ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФІЇ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Перші філософські системи з’явилися в Індії в період VІ-V століть до н.е. їх ґенеза тісно пов’язана з так званою ведичною (від санскр. veda – знання, відання) літературою – найдавнішим письмовим пам’ятником людства (1500-600 рр. до н.е.). Ведична література в основному релігійного змісту, але в ній є достатньо інформації про духовне життя, економічний розвиток, світогляд того часу та ін.

Ведична література формувалася від початку заселення Індії до виникнення перших держав. Виникає диференційоване суспільство з розвиненою інфраструктурою, досить високим рівнем розвитку землеробства, ремесел і торгівлі. В цьому суспільстві виділяються чотири стани: брахмани – священики і ченці; кшатрії – воїни і представники колишньої племінної влади; вайш’ї – землероби, ремісники, купці шудри – безпосередні виробники, заможні прошарки населення. Надалі соціальна структура суспільства починає змінюватися і пізніше утворюється досить складна система різноманітних каст.

Ведична література дуже різноманітна і її тексти можна поділити на кілька груп. Найдавніша група – це чотири Веди («веда» – знання). Головна з них – Рігведа збірник гімнів, які формувалися протягом тривалого часу до XII ст. до н.е. У X ст. до н.е. з’явилися Брахмани – керівники ведичного ритуалу, основний з яких Шатапатха. Закінчення ведичного періоду представлене Упанішадами, які відіграли дуже важливу роль у розвитку релігійно-філософського мислення давньої Індії.

Веди різноманітна система поглядів та ідей – від образів міфології до перших спроб створення філософських поглядів на буття, сенс людського життя. У деяких гімнах прослідковується прагнення знайти загальний закон, відображений в «космічному порядку» (рта). Це принцип, який управляє всім – рухом Сонця і Місяця, зміною пор року, а також народженням, смертю, щастям людини. У Брахманах висловлюються гіпотези щодо виникнення світу, розвиваються положення про воду як про першосубстанцію. Вперше розробляється теорія буття, початковими проявами якого вважаються різноманітні форми дихання.

Закінчується ведична література Упанішадами (букв. «сидіти біля»). У них викладено нове тлумачення навколишнього світу і буття – брахма, що є універсальним принципом. З брахмою нерозривно пов’язана духовна сутність кожної людини – атман. Поняття атман використовується для означення індивідуальної духовної сутності душі. Констатація ідентичності різних форм буття, вияснення тотожності буття кожного індивіда з універсальною сутністю всього оточуючого світу є ядром вчення Упанішад.

Невід’ємною частиною цього вчення є концепція круговороту життя – сансара і пов’язаного з нею закону воздаяння – карма. В теорії круговороту людське життя показане як нескінченний ряд перероджень. В Упанішадах філософія вже відокремлюється від міфології та релігії і вступає у відкриту опозицію до ведичного ритуалізму. Зокрема, найвищий сенс мудрого життя вбачається в усвідомленні, досягненні брахмана як сутності, що перебуває у всьому, а також: у тому, щоб побачити неістинність, плинність емпіричного буття, відмовитися від прив’язаності до нього і одержати вічне блаженство і дійсне безсмертя в пізнанні своєї тотожності з брахманом, у злитті з ним (мокша).

Вчення про сансару і карму стає вихідним положенням для всіх наступних релігійних і філософських вчень, за винятком матеріалістичних. До ідей Упанішад досить часто звертались більш пізні філософські течії, зокрема веданта. В цілому ж у філософії Давньої Індії домінує морально-етична тематика над натуралістично-емпіричною. Головна увага звернена на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу. Сприйняття реально-предметного світу визнається як химерна фікція, омана, яка лише здається чимось «справжнім». В цілому ж давньоіндійська філософія орієнтована на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужа до об’єктивних, раціональних методів пізнання дійсності.

Веди задали індійській філософії цілком певну спрямованість, єдність моральності і спірітуалістичності, віру в космічний моральний світопорядок. Наслідуючи ведичну традицію, філософія не могла стати нічим іншим, як керівництвом до благого, тобто філософського життя.

В процесі розвитку філософського мислення виявляються, серед множини релігійно-філософських напрямів, й матеріалістичні тенденції. Чарвака – кор.отке визначення матеріалізму. Спочатку, в середині 1-го тисячоліття до н.е., матеріалістів називали локаятиками (лока – цей світ, а не потойбічний). Локаята – вчення, спрямоване на цей світ. Засновником локаяти проголошують частіше всього Чарвака,про якого немає ніяких відомостей. Тому цю філософську систему часто називають чарвака – локаята. В інших джерелах чарвака – це коротке визначення матеріалізму, а засновником вважається легендарний мудрець Бріхаспаті. Класики індійської філософії вважали черваку хоча й природною, але досить наївною.

Послідовники чарваки вважали, що все існуюче складається з чотирьох елементів: землі, води, вогню і повітря. Із поєднань цих елементів утворюється життя і свідомість. Потойбічний світ не існує. В цьому світі потрібно покладатися на чуттєві сприйняття, логічні висновки, оскільки свідоцтва авторитетів ненадійні. Земний світ наповнений не тільки стражданнями, але й задоволеннями. Наявність страждань не змушує відмовитися від задоволень, а тому поки людина живе, доти повинна бути щаслива.

В результаті змін, які відбуваються в давньоіндійському суспільстві в 1-му тисячолітті до н.е., виникає ряд нових вчень, принципово незалежних від ідеології ведичного брахманізму. Навколо носіїв нових вчень поступово утворюються окремі школи і напрями», серед яких всеіндійського значення набуває насамперед вчення джайнізму. В джайнізмі, як і багатьох інших давньоіндійських школах, релігійні закони поєднуються з філософськими поглядами, що проголошують дуалізм. Сутність людини, згідно з джайнізмом, складається з двох частин – матеріальної (аджива) і духовної (джива). З’єднуючою ланкою між ними виступає карма.

Карма – це тонка матерія, що утворює її тіло і з’єднує душу з грубою матерією. В результаті виникає живий індивід. Крім того, карма весь час супроводжує душу в нескінченному ряду перероджень. Джайни досконало розробили теорію карми і розрізняють вісім видів карм. Вони діляться на добрі та злі. Добрі карми утримують душу в циклах перероджень. Злі карми негативно впливають на основні властивості душі, які вона має в своїй натуральній формі. Коли людина повністю звільняється від злих і добрих карм, вона стає звільненою особистістю.

Звільнення людини від впливу карм можливе тільки через здійснення добрих справ і суворий аскетизм. У цьому плані створюється етика, яка називається триратна (три дорогоцінності). У ній говориться про правильне пізнання, правильне знання, правильне життя, які обумовлені правильним розумінням віри. На думку джайнів, аскетизм більшою чи меншою мірою є правильним життям. Вони вважають, що людина може звільнитися тільки сама і їй ніхто не може в цьому допомогти.

Центральне місце у давньоіндійській філософії займає буддизм. Засновником буддизму вважається Сіддхартха Гаутамл (563-483 рр. до н.е.), прозваний Буддою(просвітленим), який запропонував свою етичну систему. Як філософ Будда – саме етик, а не метафізик або логік – усвідомлював, що етика не виводиться з яких-небудь метафізичних основ, а формується людиною, яка сама намічає шлях своєї поведінки.

У центрі буддистського вчення – чотири благородні істини. Життя є страждання: (народження – страждання, хвороба – страждання, смерть – страждання, втрата приємного – страждання, невиконання бажання – страждання). Причиною страждання є бажання (тршна), яке веде через радощі та пристрасті до переродження, народження знову. Усунення причин страждань полягає в усуненні цього бажання. Шляхом, що веде до усунення страждань, є правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне життя, правильне прагнення, правильна увага, правильне зосередження. Заперечується як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези.

Припинення страждань наступає тоді, коли людина позбавляється від сліпої прихильності до земного життя, що залучає її в свій вічний потік подій, що йдуть одна за одною і породжують одна одну. Цей стан згасання, затухання, охолодження пристрастей і бажань називається в буддизмі нірваною. І головну увагу буддизм приділяє досягненню цього стану через «праведне» життя і засвоєння істини про вічну змінність буття.

Основою «праведного» життя є точне і беззаперечне дотримання правил моралі – п’яти знаменитих буддійських заповідей, яких повинні дотримуватись як ченці, так і звичайні буддисти. Ці заповіді такі: не шкодити живим істотам; не брати чужого; утримуватися від заборонених статевих контактів; не вести безглуздих і брехливих розмов; не вживати алкогольних напоїв.

За своїми основами буддизм – етичне вчення, в якому доброчинності співмірні з поведінкою і вчинками людей, але не з їх пристрастями. Етика Будди – це переважно етика, психологічного тренінгу, в тіні якого перебуває етика добродіянь. Однак це стало однією з причин поширення буддизму, який перетворюється в світову релігію.

Послідовники філософії вайшешики (від санскр. особливе) вважали, що світ утворюється із субстанцій, які володіють різними особливостями. Засновником цієї школи вважається легендарний мислитель Канада (І ст. н.е.). Основні тези ґрунтувались на тому, що існують постійні зміни, вічний і циклічний процес розвитку та занепаду. В цьому процесі існує стійкий елемент – ану (атом). У розумінні вайшешики ану вічні, незнищувані, ніким не створені, мають різноманітні властивості (яких нараховується 17). Із усього тимчасового з’єднання атомів виникають живі та неживі предмети. Переродження є простим поєднанням і роз’єднанням атомів. Усі атоми мають шароподібну форму.

У філософії ньяя мова йде в першу чергу про правила міркувань (від санскр. ньяя – правило, логічний висновок, метод, логіка). Засновником цієї течії вважається Готама, який жив в І ст. н.е. Ньяя тісно пов’язана зі школою вайшешика. Вони доповнюють одна одну, зокрема ньяя доповнила метафізику вайшешики, але досліджувала її за допомогою логіки. Особлива увага приділялась проблемам гносеології, правилам надійного і правдивого пізнання, висновкам, одержаним за допомогою методу аналогій.

Основним засобом звільнення людини ньяїки вважали логіку і теорію пізнання. Розрізняються чотири види засобів пізнання: сприйняття, висновок, порівняння і приклад. Сприйняття безпосереднє, а тому істинне, до того ж воно перевіряється практично. Висновок – процес пізнання через ознаки. Порівняння дозволяє дізнаватися про маловідому річ по її схильності з вже відомою річчю (по аналогії). Приклад є пізнання об’єктів, яке формується від інших осіб, котрі заслуговують поваги.

Об’єктами правильного пізнання є душа, тіло, об’єкти почуттів, здатність пізнання, почуття і задоволення. Отже, заслуга школи ньяя полягає в тому, що вона заклала основи теоретичної раціональності в Індії.

Засновником філософської системи санкх’я (від санскр. – число, перерахування, мається на увазі перерахування елементів космосу) вважається філософ Капіла (VII ст. до н.е.). Найбільш давній систематизований виклад філософії санкх’я, що зберігся до наших днів – твір Ішваракрішни «Санкх’я-карма» (IV-V ст.).

Санкх’я стверджує, що існує матеріальна першопричина світу – пракріті (матерія). Спочатку вона існувала в аморфній, нероздільній формі, її перетворення в істоти і предмети відбулося під впливом трьох якісних елементів (гунів): раджас – прагнення, тамас – темнота і сантава – ясність.

Поряд з пракріті визначається існування абсолютної душі (пуруші), незалежної від матеріальної основи світу, її неможливо побачити, хоч вона присутня у всіх предметах та істотах. При з’єднанні пракріті та пуруші (матерії і душі) виникає 25 основних вихідних принципів, серед яких поряд з матеріальними (вода, повітря, земля та ін.) існують і духовні (розум, свідомість).

Філософська система йога (від санскр. – поєднання, глибоке споглядання) виникає в II ст. до н.е. Основні принципи цієї філософської течії розробив Патанджалі. Йога визнає метафізику санкх’я, але додає до її 25 начал ще одне – Бога, верховне Я. Йога стверджує, що найвищого блаженства людина може досягти не зміною об’єктивних умов свого життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливу зовнішнього світу і досягненням особливого психічного стану – самадхи (зосередження), коли згасають усі бажання, мислення зупиняється на певному внутрішньому пункті, порушується зв’язок із світом і з’являється здатність інтуїтивного бачення світу. Для досягнення цього стану йога розробила цілу систему морально-етичної, фізичної та пізнавальної самодисципліни, в якій важливе місце займає утримання від насилля над усім живим, забезпечення найбільш досконалих положень тіла, регулювання дихання, зосередженість думки тільки на окремому об’єкті при повному відключенні почуттів. Йогу часто ототожнюють з містикою і магією. Але по суті вона є етичним вченням, доповненим добре розвиненим психологічним тренінгом.

Філософія міманса (від санскр. – міркування) – одна з ортодоксальних систем давньоіндійської філософії, викладена в міманса-сутрах. їх авторство приписують Джайміні (між II ст. до н.е. і III ст. н.е.).

Послідовники міманси вважали, що Веди не є божественним одкровенням і тому ведичні релігійні філософські положення вимагають логічного обґрунтування. Міманса виходить з того, що остаточне звільнення індивіда від перероджень (мокши) не можна пояснити раціонально. Але до мокши індивід може прийти і незалежно від своїх бажань – внаслідок безумовного виконання суспільних і релігійних обов’язків – дхарми.

Зміст філософської системи веданти відображено в назві: (санскр. веданта – кінець Вед). Філософія веданти є коментарями до Упанішад. Основні її положення викладено у «Веданта – сутре» і приписуються Бадараяні (ІІ-ІП ст. до н.е.). У веданті існують два напрями: адвайта і вішишта-адвайта.

З точки зору адвайти в світі не існує жодної реальності, крім Бога. Уявлення про різноманітність світу – ілюзія, яка виникає через пізнання. З точки зору вішишта-адвайти існують три реальності – матерія, душа і Бог, який серед них головний. Без Бога матерія і душа можуть існувати тільки як поняття, а не як дійсність.

Основним методом пізнання у веданті вважається божественна інтуїція. Як релігійний світогляд веданта містить поняття про викуплення, яке полягає в новому з’єднанні з Богом. У сфері релігії це повинно досягатися через жертвоприношення, піст. У сфері філософії – шляхом повного відчуження від реального світу і заглиблення тільки в чисте мислення.

Веданта і сьогодні займає важливе місце в філософії індуїзму. Разом з тим веданта – це релігійна система, яку її адепти більш чи менш вдало намагаються удосконалити філософськими засобами, їх мета – вияснення морального змісту Упанішад.

Виникнення китайської філософії прийнято датувати серединою 1-го тисячоліття до н.е. Основні напрямки китайської філософії утворилися в період VІ-ІІІ століттях до н.е., відмічений як «суперництво ста шкіл». Поступово зміцнюється і виокремлюються два головних: концептуальних напрями – конфуціанство і даосизм. (Пізніше до них долучається буддизм.)

Початки китайського філософського мислення знаходяться в міфології, де ми зустрічаємось з обожнюванням неба, землі та всієї природи як реальностей, що створюють середовище людського існування. З цього міфологізованого середовища виділяється найвищий принцип, який керує світом, наділяє речі існуванням. Він розуміється персоніфіковано як найвищий правитель, але частіше він визначається словом «небо» (тянь).

Традиційна китайська філософія прагнула до максимального впорядковування початкового хаосу на мікро і макрорівнях, на яких відбувається внутрішнє духовне життя людини.

Вирішальний вплив на розвиток китайської філософської думки мали мудреці, їхні імена невідомі, але відомо, що саме вони почали виходити за межі міфологічного бачення світу і прагнули до його понятійного осмислення. Китайська філософія відрізняється особливою внутрішньою стабільністю, що базується на підкресленні винятковості китайського способу мислення, на основі якого формувалось почуття переваги, а також нетерпимості до всіх інших філософських поглядів.

Основу китайської філософії складає конфуціанство. Історія конфуціанства, головного напряму китайської філософії, нараховує 2,5 тис. років, в яких дослідники виділяють чотири періоди – від первісного до нового конфуціанства. Останнє є спробою проведення в життя китайської ідеї в сучасних умовах. Засновник даного напряму – Конфуцій, виклав свої погляди головним чином у книзі «Бесіди про судження», укладеній його послідовниками із висловлювань і повчань учителя та його найближчих учнів.

Мислитель, стурбований суперечностями суспільства, зосереджує увагу на вихованні людини в дусі поваги і шанобливості до оточуючих, суспільства. В його соціальній етиці людина є особистістю не «для себе», а «для суспільства». Етика Конфуція розуміє людину як провідника соціальної функції, а виховання як гідну поведінку людини у виконанні цієї функції. Початкове значення поняття «порядок» (лі) як норми конкретних відношень, дій, прав і обов’язків Конфуцій підносить до рівня зразкової ідеї. Порядок у нього встановлюється завдяки ідеальній всезагальності – ставленню людини до природи і відносинам між людьми. Порядок виступає як етична категорія, що включає в себе правила зовнішньої поведінки – етикет. Справжнє дотримання порядку веде до відповідного виконання обов’язків. Порядок наповнюється доброчинністю (де).

Виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до виявлення людяності (жень). Людяність – основна з усіх вимог, які ставляться до людини. Людське існування бачиться настільки соціальним, що воно не може обходитись без регуляторів, викладених так: допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти; чого не бажаєш собі, того не роби іншим.

Люди відрізняються за сімейним, а потім за соціальним станом. З сімейних патріархальних відносин Конфуцій виводить принцип синівської і братерської доброчинності (сяо, ді). Соціальні відносини є паралеллю відносин сімейних. Ставлення підданого до правителя, підлеглого до керівника таке ж саме, як ставлення сина до батька і молодшого брата до старшого.

Для дотримання субординації і порядку Конфуцій виробляє принцип справедливості та виправлення (і). Справедливість і виправлення не пов’язані з онтологічним розумінням істини. Людина повинна поступати так, як зобов’язує порядок і її становище. Зразкова, виправлена поведінка – це поведінка в додержанні порядку і людяності, оскільки «благородний муж розуміється на тому, що є зразковим так само, як маленькі люди розуміються на тому, що є вигідним». Таким є шлях (дао) освічених, які володіють моральною силою (де) і яким довірятиметься управління суспільством.

Найбільш яскравим філософським виразом самобутності і своєрідності китайської цивілізації і культури поряд з конфуціанством був даосизм. Його засновником вважають Лао-Цзи (старий вчитель), який був старшим сучасником Конфуція. Йому приписують авторство книги «Дао-де-цзин», яка стала основою подальшого розвитку даосизму. Дао (шлях) і де (доброчинність) – два основних концепти даосизму. Де відноситься до людини. «Людина дотримується законів землі. Земля дотримується законів неба. Небо дотримується законів дао, а дао дотримується самого себе». Світ складається з мінливих, обмежених, не достовірних речей. Світ людини також суперечливий, адже кожна людина в чомусь помиляється. Але повинно бути щось єдине, яке на відміну від речей не має ніякого джерела. Це єдине – Велика Межа, називається дао – шлях, закономірність, принцип, абсолют. Завдяки дао представники даосизму (даоси) давали відповідь на кардинальні філософські питання: що таке буття, що таке небуття. Дао – принцип всього буття, але не зводиться до самого буття.

Дао – поняття, за допомогою якого можливо дати універсальну відповідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є самостійною субстанцією або сутністю. Хоча дао не має джерел, однак є основою всього. Згідно з дао світ знаходиться в спонтанному, непереборному русі. Дао – це тотожність, однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою.

У світі все знаходиться в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це можливо завдяки принципам «інь» і «янь», що діалектичне нероздільні в кожному явищі та процесі, є причиною їхніх змін і розвитку. У дао (шляху) внутрішньо присутня власна сила (де), через яку дао проявляється в речах, завдяки впливу «інь» і «янь». Розуміння власної творчої сили (де) як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічного спрямованого конфуціанського розуміння (де) як моральної сили людини.

У філософському мисленні стародавнього Китаю розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні начала буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини основи буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості.

Прикладом можуть бути філософські ідеї представників легізму і моїзму, які намагалися вийти за межі традиційних конфуціанства і даосизму.

Мислителі школи легізму вирішували проблеми соціальної теорії і державного управління. Згідно з їхнім ученням порядок у суспільстві – це лише чисто зовнішнє приховування недоліків. Необхідно по-новому відрегулювати відносини між людьми і, зокрема, між правителями і суспільством.

Поширеним філософським напрямом був моїзм, що одержав свою назву за ім’ям засновника Мо-Ді (479-391 рр. до н.е.). Головна увага в моїзмі приділяється проблемам соціальної етики, в якій все суворо регламентовано. Фізична праця в школі Мо-Ді забезпечувала харчами її учнів. Увесь сенс навчання у школі вбачався в ідеях загальної любові і успіху, взаємної користі. Теоретичне дослідження – зайва розкіш; прагматична доцільність, закладена в трудовій діяльності, є необхідністю. Мо-Ді визнавав небесну волю, яка мала впливати на утвердження моїстичних принципів.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти