Протягом останніх півтора десятка років, що позначені зміною парадигм суспільного розвитку, практичним затребуванням нових соціально-філософських концепцій, зарубіжна та вітчизняна постсоціалістична юриспруденція намагається переосмислити свої світоглядні засади, виробити новий, адекватний методологічний інструментарій, що природно вписується у логіку зміни епох наукового знання. Класична теорія пізнання, або гносеологія, що сформувалася у Новий час і пов’язана у юриспруденції із суб’єктно-об’єктною опозицією, зримо поступається місцем постмодерністським концепціям і підходам до пізнавальної діяльності, а звідси і до науковості, її ідеалів, критеріїв, меж, співвідношення юридичної науки з емпіричним та іншим позанауковим знанням, до соціокультурних передумов наукового мислення, що з неминучістю тягне за собою перегляд існуючих концепцій та теорій права.

Альфою і омегою такого перегляду, на нашу думку, повинна стати відмова від «державної домінанти» у праві. Як писав І.О.Ільїн, «Основне завдання позитивного права полягає в тому, щоб прийняти у себе зміст природного права, розгорнути його у вигляді ряду правил зовнішньої поведінки, пристосованих до умов даного життя і до потреб відповідного часу, надати цим правилам змістовну форму та смислове закріплення і, дальше, проникнути у свідомість і до волі людей у якості авторитетного пов’язуючого веління… Позитивне право є доцільна форма підтримання природного права»[3].

Першими у природному ієрархічному ряду таких правил виступають начала права. Категорія начало є одним з найдревніших і водночас найскладніших в науці термінів. З’явившись ще в античні часи, вона набула широкого вжитку представниками найрізноманітніших галузей знання, що уже само по собі може бути підставою для припущення про її багатоаспектність та неінваріантність. Так, смислове поле терміна начало поширюється від апейрона Анаксімандра, повітря Анаксімена, через число піфагорійців, вогонь, розум, що править світом, логос, слово Геракліта, бога у Ксенофана, атом Левкіпта і Демокріта, світовий дух, розум Анаксагора, логічне начало Сократа до ідей блага, бога, світової душі Платона; від постулатів-начал у геометрії до субстанціональних начал у філософії; від начал абсолютного знання В.С.Соловйова до начал деструктивності Е.Фромма, від начал психоаналізу З.Фрейда до начал політичної економії К.Маркса.

У юриспруденції діапазон значення категорії начало не менш вражаючий – від начал права у Сократа, Платона та Аристотеля (справедливість) через начала права Т.Гоббса, Г.Гроція (якості людської природи), І.Канта (ідея права), начала правотворення Ф.Савіньї, Ф.Ейхгорна, Г.Пухти (народний дух), Л.Дюгі, М.Оріу (солідаризм), Є.Ерліха, Р.Паунда (інтереси), Р.Ієрінга (мета), Є.М.Трубецького, Б.М.Чичеріна (свобода) до начал у праворозвитку К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна (спосіб виробництва суспільних благ) та правових начал у самому суспільному житті («позитивне значення (цінність) певних явищ для тих чи інших суб’єктів») у П.М.Рабіновича. Уже цей факт сам по собі спричинює потребу пильніше придивитися до істинних субстанціональних рис категорії начало у правіі в тому числі фінансовому праві.

Принагідно відзначимо, що у «Новому тлумачному словнику української мови» термін начало тлумачиться як: 1. Вихідна точка, початок (про все, що має протяжність); 2. Початок у процесі, розвитку чого-небудь, а також сам відрізок часу, пов’язаний з цим початком; 3. Основа, суть, джерело чого-небудь; 4. Основні положення, принципи; 5. Способи, методи здійснення чого-небудь[4]. Близькі до наведеного тлумачення даного терміну містяться його значення у тлумачних словниках російської мови В.І.Даля та С.І.Ожегова, в тлумачних словниках німецької, французької та англійської мов.

Не випадково філософією категорія начало розглядалася раніше та пояснюється нині як логічно висхідна підстава у всіх значимих філософських системах[5]. Будучи першоосновою, категорія начало не може бути виведена логічно з інших категорій і понять. Остання обставина змушує дослідників виходити за межі науки і виводити теоретичні основи із соціальних умов тієї епохи, відображенням якої вони є. У спеціальній літературі обґрунтовано висновок, що функціональне значення категорії начало у філософських системах полягає в обґрунтуванні суспільних відносин, відображених у субстанціональній теоретичній визначеності.

Новітня конституційна доктрина України, інших постсоціалістичних країн беззаперечно визнала у якості основоположного начала усього суспільного прогресу критерій правового начала. Зокрема, у статті 1 найбільш засадничого розділу «Загальні засади» чинної Конституції України фіксується: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава»[6]. У статті 8 цього ж розділу Конституції України дане положення знайшло своє подальше закріплення та розвиток: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права, - зазначається у ній, - Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй»[7]. Чи відповідає даному критерію фінансове законодавство України, інших постсоціалістичних держав, інакше кажучи, чи є правовим зміст їх позитивного фінансового права?

Наприклад, п.1 ст.2 «Визначення основних термінів» чинного Бюджетного кодексу України гласить: «бюджет – план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади. Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування (які також владарюють ) протягом бюджетного періоду»[8]. Даний підхід до розуміння субстанціональних якостей позитивного фінансового права як послідовний та усвідомлений ще глибше розкривався у п.20 БК першої редакції цієї ж статті, де зазначалося: «закон про Державний бюджет України – закон, який затверджує повноваженняорганам державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду», тобто, дає повноваження державі і водночас зобов’язував її владарювати у сфері публічних фінансів. Причому якщо у першому випадку до владарювання у зазначеній сфері суспільних відносин ще допускаються органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування, то у другому випадку про них немає і згадки – мова іде виключно про діяльність органів державної влади. Проте чинна редакція БКУ є більш прогресивною, так п.24 ст.2 гласить,що це закон, який затверджує Держаний бюджет України та містить положення щодо забезпечення його виконання протягом бюджетного періоду[9]. Такими є приписи позитивного фінансового права у сфері витрачання публічних фінансових ресурсів.

Що ж стосується нормативного регулювання добування цих ресурсів, то тут вітчизняна держава взагалі ніяк не пов’язує себе правом з іншими суб’єктами, наприклад, податкових відносин, а намагається перебувати поза правовим полем. Так, у ПКУ варто лише порівняти зміст та обсяг статей присвячених визначенню прав та обов’язків приватного та публічного суб’єктів. Аналіз усіх інших податкових законів України переконує, що всі вони відповідають саме такому критеріальному підходу.

Аналогічним є позитивне фінансове право й усіх інших пострадянських держав. Це можна проілюструвати, наприклад, главою 2 «Компетенція органів державної влади і органів місцевого самоврядування у сфері регулювання бюджетних правовідносин», Бюджетного кодексу Російської Федерації весь зміст якої наскрізь пронизаний регулюванням не правовідносин, а відносин влади та підпорядкування усіх суб’єктів бюджетних правовідносин[10]. А статтею 2 «Відносини, що регулюються законодавством про податки й збори» Податкового кодексу РФ, наприклад, внормовується, що: «Законодавство про податки й збори регулює владні відносини по встановленню, запровадженню й стягненню податків і зборів у Російській Федерації, а також відносини, що виникають у процесіздійснення податкового контролю, оскарження актів податкових органів, дій (бездіяльності) їхніх посадових осіб і залучення до відповідальності за здійснення податкового правопорушення»[11].

Саме в цьому, на нашу думку, полягає основна причина неефективності позитивного фінансового права пострадянських держав, яке не відповідає по суті їх Основним Законам. Антагонізм між чинним фінансовим правом і по суті новими, ринковими публічними фінансами продовжує зберігатися. Він тільки тимчасово набув в останні роки в цих країнах в силу різних причин переважно латентний характер. Отже, продовжує залишатися й неминучість справжньої юридичної революції у фінансовому праві, пошук і знаходження воістину нового фінансового права з його новим, відповідним сьогоднішнім суспільно-політичним і соціально-економічним реаліям, критеріальним рядом.

Велика частка вини за таке спотворене розуміння субстанціональних якостей постсоціалістичного позитивного фінансового права законодавцями лежить, як ми переконані, на пануючій фінансово-правовій доктрині. Зокрема, фундатор української школи з фінансового права у своєму новітньому підручнику стверджує: «У фінансовому праві суб’єкти нерівні. Сторона, що виражає публічний фінансовий інтерес, завжди наділена владними повноваженнями. У цьому й полягає, - резюмує Л.К.Воронова, - сутність методу владних приписів»[12]. Запропонований Л.К.Вороновою підхід підтримує більшість сучасних вчених юристів-фінансистів України.

Аналогічним є бачення сутнісних рис постсоціалістичного позитивного фінансового права і в сучасній російській фінансово-правовій доктрині. Наприклад, один з найяскравіших її представників Ю.О.Крохіна пише: «Нормативний фінансово-правовий акт федерального рівня – це письмовий документ, прийнятий федеральним органом державної влади в межах своєї компетенції, що має офіційний характер і обов’язкову силу, виражає владні веління і спрямований на регулювання фінансової діяльності»[13]. Мають місце у постсоціалістичній російській науці фінансового права й певні новації щодо пояснення субстанційних якостей фінансового права, проте вони лежать поза сферою тлумачення фінансових правовідносин як владовідносин. Зокрема, Н.І.Хімічева помітила, що «фінансове право Російської Федерації», яке тільки но формується, «відображає нові економічні і політичні умови країни. Це виражається у встановленні рівності прав суб’єктів, незалежно від форми власності, і відповідно цьому – їх фінансових обов’язків перед державою і муніципальними утвореннями»[14]. Тобто, новації стосуються важливих, однак не субстанціональних якостей чинного позитивного фінансового права, яке своїми засадничими началами сягає радянського фінансового права.

Несучою конструкцією радянського фінансового права була однобока, винятково ієрархічно влаштована його патерналістськи забарвлена етатистська парадигма, що продовжує залишатися пануючою у фінансовому праві України, інших пострадянських країн по теперішній час. Ця парадигма виходить із розуміння фінансового права як винятково державно організованої волі. Етатистська парадигма стверджує, що фінанси - атрибут тільки держави, що їхнє виникнення й існування, а також виникнення й існування фінансового права обумовлені лише державою, що єдиним призначенням фінансового права є забезпечення фінансових інтересів держави, а системоутворюючою категорією фінансового права й науки фінансового права - категорія «фінансова діяльність держави» і т.д. Тобто, етатистський підхід до фінансового права як виключного права держави вилучати у свою власність якомога більшу частину створеної первинними виробниками суспільних благ валового суспільного продукту неминуче трансформується в однобічне розуміння й реалізацію його винятково як системи позитивних норм, що забезпечують по суті тільки інтереси інститутів публічної влади, насамперед і головним чином інтереси держави.

Вираженню й захисту інтересів всіх інших, крім держави, суб'єктів фінансових правовідносин в етатистському фінансовому праві, у найкращому разі, приділяється другорядна роль, якщо вона взагалі розглядається, а самі їхні інтереси враховуються фактично лише з позиції їхнього сприяння максимальному задоволенню державного інтересу. У цій етатистській однобокості, вузькості й полягає, на нашу думку, головна методологічна вада сучасної теорії фінансового права, її критеріального ряду, яка й породила сучасну глибоку кризу фінансово-правової доктрини і практики. Критерієм істинності чинного фінансового права України, інших постсоціалістичних країн був і залишається неправовий принцип владовідносин суб'єктів фінансових правовідносин.

У науці фінансового права дана криза вже недвозначно усвідомлюється, осмислюється й часом навіть пропонуються варіанти виходу з неї. Зокрема, відомі вчені й практики юристи-фінансисти Г.А.Тосунян і А.Ю. Вікулін ще в 2003 році запропонували концепцію «нового фінансового права» як засіб подолання кризи етатистського фінансового права з його критерієм владного підпорядкування всіх інших суб'єктів фінансових правовідносин державі. Вони виступили проти доктрини так званого «обмежувального тлумачення» фінансового права й прийшли до висновку, що в пострадянський період доцільно висунути гіпотезу про формування в системі права нової профілюючої галузі права, «яка має своїм предметом одночасно публічні і приватні (точніше – корпоративні) фінанси» та запропонували найменувати цю галузь «новим фінансовим правом». При ретельному розгляді цієї концепції стає очевидним, що новою в цьому випадку виявилася лише спроба об'єднати під началом «нового фінансового права» публічні й приватні фінанси. Все інше в науці фінансового права зустрічалося вже багаторазово. Очевидно, саме тому на запропоновану наживу учені юристи-фінансисти «не клюнули» і ніякої дискусії в науці фінансового права з даної нагоди не вийшло[15].

Через чотири роки після цього даний так званий «розширювальний» підхід до предмета фінансового права, запропонований Г.А. Тосуняном і А.Ю. Вікуліним, в Україні підтримав А.Т. Ковальчук, на жаль, не посилаючись при цьому на першоджерело. Зокрема, він стверджує, що «до предмета фінансового права у ринкових умовах належать не тільки державні фінанси, а й фінансовий капітал, що продукується приватним та корпоративним секторами, оскільки в кінцевому підсумку, все це – фінансові ресурси суспільства»[16].

Перед тим, як висловлювати власне відношення до вищевикладеної гіпотези про так зване «нове фінансове право» (тобто, про фінансове право в розширювальному змісті), вважаємо за необхідне викласти сутність позиції сучасного класика теорії фінансового права П.М. Годме, який протягом декількох десятиліть ретельно вивчав публічні фінанси й фінансове право класичного ринкового суспільства - Франції другої половини ХХ століття. П.М. Годме запропонував за підсумками проробленої ним кропіткої аналітичної роботи досить обґрунтовані, важливі для пострадянських країн, повчальні висновки. Зокрема, він пише, що безсумнівно, між публічними й приватними фінансами є деякі риси подібності. І в тій, і в іншій сфері виникають аналогічні проблеми – установлення бюджетів, обмеження видатків, контроль, звітність, касові операції. «Іноді уявляється доцільним, - продовжує свою думку П.М. Годме, - допускати деяку аналогію проблем публічних фінансів і проблем приватних фінансів з метою їх часткового та легшого вирішення, але при цьому в жодному разі не слід забувати про фундаментальні відмінності між публічними й приватними фінансами»[17].

Але на констатації цього факту П.М. Годме не зупиняється - він вказує безпосередньо на ці відмінності. «Основне розходження між ними обумовлено тим фактом, що стан приватних фінансів і динаміка приватних фінансів залежить від законів ринкової економіки, - підкреслює П.М. Годме. Стан же й динаміка публічних фінансів визначається рішеннями держави й діями публічної влади». Із цього, звертає він увагу, випливає ряд наслідків, що відрізняють публічні фінанси від приватних. П.М. Годме вказує на ці наслідки. По-перше, пише він, держава може в примусовому порядку забезпечувати свої доходи за допомогою системи оподаткування. Саме в такий спосіб забезпечується можливість витрат державних коштів. Разом з тим відсутнє примусове виконання відносно самої держави. Що ж стосується приватних осіб, то тут становище зворотне: вони не можуть у примусовому порядку правомірно забезпечувати свої доходи, і, отже, можуть виявитися не в змозі виконати свої зобов'язання. По-друге, дпублічні фінанси пов'язані із грошовою системою, що у більшій або меншій мірі управляється державою, тоді як ця грошова система не залежить від волі приватних власників, що розпоряджаються своїми фінансами. По-третє, приватні фінанси орієнтовані на одержання прибутку. Публічні фінанси, навпаки, є коштами здійснення спільного інтересу і мають своєю метою їхню витрату. По-четверте, розміри публічних фінансів незрівнянно більші, ніж розміри приватних фінансів, якими розпоряджаються окремі особи. «Цих відмінностей цілком достатньо, - резюмує П.М. Годме, - щоб розглядати фінансове право як самостійну науку, що, незважаючи на свій зв'язок із приватними фінансами, чітко відмежовується від останніх і не залишає місця для того, щоб створити єдину науку про фінанси, яка б поєднувала як публічні, так і приватні фінанси»[18]. Ми цілком і повністю поділяємо позицію П.М. Годме.

Тобто, реальність така, що ні в Україні, ні в інших пострадянських країнах антагонізми між новим ринковим змістом публічних фінансів і їхньою старою формою - фінансовим правом, створеним за критеріями й стандартами ще радянського періоду розвитку, продовжують залишатися нерозв'язаними й загрожувати для суспільства найнегативнішими наслідками. Отже, не втрачає своєї актуальності, а швидше навпаки, пошук і знаходження адекватного вирішення проблем, що постали перед фінансовим правом внаслідок трансформації публічних фінансів, які кардинально змінилися в пострадянський період розвитку, зокрема, й фінансів суспільства в цілому.

Ключем до успішного вирішення всього вузла даних проблем, на нашу думку, може й повинна стати насамперед заміна критерію владовідносин суб'єктів фінансового права критерієм правового начала – принципом формальної рівності їх між собою, а також приватних і публічних начал у фінансах суспільства. Цей критерій, вироблений у рамках лібертарного праворозуміння В.С.Нерсесянцем[19], здатний стати логічно послідовною концептуальною основою для подолання вульгарного етатизму у фінансовому праві, з одного боку, і вихолощування нормативної сутності фінансового права як явища, з іншої сторони. На основі критерію правового начала – принципу формальної рівності суб’єктів фінансових правовідносин можна діалектично «зняти» протиріччя між різними підходами до розуміння фінансового права й об'єднати їхні пізнавальні потенціали, які, безсумнівно, затребувані сучасною фінансово-правовою дійсністю.

Безумовно, при цьому мова не йде й не може вестися в принципі про об'єднання однаковим фінансово-правовим режимом публічних і приватних фінансів. Нагадаємо, що за Гегелем індивідуальні інтереси, приватна власність, у тому числі приватні фінанси належать до царства громадянського суспільства. До царства правової держави, за його ж оцінками, належать публічні інтереси, публічна власність, у тому числі публічні фінанси. Так само, якщо взяти до уваги, що громадянське суспільство й держава в їхньому інституціональному вимірі виявляють собою дві невід'ємні складові частини єдиного явища - відповідного соціуму, які в дійсності атрибутивні й не можуть існувати одна без іншої, а також те, що в реальності ті самі суб'єкти одночасно є приватними особами у відносинах громадянського суспільства й громадянами у відносинах з публічною владою, насамперед державою, субстанціональні властивості публічних і приватних фінансів на всіх рівнях, включаючи й начала, продовжують залишатися принципово різними, непорівнянними. Тому й форми їхнього існування так само повинні бути адекватними - фінансове право й цивільне право. Однак критерії побудови й принципи дії фінансового права постсоціалістичної держави в силу викладених вище імпліцитних факторів приречені на кардинальну трансформацію в напрямку й межах, відповідних споконвічним природним потребам суб'єктів даних правовідносин і конституціям держав.

123