення середнього класу власників, тобто політично активного, економічно сильного класу з високим рівнем правової свідомості людей.

Належність до середнього класу нині визначається сукупністю чотирьох критеріїв:

- володіння майном, еквівалентним у вартісному вираженні 20-100 середнім річним доходам працівника в економічно активному віці (30-55 років);

- стабільний доход у розмірі 2-10 прожиткових мінімумів;

- належність до найбільш повноправного прошарку, який становить основу електорату;

- дотримання законів, високий рівень соціальної відповідальності, прагматичний склад мислення і активна діяльність.

Для України формування середнього класу є стратегічним завданням, а нагальною проблемою - проблема бідності. І не тільки для України. Ця проблема є глобальною, оскільки за даними Світового банку, населення світу проживає в умовах жахливого зубожіння.

Бідність у широкому розумінні розглядається як стан, при якому основні (необхідні) потреби перевищують кошти для їх задоволення. Світовим банком встановлений показник межі бідності у розмірі 1 дол. на 1 чол. на день з урахуванням купівельної спроможності долара. По окремих континентах (країнах) як показник межі бідності застосовується: у Латинській Америці - 2 дол. на 1 чол. на день; в Європі та Центральній Азії - близько 4 дол. на 1 чол. на день; у Китаї – 0,6 дол. на 1 чол. на день. Однак такий підхід є надто суб'єктивним, оскільки для різних людей потрібна різна сума коштів для задоволення своїх основних потреб. Тому, поряд з таким підходом до визначення бідності, на основі вивчення цифрової інформації визначають абсолютну і відносну бідність. Абсолютна бідність - це стан, за якого доход (достатній чи недостатній для придбання «споживчого кошика») визначає межу між небідною і бідною людиною. Такий підхід використовується у США. Відносна бідність - це стан людини або сім'ї порівняно з визнаним середнім доходом для даної країни. Такий підхід використовується в країнах ЄС. Європейці до бідних господарств відносять такі, в яких показник рівня доходу становить 40-60% від середнього. У цілому в європейських країнах частка бідних становить 7% населення, якщо за межу бідності приймається показник, що дорівнює 40% середнього медіанного доходу, і 18% - якщо за межу прийнято, відповідно, 60%. В Україні рівень бідності визначається за методом «споживчого кошика».

На сьогодні проблема бідності в нашій країні є досить гострою. За даними міжнародної незалежної організації «Трансперенсі Інтернейшнл» згідно зі стандартами ООН бідними можна вважати 80-90% населення України [12]. Тому важливим завданням державної політики соціального захисту є гарантоване забезпечення прожиткового мінімуму бідним групам населення шляхом надання адресної матеріальної допомоги, підвищення пенсійного забезпечення, утримання дитячих будинків, інтернатів, будинківдля інвалідів і людей похилого віку, допомоги з безробіття, житлових субсидій, пільг тощо.

Однією з найменш захищених за доходами категорією населення є пенсіонери. Кожен сьомий із них отримує пенсію в розмірі прожиткового мінімуму. Як видно з таблиці 9.12. мінімальна пенсія є значно меншою за прожитковий мінімум.

Таблиця 9.12. Розмір основних соціальних показників, запланованих у державному бюджеті України на 2008 рік. (грн.)
Соціальний показник на 01.01 з 01.04 з 01.07 з 01.10
Мінімальна заробітна плата
Прожитковий мінімум для працездатних осіб
Мінімальна пенсія

 

Незважаючи на те, що загальна чисельність пенсіонерів протягом останніх років унаслідок зростання смертності систематично скорочується, нині кожних з 10 громадян України троє мають статус пенсіонера, а на кожні 10 осіб зайнятого населення припадає 7 пенсіонерів, що свідчить про високий рівень демографічного навантаження на працездатне населення особами пенсійного віку. У 2006 р. 1,7 млн. осіб економічно активного населення – особи пенсійного віку, 5,3% всього населення країни ( на 01.01.2007 р.) становлять інваліди. Крім надання можливості працювати інвалідам та деяким іншим категоріям населення призначаються різні види соціальної допомоги, зокрема пенсій.

Нині украй важливою є проблема пенсійної реформи, обумовлена багатьма чинниками, зокрема низьким рівнем заробітної плати, від розмірів якої залежить формування Пенсійного фонду України; низькими розмірами пенсій; недостатньою диференціацію трудових пенсій; постійним нарощуванням заборгованості зі сплати страхових внесків; недостатнім пенсійним забезпеченням осіб, що отримують пенсії через інвалідність та в разі втрати годувальника; «тінізацією» заробітної плати в недержавному секторі економіки тощо.

Особливої підтримки потребують сім’ї з дітьми, а особливо багатодітні, оскільки серед малозабезпечених домогосподарств багатодітні зустрічаються майже в 7 разів частіше, ніж серед небідних. Наразі державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям надається у грошовій формі в розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім’ї. Збільшення грошових виплат при народженні дітей (першої в розмірі 25 тис. грн., другої – 50 тис грн., третьої та наступних – 100 тис грн.) певним чином вирішує деякі питання соціальної захищеності таких сімей.

Недостатньо соціально захищеними є практично усі безробітні, оскільки середній розмір допомоги, що їм надавалася у жовтні 2010 р. складала 778 грн., що менше прожиткового мінімуму Прикро, але, навіть, серед працевлаштованих громадян бідність є поширеним явищем. За таких умов близько 80% сімей в Україні одержують соціальні виплати (пільги, субсидії, допомоги, компенсації) за рахунок коштів бюджетів усіх рівнів, соціальних фондів, коштів підприємств, організацій тощо. Держава щороку на соціальний захист населення витрачає близько 20-25% бюджетних коштів. При цьому збільшується заборгованість по соціальних виплатах і в повному обсязі не забезпечується адресність виплат. Так, в результаті непрозорості діючої в нашій країні системи соціального захисту частка пільговиків серед небідних становить 30%, а серед бідних – 23% [5].

Більш активним, дієвим напрямком політики соціального забезпечення і захисту має стати політика попередження бідностішляхом страхування громадян у працездатному віці.

В Україні згідно з Концепцією соціального забезпечення населення основними принципами соціального страхування є:

- обов'язковість страхування усіх працюючих і фінансова участь у страхуванні усіх застрахованих осіб;

- рівноправність суб'єктів страхування;

- державні гарантії за соціальним страхуванням.

Основними формами соціального страхування мають бути:

- пенсійне страхування, як джерело матеріального забезпеч

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти