ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА 2. ФІЛОСОФІЯ В ІСТОРИЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

ТЕМА 2. ФІЛОСОФІЯ В ІСТОРИЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

 

Виникнення філософії. Особливості філософії Стародавнього Сходу. Культурно-історичні умови формування філософської думки в Давній Греції. Особливості античної філософії, її роль у розвитку світової та європейської культури. Філософська думка середньовіччя. Основні ідеї і проблеми філософії епохи Відродження. Головні питання пізнавальної проблематики філософії Нового часу. Проблема людини у філософії епохи Просвітництва. Характерні риси німецької філософії ХVIII – початку XIX сторіччя. Марксистська філософія як система пізнання і програма дії. Ідеї російської філософії. Принципи та ідеали класичної та некласичної західної філософії. Основні тенденції розвитку та напрямки сучасної філософії. Перспективи філософії як форми суспільного пізнання.

ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ. Історії філософії належить особливе місце в колі філософських дисциплін. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Зрозуміло, що й сучасна філософія не може орієнтуватися без знання з історії філософії.

Взагалі знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію спеціально, а кожній культурній людині. Адже філософія є не тільки елементом культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури – релігія, мистецтво, наука, право тощо.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму і духовному формуванню особи. Особливістю філософських систем знання є те, що кожна з них самодостатня, обґрунтована й оригінальна, тому відмінності між ними не завжди зводяться до опозиції «істина – хиба». Адже не завжди є підстави стверджувати, що одна філософія істинніша за іншу. Філософські системи – це різні рівноцінні інтелектуальні світи.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об’єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі, тобто предмет дослідження, а також метод, за допомогою якого вона вивчає цей предмет, по-різному трактується істориками філософії.

Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи неначе співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Позитивним у такому підході є те, що він ставить під сумнів ідею більшої досконалості пізніших філософських систем. Бо й справді, було б спрощенням вважати, що філософські системи Гегеля чи Маркса досконаліші за системи Платона чи Арістотеля. Цей підхід відкриває простір для здорового скептицизму щодо розуміння історичного процесу як культурного прогресу. Можна однозначно констатувати наявність науково-технічного прогресу в історії, але щодо культури, до якої належить і філософія, такий висновок не є очевидним. Твори культури є неповторними витворами свого часу.

Однак філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну епоху. Їй притаманна також налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання, загальних закономірностей відношення людини і світу. Справді, кожна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним процесом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як історію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем. За першого підходу важлива особа філософа, яка, можливо, сприяє кращому розумінню його ідей, за другого – ідеї розгортаються на тлі соціальної історії, яка може допомогти зрозуміти їх суть. Як правило, історики філософії обирають середній шлях, поєднуючи вивчення розвитку ідей з аналізом вчень окремих філософів.

Філософський процес відбувається в реальних умовах суспільного життя. Філософія порушує проблеми, що хвилюють суспільство, зумовлені суспільним життям, а отже – соціально детерміновані. Однак філософське знання, як і наукове, має і внутрішню логіку розвитку, оскільки один мислитель розвиває ідеї іншого за законами логіки.

Філософія виникає вже в Стародавньому світі. Етимологія слова «філософія» показує, що в перекладі з грецької воно означає «любов до мудрості». В VI ст. до н.е. Піфагор із Самоса, відомий як великий математик, на питання царя Полікрата про сутність своїх занять відповів: «Ні, я не мудрець (sophos), я любитель мудрості (philosophos)». «Що ж таке філософія?» – запитав із здивуванням володар. «Людське життя, – відповів Піфагор, – можна порівняти з ринком та Олімпійськими іграми. На ринку є продавці і покупці, які шукають вигоди. На іграх їх учасники турбуються про славу і знаменитість. Але є ще глядачі, які уважно спостерігають за тим, що там відбувається. Так і в житті людей. Більша частина їх турбується про багатство і славу, всі в погоні за ними, тільки незначна кількість серед галасливого натовпу не приймають участі в цій погоні, але споглядають природу речей, і пізнання істини люблять більше всього. Вони називаються філософами – любителями мудрості, а не софосами – мудрецями, тому що тільки один Бог може володіти всеохоплюючою мудрістю, а людині властиво лише прагнути до неї».

Піфагор мав на увазі той факт, що «мудрець» – поняття досконале і, таким чином, закінчене, частинне. Мудрецю, як і Богу, вже ні до чого прагнути, його мудрість суверенна і абсолютна. Любитель же мудрості динамічний, він прагне, він рухається до мудрості.

Специфіка філософії полягає в тому, що вона завжди особистісна. Але наступає момент, коли вона «виходить в люди», перетворюється в «крик, який неможливо стримати» (М.К. Мамардашвілі). Містком, по якому особистісна думка переходить до іншої людини і по якому конкретного індивіда досягають чужі узагальнення, є спілкування та різні форми передачі інформації. Тоді починається вже інша філософія.

Питання про те, де виникла філософія, – це питання про рівень давньокитайської, давньоіндійської філософії. Питання про те, коли виникла філософія – це питання не про звичайну хронологію, а про рівень суспільного розвитку, визначення часу, коли стає можливою філософія як нова форма суспільної свідомості і новий вид світогляду, і ця можливість реалізується.

КЛАСИЧНИЙ ХАРАКТЕР НІМЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

ІДЕЇ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Особливості політичного існування Русі (а потім Росії) в XVI-XVIII ст. не сприяли розвиткові філософії, хоча не можна заперечувати посту­пового становлення в ній духовного життя. На початку XIX ст. на­мічається поширення двох суперечливих тенденцій, які в 40- 60-ті рр. цього ж століття формувалися «слов'янофілами» та «західниками». Представниками російської філософсько-ідеалістичної течії слов'янофільст­ва є О. С. Хом'яков (1804-1860 рр.), В. Киреєвський (1806-1856 рр.), К. С. Аксаков (1817-1860 рр.), Ю. Ф. Самарін (1819-1876 рр.).

Важливий методологічний принцип релігійно-філософських поглядів «слов'янофілів» поняття соборності. Завдяки визначаль­ному принципові соборності можлива єдність на основі духовної спіль­ності. Соборність проявляє себе у всіх сферах життєдіяльності люди­ни - церкві, сім'ї, суспільстві. Соборність ґрунтується на «безумов­них», незалежних від зовнішніх форм вираження істинах, які забезпе­чують існування церкви протягом усієї історії її розвитку. Ці істини - результат духовних пошуків «слов'янофілів».

Оцінюючи значення «слов'янофілів» у суспільній думці Росії, слід відзначити, що вони визнавали важли­ву роль філософських шукань у житті людей, закликаючи до створення самобутньої російської філософії як загальної основи всіх наук і духовного досвіду російського народу. Росія, спираючись на православну духовну основу, йде своїм особ­ливим шляхом, який «виріс» із специфічної соціальної організації - сільської общини, «миру». «Слов'янофіли» вимагають зробити общинний принцип всезагальним, перенести у сферу міського життя, промисловості. В міру поширення «общинного принципу» в російському суспільстві все більше зміцню­ватиметься «дух соборності».

Яскравим контрастом «слов'янофілам» є «західники». Їхні погляди пов'язувалися з тим, щоб Росія засвоїла європейську науку, плоди віко­вої просвіти. «Західників» мало цікавила релігія. Вони високо ці­нували політичну свободу, деякі були прибічниками соціалізму в тій чи іншій формі.

Виникнення «західницького» руху пов'язується з діяльністю гурт-ка М.В. Станкевича (1813-1840 рр.) при Московському університеті, куди входили В. Бєлінський, К. Аксаков, поети М. Кольцов і М. Лермонтов, М. Бакунін та інші; основна увага там приділялась вивченню європейської поезії, музики, філософії.

Важлива роль розвитку російської філософії цього періоду належить М.Г.Чернишевському (1828-1889). У філософії М.Г.Чернишевський високо цінував діалектичний метод Гегеля, сутність якого вбачав у тому, що все в світі змінюється через існування протилежних сил і якостей.

В галузі етики Чернишевський був прибічником теорії «розумного егоїзму»: розумна людина розуміє, що її особисте щастя збігається із загальним добробутом. Найбільш переконливо Чернишевський викладає свої етичні погляди в романі «Що робити?».

Найхарактернішою рисою російського філософського знання є його спрямованість на православне християнство. Біля витоків релігійної філософії стояв М.Ф.Федоров (1828-1903 рр.). Його оригінальні ідеї мали великий вплив на Соловйова, Достоєвського, Толстого. Федоров пов'язує своє вчення з християнством, зокрема з право­слав'ям, в якому особливо цінується ідея воскресіння (пасха) і вічнос­ті життя. Встановивши пану­вання над природою, людство переможе смерть. Більше того, людство може і повинно поставити перед собою завдання воскресіння всіх своїх прабатьків. Називаючи задумане ним воскресіння іманентним, Федоров засуджував прагнення до потойбічного, трансцендентного буття. Його ідеалом було здійснення Царства Божого в цьому світі.

• Найвидатнішим російським філософом, який намагався створити ці­лісну світоглядну систему релігійної філософії, що пов'язала б воєдино питання релігійного та соціального життя людини, був В.С. Соловйов (1853-1900 рр.). У процесі світоглядної ево­люції він перейшов від вивчення соціальних ідеалів соціалізму та комуніз­му до студіювання історії філософії. Вивчення теорій Спінози, Шопенгауера, Гартмана, а потім Гегеля, Шеллінга привело до створення власної філософської системи.

Основою його світогляду стало християнство, але не у вигляді окремої конфесії: його вчення має міжконфесіональний, екуменічний характер. Іншою особливістю філософії Соловйова є те, що він спробував включити до християнського світо­гляду найновіші досягнення природознавства, історії та філософії, створити синтез релігії та науки.

Ідея всеєдності - центральна у філософії В. Соловйова. Від­штовхуючись від слов'янофільської ідеї соборності, Соловйов надає цій ідеї космічного значення, онтологічного забарвлення. Він вважає, що все суттєве є єдине, всеохоплююче. Нижчі та вищі рівні буття взаємопов'язані, тому що оскільки нижче виявляє своє тяжіння до вищого, то й кожне вище «вбирає в себе» нижче. Бог у Соловйова - «космічний розум», «істота надособиста», «особлива організуюча сила, що діє в світі» (тобто Бог не має антропоморфних рис).

Для об­ґрунтування динаміки буття (поряд з ідеями) філософ вводить таке активне начало, як «світова душа». Бог дає «світовій душі» ідею всеєдності як визначальну форму всієї її діяльності. Ця вічна божественна ідея дістала назву Софії — мудрості. Софія - головне поняття системи Соловйова.

Особливе місце в російській філософії нале­жить Павлу Флоренському. В своїх роботах автор демонструє майже надлюдську еру­дицію - блискучі знання з філософії, теології, математики, а філософські висновки підкріплює фактичним матеріалом з медицини, психопатології, фольклору, лінгвістики. Виступаючи проти раціоналіз­му, Флоренський називає його філософією поняття та розуму, філосо­фією речей і неживої нерухомості, який повністю пов'язаний із законом тотожності.

Головний недолік закону тотожності полягає в тому, що він утвер­джує самототожність «Я» і, отже, самодостатність «Я», а це породжує егоїзм і атеїзм. Відмова від егоїзму й атеїзму означає відмову від за­кону тотожності. Здійснити цю відмову означає прийняти іншу, більш високу логіку відношення до дійсності - «логіку» вручення своєї долі в руки Бога. Концепція особистості Флоренського базується на любові Божій, без якої особистість дробиться на психологічні елементи та момен­ти, втрачає свою органічну та субстанційну єдність.

Значне місце у православній філософії займає С.М. Булгаков (1871-1944 рр.). Він виходить з того, що існує особлива, позалогічна здат­ність осягнення людського буття. На його думку, логічне мислення відповідає лише сьогоднішній, гріховній людині, воно є хвороба, поро­дження недосконалості. Обмеженому, гріховному логічному мисленню право­славні філософи протиставляють особливу духовну здатність бачен­ня світу - віру, любов, релігійний досвід. Це не пізнання в точному значенні цього слова, а безпосередній зв'язок людини з Богом, внутрішнє почуття, яке виникає з потреби в трансцендентному. Такий погляд на віру не дає змоги трактувати її як систему ідей або інституційних форм вираження, а навпаки, дає можливість розглядати її як живий, постійно оновлюваний зв'язок з Ісусом Христом. З допомогою релігійного досвіду як єдиної форми проникнення людини до кінцевих таємниць буття релі­гійні філософи прагнуть захистити віровчення від критичної думки з по­зицій даних наукового пізнання. Врешті релігійний досвід одержує тлу­мачення як безпосереднє злиття людської душі з Богом, перехід людських переживань, почуттів у трансцендентний вимір.

Певне місце в російській філософії займає течія інтуїтивізму. Чільне місце в ній належить М.О. Лосському (1870-1965 рр.). Згідно з теорією інтуїції, чуттєві якості об'єкта - кольори, звуки, тепло тощо належать до реальних об'єктів зовнішнього світу. Лосський поділяє погляд Бергсона, суть якого в тому, що стимулювання окремого органа чуття і фізіологічний процес у корі головного мозку служать не причиною, яка виробляє зміст сприйняття, а тільки стимулом, який спо­нукає «Я», що пізнає, спрямовувати свою увагу та відбіркові дії на ре­альний об'єкт зовнішнього світу. Усе те, що не має ні просторового, ні часового характеру, Лосський називає «ідеальним буттям». Все, що дано у формі простору і часу, називається реальним буттям, яке може виникнути й набути систематичного характеру тільки на основі ідеального буття. Крім того, існує металогічне буття; воно ви­ходить за рамки законів тотожності, суперечності та виключеного тре­тього, наприклад Бога. Ідеальне буття - об'єкт інтелектуальної ін­туїції. Воно споглядається безпосередньо, яким воно є, в самому собі; звідси висновок, що дискурсивне мислення не протилежне інтуїції, а є її різновидом. Металогічне буття є об'єктом містичної інтуїції.

Ідеї Лосського певною мірою поділяє С. А. Франк (1877-1950 рр.). Для нього логічне пізнання завжди абстрактне і нежиттєве, воно дається через споглядальну інтуїцію. Всі живі істоти, розгортаючи себе в часі як безперервне творче становлення, належать до сфери металогічного; воно сприймається через живе пізнання або пізнання як життя, яке досягається в ті моменти, коли наше «Я» не тільки споглядає об'єкт (тобто володіє ним надчасово), але й ним живе. У російській філософії провадилися дослідження з онтології, гно­сеології, логіки, етики, естетики та історії філософії. Широко відо­мими були погляди про пізнаваність зовнішнього світу, які часто зна­ходять вираження у формі вчення про інтуїтивне; позитивізм і ме­ханістичний матеріалізм. Багато уваги приділялося розробленню тео­рії про світ як єдине ціле, яка спиралася б на всю багатомірність досвіду. Релігійний досвід, на думку російських мислителів, міг дати найважливіші дані у вирішенні цього завдання. Філософія, беручи до уваги цей досвід, з необхідністю ставатиме релігійною. В цьому по­лягає найхарактерніша риса російської філософії. Усе це дає підстави вважати, що будь-яка філософська сис­тема, що поставила перед собою великі завдання пізнання глибокої сут­ності буття, повинна керуватися принципами християнства. Плеяда російських мислителів присвятила своє життя розробленню всеохоп- люючого християнського світогляду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Губерський Л.В., Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Історія, суспільство, освіта. – К., 2011.

2. Индийская философия: В 2-х т. – М., 1993.

3. Дао и даосизм в Китае. – М., 1972.

4. Древнекитайская философия: В 2 т. – М., 1972.

5. Конфуций. Уроки мудрости. – М. – Харьков, 2002.

6. Томпсон М. Восточная философия. – М., 2000.

7. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.

8. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 1. – Античность. – СПб., 1994.

9. Таранов П.С. Золотая философия. – М. 1989.

10. Аристотель. Соч. в 4-х томах. – М., 1976-1983.

11. Платон. Сочинения. – Т. З. – Ч. 1. – М., 1970.

12. Лосев А. Ф. История античной философии. – М., 1989.

13. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. – М., 1995.

14. Фома Аквинский. Сумма теологии. – М., 1998.

15. Реале Дж., Антисери Д. Западня философия от истоков до наших дней. – Т. 2. – Средневековье. – СПб., 1994.

16. Штекль А. История средневековой философии. – СПб,1996.

17. Макиавелли Н. Государь. – М., 1999.

18. Монтень М. Опыты. В 3-х кн. – М., 1981.

19. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1995.

20. Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2 т. – Т. 2. – М., 1978.

21. Декарт Р. Первоначала философии // Соч.: В 2 т. – Т. 1. – М., 1989.

22. Рассел Б. История западной философии. – М., 1959.

23. Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978.

24. Локк Дж. Сочинения. В 3-х т. – Т. 1. – М., 1988.

25. Кант И. Критика чистого разума // Соч. в 6-и т. - М., 1966. - Т. 3.

26. Кант И. Критика практического разума // Соч. в 6-ит. - Т. 4. - Ч. 1.

27. Лейбниц Г.В. Новые опыты о человеческом разумении автора предустановленной гармонии // Соч. в 4-х т. - Т. 2.

28. Вольтер. Философские сочинения. – М., 1988.

29. Гельвеций К.А. Сочинения: В 2-х т. – М., 1977.

30. Дидро Д. Сочинения: В 2-х т. – М., 1986.

31. Ламетри Т.О. Сочинения. – М., 1976.

32. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. Трактаты. – М., 1998.

33. ГегельГ.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т. 1-3. – М., 1973.

34. Фейербах Л. Избранные философские произведения: в 2 т. – М., 1955.

35. Фихте Й. Факты сознания. Назначение человека. Наукоучение. – Мн., М., 2000.

36. Шеллинг Ф.В.Й. Система трансцендентного идеализма // Соч. В 2-х т. – Т. 1. – М., 1987.

37. Шеллинг Ф.В.Й. Философия искусства // Соч. В 2-хт. – Т. 2. – М., 1987.

38. Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К., Энгельс Ф. – Соч., 2-е изд. – Т. 3.

39. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. – Соч., 2-е изд. – Т. 3.

40. Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец немецкой классической философии // Соч., 2-е изд. – Т. 20.

41. Марксизм: Pro i contra. – М., 1992.

42. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла. – М., Харьков, 1998.

43. Шопенгаузр А. Афоризми и истины. – М., Харьков, 2000.

44. Рассел Б. Мудрость Запада. – М., 1998.

45. Бергсон А. Творческая эволюция. – Мн., 1999.

46. Фрейд З. Опсихоанализе. Я И Оно // Сочинения. – М., Харьков, 1998.

47. Фромм Э. Иметь или быть. – М., 1986.

48. Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.

49. Джеймс У. Прагматизм. – М., 1999.

50. Аббаньяно Н. Введение в зкзистенциализм. – СПб., 1998.

51. Бердяев Н. Философия свободи // Бердяев Н. Судьба России – М., X., 1998. – С. 29-242.

52. Камю А. Миф о Сизифе // Камю А. Изнанка и лицо. – М.; X., 1998. – С. 107-214.

53. Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 319-344.

54. Хайдеггер М. Бытие и время. – М., 1997.

55. Ясперс К. Смысл и назначения истории. – М., 1994.

56. Всемирная философия. XX век. – Мн., 2004.

57. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. – М., 1988.

58. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб., 1994.

59. Делез Ж., Гваттари Ф. Капитализм и шизофрения: Анти-Эдип. – М., 1990.

60. Лиотар Ж.Ф. Состояние постмодерна. – С Пб., 1998.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Визначте моральний зміст філософії буддизму.

2. Охарактеризуйте основні риси давньоіндійської філософії та її відмінність від релігії.

3. В чому полягає самобутність китайської філософії?

4. Яка основна спрямованість і призначення філософії Конфуція?

5. Що таке «логос» Геракліта і яка його роль в становленні Космосу?

6. Яке значення вчення Демокріта про атоми для сучасної науки?

7. Розкрийте сутність методу маєвтики Сократа. Що таке «іронія Сократа»?

8. Охарактеризуйте теорію ідеальної держави Платона.

9. Визначите роль Арістотеля в розвитку античної філософії і світової науки.

10. В чому, на Вашу думку, полягає історична заслуга філософа і теолога Томи Аквінського?

11. В чому полягає специфіка гуманізму епохи Відродження?

12. Визначте особливості філософської позиції М. Монтеня.

13. В чому полягав союз філософії і науки в епоху Нового часу?

14. Визначте основні положення пантеїзму Б. Спінози.

15. Визначте взаємозв’язок первинних і вторинних якостей в гносеології Дж. Локка.

16. Розкрийте сутність вчення Д. Юма про причинність і в чому полягає його роль для подальшого розвитку філософії.

17. В чому полягає відмінність раціоналізму від емпіризму?

18. Охарактеризуйте основні риси філософії І. Канта.

19. Окресліть основні методологічні принципи філософії Просвітництва.

20. Розкрийте зміст поняття «деїзм» і в чому його відмінність від «пантеїзму»?

21. Охарактеризуйте основні принципи філософської системи Г. Гегеля.

22. В чому полягає зміст гуманістичного ідеалу К. Маркса і які шляхи його дослідження?

23. Що таке «суспільно-економічна формація» і яке її місце в філософії марксизму?

24. Розкрийте сутність концепції «воля до влади» Ф. Ніцше.

25. Що таке позитивізм і яка його методологічна позиція?

26. Охарактеризуйте загальні риси «філософії життя».

27. В чому головний сенс вчення А. Бергсона про інтуїцію?

28. Визначте основну спрямованість філософії прагматизму.

29. Охарактеризуйте вихідні теоретичні засади екзистенціалізму

30. Визначте витоки герменевтики та її зв’язок з екзистенціалізмом.

31. Охарактеризуйте основну спрямованість аналітичної філософії.

32. В чому полягає сутність “проекту Постмодерну” і яка його відмінність від “проекту Модерну”?

ТЕМИ ЕССЕ

1. Сенс вчення джайнізму про карму.

2. Поняття «сансара» і його роль в давньоіндійській філософії.

3. Які основні принципи духовного удосконалення людини у філософських школах індуїзму?

4. Зміст і значення понять «інь», «янь» і «ці» у світогляді китайських мудреців.

5. Історичне місце і роль середньовічної філософії в розвитку європейської духовності.

6. Сутність гуманістичного відкриття людини Н. Макіавеллі?

7. Раціональна дедукція Р. Декарта.

8. Вчення Б. Спінози про свободу як усвідомлену необхідність.

9. «Табула раса» та її роль в теорії Дж. Локка.

10. Що означає теза Дж. Берклі «Існувати, означає бути сприйнятим»?

11. Монада - ядра філософської системи Г. Лейбніца.

12. Енциклопедисти та їх роль в Просвітництві.

13. Сутність теорії «нового суспільного договору» Ж.Ж. Руссо.

14. Роль суб’єкта у фіхтеанській концепції діяльності.

15. Основна спрямованість натурфілософії Ф. Шеллінга.

16. «Абсолютний Дух» і «Абсолютна Ідея» в гегелівській філософії.

17. Місце і роль «антропологічного матеріалізму» Л. Фейєрбаха у філософії.

18. Сутність вчення К. Маркса про соціально-історичну, предметно-практичну сутність людини.

19. Теорії матеріалістичного розуміння історії.

20. «Воля до життя» в філософії А. Шопенгауера.

21. Егоїзм та песимізм у філософії Шопенгауера.

22. Основні теоретичні позиції «закону трьох стадій» О. Конта.

23. Принципи теорії психоаналізу.

24. Проблема істини в прагматизмі.

25. Сутність екзистенціальної діалектики С. К’єркегора.

26. “Екзистенціальна комунікація” К. Ясперса та “філософська віра”.

27. “Абсурдності буття” А. Камю.

28. Витоки герменевтики та її зв’язок з екзистенціалізмом.

29. Основні положення “логічного позитивізму”.

30. Специфіка структуралістської позиції М. Фуко.

31. Сучасна цивілізація з точки зору постмодернізму.

32.Деконструкція та її місце у формуванні гносеологічних орієнтацій людини.

ТЕМА 2. ФІЛОСОФІЯ В ІСТОРИЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

 

Виникнення філософії. Особливості філософії Стародавнього Сходу. Культурно-історичні умови формування філософської думки в Давній Греції. Особливості античної філософії, її роль у розвитку світової та європейської культури. Філософська думка середньовіччя. Основні ідеї і проблеми філософії епохи Відродження. Головні питання пізнавальної проблематики філософії Нового часу. Проблема людини у філософії епохи Просвітництва. Характерні риси німецької філософії ХVIII – початку XIX сторіччя. Марксистська філософія як система пізнання і програма дії. Ідеї російської філософії. Принципи та ідеали класичної та некласичної західної філософії. Основні тенденції розвитку та напрямки сучасної філософії. Перспективи філософії як форми суспільного пізнання.

ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ. Історії філософії належить особливе місце в колі філософських дисциплін. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Зрозуміло, що й сучасна філософія не може орієнтуватися без знання з історії філософії.

Взагалі знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію спеціально, а кожній культурній людині. Адже філософія є не тільки елементом культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури – релігія, мистецтво, наука, право тощо.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму і духовному формуванню особи. Особливістю філософських систем знання є те, що кожна з них самодостатня, обґрунтована й оригінальна, тому відмінності між ними не завжди зводяться до опозиції «істина – хиба». Адже не завжди є підстави стверджувати, що одна філософія істинніша за іншу. Філософські системи – це різні рівноцінні інтелектуальні світи.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об’єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі, тобто предмет дослідження, а також метод, за допомогою якого вона вивчає цей предмет, по-різному трактується істориками філософії.

Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи неначе співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Позитивним у такому підході є те, що він ставить під сумнів ідею більшої досконалості пізніших філософських систем. Бо й справді, було б спрощенням вважати, що філософські системи Гегеля чи Маркса досконаліші за системи Платона чи Арістотеля. Цей підхід відкриває простір для здорового скептицизму щодо розуміння історичного процесу як культурного прогресу. Можна однозначно констатувати наявність науково-технічного прогресу в історії, але щодо культури, до якої належить і філософія, такий висновок не є очевидним. Твори культури є неповторними витворами свого часу.

Однак філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну епоху. Їй притаманна також налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання, загальних закономірностей відношення людини і світу. Справді, кожна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним процесом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як історію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем. За першого підходу важлива особа філософа, яка, можливо, сприяє кращому розумінню його ідей, за другого – ідеї розгортаються на тлі соціальної історії, яка може допомогти зрозуміти їх суть. Як правило, історики філософії обирають середній шлях, поєднуючи вивчення розвитку ідей з аналізом вчень окремих філософів.

Філософський процес відбувається в реальних умовах суспільного життя. Філософія порушує проблеми, що хвилюють суспільство, зумовлені суспільним життям, а отже – соціально детерміновані. Однак філософське знання, як і наукове, має і внутрішню логіку розвитку, оскільки один мислитель розвиває ідеї іншого за законами логіки.

Філософія виникає вже в Стародавньому світі. Етимологія слова «філософія» показує, що в перекладі з грецької воно означає «любов до мудрості». В VI ст. до н.е. Піфагор із Самоса, відомий як великий математик, на питання царя Полікрата про сутність своїх занять відповів: «Ні, я не мудрець (sophos), я любитель мудрості (philosophos)». «Що ж таке філософія?» – запитав із здивуванням володар. «Людське життя, – відповів Піфагор, – можна порівняти з ринком та Олімпійськими іграми. На ринку є продавці і покупці, які шукають вигоди. На іграх їх учасники турбуються про славу і знаменитість. Але є ще глядачі, які уважно спостерігають за тим, що там відбувається. Так і в житті людей. Більша частина їх турбується про багатство і славу, всі в погоні за ними, тільки незначна кількість серед галасливого натовпу не приймають участі в цій погоні, але споглядають природу речей, і пізнання істини люблять більше всього. Вони називаються філософами – любителями мудрості, а не софосами – мудрецями, тому що тільки один Бог може володіти всеохоплюючою мудрістю, а людині властиво лише прагнути до неї».

Піфагор мав на увазі той факт, що «мудрець» – поняття досконале і, таким чином, закінчене, частинне. Мудрецю, як і Богу, вже ні до чого прагнути, його мудрість суверенна і абсолютна. Любитель же мудрості динамічний, він прагне, він рухається до мудрості.

Специфіка філософії полягає в тому, що вона завжди особистісна. Але наступає момент, коли вона «виходить в люди», перетворюється в «крик, який неможливо стримати» (М.К. Мамардашвілі). Містком, по якому особистісна думка переходить до іншої людини і по якому конкретного індивіда досягають чужі узагальнення, є спілкування та різні форми передачі інформації. Тоді починається вже інша філософія.

Питання про те, де виникла філософія, – це питання про рівень давньокитайської, давньоіндійської філософії. Питання про те, коли виникла філософія – це питання не про звичайну хронологію, а про рівень суспільного розвитку, визначення часу, коли стає можливою філософія як нова форма суспільної свідомості і новий вид світогляду, і ця можливість реалізується.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти