Кооперативні організації УРСР в 1930-1980-х рр.

Із відмовою керівництва радянської держави, очолюваного Й.Сталіним, від політики непу кооперативний сектор економіки УРСР значно звузився, а кооперативи цілковито втратили економічну свободу. Встановлення нового державного контролю над “кооперативним сектором” соціалістичної економіки. Зокрема, протягом 1930 р. було встановлено абсолютну монополію держави у фінансовому секторі економіки. Кооперативні банки були націоналізовані, низові кредитні і страхові товариства ліквідовані, а їхнє майно передане установам “Ощадбанку” та Держбанку.

Паралельно із розгортанням колективізації ліквідували селянські постачальні, збутові та збутово-переробні кооперативи. Майно цих організацій перейшло на баланс державних машинно-тракторних станцій, колгоспів і сільських споживчих товариств.

Протягом першої половини 1930-х рр. ліквідували також міську споживчу кооперацію. Спочатку, впровадивши 1928 р. карткову систему, влада перетворила кооперативи на апарат постачання та розподілу споживчих товарів і примусила всіх міщан стати їх членами. Ці кроки привели до зростання товарообороту споживчої кооперації, а після заборони з 1931 р. приватної торгівлі, її частка в товарообороті країни стала панівною (69,9 %). Кооперативи складали серйозну конкуренцію державній торгівлі. Щоб усунути конкуренцію і забезпечити державі вагомі прибутки від високодохідної торгівлі робітничі та загальноміські кооперативи почали ліквідовувати, а їх функції передавати спеціальним відділам постачання робітників, які підпорядковувались керівництву підприємств та державним міськторгам. На 1935 р., коли в СРСР була скасована карткова система, уже державна торгівля забезпечувала до 70 % річного роздрібного товарообороту України.

29 вересня 1935 р. було прийнято Постанову ЦК ВКП (б) та Раднаркому СРСР “Про роботу споживчої кооперації в селі”, згідно з якою кооперація ставала виключно сільською торговельною системою. Її міські підприємства торгівлі та громадського харчування, промислові об’єкти і будівлі переходили на баланс Міністерства торгівлі УРСР. У якості своєрідної “компенсації” держава передавала споживчій кооперації свої сільські підприємства, але таких у неї було небагато. Із ліквідацією міської споживчої кооперації частка кооперативів у роздрібному товарообороті країни скоротилася до 19,3 %.

Житлово-орендні кооперативи також ліквідували. Це рішення було прийняте 17 жовтня 1937 р. Весь орендований ними житловий фонд повернувся у розпорядження місцевих Рад.

Найпізніше, протягом 1957-1960 рр. знищили промислову кооперацію. На цей час в УРСР діяло понад 24 тисячі кооперативних майстерень та інших підприємств, торгівельні обороти яких складали в сукупності 2029,7 млн. руб. На цих підприємствах було зайнято 326390 осіб. Об’єднували промислові кооперативи 28 місцевих спілок та Укрпромрада. Окремо існувало 6 об’єднань кооперації інвалідів. У 1930-х промислова кооперація не лише вціліла, а й кількісно зросла. У 1937-1938 рр. промислові кооперативи виробляли 35 % меблів, 42 % металевих виробів, 35 % виробів вовни, переважаючу частку музичних інструментів і художніх виробів. У роки Другої світової війни їх частка в легкій промисловості та сфері послуг стала ще більшою, оскільки державні підприємства переорієнтовували на забезпечення військових потреб. Працюючи на місцевій сировині і будучи особисто зацікавленими у збільшенні виробництва та збуті продукції, кооперовані ремісники і кустарі успішно задовольняли потреби населення і складали серйозну конкуренцію державним підприємствам легкої промисловості та сфери послуг. Оскільки нове партійно-державне керівництво СРСР на чолі з М.Хрущовим вирішило рішуче збільшити роль держави у цих галузях господарства, “конкурента” ліквідували, а його майно стало державною власністю.

На колишніх кооперативних підприємствах продовжували працювати колишні кооператори, але тепер уже як наймані робітники. Влада зберегла лише кооперативи інвалідів та організовану 1952 р. систему товариств з виробництва мистецьких виробів, очолювану Укрхудожспілкою.

Ліквідація кооперативного руху в УРСР. Слід відзначити, що руйнування кооперативів в Україні, як і в цілому по СРСР, супроводжувалось жахливим терором та масовими репресіями. Репресували переконаних прихильників кооперативної ідеї, які стали кооператорами ще до 1917 р. Їх звинувачували у “шкідництві”, “українському буржуазному націоналізмі”, “шпигунстві на користь іноземних розвідок”. Зокрема у 1930 р. органи ДПУ УСРР поклали край “шкідництву” в спілці Укоопптах. Її керівник, колишній голова “Дніпросоюзу” Д.Коліух та ряд відповідальних працівників з великим “кооперативним стажем” були засуджені й заслані. Д.Коліух помер на засланні, десь в Середній Азії. Того ж року у справі так званої Спілки визволення України засудили колишнього члена проводу Укоопцентру, ректора Кооперативного інституту А.Болозевича, колишнього члена правління “Дніпросоюзу” М.Ботвиновського, активістів кооперативної пропаганди письменника М.Івченка, діяча УАПЦ П.Близнюка та інших.

У другій половині 1930-х настала черга кооператорів-комуністів. Їх репресували як “класовочужі та ворожі елементи”.

Ліквідація кооперативних організацій відбувалася з порушеннями юридичних та моральних норм. Ліквідаційні збори кооперативу не скликалися, жодної компетенції за втрачене майно та кошти колишні пайовики не отримували.

Таким чином, у 1930-х роках українська кооперація як система самоврядівних добровільних об’єднань для самозахисту і самодопомоги населення була ліквідована. Ті види кооперативів, що залишилися, розглядалися більшовиками як “складова частина планового соціалістичного господарства” і цілковито залежали від директив партійних та державних органів влади.

Колективні господарства. Найбільш жорсткий партійно-державний контроль було встановлено над так званими “колективними господарствами” або колгоспами, які стали в соціалістичній державі основними виробниками сільськогосподарської продукції. Згідно з “Примірним уставом сільськогосподарської артілі”, прийнятим 1935 р., колгосп визнавався добровільним об’єднанням селян, створеним щоб “спільними засобами виробництва та спільно організованою працею побудувати колективне господарство, забезпечити повну перемогу над куркулем, над усіма експлуататорами й ворогами трудящих, перемогу над нуждою і темнотою, над відсталістю одноосібного господарства, створити високу продуктивність праці й забезпечити таким чином краще життя колгоспників”.

Але “Примірний устав…” та укладені відповідно до нього статути колгоспів не передбачали ні права на вихід з цього “добровільного” об’єднання (йшла мова лише про виключення з нього), ні повернення внесеного у колгоспне майно паю.

У статутах було зазначено, що колгоспи проводять свою господарську діяльність відповідно до отриманих від місцевих органів влади планів. Ці плани визначали, які площі і якими культурами засівати, у які терміни виконувати сільськогосподарські роботи, в яких обсягах та за якою ціною здавати державі вироблену продукцію. Тільки після виконання всіх “зобов’язань” перед державою колгоспи могли самостійно реалізувати “лишки” власної продукції на колгоспному ринку і виплатити колгоспникам “трудодні” натурою або грошима.

Оплата праці у колгоспах. “Трудодень” у колгоспі був формою нормування праці. Спочатку колгоспи ці норми встановлювали самі, але швидко цю функцію перебрала на себе держава. Обов’язковою нормою для кожного колгоспника було 120 “трудоднів”, але це не означало, що він мав відпрацювати тільки 120 днів. Поняття робочого часу в цьому нормативі заступило поняття робочого завдання. Виконати таке завдання за 120 днів було фактично неможливо. Більш того, робочі завдання в 1930-1940-х рр. були настільки значні, що для того, щоб їх виконати, працездатні селяни залучали до сільськогосподарських робіт старих і дітей зі своєї родини.

Оплату праці колгоспника здійснювали пропорційно до трудоднів. Однак, через недовиконання колгоспами планів заготівель сільськогосподарської продукції, виплати на “трудодень” натурою чи грошима могли й взагалі не проводитись. Селяни ж усе одно були зобов’язані виконати норму, інакше їх могли звинуватити у саботажі та шкідництві, виключити з колгоспу і репресувати. Навіть врожайного 1938 р. в УРСР було 17 колгоспів, які так і не заплатили селянам за працю, а ще 5478, тобто 20 % від усіх існуючих, виділили на “трудодень” тільки по 0,5 кг зерна. Грошима, за підрахунками дослідників, колгоспник міг отримати в рік не більше 200 руб., але й ті він не завжди одержував, оскільки колгоспам бракувало грошей. На початок 1940 р. заборгованість колгоспів своїм членам становила понад один міліард рублів.

Колгоспна “демократія”. Колгоспи, згідно з “Примірним уставом…”, були самоврядівними об’єднаннями селян. Але кандидатів на посаду голови колгоспу та члена правління завжди відбирали і “рекомендували” місцеві партійно-державні органи влади. “Рекомендовані” на безальтернативній основі обиралися зборами членів артілі і після підписання відповідного наказу в райвиконкомі заступали на посаду. Звичайно рішення зборів завжди було одностайним, адже голосувати проти запропонованого кандидата, які б не були його вади, означало відкрито виступити проти влади і наразитись на репресії.

Самі колгоспи підпорядковувались рішенням Народного комісаріату земельних ресурсів (Наркомзему), місцевих органів влади та політвідділів державних машинно-тракторних станцій (МТС) і не мали жодних власних об’єднань.

До війни в УРСР було 27376 колгоспів, на кожний з яких припадало всередньому 1285 га землі. Після колективізації в Західній Україні число цих псевдокооперативів зросло до 39603, а після укрупнення в 1951 році залишилось біля 13240. На укрупнені колгоспи припадало в середньому по 2660 га землі та 289 селянських дворів.

Роль колгоспів у радянській економіці. Головний сенс існування колективних господарств полягав не у високоефективній колективній праці: у 1930-1940-х рр. третина колгоспів були збитковими, решта ледве зводили кінці з кінцями. З їхньою допомогою радянська держава створювала для себе безплатний додатковий капітал для інвестування промисловості та утримання війська і бюрократії. Цей капітал створювався за рахунок кричущої диспропорції між розмірами планових заготівель сільськогосподарської продукції та платіжними цінами за неї. Перші були максимально високими, тоді як другі — неоправдано низькими. Перепродуючи придбану за безцінь у колгоспників продукцію, держава отримувала значні прибутки.

Прагнення отримувати надприбутки для фінансування потреб військово-промислового комплексу слід визнати одним з найбільш важливих чинників, що спричинив масову колективізацію. Опір, який чинили їй селяни, спонукав владу до “знищення куркульства як класу” шляхом репресій. Остаточно поставив українське селянство на коліна спровокований більшовиками голодомор 1932-1933 років. Постановою 1946 року влада знову встановила надмірні через неурожай плани хлібозаготівель і на оплату праці у колгоспів майже нічого не залишилося. Наслідком її дій став голод 1946-1947 рр.

Але навіть в урожайні роки селяни могли задовольнити через колгосп лише якусь частину своїх споживчих потреб (таблиця 10), хоча віддавали йому основну частку своєї праці та часу. Вижити допомагала присадибна ділянка, яку мав право утримувати колгоспник, але вона була малопродуктивною через свою малу площу (селянський наділ у різні часи становив від 0,1-0,15 га до 0,30-0,40 га).

Тільки після смерті Й.Сталіна партійно-державне керівництво почало вживати заходів для підтримки сільського господарства. У 1950-1960-х рр. відчутно зросли державні заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію: на зерно — майже у 7 разів, на картоплю — у 8,8, на продукти тваринництва — у 5,5. Колгоспам час від часу списували заборгованість перед державою, у їх власність перейшло майно МТС. Оскільки сільськогосподарське виробництво стало рентабельним, колгоспи змогли виплачувати працівникам щомісячний грошовий аванс, збільшити розмір натуроплати, здійснювати пенсійне забезпечення ветеранів, фінансувати будівництво об’єктів соціально-культурного призначення: будинків культури, шкіл, дитячих садків тощо.

Економічне піднесення сільського господарства в УРСР тривало недовго. Уже в другій половині 1970-х рр. темпи зростання основних показників сільськогосподарського виробництва різко впали (таблиця 11). Збитковими стали виробництво буряка, овочів, продуктів тваринництва. Багато колгоспів знову опинились на грані банкрутства , що пояснюється насамперед великими матеріальними й трудовими затратами на продукти землеробства та тваринництва, а також хибною політикою держави в галузі ціноутворення (різко зросли ціни на промислові товари сільськогосподарського призначення). Економічне зростання не забезпечила й реформа управління — створення агропромислових об’єднань, до складу яких поруч з колгоспами та радгоспами увійшли підприємства з виробництва хлібопродуктів, рибні та лісові господарства, установи для меліорації землі і споживчі кооперативи. Колгоспи чекав господарський крах.

Таблиця 10

Порівняльна таблиця кількості виданих на одну особу у колгоспах та кількості спожитих однією людиною сільськогосподарських продуктів

Джерело: Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. — К., 1995. — С. 1045

Таблиця 11