ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Середньомісячна номінальна та реальна заробітна плата

найманих працівників ¹ [15].

  Номінальна заробітна плата, грн. Відсотків до попереднього року
індекс номінальної заробітної плати індекс реальної заробітної плати
129,6 99,1
135,2 119,3
121,0 118,2
122,8 115,2
127,5 123,8
136,7 120,3
129,2 118,3
129,7 112,5
133,7 106,3
105,5 90,8
2010 січень -жовтень 119,7 109,9

¹ Без найманих працівників статистично малих підприємств та занятих у фізичних осіб – підприємців.

 

Усупереч відчутому підвищенню заробітної плати, особливо у 2004-2007 рр., наше відставання від країн Центральної та Східної Європи не лише не зменшилося, а в більшості випадків навіть зросло: порівняно з Латвією та Румунією – на 146 євро на місяць, з Естонією – на 125, з Росією – на 114 (табл. 9.7.). Зменшився розрив в оплаті праці тільки з Болгарією (на 36 євро). Самі ж розміри відставання виглядають украй переконливо, особливо порівняно із Словенією (1090 євро у 2007 р.), Чехією (586 євро), Угорщиною (541 євро).

Таблиця 9.7.

Характеристика оплати праці в окремих країнах Центральної та Східної Європи [6].

(євро/міс.)

Країна Середня заробітна плата Різниця між рівнем оплати праці в референтній країні та Україні Зміна у відмінностях оплати праці між Україною і референтними країнами за 2004-2007 рр.
2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р.
Болгарія................. -36
Угорщина……….. +52
Латвія……………. +146
Литва……..……. +86
Македонія….….. +104
Польща…………. +92
Росія…….………. +114
Румунія................... +146
Словенія………… +59
Україна………… XXX XXX XXX XXX XXX
Чехія…………… +110
Естонія.. ..……... +125

 

Особливо різкі відмінності мінімальних розмірів оплати праці в Україні та розвинутих державах (табл.9.8.).

 

Таблиця 9.8.

Мінімальний розмір оплати праці в Європі та США в 2006 р. (євро) [10].

Країна За годину За місяць
Люксембург 8,69
Ірландія 7,65
Великобританія 7,36
Нідерланди 7,96
Франція 8,03
Бельгія 7,48
США 4,25
Україна 0,30

В Україні частка оплати праці у ВВП у цілому не перевищує 45%, тоді як у країнах Європейського Союзу вона становить в середньому 65%; втричі нижчою є питома вага витрат на оплату праці у собівартості (близько 14%) [14].

Безперечно, за такої різниці в оплаті праці українська робоча сила, яка має попит на зовнішніх ринках, виїжджатиме за межі країни, що впливатиме на стабільність, цілісність українського суспільства і робитиме сумнівним його подальший успішний соціально-економічний розвиток.

Населення України занадто диференційоване за рівнем заробітної плати (рис. 9.7.).

 

 

Згідно з статистичними даними, у березні 2008 р. середня заробітна плата складала 1700 грн. Рисунок 9.7. показує, що 60% найманих працівників заробляли менше 1500 грн. Якщо ж використовувати правило арифметичної пропорції, обчислити відсоток працівників, зарплата яких дорівнювала від 1500 до 1702 грн. (і додати його), то з’ясується, що 66,5% загальної кількості працівників, тобто 2/3 працюючих, заробили за той самий період менше від середньої зарплати по країні (тобто менше 1700 грн.). Тих же, що заробляли вище за середню зарплату, - тільки 33,5% від усіх працівників.

В Україні існує необґрунтована суттєва диференціація заробітної плати працівників різних галузей. Так, за даними Держкомстату у жовтні 2010 р. найвищу заробітну плату отримували працівники фінансового сектору – 4782 грн. у працівників транспорту і зв’язку вона складала 2789 грн., державному сектору 2764, працівників промисловості -2726, працівників освіти -1874, охорони здоровя – 1676, працівників сільського господарства -1548 грн.

Рівень оплати праці у бюджетній сфері у 2007 р. характеризується такими показниками: в освіті середня заробітна плата становила 78,5% її середнього рівня по економіці; у сфері охорони здоров’я та соціальної допомоги 64,4% до середньомісячної заробітної плати по економіці. Для порівняння: у Китаї заробітна плата у галузях освіти, культури, мистецтва, інформації майже дорівнює середній по економіці; в Чехії у зайнятих у сфері охорони здоров’я та освіти вона становити 95% від середньої по економіці; у Великобританії – 95-115%; у Словенії – 111-115%; в Італії – 98-103%; у Мексиці – 140-155% [14].

Парадоксально, але мінімальна заробітна плата в нашій країні тривалий час була меншою за прожитковий мінімум. Так , станом на 1 січня 2008 р. мінімальна заробітна плата становила 515 грн., а прожитковий мінімум для працездатних осіб - 633 грн. Тільки у жовтні –листопаді 2010 р. мінімальна заробітна плата зрівнялася з прожитковим мінімумом працездатних осіб, що складала 907 грн.

Впродовж багатьох років зберігається таке ганебне явище, як заборгованість із виплат заробітної плати. На листопад 2010 р. заборгованість із виплати заробітної плати становила 1284 млн. грн.

Низький рівень заробітної плати в Україні позначається не тільки на життєвому рівні населення, але є й вагомим чинником гальмування економічних реформ, зокрема, щодо якісного відтворення й ефективного використання робочої сили, технологічного оновлення виробництва, підвищення мотивації до праці.

Поряд з низькою заробітною платою, в Україні втрачають своє значення у формуванні доходів населення суспільні фонди споживання - матеріальні блага та послуги, які надаються населенню державою безоплатно або на пільгових умовах щодо утримання і виховання підростаючого покоління, охорони здоров'я людей та відпочинку, утримання пенсіонерів і непрацюючих членів суспільства, культурно-побутового обслуговування населення, а також грошові виплати, які не є оплатою за працю.

Особливо гострою і соціально небезпечною є проблема зростаючої диференціації доходів населення України. Так, співвідношення 10% населення, що має найвищий рівень доходів і 10% населення, що має найнижчий їх рівень у 1993 р. становить – 6,7:1, у 1998 р. – 16:1, у 2007 р. – 30:1. У США цей розрив (децільний коефіцієнт) становить – 8,9:1, у Великобританії – 6,8:1, у Франції – 6,5:1, в Італії – 6,0:1, у Німеччині 5,7:1, в Японії – 4,3:1 [9].

Охарактеризований стан політики доходів в Україні вимагає створення сприятливих умов для зростання продуктивності праці, підвищення ролі тарифних угод і колективних договорів у регулюванні доходів за секторами економіки, регіонами, галузями, категоріями робітників, удосконалення податкового регулювання доходів населення, ліквідації заборгованості з виплат зарплати, проведення глибокої реформи заробітної плати. Держава має безпосередньо опікуватися гідним рівнем доходів працівників таких сфер як виховання підростаючого покоління, освіти, фундаментальної науки, культури у вищих її проявах, прав людини і моральності. Їх інтенсивна комерціалізація не може бути названа інакше як «соціальною алхімією».

За інших умов політика державного регулювання доходів населення є ключовим моментом не тільки соціальної політики, але й політики економічного росту. Адже, по-перше, тільки встановлення відповідного рівня заробітної плати створить дієві стимули до праці і може забезпечити стійкість економічного зростання; по-друге, зростання доходів населення сприяє розширенню обсягів сукупного попиту, який є основним фактором розширення виробництва; по-третє, чим вище доходи населення, тим вищий рівень і заощаджень, які через фінансовий ринок інвестуються в економіку.

Проблема зайнятості - одна з найскладніших соціальних проблем для усіх без виключення країн. Оскільки вона мусить враховувати право людей на забезпечення їхньої трудової діяльності, забезпечення нормального рівня життя, необхідність перерозподілу національного доходу на потреби соціального захисту.

Особливими завданнями політики зайнятості є:

- забезпечення усіх працездатних роботою;

- підвищення професійно-фахового рівня робочої сили;

- визначення масштабів ринку праці;

- недопущення масового безробіття;

- ефективне використання трудового потенціалу.

Без вирішення цих проблем подальший соціальний розвиток суспільства неможливий.

Історичний досвід засвідчує, що проблема зайнятості населення тісно пов'язана з політичною і соціально-економічною ситуацією в країні. Від того, який обрано шлях розвитку економіки, які принципи і інструменти її вирішення будуть пріоритетними, майже повністю будуть залежати проблема забезпечення людей роботою, рівень зайнятості населення і вимірюватися масштаби безробіття. Тому найважливішою ланкою формування політики зайнятості є обрана модель економіки.

Досвід багатьох країн світу з різними моделями суспільного устрою показує, що форми механізму зайнятості відповідають рівню економічного розвитку країни, розвинутості ринкового механізму і обґрунтованості відповідних законів.

Формування моделей зайнятості в розвинутих країнах відбувалося у кілька етапів.

У післявоєнний час основою формування трудових відносин була кейнсіанська концепція державного регулювання економіки. Вона включала розробку і здійснення законодавчих заходів щодо захисту і гарантій збереження робочих місць. Уряд зобов'язувався підтримувати високу зайнятість, здійснювати контроль за розвитком трудових відносин. Були створені національні програми виплати допомоги безробітним. Ця модель успішно функціонувала завдяки продуманій податковій і фінансовій політиці, які забезпечували суттєве зростання темпів розвитку економіки.

У 80-і роки XX ст. розвинуті країни переходять до політики гнучких форм зайнятості населення.Її сутність полягає в розширенні географічної мобільності робочої сили, широкому використанні нестандартних форм зайнятості.

Держава, значно зменшуючи свою роль у регулюванні зайнятості, прагнула залучити у сферу трудових відносин максимальну частину населення і таким чином створити умови для того, щоб кожен працездатний член суспільства сам забезпечував собі гідний рівень життя.

Така політика призвела до різкого росту нерівності в суспільстві, зростання чисельності населення з тимчасовою, негарантованою зайнятістю. Зменшилась конкурентоздатність робочої сили, що сприяло появі соціально незахищених прошарків населення (люди похилого віку, інваліди, жінки, молодь).

Сучасна модель зайнятості в розвинутих країнах сформувалася на основі синтезу елементів регульованого і гнучкого ринку праці.

Високий і стабільний рівень зайнятості забезпечується за рахунок стимулювання попиту на робочу силу. Тому основна увага приділяється не наданню допомоги безробітним, а розширенню інвестицій у зайнятість, тобто активній політиці держави на ринку праці.

Цікавим для нас у цій сфері може бути досвід Швеції. У цій країні одним з найбільш важливих видів впливу на ринок робочої сили є субсидування її географічної мобільності, яке здійснюється у формі компенсації витрат виробників по переїзду, облаштуванню на новому місці і добової допомоги. Розмір субсидій по переміщенню складає 5 тис. крон.

Не менш важливим засобом реалізації політики зайнятості у Швеції є перепідготовка робітників з урахуванням їхніх індивідуальних здібностей і потреб. Ці програми націлені насамперед на надання допомоги безробітним і тим, хто не має професійних навичок. Перепідготовка здійснюється безкоштовно, а її учасники отримують щоденну допомогу. Робітники з обмеженою працездатністю проходять професійну реабілітацію. Держава надає субсидії і для організації перепідготовки кадрів на підприємствах. Вони покривають реальні витрати на курс перепідготовки до 35 крон на годину.

З метою сприяння зайнятості уряд в умовах погіршення кон'юнктури може прискорювати розміщення замовлень на промислових підприємствах.

Для залучення нових зайнятих у Швеції існує цілий ряд особливих субсидій – в основному для молоді і тих, у кого закінчився термін отримання допомоги за безробіттям. Так, якщо молодь у віці 18-20 років залучається до тимчасової роботи у промисловості, субсидії складають 50% витрат на протязі 6 місяців. Безробітні можуть отримувати субсидії для започаткування власного бізнесу.

Держава надає допомогу в працевлаштуванні хронічно хворих і інвалідів. Будучи зайнятими на комунальних суспільних роботах, вони можуть на постійній основі залучатися до так званої суспільно захищеної роботи. Урядові субсидії комунам складають 75% витрат на робочу силу.

В цілому на підвищення зайнятості у Швеції витрачається біля 3% ВВП і 7% державного бюджету. З них використовуються на активну політику на ринку праці, тобто на створення нових робочих місць, забезпечення професійної і географічної мобільності населення, збереження і підвищення рівня зайнятості на підприємствах, і на проведення пасивної політики, тобто на виплату допомоги безробітним.

Узагальнюючи досвід регулювання зайнятості розвинутих країн, Україні необхідно розпрацювати власну модель впливу на трудові відносини, яка б відповідала історичним, національним і соціально-економічним особливостям країни, сприяла найскорішому усуненню негативних тенденцій у сфері зайнятості.

Про стан зайнятості та безробіття в Україні свідчать такі показники (табл. 9.9.).

Таблиця 9.9.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти