Відродження укр. культури в період національно-демокрлтимної революції (1917-1920 pp.)

Перша св. війна загострила політ. та нац. суперечності Рос. імперії, активізувала виз­в. рух поневолених народів проти самодержавства. Під тиском нар. мас 2 березня 1917 р. зрікся пре­столу цар Микола II. Припинила своє існування цар. монархія. Другого дня думські лідери створили Тим­ч. уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях створювалися громадські комітети.

Революція в Росії вплинула на нац.-політ. життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти укр. політ. партії лівого спрямування, відроди­лася "Просвіта". 17 березня 1917 р. у Києві зібрався укр. нац. конгрес за участю тисячі представників укр. партій, наук., освітніх, кооперативних, студентських та ін. організацій, на якому було утворено рев. укр. парла­мент — Центральну Раду, яку очолив М. Грушевський. Ген. секретарем її став відомий письмен­ник В. Винниченко. Четвертим універсалом Централь­ної Ради від 22 січня 1918 р. було проголошено самостійність Укр. Нар. Республіки, яку визнали держави Антанти.

У квітні 1918 р. відбувся держ. переворот, в результаті якого в Україні було встановлено гетьманат. Укр. державу очолив П. Скоропадський. Під тиском зовн. і внутр. подій у листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський відмовився від влади.

Нову владу очолила директорія УНР, яка рішенням Труд. конгресу про­голосила 22 січня 1919 р. "Акт соборності України", тобто об'єднання Укр. Нар. Республіки із Західноукр. Нар. Республікою.

Посилилась агресія більшовиків та інших військових формувань проти молодої укр. держави. Директорія змушена була залишити Київ, але вже влітку 1919 р. укр. війська відбили його у більшовиків, проте ненадовго. Під тиском білогвардійських сил генерала Денікіна укр. війська змушені були відступити. Весною 1920 р. на підставі договору з Польщею відбувся похід зведених пол.-укр. армій на Київ, який завершився поразкою. На тер. України біль­шовики проголосили Укр. Радянську Соціалістичну Республіку. Польща в 1920 р. підписала з Москвою Ризький договір, за яким від­бувся поділ укр. земель — Галичина, Волинь, Полісся і Підляшшя відійшли до Польщі, Буковина і Бессарабія до Румунії, а За­карпаття — до Чехословаччини. Така політ. обстановка створи­лася в Україні після жовтневої революції 1917 р.

ОСВІТА

Важливим чинником у вирішенні назрілих нац. проблем стало відродження нац. освіти. Із пова­ленням цар. уряду укр. народ почав відновлювати освітній процес. І це зрозуміло, оскільки в Україні за цар. часів до самої революції 1917 р. не було жодної укр. школи.

З перших днів революції кожне село намагалося відкрити укр. школу, збирало кошти, відводило приміщення, землю, розшукувало вчителів. Вже в березні 1917 р. зусиллями Товариства шк. освіти в Києві було засновано першу укр. гімназію ім. Т. Шевченка, за нею відкри­лися друга і третя. За прикладом Києва почали працювати гімназії в Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах.

З березня до осені 1917 р. в Україні було відкрито 57 сер. шкіл, які існували на при­ватні або гром. кошти.

Під тиском народу та педаг. громадськості України Мін. освіти Тимч. уряду змушене було дозволити ввести в усіх нар. поч. школах навчання укр. мовою, а в учи­тельських семінаріях та інститутах запровадити вивчення укр. мови, літератури, історії та географії.

У вузах дозволялося відкривати кафедри укр. мови, літератури, історії та права. Цьому значною мірою сприяв перший Укр. педаг. з'їзд, який відбувся в Києві у квітні 1917 р. У ньому брали участь 300 делегатів; з'їзд прий­няв низку резолюцій щодо розвитку укр. нац. школи.

Процес українізації набирав повних обертів і зупинити його було вже неможливо. Про це засвідчив другий Всеукр. вчительський з'їзд, який відбувся в серпні 1917 р. Він сформував Всеукр. вчительську спілку з філіями по всій Україні, наприкінці вона налічувала близько 10 тисяч членів.

У цьому плані велику роль відіграв з'їзд "Просвіти", що відбувся у вересні 1917 р. за участю 400 делегатів не лише з Ук­раїни, а й із Дону, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Бессарабії. На з'їзді було створено Всеукр. спілку "Просвіт", яка мала займа­тися позашк. освітою. З'їзд прийняв рішення, що навчання має бути обов’язковим для всіх хлопців і дівчат, починаючи з восьми років, безплатним, буде створено дит. гуртки за інтересами, упроваджено дошк. виховання.

Наприкінці 1917 р. було розроблено плани і програми для єдиної труд. школи, тобто загальноосвітньої, з 12-річним терміном навчан­ня. З метою ефективного керівництва нар. освітою в Україні ство­рено Київ., Одес. і Харк. шк. округи, а для швид­кої дерусифікації шкіл — численні курси українознавства.

Багато уваги приділялось підготовці та виданню шк. підручників. Незва­жаючи на труднощі воєнного часу їх тираж 1917 р. доходив до 300 тисяч примірників, а 1918 р. було видано 2 млн. книг.

Окрім укр. нар. шкіл і гімназій було відкрито реальні та комерційні школи.

У цілому освіта в Україні в 1917—1918 pp. велась укр. мовою в усіх типах шкіл, учительських семінаріях та на різних курсах.

Але найбільше для відновлення укр. культури в часи визв. змагань було зроблено Укр. Державою, яку очолював геть­ман П.Скоропадський, а Мін. нар. освіти і мис­тецтв - професор М. Василенко. Новий уряд рішуче проводив по­літику українізації дух. життя, особливо у сфері освіти. Першим кроком Міністерства у цій справі стала титанічна робота з запровад­ження єдиної труд. школи, проект якої був розроблений ще Цент­ральною Радою. Поряд з відкриттям нових укр. шкіл украї­нізувалися також старі рос. гімназії.

Вже на кінець 1918 р. в Україні існувало 47208 нар. шкіл, 1210 вищих поч. шкіл, 474 чоловічі і 262 жін. гімназії, 91 комерційна школа, 70 реальних, 18 торгових і 18 дух. шкіл. Для незаможних учнів призначалися стипендії.

ВИЩА ШКОЛА

Гетьм. уряд здійснив низку заходів з метою подальшої розбудови вищої школи в Ук­раїні.

Заснований раніше Укр. нар. університет (м. Київ) був перетворений на Держ. укр. університет, Педаг. академію перетворено на Укр. наук.-педаг. академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для сер. шкіл. Не­вдовзі після урочистого відкриття в Києві Держ. укр. уні­верситету Держ. укр. університет було засновано у Ка-м'янець-Подільському, а в Полтаві відкрито Укр. іст.-філологічний факультет. Кафедри українознавства також було відкрито в Харк. і Новорос. держ. університетах. У листопаді 1918 р. почала працювати Укр. академія мистецтв, у якій викла­дали відомі педагоги-художники Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачек, О. Мурашко.

НАУКА

Великою є заслуга гетьм. уряду у відновленні та подальшому розвитку укр. науки. Влітку 1918 р. було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити про­ект статуту Укр. академії наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а 14 листопа­да було ухвалено закон про заснування Укр. академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

Передбачалося, що УАН є найвищою наук. держ. уста­новою і перебуває в безпосередньому віданні верховної влади. Метою УАН визначалося поглиблення і поширення наук. дисциплін, зба­гачення їх на користь народу; сприяння об'єднанню та організації нау­к. праці в Україні; створення нових наук.-дослідних інститутів. Академія окрім розв'язання загальнонаук. завдань мала вивчати і досліджувати сучасні й минулі проблеми України, укр. землі та народу. У складі УАН було три відділи: іст.-філологічний, фізико-матем., соціальних наук, а також такі установи: нац. бібліотека, астрономічна обсерваторія, хім. лабораторія, фіз. інститут, зоолог. музей, ботанічний сад, геолог. музей і низка інших наук. закладів. УАН мала свою друкарню і літографію. Чле­нами академії мали право обиратися громадяни України та укр. вчені Галичини, Буковини і Закарпаття.

Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших дійсних членів УАН. По відділу іст.-філологічних наук дійсними членами стали заслужений професор Харк. університету Д. Багалій, ординарний професор Київ. укр. держ. уні­верситету А. Кримський, заслужений професор Київ. дух. академії М. Петров, професор Чернів. університету, доктор С. Смаль-Стоцький.

По відділу фізико-матем. наук призначені ординарний академік Рос. Академії наук В. Вернадський, про­фесор Київ. політехн. інституту С. Тимошенко, заслужений ординарний професор Київ. університету П. Тутковський.

По відділу соціальних наук призначені ординарний професор Київ. укр. держ. університету М. Туган-Барановський, профе­сор Катеринославського університету Ф. Тарановський, ординарний професор Київ. політехн. інституту В. Косинський, член-секретар комісії з розбирання давніх актів О. Левицький.

На одне з перших місць було поставлено дослідження історії Украї­ни, а одночасно із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва. В Україну почали повертатися й працювати вчені-дослідники, які до цього працювали у вузах і наук. установах Росії.

На час гетьманату припадає заснування таких наук. установ, як Держ. укр. архів, Нац. галерея мистецтв, Укр. іст. музей, Нац. бібліотека. Окрім названих нау­к. установ у Києві було засновано Держ. драм. театр. Завдяки зусиллям О. Кошиця організовано Укр. держ. ка­пелу, симф. оркестр.

ЛІТЕРАТУРА

Рев. події істотно вплинули на зміст літ.-мистецького життя. Політ. розмежу­вання серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модер­ністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах об'єднань і течій - "нічевоки", "біо-косміти", "фуїсти", "ліміністи" тощо.

Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій твор­чий шлях І.Нечуй-Левицький, П.Мирний, а В.Стефаник, О.Кобилянська та М.Черемшина жили в Зах. Україні і були позбавлені можливості брати участь у літ. процесі Сх. України.

Місію літ. служіння народові в роки нац.-визв. змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які по­чали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-різному сприймали нову сусп.-політ. ситуацію старші укр. літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Ма­монтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях рев. перетворень.

Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини.

Поезія Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки - це той грунт, на якому формувалися і визріли П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильсь­кий, Д. Загул та ін.

Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літ. студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літ. аль­манахів. Найпомітнішими творами укр. літератури періоду нац.-визв. змагань були книги віршів "Плуг" та "Сонячні клар­нети" П. Тичини, "Червоний заспів" В. Чумака, "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, "Червона зима" В. Сосюри, "Мої коломийки" І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, А. Голов­ка, М. Ірчана, Г. Коцюби, П. Панча, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.

Характерним для літератури, як і загалом для мистецтва років гро­м. війни, був широкий спектр поглядів і діапазон полеміки, подальший розвиток культури. Гостра класова боротьба породила різні ідейні платформи в літературі та мистецтві, найпоширенішою стала те­чія "наймодернішого символістського напрямку". Найбільшим ворогом мистецтва представники цієї течії вважали реалізм, про що було рішуче заявлено в першому альманасі "Семафор у майбутнє" (1921—1922). Вміщені в ньому статті, декларації і худ. твори відверто заперечу­вали будь-який розвиток клас. літ. традицій, протестували проти нац. специфіки худ. творчості, емоційності та краси мистецтва. Загалом же, згідно з їх декларацією, мистецтво при­речене на вмирання; протягом певного часу його має замінити метамистецтво (синтез мистецтва зі спортом), а в майбутньому, з плином часу, воно повністю зійде з арени дух. життя. Суперечливість їхніх естет. поглядів була цілком очевидною. Читачам вони пропонували свої твори, худ. рівень яких був далеко не рівноцінний. З-поміж помітних представників цієї течії варто зазначити М. Семенка, Г. Шкурупія, Г. Коляду, Д. Бузька, О. Слісаренка, М. Ірчана.

Осібні позиції в мол. рад. літературі займали неокласики (сформувалися в 1922 p.). До них належали М. Рильський, М, Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та О. Бургардт. Вони виступали за високу культуру слова і худ. форми; ідеалом для них було далеке минуле, взірцем справжнього мистецтва слугували зразки античності та інших давніх епох, а з худ. напрямків у поезії найближчими для себе вважали фр. парнасців.

Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. Пись­менників ця культ.-освітня організація приваблювала своїм гаслом - "Творити революційне мистецтво!" У 1919-1920 pp. членами її були В.Коряк, В.Еллан-Блакитний, С.Пилипенко, В.Сосюра, М.Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту, оскіль­ки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов.

ТЕАТР

До революції 1917 р. у Києві був лише один україномов­ний театр — це трупа М. Садовського, яка давала виста­ви в Нар. домі.

В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін.

Із відродженням укр. державності відбувалася й реорганізація театр. спра­ви. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство "Укр. нац. театр", яке об'єднало кращі акторські сили. Йшли інтен­сивні пошуки нових форм театр. роботи. Передові діячі формува­ли нові трупи та обновлювали репертуар.

У Києві в 1918 р. було відкрито три театри — Держ. драма­тичний, Держ. нар. і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Мос­к. худ. театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п'єси укр. та заруб. драматургів.

Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театр. мистецтва, видатний режисер порев. доби, осно­воположник нового напрямку в історії укр. театр. мистец­тва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований А. Курбасом театр ка­тегорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвроп. театру. Свій перший сезон театр відкрив п'єсами "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки тра­гедії "Цар Едіп" Софокла та поеми "Гайдамаки" Т. Шевченка.

У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І, Мар'яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романиць-кий, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, СР. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та ін.

МУЗИКА

Зі сцени звучали муз. твори композиторів України, послідовників М. Лисенка — Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича, П. Демуцького, В. Косенка, М. Коляди, входила в мистецьке життя молодь — М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та муз. колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели. Визначною подією було створення на початку 1920 р. Держ. укр. ман­дрівної капели "Думка", що згодом стала одним з кращих хорових ко­лективів України.

ПРЕСА, КНИГОДРУКУВАННЯ

До значних досягнень відродження нац. культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насампе­ред друкування шк. підручників. Їх видавали Товариство шк. освіти в Києві, "Укр. школа", якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі.

Швидко відбувався процес становлення укр. преси. Першим офіційним україномовним органом стали "Вісті Київського Губернсько, го Виконавчого Комітету'; згодом почали виходити "Вісті Укр. Центральної Ради", "Вісник Генерального Секретаріату УНР". Крім того, укр. мовою виходили газети "Нова Рада", "Робітнича газета", "Нар. воля"; відновилося видання "Літ. наук. вісника" за редакцією М. Грушевського та іст. журналу "Ук­раїна"; виходили часописи "Книгар", "Шлях", "Театральні вісті", сту­дентський орган "Стерно". Для учнів сер. шкіл видавався "Каме­няр", для молоді — "Юнак", для жінок — "Жіночий вісник", для військових — "Укр. військова справа". Названа періодика пере­важно видавалась у Києві. Усього в 1917 р. укр. мовою вихо­дило 63 періодичних видання.

Клапчук

Падіння монархії в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 р. й про­голошення Тимч. урядом дем. свобод у державі дало можливість пригнобленим народам імперії розпочати боротьбу за своє нац. визволення. На хвилі цієї революції в м. Києві з різних полі­т. партій, гром., культ., студ. організацій утво­рилася Центр. Рада, яка взяла на себе функції всеукр. загаль­нополіт. центру й повела боротьбу за відродження держави укр. народу.

Складовою цього процесу стало культ. будівництво. Не­обхідність першочергового вирішення вказаної проблеми диктува­лася тими обставинами, що на 1917 р. майже вся культура в Україні була зрусифікована, а ряд культ. напрямків, як наприклад, укр. видавнича справа, театр., муз., образотворче мистецтво тощо, внаслідок довготривалої дії Валуєвського цирку­ляра та Емського акта, не маючи належної держ. підтримки, роз­вивалися надто повільно. До цього слід також додати, що мізерне фінансування царизмом освіти призвело до того, що рівень непись­менності серед населення сягав майже 80 %. Зрозуміло, в такому культ. середовищі створення нац. держави натрапляло на багато труднощів. Тому її успішну розбудову нац.-ви­зв. сили тісно пов'язували з культ. відродженням укр. народу. Ця проблема навесні-влітку 1917 р. розглядалася на Укр. Нац., учительському, сел., військ., профсп., кооперативному з'їздах, парт. нарадах, другій сесії Центр. Ради. На цих форумах була вироблена за­г. концепція культ. будівництва на етапі відродження укр. держави. Її основний зміст зводився до того, щоб, спи­раючись на здобутки суспільства у сфері матер. і дух. куль­тури, розпочати будівництво нац. культури з таких її визна­чальних напрямків, як розбудова всієї системи освіти та її україніза­ція, розвиток нац. видавничої, бібліотечно-арх. спра­ви, муз.-театр. й образотв. мистецтва та створен­ня сприятливих умов для розвою культури нац. меншин.