Відправною точкою є педагогічна практика первісних людей. Первісна родова сім’я спочатку ділилася на три вікові групи: перша – діти i підлітки; друга – дорослі, повноправні учасники життя i праці; третя – люди похилого віку, старики. Перехід у групу дорослих супроводжувався спеціальними актами, які дістали назву “ініціація“. Вікова ініціація – перша в історії педагогіки iнституалiзована форма виховання дітей. Я вляє собою систему випробувань та церемонію посвяти підлітків у повноправні члени колективу, чому передує досить тривала спеціальна підготовка. Мета виховання: передачі підростаючому поколінню трудових навичок, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів. Єдиною виховною інституцією виступає ціла община. Виховання є суспільним, спільним і однаковим для всіх. Функція вихователя поступово закріплюється за групою стариків, які були носіями i хранителями колективного досвіду. Часто роль вихователів виконували і старші діти. Виховання здійснювалося шляхом прямого включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих i мало практичний характер.

На останніх етапах матріархату з’явилися перші в історії заклади для життя i виховання підростаючих людей – будинки молоді. Вони були окремими для хлопчиків i дівчаток. Тут діти під керівництвом старійшин роду готувалися до життя та праці. До найперших в iсторiї людства організаційних форм виховання належать: дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, ритуалiзованi обряди, усна творчість первісних людей. Особливе значення надавалося дотриманню встановлених заборон — табу Поступово розумове виховання стає монополією панівної групи людей, оскільки саме в їхніх руках зосереджувалися такі знання. Все це також привело до появи людей, для яких виховання стає сферою їхньої професійної діяльності.

Спільні риси афінської і спартанської виховних систем: – призначалися тільки для заможного повноправного населення; – зневажливе ставлення до фізичної праці і до людей праці (неповноправного населення та рабів).

Особливості спартанської виховної системи: мало яскраво виражений військово-фізичний характер, головним завданням виступала підготовка воїна. Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: тільки здорові діти поверталися батькам.

Особливості афінської виховної системи: мало виражений індивідуалістичний характер, прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Сімейне виховання для хлопчиків тривало до 7 років, а для дівчаток – до заміжжя. Виховання дiвчаток було обмеженим i замкнутим. З метою уникнення небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував спеціально приставлений раб – педагог Школи були приватними i платними. Окремо існували мусичнi i гімнастичні (палестри) школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а другі – таку ж культуру тіла. В освіті поступово вирізняється сім вільних мистецтв“,: граматика, діалектика, риторика, а також арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Педагогіка як наука:становлення і розвиток.

За свідченням наскельних малюнків задовго до людської цивілізації виховання дітей здійснювалося шляхом включення їх у життя роду або сім'ї: залучення до праці, полювання, спорудження житла. У деяких племенах почали виникати своєрідні «школи» — хижі, де люди похилого віку готували підлітків до дорослого життя. Педагогічні знання систематизувались у вигляді висновків, порад, рекомендацій та існували в народних звичаях, обрядах, традиціях, народній творчості.

Сократ започаткував філософську основу гуманістичної педагогіки. Вважав, що основою особистості є суб'єктне. Людина повинна здобувати освіту не шляхом научіння, тобто передачі істини, а шляхом самостійного пошуку її смислу. Найціннішим у людині є уміння бачити істину (моральність) і належним чином себе поводити. Істину можна пізнати і засвоїти лише через знаходження протиріч у своїх вчинках, думках, поняттях. Самокерівництву душі учня сприяє вміння вчителя створювати умови, необхідні для її пробудження.

Платон, Істина - це ідеал виховання: поєднання благородства, багатства, фізичних і духовних здібностей. Але осягання істини не може дати постійного знання, бо пізнання людини обмежене чуттєвим сприйманням. Звідси, освіта повинна утворювати правильні поняття та відсікати те, що заважає втілювати ідею моральності.

Арістотель: виховання є державною функцією і зводиться до формування в особистості необхідних довершеностей. Для цього слід використати три фактори: природні задатки, спроможність набувати звичку і здатність робити судження. Фактори виховання створили підґрунтя для першого наукового визначення педагогіки як учіння про правильне формування особистості.

У середні віки педагогічна теорія втратила ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були пронизані церковною догматикою.

До початку XVII століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з Коменським. Створив «Велика дидактика», який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році — перше в світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку «Материнська школа».

Локк теорія виховання джентльмена — людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань

Йоганн Песталоцці запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісності як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці;

Йоганн Гербарт автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотириетапна модель уроку, поняття виховуючого навчання, система розвиваючих вправ).

Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об'єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя. Ні суспільство, ні виховання «взагалі» не існувало. На певному етапі історичного розвитку існувало конкретне суспільство і виховання, спрямованість і рівень якого відображали досягнутий рівень розвитку суспільства. Проте, в кожну епоху були діячі, що піднімалися вище інтересів свого класу. Вони висували прогресивні педагогічні ідеї, які відмежовувалися від офіційної педагогіки. Саме ці ідеї складають основу наступності в педагогічній теорії і стимулюють її розвиток.

Структура управління загальноосвітнім навчальним закладом

Управлінські органи в школі

З метою оптимізацїї управління життєдіяльністю школи створюють органи управління, діяльність яких дає змогу враховувати потреби учасників навчально-виховного процесу. Наявність розгалуженої структури управлінських органів у школі вимагає організації їх взаємодії, координації роботи всіх підрозділів.
До структури управлінських органів у школі належать:
— органи колегіального управління школолою (конференція, рада школи, педагогічна рада, нарада при директорі, його заступниках);
— адміністрація школи (директор, його заступники з навчальної, наукової, виховної, господарської роботи);
— органи громадського самоврядування (учнів (учком), учителів (профком, методична рада), батьків (батьківський комітет).

Освіта жінок в Україні

ХХ століття було часом значних змін у становищі жінки в загальносоціальному контексті і суттєвого прогресу у царині людських прав жінок. Уже в першій чверті сторіччя після довгих років боротьби за свої політичні права жінки багатьох країн, у тому числі наші співвітчизниці, вибороли право обирати та бути обраними у вищі владні структури. І це був тільки початок завоювань. На черзі була боротьба за зміни у ставленні суспільства до статусу жінки взагалі, перегляд ролі жіноцтва в основних сферах життя, в тому числі в освіті й науці.

У жінок України історична можливість залучитись до наукової спільноти з’явилася ще наприкінці ХІХ ст. А вже у 20-х рр. ХХ ст. були прийняті законодавчі акти, які надавали їм право на вищу освіту і вільний вибір професії. З того часу відбулися суттєві зміни у ставленні суспільства до жіночої освіти та участі жінок у науковій діяльності. Звичайно, сьогодні в умовах економічної кризи забезпечення рівних можливостей для інтелектуальної діяльності жінок і чоловіків є дуже нелегким завданням. Проте держава докладає зусиль для того, щоб хоча б на законодавчому рівні створити необхідні умови для встановлення гендерного паритету в освіті й науці.

Так, відповідно до ст. 53 Конституції України жінки мають однакові з чоловіками права на доступ до освіти та одержання документів про освіту в навчальних установах усіх категорій. У вищих навчальних закладах з різними формами навчання незалежно від форм власності жінки мають рівний з чоловіками доступ до навчальних програм, іспитів, однакової кваліфікації, викладацьких кадрів, навчальних приміщень, обладнання та устаткування рівної якості, отримання стипендій, інших видів матеріальної допомоги на одержання освіти.

Тільки за останні роки було прийнято низку документів, спрямованих на активізацію участі українського жіноцтва в дослідницькому та академічному процесах. На виконання Указу Президента України “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні“ і згідно з “Національним планом дій щодо поліпшення становища жінок та впровадження гендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки” Міністерством освіти і науки України розроблені заходи (розпорядження МОН від 07.06.01 р. № 63-р), якими передбачено більш широке залучення жінок до активної участі в усіх сферах освіти, сприяння розкриттю їхніх інтелектуальних і творчих можливостей, проведення просвітницьких заходів, розроблення інформаційно-методичних матеріалів з питань збереження та зміцнення здоров’я жінок. Також передбачено розробити програму підтримки молодих учених з метою забезпечення реалізації рівних можливостей жінок і чоловіків у науковій діяльності, започаткування проведення щорічного конкурсу на кращу наукову працю жінки-науковця тощо.

Взагалі, освіта як професійна діяльність належить до таких соціальних сфер, в яких жінки становлять переважну більшість – 74% загальної кількості працюючих. Чисельність жінок-педагогів переважає як у закладах дошкільної освіти (повністю жіноча сфера), загальноосвітніх школах, так і у вищих навчальних закладах. Проте у школах та вузах серед керівного складу переважна більшість – чоловіки, так само як і в органах управління освітою. Так, усі ректори державних вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації – чоловіки. Серед начальників управлінь освіти (включаючи Міністерство освіти Автономної Республіки Крим) жінки становлять 7,4%, серед керівного складу Міністерства освіти і науки України (включаючи заступника Міністра, начальників і заступників начальників управлінь) – 23,5%.

Дидактичні погляди

Ушинський науково обґрунтував положення про органічну єдність оволодіння знаннями і розумового розвитку школярів у процесі навчання.

Ушинський розв’язував питання про функції навчання. Перед навчанням ставив три основні завдання: освітнє, виховне і розвиваюче, які завжди повинні виступати в єдності.

Ушинський по-новаторському підійшов до розробки дидактичних принципів. У його творах знайшли обґрунтування такі принципи навчання:наочності, свідомості й активності, послідовності й систематичності, міцності знань, зв’язку навчання з життям, емоційності, поєднання інтересу й відповідальності. У процесі навчання всі принципи не виступають самостійно, а органічно переплітаються і обумовлюють один одного.

Ушинський першим науково обґрунтував принцип наочності навчання. Він пов’язав його не лише з зоровими відчуттями, як це було у попередників, а дав психологічний аналіз, вказавши, що наочне навчання випливає з особливостей мислення школярів.

По-новому пояснив принцип свідомості й активності навчання. Неможливе активне навчання, що не супроводжується розумінням. На його думку, і свідомість, і активність невіддільні: активність є формою, у якій здійснюється свідоме навчання.

Принцип послідовності і систематичності розумів у тому, що навчання треба будувати так, щоб воно у певній послідовності виробляло в учнів єдину систему знань і навичок.

Принцип міцності засвоєння знань, як вважав Ушинський, реалізується, передусім, через повторення і вправи.

Новим звучить в Ушинського принцип поєднання інтересу й відповідальності у навчанні. Вимагає, щоб навчання мало серйозний характер.

Якість навчального матеріалу, на думку Ушинського, залежить, передусім, від методів, які використовує вчитель. Він надавав важливого значення методам усного викладу, лабораторно-практичним роботам, письмовим і усним вправам, роботі з книгою.

Ушинський був прихильником класно-урочної системи навчання і багато зробив для її вдосконалення. Новим було його вчення про структуру та типи уроків. З урахуванням дидактичної мети він виділив такі типи уроків:

– змішаний урок (містить повторення пройденого і пояснення нового);

– урок усних і практичних вправ (повторення і закріплення матеріалу);

– урок письмових вправ (розвиток навичок писемної мови);

– урок оцінки знань;

– урок повідомлення нових знань.

У системі дидактичних поглядів Ушинського важливе місце займає проблема підручника. Хороший підручник називав фундаментом хорошого навчання. Підручники повинні відповідати виховним, освітнім і розвиваючим цілям навчання, основним дидактичним принципам і правилам. Цим вимогам повністю відповідають написані Ушинським підручники "Дитячий світ" і "Рідне слово".

Виховний вплив колективу

У сучасній літературі вживаються два значення поняття "колектив". Перше: під колективом розуміється будь-яка організована група людей (наприклад, колектив підприємства); друге: під колективом розуміється лише високоорганізована група. У тому значенні, яке набуло поняття "колектив" у педагогічній літературі, колектив - це організаційна форма об'єднання людей на основі якої-небудь певної цілеспрямованої діяльності. Колектив відрізняється рядом важливих ознак. Розглянемо їх.

1. Загальна соціально значуща мета.

2. Загальна спільна діяльність для досягнення поставленої мети, загальна організація цієї діяльності.

3. Відносини відповідальної залежності. Між членами колективу встановлюються специфічні відносини, що відображають не тільки єдність мети і діяльності (робоче згуртування), але і єдність пов'язаних з ними переживань і оцінних суджень (моральне єднання).

4. Загальний виборний керівний орган.

Крім названих якостей, колектив відрізняється і іншими дуже важливими особливостями. Це характеристики, що відображають внутрішньоколективних атмосферу, психологічний клімат, відносини між членами колективу. Одна з таких характеристик - згуртованість, що характеризує взаєморозуміння, захищеність, причетність до колективу.

У дружному згуртованому колективі система стосунків визначається розумним поєднанням особистих і громадських інтересів, умінням підкоряти особисте громадському.

Найвизначнішим представником вітчизняної педагогіки, розробляв теорію колективу, був А.С. Макаренко. Його перу належать численні педагогічні та художні твори, в яких детально розроблена методика коллектівісткого виховання. Велике значення А.С. Макаренко надавав внутрішньоколективних відносинам.

Питання про відносини колективу й особистості - одне із ключових, і в умовах демократизації виховання, дотримання прав і свобод людини набуває особливої важливості. Протягом багатьох десятиліть питання про формування особистості учня через вплив на колектив у вітчизняній педагогічній літературі майже не розглядалося. Вважалося, що особистість повинна безумовно підкорятися колективу. Зараз доводиться шукати нові, відповідні часу рішення, спираючись на глибинні філософські концепції людини і досвід світової педагогічної думки.

Процес включення учня в систему колективних відносин складний, нерідко суперечливий. Перш за все необхідно зазначити, що він глибоко індивідуальний.Всі учні по-різному входять до системи колективних відносин, викликають неоднакову реакцію з боку товаришів, надають зворотний вплив на колектив.

Як складуться відносини особистості і колективу, залежить не тільки від якостей самої особистості, а й від колективу. Найбільш сприятливо, як підтверджує досвід, відносини складаються там, де колектив уже досяг високого рівня розвитку, де він представляє силу, засновану на традиціях, громадській думці, авторитеті самоврядування. Такий колектив порівняно легко встановлює нормальні відносини з тими, хто в нього входить.

У наукових дослідженнях виділені три найбільш поширені моделі розвитку відносин між особистістю і колективом:

• 1) особистість підкоряється колективу - конформізм;

• 2) особистість і колектив знаходяться в оптимальних відносинах - гармонія;

• 3) особистість підкоряє собі колектив - нонконформізм.

Педагогічні ідеї С. Русової

Найважливіші принципи педагогічної концепції Русової:

 гуманізм

 демократизм

 народність

 природовідповідність

 культуровідповідність

 особистісно орієнтований підхід

 соціальна обумовленість виховання

 загальнолюдські цінності

Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми — мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання.

Ідея національного виховання — головна й визначальна в педагогічній концепції С.Русової, яка в методологічному плані набуває основної й найважливішої закономірності розвитку теорії і практики освіти, школи, виховання.

У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.

Головне завдання виховання — забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.

Концепція рідної української школи

 Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська школа — школа рідної мови, гуманна й демократична, в якій вся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи і форми, сам дух наповнені ідеєю українства, забезпечення всебічного і гармонійного розвитку дитини.

 Система освіти, школа, виховання, за Русовою, повинні здійснюватися, насамперед, згідно з принципом природовідповідності виховання, який передбачає, що виховання повинно ґрунтуватися на науковому розумінні природних і соціальних процесів, узгоджуватися з загальними законами розвитку природи і людини.

Суть соціального виховання в новій школі полягає у створенні наступних умов:

1) товариська атмосфера в школі, довірливі відносини між вчителями та учнями;

2) учнівське самоврядування;

3) заміна класу нечисленними рухливими групами;

4) реформа методів навчання (перехід від пасивних до активних);

5) заміна навчальних програм в середній школі.( 9 , 147).

Поряд із школою держава, церква, клуби, кінотеатри та інші соціальні організації також повинні мати соціальний вплив на виховання дитини.

Ідея виховання в колективі – одна з провідних у спадщині Русової. Колективне виховання має великий вплив на соціалізацію особистості.

В основу колективного виховання педагог покладала суспільну мету і спільну діяльність, спрямовану на її досягнення.

Важливими засобами згуртування дитячого колективу вважала гру та працю.

Софія Федорівна вважала, що соціальне виховання розпочинається з 4-5 літ – дитсадки, школи, гральні майдани. Діти до 5 р. не виявляють соціальних нахилів, вони індивідуалісти, навіть егоїсти. Але з розвитком мови у дитини пробуджується інтерес до товаришування, спочатку з іграшками, потім з друзями. Першою соціальною формою є гра. Потреба у ній залишається і в дорослих.

Велике соціальне значення у вихованні має праця. Колективна праця дає вагоміші результати, ніж індивідуальна.

Крім самоврядування, поділу на групи, колективної праці та спільних ігор на соціалізацію світогляду учнів мають вплив самонавчання і програми шкільного навчання. З усіх наук на розвиток громадської свідомості найбільш впливає історія і географія. Вони викликають національну свідомість, розуміння міжнародних взаємовідносин. Крім цих звичайних наук, нові школи раціонально вводять такі науки, які потрібні учням для кращого розуміння соціального життя і своєї ролі в ньому.

Поряд із соціальним вихованням в дитячих охоронках, захистках, садках, школах О.Русова приділяла увагу родинному вихованню і, зокрема, ролі матері. Вона вважала, що треба поширити освіту жінки на селі, щоб підняти свідомість жіноцтва та становище матері. Без неї і її ласки холодно й страшно було б жити. Ніяка школа, ніякі дитячі садки чи захистки не дадуть дитині того добра, ласки й любові, не розбудять так в дітях почуття правди, як щире виховання свідомої матері. Якщо порівняти дітей, які виховуються з материнською любов’ю і ласкою, з тими, що в дитячих притулках, то останні ніколи не будуть такі веселі, урівноважені, як перші

Естетичне виховання

Всебічний гармонійний розвиток особистості не можна уявити без ЇЇ естетичної вихованості. "Краса, — писав В.О. Сухомлинський, — могутній засіб виховання чутливості душі. Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі — вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе"1.

XX ст. було наповнене соціальними потрясіннями — революціями, війнами, голодом, терором, технічними катастрофами, економічними катаклізмами. Все це призводило до руйнування краси навколишнього світу і насамперед краси людського духу. Наміри будувати вільне демократичне суспільство можуть бути реальними лише за умов морально-духовної довершеності особистості, де чільне місце має зайняти духовна краса людини. І коли Ф.М. Достоєвський писав, що краса врятує світ, то мав на увазі насамперед красу моральну. Єдність естетичного і морального виховання, а також виховання громадянського і політичного, гармонія істини, добра та краси є передумовою ефективного естетичного виховання.

Естетичне виховання тісно пов'язане з культурою народу. 3 одного боку, воно відображує надбання культури, а з другого — стимулює подальший розвиток культури конкретного народу, активно впливає на творення нових духовних цінностей, мистецьких витворів. Разом з тим естетичне виховання має бути спрямоване на формування свідомості людей у дусі поваги й приязні, товариськості та дружби.

Основні завдання естетичного виховання такі:

1) виховання в особистості почуття прекрасного;

2) формування умінь і навичок творити красу в повсякденному житті;

3) формування уміння відрізняти прекрасне від потворного;

4) формування уміння жити за законами духовної краси,

19.3. Який зміст естетичного виховання?

Змістом естетичного виховання є естетичне сприйняття, естетичні судження, естетичні знання, естетична культура, естетичні ідеали, естетичні почуття, естетичні переживання, естетична насолода, естетичні смаки, естетична діяльність. У комплексі ці категорії розкривають сутність естетичного виховання, розширюють його палітру, становлять його структуру (рис. 51).

Структура (лат. structura—побудова, розміщення) — внутрішня будова чогось, певний взаємозв'язок складових частин цілого.

Естетичне сприйняття — початковий момент у процесі естетичного ставлення до дійсності, який проявляється в спостережливості, вмінні помітити найбільш суттєве, що відображує зовнішню та внутрішню красу предмета, явища, процесу. Поети, письменники, художники завдяки загостреному естетичному сприйняттю викрешують вогонь краси здавалося б із буденних подій.

У процесі естетичного виховання важливо розвивати естетичні судження, які передають ставлення особистості до певного об'єкта, явища. Варто не нав'язувати школярам своїх міркувань, а допомагати їм виявляти самостійність в оцінці тих чи тих предметів і явищ з погляду їх естетичної цінності* Тільки згодом, з досвідом формується певний естетичний ідеал як своєрідний зразок, із позицій якого особистість оцінює предмети, явища навколишньої дійсності.

Естетичні знання сприяють сприйняттю й оцінці прекрасного в навколишній дійсності, становленню естетичних ідеалів і смаків, а також оволодіння тими вміннями й навичками, що дозволяють здійснювати естетичну, художньо-творчу діяльність.

Естетична культура передбачає сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, розвиток здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потребу вносити прекрасне в навколишній світ, зберігати прекрасне.

Естетичні почуття виражаються у схвалюванні людини, відчутті нею насолоди від сприйняття творів мистецтва, краси природи, у прагненні до активної творчості діяльності у сфері мистецтва.

Естетичні переживання — це почуття людини, які пов'язані з конкретними предметами, явищами, що їх сприймає особистість. Психолог С.Л. Рубінштейн зазначав: "Зв'язок почуттів з предметом, який його викликає і на який воно спрямоване, витупає особливо яскраво в естетичних переживаннях". Коли твори мистецтва, картини природи чи людини викликають естетичні почуття, то це пробуджує в особистості хвилювання, переживання. Сукупність людських почуттів — це, по суті, сукупність ставлення людини до навколишнього світу і передусім до інших людей у живій і безпосередній формі особистого переживання.

Естетична насолода проявляється у відчутті задоволення внаслідок сприймання об'єктів красивого, що спонукає до любування ним; задоволення від участі у творенні прекрасного.

Естетичний ідеал відображує уявлення людини про красу, підкреслює критерії, за якими варто оцінювати ті чи ті предмети та явища. З одного боку, естетичний ідеал є своєрідним еталоном, а з другого — він все-таки не позбавлений впливу індивідуальних суджень. Тому поняття естетичного ідеалу є певною мірою чинником індивідуальним.

На основі естетичних знань, сприйняття, почуття, ідеалів, суджень формуються естетичні смаки.

Естетичні смаки — це стійке, емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного, що має вибірковий, суб'єктивний характер. Тому не може бути якихось стандартних смаків. Це чуттєва категорія, що пов'язана передусім з індивідуальним баченням й індивідуальним сприйняттям.

Кінцева мета естетичного виховання — формування готовності людини до естетичної діяльності як важливого компонента естетичної культури. Існують різні види такої діяльності:

• організація естетичного середовища, в якому живе, працює, вчиться, відпочиває людина;

• конкретна творча діяльність в галузі мистецтва, літератури та ін.;

• пропаганда мистецтва, естетичних ідеалів;

• естетична виразність у навчальній, виробничій, побутовій діяльності;

• виявлення естетичної культури у взаєминах із людьми.

Шляхи згуртування колективу

Дитячий колектив, за вченням А. Макаренка, у своєму розвитку проходить декілька стадій.

На першій стадії (після організаційного оформлення колективу) важливо сформулювати вихованцям систему педагогічних вимог, рішучих за формою, зрозумілих за змістом, з певними елементами навіювання. Здійснюють також інтенсивний вплив на учнів, формують ядро активу з учнів, які добре вчаться, виконують вимоги шкільного режиму і правила для учнів, вимогливі до себе й до інших, мають організаторські здібності. Цю стадію розвитку колективу не слід затягувати. Якщо учні довго залежать лише від педагогічного колективу, вони звикають до цього і згодом їх важко змусити підкорятися органам учнівського самоврядування.

На другій стадії вимоги педагога підтримує частина вихованців, актив ставить вимоги до товаришів і до самих себе. Ця стадія починається створенням органів самоврядування. В колективі триває процес вивчення один одного, пошуки товаришів і друзів. Оскільки ядро активу ще не має досвіду роботи, педагоги висувають до учнів категоричні вимоги, спираючись на ядро активу. Невиконання учнем вимог шкільного режиму відтепер слід розглядати як свідому протидію і вживати певних заходів впливу.

Особливу увагу приділяють засвоєнню органами самоврядування своїх прав і обов'язків, методів роботи. Розширюється актив. Іноді на цій стадії може утворитися і неофіційна група, яка протиставляє себе активу. Проте наявність органів самоврядування допомагає вчителеві справлятися з нею.

На третій стадії вимоги висуває колектив. Цього досягають, згуртувавши вихованців у єдиній діяльності. Педагог працює з активом, допомагає йому завоювати авторитет серед учнів, контролює його діяльність, прагнучи залучити до нього найбільше учнів з метою посилення його виховних можливостей. Вимоги педагогів і активу учнів стають лінією поведінки всього учнівського колективу.

На четвертій стадії кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги як вимоги до себе. Створюють умови для нових, складніших вимог, які висуваються в процесі розвитку колективу, розширюються права та обов'язки активу, ускладнюються види діяльності колективу.

На всіх стадіях розвитку учнівського колективу педагоги цілеспрямовано працюють над його згуртуванням. Важливою у цій роботі є система — низка послідовно поставлених перед колективом цілей, досягнення яких зумовлює перехід від простого задоволення до глибокого почуття обов'язку.

Важливо продумати таку систему для колективу загалом і для кожного учня зокрема.

Засобом згуртування учнівського колективу є й формування в ньому традицій, бо ніщо так не цементує його, як традиція. Особливо важливі так звані «традиції щоденного вжитку» — дотримання певних правил поведінки у повсякденному житті (наприклад, «у нашому класі не запізнюються», «у нашому класі допомагають один одному» та ін.). Шкільні традиції виховують в учнів почуття обов'язку, честі, гордості за колектив, його успіхи в навчанні та праці.

90. Роль і функції батьківського комітету школи

Огромную роль в сотрудничестве родителей учеников и классного руководителя играет родительский комитет класса. От того, насколько слаженно и ответственно подходит к своей деятельности родительский комитет, зависит атмосфера в классном коллективе, взаимоотношения родителей друг с другом, общение взрослых и детей.

Хорошо организованный родительский комитет может выполнять в классе различные функции. Одной из главных функций является помощь родительского комитета в организации учебно-воспитательного процесса. Родительский комитет может взять на себя организацию конкурсов на лучший дневник, тетрадь; рейдов – проверок бережного отношения учащихся к своему портфелю, учебникам, письменным принадлежностям. Большое значение имеет участие родительского комитета в дне открытых дверей класса, в дне самоуправления. Еще одна важная функция родительского комитета класса – оказание помощи классному руководителю во внеклассной работе. Прежде всего это организация и проведение родительских уроков в классе. Родительские уроки – это возможность творчества, импровизации каждой семьи. Во время родительского урока ребята знакомятся с увлечениями семьи, узнают об интересных традициях и обычаях, развивают свой кругозор.Кроме таких уроков, родительский комитет может помочь классному руководителю в организации праздников, экскурсий, поездок. Без помощи родителей учителю трудно организовать посещение театров, музеев, выставок. Польза родительского комитета в решении этого вопроса огромна, все эти мероприятия интересны не только детям, но и самим родителям – увидеть своего ребенка в непривычной обстановке, проанализировать его поведение, отношение к происходящему, просто пообщаться со своим ребенком и другими детьми.По просьбе классного руководителя или по просьбе родителей учащихся родительский комитет может и должен внести свой вклад в работу школы с неблагополучными и проблемными семьями. Это посещения учащихся в семье, профилактические беседы, защита прав учащихся в различных инстанциях.Родительский комитет выбирается общим собранием родителей. В ходе выборов учитываются предложения классного руководителя, инициатива самих родителей. Срок полномочий родительского комитета – один год, но если назрела острая необходимость, родительский комитет может быть переизбран в срочном порядке или может продолжить свои полномочия.

Навчання і виховання молоді у дохристиянські часи.

Спільні риси афінсь

Предыдущая12 3 4 5 6 7 8 9 Следующая