Темпи економічного розвитку УРСР у 1965-1985-му рр.

Джерело: Історія кооперативного руху. С.Г.Бабенко, В.Г.Галюк, С.Д.Гелей та ін. – Львів, 1995. – С. 356.

Споживча кооперація як додаток до колгоспної системи. Своєрідним додатком до колгоспної системи була сільська споживча кооперація. Кооперативи тепер відповідали не тільки за торговельне обслуговування селян, а й за заготівлі сільськогосподарської продукції під державне замовлення. Їх використали також для прискорення колективізації та вилучення в селян “лишків” хліба. За низькі темпи колективізації та хлібозаготівель товариство спочатку попереджали, потім скорочували йому кредити та аванс, виключали із забезпечення окремими товарами. З 1932 року відповідно до спеціальної Постанови ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР села, в яких “злісно саботували” хлібозаготівлі, почали заносити на “чорну дошку”. У ці села негайно припиняли довіз товарів, вилучали з крамниць усю наявну там продукцію, суворо забороняли колгоспові і окремим селянам торгувати на міських ринках, проводили “тотальну чистку” місцевих органів влади та апарату управління колгоспом, споживчим кооперативом й іншими організаціями.

Споживчі товариства не тільки закуповували колгоспну продукцію. Вони зобов’язані були обслуговувати потреби цих псевдокооперативів і постачати їм необхідні товари, налагоджувати харчування колгоспників у полі та ін. Саме споживчу кооперацію влада звинуватила у “деяких продовольчих труднощах” 1932-1933 років в Україні. Було репресовано майже шість тисяч працівників цієї системи.

Роль споживчої кооперації у сільському господарстві та торгівлі. У роки Другої світової війни організації споживчої кооперації забезпечували постачання фронту і тилу продовольством та деякими товарами легкої промисловості. У цей період у кооперативах розгорнули підсобні господарства, де вирощували свиней, овець, кролів, розводили рибу. Активізувалась також заготівля лісових плодів, грибів, ягід, лікарських рослин.

Війна нанесла значної шкоди матеріально-технічній базі споживчої кооперації. За підрахунками спеціалістів вона втратила майна на загальну суму понад 255 млн. руб. Відновили втрачене уже протягом першої повоєнної п’ятирічки, звичайно, коштом і працею пайовиків і робітників. Було відновлено й довоєнну структуру споживчої кооперації, відбулось укрупнення ряду споживчих товариств. Систему споживчої кооперації України складали споживчі товариства, районні споживчі товариства, районні і обласні споживчі спілки. Центральною спілкою споживчих товариств була Укоопспілка. Вона, в свою чергу входила до складу Центроспілки в Москві. Споживчим кооперативам належала мережа торговельних, переробних і виробничих підприємств, склади та бази, гужовий та автомобільний транспорт, заклади соціального і культурного призначення: дитячі садки, будинки побуту, їдальні, клуби, навчальні заклади.

Зі зміною в 1950-х рр. партійно-державної політики щодо сільського господарства з’явилась можливість модернізувати матеріально-технічну базу споживчої кооперації і наростити її оборотні кошти. Поруч із неспеціалізованими рай- та сільмагами в містечках та більших селах відкривали галантерейно-парфюмерні магазини, крамниці для торгівлі будівельними і господарськими товарами, книгарні і кафе. З’явились перші крамниці самообслуговування — універсами, налагодили централізовану доставку і кільцеве завезення товарів, так звану “пересувну торгівлю” — торгівлю з машини. Влада дозволила відкрити кооперативні крамниці у містах. Вони торгували переважно сільськогосподарською продукцією, продаючи її за комісійними (регульованими, але вищими від державних) цінами.

Зростання купівельної спроможності населення привело до зростання обсягів реалізації промислових товарів. Селяни почали купувати побутову техніку, автомашини, меблі, килимові вироби тощо. Щоб наростити товарообороти кооперативних крамниць, селянам надали можливість придбати ці товари в кредит. Уже в 1960 р., невдовзі після впровадження продажу промислових товарів на виплат, обсяги їх реалізації збільшились у 5,8 разів.

Зростанню оборотних коштів кооперативів сприяло також збільшення державних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Ширшими стали й можливості отримати економічно вигідний державний довготерміновий кредит. Отримані кошти спрямовувались на розвиток власного виробництва і гуртової торгівлі, вкладались у мережу закладів громадського харчування тощо.

Піднесення господарської діяльності споживчої кооперації в УРСР тривало недовго. З кінця 1970-х рр. темпи її економічного зростання різко знижуються (таблиця 11), загострюється проблема товарного дефіциту. Прилавки кооперативних крамниць пустіють навіть швидше ніж полиці державних, оскільки влада й далі вважає пріоритетом товаропостачання великих робітничих центрів та столиць. Щоб придбати необхідні їм товари, селяни змушені вистоювати черги у міських крамницях та здавати у кооператив продукцію власних підсобних господарств. Власне, можливість отримати дефіцитні промислові вироби в обмін на м’ясо, яйця, шкіри хутрових звірів, лікарські рослини залишалась єдиною вигодою від членства у споживчому товаристві.

Квазікооперативний характер споживчих кооперативів. Господарський розвиток споживчої кооперації гальмувала не лише сільськогосподарська політика радянської влади, а й встановлений над кооперативами суворий державний контроль та засилля кооперативної бюрократії. Відповідні державні органи планували для кооперації всі основні економічні показники, встановлювали ціни на кооперативні товари, виділяли товарні і фінансові ресурси. Розподіл виділених товарів та коштів по системі відбувався централізовано і вирішальне слово завжди було за управлінцями зі спілки, до якої входив кооператив. Кооперативної демократії теж насправді не існувало: керівники споживчих товариств були номенклатурою райкомів партії, керівники райспоживспілок — обкомів, голову та правління облспоживспілок обирали за рекомендацією ЦК КП(б)У, а керівництво Укоопспілки — ЦК КПРС за погодженням із Правлінням Центроспілки. Автор офіційного підручника про радянську кооперацію років “перебудови” К.Вахітов змушений був визнати, що “споживча кооперація по суті втратила свої кооперативні засади”.

Інші види кооперації в УРСР. Найближчими до справжніх кооперативів за принципами діяльності в умовах радянської влади були житлово-будівельні, гаражні та садово-городні (дачні товариства), пік розвитку яких припадає на 1970-1980-і рр. Влада допускала у них відносну демократію та колективне розпоряджання ресурсами для того, щоб, по-перше, краще забезпечити відповідні потреби населення міст без додаткових витрат бюджетних коштів і, по-друге, створити для високопоставлених партійно-державних працівників можливості на законних підставах підвищити рівень власного добробуту. Через ці кооперативи можна було легально використати державні ресурси, зокрема довготермінові низьковідсоткові кредити, для забезпечення себе і родини житлом підвищеної комфортності, заміською дачею-віллою, гаражем для автомашини і т.ін.

Політика “перебудови” як спроба відродити кооперативний рух. Політика “перебудови” і прийнятий 1988 р. Закон СРСР “Про кооперацію в СРСР” створили в радянський Україні певні передумови для відродження кооперативного руху. Завдяки “перебудові” у людей з’явились принаймні обмежені можливості реалізувати свої права та свободи, зокрема й право на господарську ініціативу. Кооперативний закон відновлював багатоманіття форм кооперативної діяльності, право на створення спілок, власної кооперативної кредитно-банківської системи, ведення зовнішньоторговельних операцій, гарантував кооператорам державне соціальне забезпечення. Кооперативні організації отримали свободу (звичайно з певними обмеженнями) планування, ціноутворення, вибору постачальника, збуту, розподілу прибутку, оплати праці, формування штатного розпису, а також податкові пільги.

Через відсутність вільноринкових відносин та збереження за державою контролю над основними засобами виробництва і фінансами реалізувати названі права було непросто. Але чимало молодих, ініціативних та підприємливих громадян пішли на ризик і створили виробничі, збутові, збутово-переробні товариства, а також товариства праці. Найбільше кооперативів функціонувало в сферах громадського харчування, будівництва, виробництва товарів та послуг масового споживання. З’явились також проектно-конструкторські бюро, науково-дослідницькі об’єднання із розробки програмних засобів та надання інформаційних послуг, кооперативи медичні, спортивно-оздоровчі, відпочинкові та інші. За два з половиною роки, з січня 1988 по червень 1990 року, кількість кооперативних організацій зросла майже у 15 разів, число працюючих — у 34,6 рази, а обсяги реалізації товарів та послуг — більш ніж у 200 раз.

Часто кооперативи виникали при підприємствах та установах і за підтримки їхніх керівників. Однак, нерідко траплялось, що такі товариства слугували лише засобом збагачення їхніх покровителів, які “перекачували” через них безготівкові кошти, перетворюючи їх у готівку, чи реалізували товари за завищеними цінами. Щоб забезпечити кооперативові доход, а собі заробіток, його члени приписували обсяги використаних ресурсів та виконаних робіт, завищували розцінки за їх виконання і давали особам, які від імені держави замовляли їм ті чи інші послуги або товари, великі хабарі. Ціни на кооперативні товари і послуги для населення теж часто значно перевищували державні. У свідомості рядових громадян зростало переконання, що нова кооперація грабує народ та державу і культивує хабарництво, експлуатацію та злочинність. Під тиском громадської думки влада поступово позбавила нові кооперативи всіх пільг і встановила обмеження на заробітну платню. Натомість з’явилися пільги для малих підприємств, що викликало хвилю переєстрації частини кооперативів у малі підприємства. Інтерес до кооперації різко пішов на спад.