ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Лекція 13. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ПЕРІОД РОЗКЛАДУФЕОДАЛЬНО-КРІПОСНИЦЬКОЇ СИСТЕМИ ТА РОЗВИТКУ КАПІТАЛІЗМУ

Складні суспільно-економічні відносини та по­літичні процеси, зумовлені розкладом кріпосницької систе­ми і розвитком капіталістичних відносин, боротьба народ­них мас проти кріпацтва, Вітчизняна війна 1812 p., повстан­ня декабристів — все це наклало свій відбиток на культурне життя в Україні. Водночас посилюється гноблення цариз­мом неросійських народів, фактично відкидається право на розвиток їх національних культур.

Ідеологи царизму не визнавали української мови, висту­пали проти видання українських книжок. Так, один із реак­ційних літераторів М. Греч заявляв, що «малороссийское наречие» — це не що інше як «суржик російської та польсь­кої мов». Розвиток української літератури, мистецтва, куль­тури всіляко гальмувався. Аналогічна ситуація склалася й на терені Західної України (Галичині, Буковині, Закарпат­ті), яка входила до складу Австро-Угорщини. Спираючися на польську шляхту та католицьку церкву, австрійський уряд намагався асимілювати українське населення.

У зазначених умовах поглиблення кризи кріпацтва та формування української нації виникає рух за розвиток на­ціональної культури, посилюється процес пробудження на­ціональної самосвідомості, інтерес суспільства до свого істо­ричного минулого, усної народної творчості, етнографії, мо­ви. Значний вплив на розвиток соціальної та національної самосвідомості українського народу справила діяльність де­кабристських організацій, зокрема їх виступ 14 грудня 1825 р. Як відомо, в Україні діяли дві революційні організації: «Південне товариство» на чолі з П. Пестелем (1821) і «То­вариство з'єднаних слов'ян» (1823), які ставили своєю ме­тою ліквідацію революційним шляхом самодержавства та кріпацтва, створення федерації слов'янських народів.

Творчість письменників-декабристів, їх погляди на зав­дання літератури, мистецтва залишили глибокий слід в іс­торії вітчизняної культури. Ідеї декабристів найвиразніше відбилися в творчості Пушкіна і Грибоедова. Волелюбна патріотична муза письменників-декабристів відчутна в твор­чості Лєрмонтова, Герцена, Шевченка, Полежаева, Огарьо-ва, Міцкевича, багатьох інших передових письменників пер­шої половини XIX ст. До декабристських кіл близько стояв й І. Котляревський, який був у тісних зв'язках з членами «Союзу Благоденства», зокрема з М. Новиковим.

У 40-х pp. XIX ст. поступово формуються два ідейно-по­літичних спрямування, котрі відображали різні класові ін­тереси українського суспільства. Боротьба цих угруповань знайшла свій вияв у Кнрило-Мефодіївськім товаристві. Су­перечка точилася щодо шляхів вирішення основного зав­дання — звільнення від рабства слов'янських народів. Одні з членів товариства, на чолі з Т. Шевченком, обстоювали революційний шлях ліквідації кріпацтва і об'єднання сло­в'ян в єдиній державі, інші (М. Костомаров, М. Маркевич, В. Білозерський) — шлях пропаганди та реформ.

Суттєвим чинником розвитку духовного життя в Україні була система середньої та вищої освіти. Києво-Могилянсь-ка академія, яка на початку XIX ст. була перетворена в ду­ховний учбовий заклад, певною мірою втратила своє мину­ле культурно-історичне значення. У першій половині XIX ст. відкриваються Харківський (1804) та Київський (1834) уні­верситети. Крім цього, в Україні діяли Ніжинський та Одеський ліцеї, котрі поширювали освіту, сприяли підви­щенню інтересу до проблеми вітчизняної культури і філосо­фії. У Західній Україні центром вищої освіти був Львівсь­кий університет, заснований ще в 1661 р.

На базі університетських друкарень в Україні видавали­ся наукові праці, збірки української народної творчості, журнали та альманахи. Це — «Харьковский Демократ» (1816), «Украинский вестник» (1816—1819), «Украинский журнал» (1824—1825), «Украинский альманах» (1831), «Ранкова зірка» (1833), «Киевлянин» (1840—1843). У цих журналах публікувалися матеріали про культурно-мистець-ке життя, статті про Богдана Хмельницького, Григорія Ско­вороду, історичні дослідження (наприклад, І. Квітки «О ма­лой России», М. Маркова «Введение в Малороссийскую историю»); гумористичні нариси Г, Квітки-Осиов'яненка, вірші П. Гулака-Артемовського («Пан та собака»), вірші декабриста В. Ф. Раєвського, твори І. П. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка («Солдатский патрет»), Є. Гребін­ки («Будяк та конопляночка», «Пшениця») та ін.

На початку XIX ст. дістають розвиток українська профе­сійна музика, живопис, архітектура, театр. Утворення пос­тійних театрів у Києві (1805), Одесі (1804), Полтаві (1810), Харкові (1812), Ніжині (1826), Катеринославі (1847), Чер­нігові (1835) сприяло піднесенню театрального мистецтва. З приватної справи окремих поміщиків, які подекуди мали у своїх маєтках театральні трупи з кріпаків, театральне мистецтво дедалі більше перетворювалося у важливий фак­тор розвитку культури. Виникають колективи артистів, у середовищі яких виховуються видатні діячі сцени. З 1818 по 1821 р. в Україні постійно працював знаменитий артист-демократ М. С Щепкін (1788—1863), а в ЗО—40-х pp. тут розгорнув свою діяльність видатний український артист К. Т. Соленик (1811—1851). У розвитку драматургії і те­атру в Україні все більшого значення набували п'єси Гого­ля, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, опери Глинки. Формування нової української музики також було тісно по­в'язане з активізацією фольклористичної діяльності, оброб­кою народної пісенної творчості.

У 20—30-х pp. вийшло кілька збірок української народ­ної творчості. Відомий у той час російський збирач і вида­вець народних пісень М. Церетелі видав у 1819 р. збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней». У 1833—1838 pp. професор Харківського університету, ві­домий вчений-славіст І. Срезневський (1812—1880) видав три частини збірки «Запорожская старина», в яких опублі­кував чимало цінних історичних матеріалів про козацтво та Запорізьку Січ. У 1836 р. вийшла збірка «Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни», упорядкована П. Лукашевичем, в якій вперше були представлені зразки народної творчості, що виникали на західноукраїнських землях.

Визначну роль в українській фольклористиці в 20—40-х pp. відіграв професор Московського, а потім Київського уні­верситетів М. О. Максимович (1804—1873), котрий упоряд­кував і видав три збірки українських народних пісень: «Ма­лороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Сборник украинских песен» (1849). Розглядаючи народну творчість як дорогоцінне надбання української культури, Максимович залюбки збирав і вивчав її. У народ­них піснях, писав він, «звучить душа, сповнена почуття», а в казках «освідчується фантазія народна». Цікаву збірку

українських народних пісень під назвою «Народные южно­русские песни» видав у 1854 р. А. Метлинський.

У ЗО—40-х pp. з'являються статті та перші дослідження в галузі української народної творчості. Велике пізнаваль­не і художнє значення української народної творчості роз­крив М. В. Гоголь у відомій статті «Про малоросійські піс­ні» (1834). У 1834 p. M. Костомаров опублікував працю «Об историческом значении русской народной поэзии». Усну на­родну творчість він досліджував у контексті історії, змін у народному побуті. Зв'язок народної творчості з визвольним рухом народних мас простежував Т. Г. Шевченко, котрий вважав цю творчість неписаною історією народу, що виник­ла за живими слідами подій і передавалася з уст в уста, з покоління в покоління.

У першій половині XIX ст. з'являється ряд праць з істо­рії України. Тривалий час поширювалась у рукописах, а в 1846 р. була вперше надрукована «История Русов». Багат­ство фактичного матеріалу, спрямованість проти турецьких, татарських, польських загарбників, емоційно піднесений ви­клад забезпечили цій книжці неабияку популярність. її вплив позначився на другому виданні «Истории Малой Рос­сии» (1830) Д. Бантиш-Каменського та «Истории Малорос­сии» (1842—1943) М. Маркевича.

Поряд з історіографією дістала розвиток археологія. Проводяться археологічні розкопки, описуються та зарисо­вуються різні стародавні пам'ятки української матеріаль­ної культури. Ця робота зосереджувалася в «Тимчасовій комісії для розбору стародавніх актів», в якій деякий час працював Т. Г. Шевченко.

Найзначніші досягнення української культури цього пе­ріоду пов'язані з розвитком літератури. Услід за творами І. П. Котляревського на арені літературного життя з'явля­ються твори П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'я-ненка, Є. Гребінки, а на Західній Україні — М. Шашкеви-ча, І. Вагилевича, Я. Головацького та ін. Найвищим досяг­ненням української літератури XIX ст. була творчість Т. Г. Шевченка.

У новій національно самобутній українській літературі, а згодом у театрі, музиці, живописі, які поступово утверд­жуються на позиціях реалізму та народності, знаходять все більш повне відображення різноманітні сторони побуту, культури, праці, історії й сучасного життя України.

У 30-х pp. вийшли у світ славнозвісні «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Тарас Бульба» та інші твори Гоголя на теми з українського життя. Творчість Гоголя надихала ук­раїнських письменників на глибоке вивчення життя народу, відображення його патріотичних почуттів, мужності в бо­ротьбі з ворогами.

Визначні історичні події, суспільно-політичні процеси, що відбувалися в країні, настрої народних мас, вся сукупність конкретно-історичних обставин того часу наклали свій від­биток на світогляд і творчість українських письменників. У ряді кращих творів вони яскраво відобразили окремі сто­рони тогочасної дійсності, важливі події з історичного ми­нулого українського народу. Безперечно, цінним у творчості перших класиків української літератури є показ життя се­лянства, міського простолюду, людей праці. І. П. Котлярев­ський перший в українській літературі створив справді на­родні, національні образи (Наталка, Микола, Терпелиха), втіливши в них такі високі моральні якості, як працьови­тість, чесність, вірність у коханні й дружбі, глибока людя­ність і огида до всього підлого, аморального. Значною мірою такими ж благородними рисами наділені й образи се­лян у творчості Квітки-Основ'яненка. Водночас ці письмен­ники піддавали критиці, хоч і не завжди прямій і сміливій, сваволю кріпосників, зловживання чиновників, духовну об­меженість панства.

Українські письменники того часу виступили як худож-ники-новатори. Так, заслуга Котляревського полягає в то­му, що він перший з українських письменників звернувся у своїй творчості до народної мови, застосувавши її як мову літературну. Щедро використавши багатства полтавської говірки, яка є складовою частиною полтавсько-київського діалекту (основи української національної мови), Котля­ревський відіграв визначну роль у розвитку української літературної мови. Його приклад наслідували Квітка-Ос-нов'яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Шашкевич та ін.

Українська література того часу збагачувалася новими жанрами і засобами художнього зображення дійсності. Чу­довий зразок бурлескно-травестійної поеми, яка є непере-вершеним твором подібного роду у світовій літературі, дав І. Котляревський. Він увів в українську літературу жанр оди, опери-драми, водевілю, дав зразки ліричних поезій, що згодом стали народними піснями («Видно шляхи полтавсь­кі», «Віють вітри, віють буйні», «Ой я дівчина полтавська», «Віє вітер горою» та ін.). Перший український прозаїк Квітка-Основ'яненко писав повісті, оповідання, нариси, фей­летони; йому належить також кілька побутових п'єс і коме­дій. Гулак-Артемовський започаткував в українській літе­ратурі балади («Твардовський», «Рибалка»). Гребінка зро­бив перший переклад українською мовою поеми Пушкіна «Полтава», виступив як видатний байкар, написав ряд ви-сокопоетичних ліричних поезій («Ні, мамо, не можна нелю­ба любити»).

Використовуючи багатства народної розмовної мови, ху­дожні засоби усної народної творчості — пісень, дум, ле­генд, казок, анекдотів, приказок, Котляревський, Кзітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка написали чи­мало визначних творів, котрі свідчать про оригінальність нової української літератури вже в період її становлення, про її яскраво виявлену національну самобутність. Напри­клад, оптимістичний погляд на явища навколишньої дійс­ності, життєрадісний і волелюбний характер українського народу з великою художньою силою відобразив у своїй по­емі «Енеїда» Котляревський. Іскристий народний гумор, влучний дотеп (то лагідно-доброзичливий, то різко-дош­кульний) надали творові Котляревського національного українського забарвлення, яке й досі чарує читача і викли­кає його захоплення. Те ж саме можна сказати і про «На­талку Полтавку» Котляревського, «Марусю» і «Конотопсь­ку відьму» Квітки-Основ'яненка, байку «Пан та собака» Гулака-Артемовського, кращі байки і ліричні поезії Гребін­ки тощо.

Творчість Т. Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української літератури. Саме Кобзар ствердив кри­тичний реалізм в українській літературі, започаткував її революційно-демократичний напрям. У творчості Шевченка органічно поєднано нещадне викриття самодержавно-крі­посницького ладу, тиранії, паразитизму поміщиків з оспі­вуванням визвольних прагнень народу, героїв-борців за йо­го інтереси. Шевченко обстоював ідею єднання всіх слов'ян­ських народів. З появою «Кобзаря» (1840) почалася нова доба в розвитку української літератури. В центрі уваги її передових діячів, що наслідували традиції Шевченка, стала непримиренна боротьба за інтереси народу.

У ЗО—40-х pp. XIX ст. в Україні виникає такий літера­турний напрям, як романтизм. Характерною ознакою остан­нього було розходження між суб'єктивними мріями худож­ника і об'єктивною дійсністю. Проте суб'єктивний підхід, що зипливає з різного відношення мрії художника до дійсності, має неоднакове ідейне спрямування. Від ставлення мрії до дійсного історичного розвитку залежить суть романтизму. Соціальна суть творчості цього часу визначалася їх ставлен­ням, з одного боку, до феодально-кріпосницької системи, з іншого — до буржуазних відносин, що розвивалися в надрах феодалізму та антикріпосницької боротьби. До напряму ро­мантизму належали Т. Шевченко, представники «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, О. Афанасьєв-Чужбинський, Л. Боровиковський, М. Косто­маров, П. Куліш, А. Метлинський.

У ранніх романтичних баладах «Причинна», «Тополя»? «Утоплена» тощо Шевченко, використовуючи традиції на­родної творчості, відобразив гнітючу кріпосницьку дійсність, в умовах якої страждали народні маси. Героїні цих творів — селянські дівчата — глибоко людяні, душевно багаті натури, вони прагнуть щастя, але не досягають його. Поет уболіває за них і, показуючи їх трагічну загибель, протестує цим са­мим проти жорстокої дійсності. Шевченко оспівував події минулого з прогресивних позицій. У цих творах вперше в українській літературі широко використано мотиви й обра­зи народних дум, пісень, переказів, в яких уславлено народ­ні повстання проти польської шляхти й російського панст­ва, турецько-татарських загарбників.

Визначним досягненням романтизму Шевченка є ство­рення ним образів позитивних героїв, що втілюють у собі волелюбність, мужність, незламність у боротьбі проти будь-яких форм гніту. Поет створює героїчно-романтичні образи Івана Підкови, Тараса Трясила, Гамалії, які діють у винят­кових обставинах. Поема «Гайдамаки» правдиво зображує історичне минуле, в ній подані типові образи учасників по­дій 1768 р. Водночас у поемі мають місце елементи роман­тизму, зокрема в характеристиці гайдамаків, у змалюванні їх розправ над шляхтою.

У романтично-піднесеному тоні поеми, в образах гайда­маків знайшло вираження прагнення Шевченка збудити в селянській масі волю до боротьби, підняти їх на нову Ко­ліївщину, повстання проти поміщиків. Елементи романтизму властиві й періоду пізнішої творчості поета. У період напи­сання циклу «Три літа» він створив романтичні балади «Лі­лея», «Русалка», «Княжна», «Марина», «Іржавець».

Романтизм знайшов свій прояв і в творчості західноук­раїнського письменника Маркіяна Шашкевича, а також у кращих творах інших учасників збірки «Русалка Дністро­вая». У поезіях на історичні теми Шашкевич відтворює ге­роїзм народу — його перемогу над королівським військом («Болеслав Кривоустий під Галичем 1139»), перемогу ко­зацького війська над шляхетським («Наливайко», «Хмель­ницького обступлення Львова»). У ліричних поезіях М. Ша­шкевича мрія протиставляється сумній, гнітючій дійсно­сті. Поет твердо вірить у майбутнє свого народу, закликає боротися за його визволення («Разом к світлу, други жва­ві», «Слово до вчителів руського языка», «Думка» та ін.).

У ЗО—40-х pp. у петербурзьких і харківських альмана­хах виступали поети-романтики М. Петренко та В. Забіла, у творчості яких поряд із прогресивними тенденціями були й консервативні. їх твори друкувалися в альманахах «Лас­тівка», «Сніп», «Молодик», «Южный русский зборник». Ба­гато поезій Забіли у свій час були невідомі і друкувалися лише в журналах у другій половині XIX ст.; збірками вони вперше були видані в 1906 р. у Києві та Львові.

Одним із перших поетів-романтикїв в українській літе­ратурі виступив Л. І. Боровиковський (1806—1889). В ори­гінальній творчості поета ліберально-дворянські тенденції тісно пов'язані з консервативними, що явно переважають у більшості його творів («Маруся», «Зимовий вечір», «Чарів­ниця», «Козак», «Відьма», «Палій» та ін.).

З романтизмом тісно пов'язана художня творчість і М. І. Костомарова (1817—1885), у літературній творчості якого поєднується поміркована критика кріпосницької дійс­ності з проповіддю класового миру на основі християнсько­го «братолюбства». Він, як і Метлинський, у своїх поетич­них творах подекуди ідеалізує старовину, пропагує песи­містичні настрої («Співець»), відображає переважно події XVI—XVIII ст., а також часи Київської Русі («Ластівка», «Співець Митса», «Пан Шульпіка» тощо).

В українську літературу М. Костомаров увійшов не тіль­ки як поет, історик, філософ та критик, а й як перекладач творів Байрона, Шекспіра, Ґанки, інших письменників. У 1843 р. з'явилася його стаття «Обзор сочинений, писан­ных на малороссийском языке», в якій він з ліберальних по­зицій оцінював творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Осно-в'яненка, Т. Г. Шевченка, М. Гоголя. У річищі консерватив­но-романтичної літератури розвивалася і творчість таких письменників, як О. Афапасьєв-Чужбинський та С. Писарев-ський («Скажи мені правду, мій добрий козаче», «Ой у по­лі на роздолі» Афанасьєва-Чужбинського, «Де ти бродиш, моя доле», «За Немань іду» С. Писаревського).

Культура українського народу не розвивалася ізольова­но від культур інших народів. Саме в першій половині XIX ст. значно посилюються зв'язки української культури не лише з російською, а й з культурою польською, чеською, болгарською та інших слов'янських народів. Визвольний рух у Росії, Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії в першій половині XIX ст. сприяв посиленню культурних і політичних зв'язків між слов'янськими народами. А. Міцкевич у польській літе­ратурі, П. Шафарик, Ф. Челаковський, Я. Коллар у чеській і словацькій, Ю. Венелін — у болгарській, В. Караджич — у сербській вели активну боротьбу проти ворогів слов'янських народів — німецьких і турецьких загарбників, заклика­ли слов'ян до єднання, культурного зближення.

Величезну роль у зміцненні зв'язків української літера­тури з літературами слов'янських народів відіграла твор­чість Т. Шевченка. Ще за життя поета його твори з'явилися у перекладах російською мовою і стали відомі у всіх сло­в'янських країнах. Крім того, рядки його безсмертних творів залунали також французькою, німецькою, румунською, іта­лійською, угорською, англійською та іншими мовами. Про­гресивна творчість Шевченка вивела українську літературу на світову арену.

Поразка Росії в Кримській війні показала гнилість і неспроможність кріпацтва та самодержавної влади. Селян­ська реформа 1861 р. знаменувала вступ Росії на капіталіс­тичний шлях розвитку. З цього часу боротьба проти залиш­ків кріпацтва в економічному та громадському житті, проти царського та габсбурзького самодержавства становили ос­нову розвитку прогресивної культури в Україні.

Після реформи швидко розвивається український лібе­рально-буржуазний рух, який набрав певних організаційних форм ще у так званих «громадах», що виникли напередодні реформи в окремих містах України (Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові та ін.). Свою практичну роботу «громади» пере­важно зводили до здійснення культурницьких заходів: брали участь у роботі недільних шкіл, видавали підручники, зби­рали і публікували усну народну творчість.

У 1857 р. із заслання повернувся Т. Шевченко. Ще мо­гутніше залунало його полум'яне слово. Розгорнула свою творчість видатна письменниця Марко Вовчок. В українську літературу ввійшли письменники-різночинці С. Руданський, А. Свидницький, Л. Глібов, які розробляють нові теми, по­рушують актуальні проблеми.

Розвиток прогресивної культури на західноукраїнських землях у 50—60-х pp. значно пожвавлюється в порівнянні з попереднім періодом. Тут з'являються твори Пушкіна, Го­голя, Котляревського, Шевченка, Марко Вовчок. На За­карпатті розгортають свою діяльність О. Духнович, О. Пав­лович, О. Митрак, на Буковині — письменник-демокраг Ю. Федькович. Відбувається дальший розвиток усної народ­ної творчості: виникають нові пісні, спрямовані проти крі­посництва та реформи 1861 р. З'являються нові твори про життя бурлаків-наймитів, що змушені йти з села на заробіт­ки, про їх каторжну працю на цукроварнях, суконних фаб­риках тощо.

У цей період виникають окремі дослідження в галузі української мови, етнографії, історії літератури, збираються цінні етнографічні матеріали, зокрема в журналі «Основа», публікуються записки Свидницького, Руданського, Білика та ін.

Розвиваються українська класична музика та реалістич­не образотворче мистецтво. Під впливом М. Глинки проті­кає творчість видатного українського композитора і співака С. Гулака-Артемовського, який у 1863 р. написав класичну оперу «Запорожець за Дунаєм». У кінці 60-х pp. починає свою діяльність геніальний український композитор М. Ли-сенко (1842—1912), творчість якого дістала найбільшого розвитку в наступні десятиріччя. На ці ж роки припадає творчість видатного кобзаря Остапа Вересая. У 50—60-ті роки стає відомим ім'я українського художника М. Ярошен-,ка — одного з керівників «передвижників». Чимало творів з життя українського народу написали тоді російські митці-класики.

У другій половині XIX ст. високого рівня досягає україн­ський реалістичний театр. Незважаючи на гоніння царизму та тяжкі матеріальні умови, діяльність театрів не припиня­ється. У цей період з'являється група відомих режисерів та акторів, які починали свою діяльність ще в аматорсь­ких гуртках. Це, насамперед, Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Садовсь-ка-Барілотті, Затиркевич-Карпінська, Марков.

Перша професіональна трупа виникла ще на початку -80-х pp. Створена вона була з кількох розрізнених аматор­ських гуртків. Організатором її був видатний драматург, режисер і актор М. Л. Кропивницький. У 1883 р. до неї при­єднався аматорський гурток, яким керував видатний пись­менник і театральний діяч М. П. Старицький. На цій базі була створена нова трупа, де зібралися найкращі артистич­ні та режисерські сили України.

Передові діячі українського театру ставили п'єси Котля­ревського, Шевченка, Грибоедова, Гоголя, Островського, Карпенка-Карого, Франка, Панаса Мирного. Кращі націо­нальні трупи виступали в багатьох містах України, а також у Москві, Казані, Саратові, Ростові-на-Дону, Тифлісі, Вар­шаві. У цей час в Україні створюються три визначні укра­їнські театральні колективи, якими керують Кропивниць­кий, Саксаганський, Карпенко-Карий і Садовський.

Оцінюючи діяльність корифеїв української сцени, один із засновників Московського Художнього академічного те­атру К. Станіславський писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовсь­кий — блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійш­ли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими — Щепкіним, Мочаловим, Соловйовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам'ять про них на все життя».

У 70—90-рр. з'являються нові визначні зразки українсь­кої національної музичної драми, опери. Відомий українсь­кий композитор М. В. Лисенко створює такі опери, як «Та­рас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Наталка Пол­тавка», опери для дітей — «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна». Музичний супровід драми «Назар Стодоля» і сцену «Вечорниці» написав композитор П. Ніщинський. Велике значення для розвитку музичної театральної куль­тури українського і російського народів мали твори видат­них російських композиторів, зокрема їх опери з життя України — «Сорочинський ярмарок» Мусоргського, «Майсь-ка ніч», «Ніч перед різдвом» Римського-Корсакова, «Чере­вички» Чайковського.

Значний вклад у розвиток культури українського наро­ду внесли відомі художники-живописці С. Васьківський (1854—1917), М. Пимоненко (1862—1912), А. Куїнджі (1841—1910), продовжував свою творчу діяльність М. Яро­шенко (1846—1898).

На початку 1861 р. українська громадськість отримує перший національний журнал «Основа», що виходив до кін­ця 1862 р. Очолювали його Костомаров, Куліш, Білозерсь-кий. За своїми програмними настановами, обстоюваними переважно в публіцистичних і літературно-критичних стат­тях, цей журнал був органом української ліберальної бур­жуазії і здійснював політичну лінію «громад». Водночас у ньому друкувалися і твори демократичних письменників, ряд творів Т. Г. Шевченка («Назар Стодоля», уривки із «Щоденника», багато поезій, а також матеріали та спога­ди, пов'язані з шануванням пам'яті великого поета), деякі, твори Марка Вовчка, Глібова, Руданського та ін.

Протягом 1861—1863 pp. у Чернігові під редакцією Л. Глібова виходив щотижневик «Черниговський листок», де друкувалися художні твори, фольклорні матеріали. Тут вміщувалися статті та замітки, в яких критикувалася ре­форма 1861 p., порушувались питання про організацію і ро­боту недільних шкіл, освіту жінок, видання підручників ук­раїнською мовою.

Чимало прогресивних журналів, які за своїм змістом; ідейним спрямуванням протистояли офіційним виданням, виходили в ці роки у Львові. Передусім це журнали «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житє і; слово». Провідне місце в усіх цих журналах займали твори

ї. Франка, М. Павличка та їх однодумців. З 1882 р. протя­гом 25 років у Києві виходив російською і частково укра­їнською мовою щомісячник «Киевская старина». На його сторінках друкувалися художні твори, матеріали з історії, фольклору, етнографії.

З початку 80-х pp. в Україні з'являється ряд альмана­хів: «Рада», видана М. Старицьким у двох випусках (1883, 1884), «Луна» (1881), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (1887—1897). Тут друкувалися твори Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, Т. Шевченка, поезії Ста-рицького, драми Карпенка-Карого. Значно збагачується в цей період усна народна творчість, в якій знайшли своє ві­дображення нові соціально-економічні процеси, притаманні пореформеному селу та місту. Виникають нові ліричні пісні, сатиричні й гумористичні вірші, оповідання, приказки, прислів'я, що відбивають життя народних мас, вимушену розлуку з рідним краєм. Про еміграцію селян до Бразілії та Канади йшлося в таких піснях, як «Закувала зозулень­ка», «Ой чи воля, чи неволя» та ін.

У 70—90-х pp. видаються цінні фольклорно-етнографічні збірки, дослідження, присвячені усній народній творчості. Величезну роботу в цьому напрямі проводив І. Франко, пра­ці якого («Жіноча неволя в руських піснях народних», 1883, «Студії над народними українськими піснями», 1907) ви­кликами неабиякий інтерес громадськості. Значну фолькло­ристичну діяльність проводив поет-демократ І. Манжура. Протягом багатьох років він збирав зразки усної народної творчості й публікував їх у різних журналах. «Збірник укра­їнських пісень» у трьох випусках (1869—1876) видав М. Ли-сенко. У цей період виходять фольклорні збірники, укладені М. Павликом, В. Гнатюком, І. Рудченком, Я. Головацьким.

У Києві засновується «Юго-западный отдел русского гео­графического общества» (1873—1876), який організував експедицію по Україні. Внаслідок цього було опубліковано «Труды этнографически-статистической экспедиции в Запад­норусский край» у семи томах за редакцією П. Чубинсько-го. Значний фольклорно-етнографічний матеріал зібрав і опублікував М. Драгоманов у виданні «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875). Це він зробив у спів­робітництві з В. Антоновичем.

Значним здобутком української демократичної літера­тури була творчість Марка Вовчка. її оповідання та повіс­ті («Три долі», «Від себе не втечеш», «Кармелюк», «Невіль-ничка», «Ведмідь», «Живая душа», «Теплое гнездышко» та Ін.) — це перші зразки гостросоціальної, антикріпосницької прози в українській літературі. Марко Вовчок глибоко розкриває внутрішній світ трудящої людини, її високі моральні якості. Справжня народність письменниці, головними ге­роями якої були волелюбні селяни-кріпаки, проста, дохід­лива мова, багатство народно-поетичних елементів — все це органічно пов'язане з загальною антикріпосницькою спря­мованістю «Народних оповідань». Ряд визначних реалістич­них творів, в яких правдиво зображені істотні процеси і явища епохи, належить таким відомим письменникам, як Глібов, Руданський, Свидницький.

Л. Глібов, який добре знав життя народу, його побут, звичаї, етнографію і фольклорні традиції, увійшов в укра­їнську літературу як видатний творець реалістичної байки («Вовк і кіт», «Лебідь, Щука й Рак», «Вовк та ягня», «Вовк і Вівчар» тощо). Глібов написав 107 байок, у котрих відби­лися розум, мудрість, оптимізм і висока гідність народу, його презирство аморальності, розбещеності і т. п.

Значний вклад у розвиток літератури вніс С. Рудансь­кий — автор задушевних, глибоко гуманних поезій, творець, нового, оригінального жанру — співомовок («Два трупи», «Вечорниці», «Упир», «П'яниця», «Сиротина я безрідний», «Гей, бики» та ін.). У кращих із них своєрідно відбилися деякі національні особливості українського народу, його культури. Що ж до української реалістичної прози 50—60-х pp., то тут визначне місце посідає творчість А. П. Свидниць-кого (1834—1871), насамперед його повість «Люборацькі».

У цей же період на Буковині плідно працював видатний демократичний письменник Юрій Федькович (1834—1888),. в поезіях, поемах, оповіданнях та повістях якого відобра­жено життя буковинського народу в умовах цісарської Авст­ро-Угорщини («Нічліг», «Поезії Іосифа Федьковича», «При виході», «Сестра», «З окрушків», «Лук'ян Кобилиця» та ін.). Не залишилася непоміченою й творчість П. О. Куліша (1819—1897), який у своїх творах нерідко ідеалізував со­ціальні відносини між класами, змальовував Україну, де нібито панувала повна злагода між бідними і багатими («Старосветское дворище», «Липовые пущи», «Другой че­ловек», «Чорна Рада», «Листи з хутора» та ін.). Виразни­ком подібних поглядів був і О. П. Стороженко (1805— 1874) («Братья-близнецы», «Сотник Петро Серп», «Марко Проклятий» тощо).

70—90-ті роки в історії української літератури були пе­ріодом нового піднесення реалізму. В цей час з'явилося ба­гато творів Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка,, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, Манжури, Грабовського. Суттєвою особливістю української літе­ратури цього періоду було її жанрове збагачення. У галузі

прози письменники-реалісти створили повісті й романи світового значення. Серед них романи Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»; повісті ї. Фран­ка «Боа Констріктор», «Борислав сміється», «Захар Беркут»; Нечуя Левицького «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» та ін.

Розвивається українська поезія, поширюється політична, психологічна лірика; з'являється ряд нових історичних, со­ціально-політичних, філософських поем. Значно підносить­ся драматургія, пожвавлюється театральне життя. Блиску­чими зразками тогочасної класичної драматургії були дра­ми і комедії І. Франка, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького.

Визначальним досягненням української літератури дру­гої половини XIX ст. було створення галереї різноманітних глибоко узагальнених соціальних типів. Письменники ство­рили правдиві, великої викривальної сили та художньої довершеності образи поміщиків, капіталістів, лібералів, земців. Наприклад, Калитка, Пузир, Михайло Окунь, Цо­коль із драм Карпенка-Карого; Йосип Бичко з п'єси Кро­пивницького «Глитай, або ж павук»; Грицько Супрун, Заг­нибіда, Колісник, Лошаков, Проценко, Рубець із романів і повістей П. Мирного; Герман Гольдкремер, Леон Гаммер-шляг із повістей І. Франка та ін.

Значну увагу письменники приділяли створенню глибо­ко психологічних жіночих образів, таких, як, наприклад, Христя та Мотря з романів П. Мирного, Софія, Харитина з драм Карпенка-Карого, Анна з п'єси І. Франка. Показ жит­тя жінок — це одне із значних досягнень реалізму 70— 90-х pp.

Зображуючи негативні типи, письменники-реалісти гли­боко розкривали їх соціальну природу, потворність їх мора­лі, дій, поведінки. Крім того, вони показували своїх героїв у процесі їх формування та розвитку. За таким прикладом створено образ Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Автор показує внутрішній світ героя, починаючи з його дитячих років, спостерігає зміни в його поглядах і на­строях, які відбуваються під впливом соціальних факторів.

Одним із важливих джерел становлення і розвитку кри­тичного реалізму в українській літературі була усна народ­на творчість. Фольклор сприяв збагаченню тематики, моти­вів, художньо-словесних засобів літератури. Немає жодно­го письменника, в ідейному та творчому житті якого фольк­лор не відіграв би важливої ролі. Про це свідчать не тільки твори, в основу яких безпосередньо покладені ті або інші мотиви народної пісні та казки, а й такі зразки національної культури, як романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Бо­рислав сміється», комедія «Хазяїн», драми «Украдене щас­тя», «Глитай, або ж павук» та ін. Органічний зв'язок з ус­ною народною творчістю є однією з важливих національних особливостей української літератури другої половини XIX ст.

Всіляко розвиваючи літературну мову, письменники Ук­раїни блискуче користувалися нею для правдивого зобра­ження життя. Твори П. Мирного, І. Франка, Нечуя-Левиць-кого, Карпенка-Карого та інших класиків яскраво ілюстру­ють подальший розвиток української літературної мови. її збагачення відбувалось і надалі на основі загальнонарод­ної мови, використання усної народної творчості, неологіз­мів, які відбивали нові суспільні процеси в країні.

Загалом українська духовна культура цього періоду про­демонструвала свої високі можливості у відображенні най­складніших соціально-економічних процесів у суспільстві, показі духовної величі народу, його боротьби за соціальне й національне визволення, в зображенні найтонших пережи­вань і почуттів людини, її психології тощо.

Рекомендована література

Иваньо И. В. Очерк развития эстетической мысли Украины. М., 1981.

Історія української літератури: В 8 т. К., 1954.

Коряк В. Нарис з історії української літератури: В 2 т. Харків, 1925.

Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XX в. К., І984.

Український драматичний театр (дожовтневий період). К., 1967.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Львів, 1910.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти