ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОСОБЛИВОСТІ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІ, ЇЇ РОЛЬ У РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Антична (еллінська) філософія (спершу грецька, а потім римська), охоплює більш ніж тисячолітній період – із VII ст. до н.е. до V ст. н.е. Формування і становлення філософського погляду на світ підготовлено давньогрецькою міфологією, літературою, культурою, де визначалися місце і роль людини в Універсумі, пояснювалися мотиви причин і дій, а художні образи в творчості Гомера, Гесіода тощо трактувалися відповідно до почуття гармонії, пропорції та міри. Космічний погляд на світ змушував переносити на дійсність ту міру гармонійної впорядкованості, яку можна було спостерігати в явищах природи.

Філософія могла сформуватися як деміфологізація світогляду давніх греків. Вихідне начало світобудови вони починають бачити не в героях міфів, а в стихіях, існування яких достатньо очевидно. В цьому смислі значними новаціями відмічена творчість філософів із Іонії (Мала Азія, зараз територія Турції). Філософія спочатку виникла там, де було більше свободи, – в містах, заснованих греками в їх колоніях.

Давньогрецька філософія починається з творчої діяльності «Семи мудреців». Склад списків семи мудреців неоднозначний, але завжди серед них були Фалес, Солон, Біант, Піттак. Мудрість «семи мудреців» виявилась на тому рівні буденної свідомості, на якому вона досягає рівня «житейської мудрості»: в прислів’ях, притчах, приказках, які іноді досягають великої міри узагальнення і глибини в розумінні людини та її соціальності. Це суто житейська практична мудрість, в якій немає нічого від надприродного світу, вона досягає свого атомарного узагальнення в мудрих висловах. Афоризми (гноми) мають форму всезагального. Приклади гномів: «Нічого понад міру»; «Міра – найкраща»; «Говори по суті»; «Не дозволяй своєму язику випереджати свій розум»; «Знай свій час» та ін. Ці гноми служили для проповіді гармонізації відносин між людьми шляхом їх самообмеження. Другий тип гномів закладає не тільки моральний, але й світоглядно-філософський смисл, наприклад: «Пізнай самого себе». Третій тип гномів – це гноми Фалеса, які є провідниками мудрого світоглядного змісту: «Найшвидший розум, оскільки він все обігає»; «Найсильніша необхідність, оскільки вона над усім має владу»; «Наймудріший час, оскільки він все відкриває» тощо.

Засновником Мілетської школи вважається Фалес. Він жив наприкінці VII – першій половині VI ст. до н.е. (625-547 рр. до н.е.).

Першопричиною буття у Фалеса виступає вода (філософське осмислення Океану). На воді плаває земля – в цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка буквально перебуває скрізь, на ній все плаває. Все утворюється з води шляхом її затвердіння і випаровування. Земля плаває у воді, від чого відбуваються землетруси, урагани, рухи зірок. Так як сперма всіх живих істот волога, то їх першоначалом є вода. Водними випаровуваннями живиться увесь космос.

Але це не просто вода, а вода «розумна», божественна. Світ повен богів, але ці боги – сили, що діють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл. Наприклад, магніт має душу, тому що притягує залізо. Сонце та інші небесні тіла живуть завдяки випарам води. Діоген Лаертський так визначив сутність філософії Фалеса: «Початком усього він вважав воду, а світ вважав живим і повним божеств». У теорії пізнання Фалес все знання зводить до єдиної основи. Його афоризмом є: «Багатослів’я зовсім не є показником розумної думки». І тому «шукай що-небудь одне мудре, вибирай що-небудь одне добре саме так ти припиниш пустослів’я базікуватих людей». У цьому полягає його філософський заповіт.

Учнем і послідовником Фалеса бувАнаксімандр (бл. 610-546 рр. до н.е.). Він розширив поняття початку всього існуючого до поняття «архе», тобто до першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всього. Таке начало Анаксімандр знайшов в апейроні. Апейрон це щось нескінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внутрішньо безкрайній. Апейрон не тільки субстанційний, ще й генетичний початок космосу. З нього не тільки все в своїй основі складається, але й виникає. Апейрон і для себе все виробляє сам. Знаходячись в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності – вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей створюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь (сухе і гаряче). У результаті взаємодії цих стихій створюється суша, небо, зірки, місяць тощо.

Учнем і послідовником Фалеса йАнаксімандра виступив Анаксімен (585-525 рр. до н.е.). Як астроном і метеоролог, написав твір «Про природу». Анаксімен першопричину всього сущого знаходить в найбільш без’якісній з чотирьох стихій – повітрі, назвавши його безмежним (апейрос). Таким чином, апейрос перетворився з субстанції в її властивість.

У космогонії Анаксімен зводив усі форми природи до повітря все з нього виникає через розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром, а після згущення – вітром, хмарами, водою, землею і каменем. Розрідження він пов’язував з нагріванням, а згущення – з охолодженням. Сонце – це земля, яка розжарилась від свого швидкого руху. Земля і небесні світила «висять» у повітрі, тоді як Земля нерухома – інші світила рухаються повітряними потоками.

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефесу (544/540-бл.483 рр. до н.е.). Головний твір Геракліта «Про природу». Збереглося близько 130 його фрагментів, які зрозуміти не легко. Вже древні прозвали його «Темним».

В онтології Геракліта субстанцією буття виступає вогонь, оскільки завжди перебуває рівним самому собі, незмінним у всіх перетвореннях, як першопричина, конкретна стихія. Світ – це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Усі зміни світостворення у Геракліта відбуваються з певною закономірністю, підкоряючись долі, яка тотожна необхідності. Необхідність – це всезагальний закон Логос. Буквально Логос це слово, але слово розумне. Разом з тим Логос означає розум, закон, і Геракліт найчастіше вживає його в останньому значенні, вважаючи його об’єктивним законом світостворення. Логос – принцип порядку і міри. Він – той самий вогонь, але є вогнем, що для почуттів, а для розуму є Логосом. Усе відбувається згідно з Логосом. У найбільш загальному плані Логос Геракліта є виразом логічної структури Космосу, логічної структури образу світу, який безпосередньо даний живому спогляданню.

Космогонія Гераклітабудується на основі стихійної діалектики. Світ як впорядкована система-Космос створюється на основі всезагальної змінності явищ, загальної мінливості речей. «Все тече, все змінюється, немає нічого нерухомого». Для висловлення цієї думки Геракліт користується образним порівнянням з плинною рікою, потоком. «На того, хто входить в одну і ту ж ріку, течуть все нові й нові води». Рух, за Гераклітом, властивий всьому існуючому. Вся природа, не зупиняючись, змінює свій стан. «В одну і ту ж ріку не можна ввійти двічі... Народження, виникнення ніколи не зупиняється».

Філософські пошуки, переміщаючись із східних іонійських колоній до західних, помітно збільшують поле свого дослідження в новому культурному кліматі. Мова йде про філософію Піфагора із Самоса (острів в Егейському морі). Піфагор (бл. 580-500 рр. до н.е.), після довгочасного навчання в Єгипті, Вавілоні, можливо, в Індії засновує в м. Критоні свою школу – Піфагорійський союз, що увійшов у історію у вигляді величної картини «спільного товариства» як науково-філософської і етико-політичної єдності однодумців. Піфагорейці вважали основою всього існуючого не вогонь, не землю, не воду, а число. До цього погляду вони прийшли не випадково. Виявивши при осмисленні різних процесів: звуків, акордів, біоритмів, погодних повторень – найпростіші числові пропорції, певну гармонію, піфагорейці вирішили, що їм вдалося відкрити порядок (космос) світу. Вони розуміли світобудову в цілому як володіючу числовою, геометричною, фізичною й акустичною природою.

Піфагор відомий як творець «теореми Піфагора», він став на шлях перетворення математики емпіричної в математику теоретичну. Він надав геометрії форми вільної науки, досліджував теореми з інтелектуальної точки зору. В космогонії Піфагор один з перших геоцентристів, який вчив про «гармонію сфер».

В становленні філософської проблематики значну роль відіграла школа елеатівв особі Парменіда, Зенона, Ксенофана. їх заслуга полягає в розвитку категорії субстанції. У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців – марематична, у елеатів вона вже філософічна, оскільки ця субстанція – буття. Саме в школі елеатів закінчується формування античної філософії, і протофілософія стає філософією.

У засновника Елейської школи Ксенофана із Колофона (бл. 570 до н.е. – бл. 478 рр. до н.е.) філософія починає розмежовуватися з фізичною картиною світу, злитого з поняттям бога. Бог Ксенофана – це чистий розум, він фізичний, без тілесної сили. Його сила – в мудрості. Мудрість, на думку Ксенофана,є кращою за «силу людей і коней». Тому філософ більш корисний для суспільства, ніж який-небудь олімпійський чемпіон.

Основою філософії елеатів стало вчення Парменіда (V1-V ст. до н.е.). Він розширив поняття єдиного світобога Ксенофанадо поняття єдиного буття. Вчення Парменіда метафізичне: його буття незмінне, оскільки по суті все незмінне. За словами Парменіда, єдино істинним є положення: «буття є, небуття немає, тому що небуття неможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити». З цим пов’язане; твердження, що мислиться тільки суттєве, адже неможливо відшукати думку без буття, в якому здійснюється ця думка. Буття вічне. Виникнення буття є неможливим, бо йому немає звідки виникнути: із нічого ніщо не може виникнути: воно не може виникнути з другого буття, так як до нього не було іншого, оскільки буття єдине. Воно не може виникнути також із небуття, так як небуття немає. Якщо буття є, то про нього не можна сказати, що його не було раніше, тобто що воно виникає. Якщо воно є, то не можна сказати також, що воно буде, що воно стає буттям. Отже, буття є, воно вічне, не виникає і не знищується, залишаючись тотожним і завжди рівним самому собі.

Світ є єдиним сущим, яке не виникає і не зупиняється, є неподільним, непорушним і непроникливим буттям, що сповнює, «заповнює» собою все. Воно тому і непорушне, що йому немає куди рухатись.

Вчення Парменіда знайшло блискучий розвиток в творчості його учня Зенона. Особливо його прославили придумані ним апорії. Улюблений Зеноном Елейським спосіб філософування полягав в співставленні двох суджень, прийняття одного з яких приводило до суперечності, абсурду, що дозволяло друге вважати істинним. Арістотель називає Зенона винахідником діалектики. Але це суб’єктивна діалектика – мистецтво діалектичного судження і суперечки, мистецтво заперечувати опоненту і ставити його в нелегке становище. Метод Зенона– доказ від противного, зведення до абсурду думки опонента, протилежної його власній.

Зенон ставить проблему: якщо суттєве логічне, то воно одночасно має бути і настільки малим, щоб зовсім не мати величини, і настільки великим, щоб мати нескінченну величину. Якщо одиниця ніщо, то і сума одиниць – ніщо. З іншого боку, вважає Зенон, якщо припустити, що кожна з багатьох речей має величину, тілесність і деяку відстань від іншої і так до нескінченності, то кожна річ безмежно велика.

У цій антиномії Зенонставить проблему кінцевого й безмежного, проблему нескінченної діяльності і остаточних речей. Заслуга Зенона в постановці проблеми, а не в її вирішенні. Він бачить тільки протилежність кінцевого і нескінченного, але не бачить їх єдності. Він говорить, що вони є запереченням одне одного, але не говорить, що кожне з них з необхідністю передбачає свою протилежність.

Доказ заперечення руху можна розглянути в трьох найбільш відомих апоріях (апорія – відсутність виходу, тупик, нездоланність, трудність): «Дихотомія (розподіл на двоє)», «Ахілл і черепаха», «Стріла» і «Тіло, що рухається».

З новими ідеями розуміння буття виступили атомісти Левкіпп і Демокріт (460-370 рр. до н.е.). їх головна думка в тому, що всі речі складаються з найдрібніших неділимих частинок – атомів, які рухаються в пустоті. Атом вічний, незмінний, неподільний, який виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, відрізняються один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Усі інші властивості, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділені один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим, якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, в тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Атом є субстанційною основою буття, оскільки усі речі складаються із сполучень атомів: багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз’єднання. Тому речі розрізняються лише кількістю своїх атомів, їх формою, порядком і положенням; атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх; по відношенню до атома місце, яке він займає, випадкове. Поєднання атомів утворюють світи: в нескінченному просторі існує нескінченна множина світів. Земля, вода, повітря, вогонь являють собою первинні угрупування атомів.

Атомізм Левкіппа і Демокріта носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Наївне в ідеях атомістів пояснюється нерозвиністю їх поглядів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Е. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення всього лише повторення теорії Демокріта.З неї все вийшло і є її плоть від плоті». Звичайно, сучасна фізика пішла далеко далі і вирішує нові проблеми атомарності світу.

Філософія Емпедокла (бл. 490-430 рр. до н.е.) будується не з однієї, а з чотирьох субстанцій і двох начал. Першопричинами світу в Емпедокла виступають усі чотири традиційні стихії (вода, повітря, вогонь, земля), які він називає «корінням речей». Все, що є в світі – те чи інше з’єднання різних доз «коренів». Усі «корені речей», навіть вогонь, – пасивні. Тому всі процеси в світі Емпедокл пояснює боротьбою двох антагоністичних начал. Вони не фізичні, а психічні. По-перше, це любов як космічна сила, і по-друге, – ненависть, гнів. Любов – космічна причина єдності та добра. Ненависть – причина різнорідності та зла. Любов з’єднує різнорідне і розділяє однорідне. Ненависть розділяє різнорідне і з’єднує однорідне. У своїй боротьбі любов і ненависть по черзі отримують перемогу. Виходячи з цього, Емпедокл уявляє собі світ, що вічно повторюється. Світ незмінний у своїх «коренях» і в межах «кругів часу», але мінливий на рівні речей, всередині «кругів часу».

Анаксагор (V ст. до н.е.) з Клазомен постулює наявність не чотирьох коренів буття, а скільки завгодно. У центрі уваги Анаксагора як філософа – проблема якісного перетворення тіл. «Яким чином з неволосини могла виникнути волосина і як з нем’яса – м’ясо?» При вирішенні цієї проблеми Анаксагор виходить з прийнятого ним як закону положення елеатів про те, що ніщо не виникає з небуття. Суть вчення Анаксагораполягає в його розумінні першопричини, якою є не стихії, а всі без винятку стани речовини. Земля не більше першопричина, ніж золото, вода – ніж кров або молоко. Начала є «невизначеною множинністю», вони – найдрібніші, невидимі надчуттєві частини вогню, води, золота, крові, дерева тощо, які є сім’ям усік речей або «гомеомеріями». Вони – якісні, кожний вид гомеомерій зберігає всі якості відповідного виду тіл: сім’я крові – якості крові, сім’я заліза – якості заліза та ін. Якості вічні та незмінні. Гомеомерії нескінченно ділимі, бо скільки не подрібнювати буття – в небуття його перетворити неможливо. Тому «в малому немає найменшого, але завжди є менше».

Основна теза Анаксагора «все у всьому». Це означає, що в будь-якому місці космосу знаходяться гомеомерії всіх видів, всі види якостей. Гомеомерії пасивні, і першопочатковий Хаос не міг своїми силами розвинутись у Космосі. Для цього потрібен був особливо активний початок, який Анаксагор знаходить в Нусі, тобто в розумі – творці космосу з хаосу. Світовий розум (Нус) має дві функції: він керує світом, і він пізнає світ. Нус єдиний, він діє завдяки мисленню, він нескінченний і незмішаний ні з якою річчю. Нус – найбільш тонка і найбільш чиста з усіх речей. Пізнаючи світ, Нус володіє найдосконалішими знаннями про все і має величезну силу. Він визначає минуле, сучасне і майбутнє. Нус (Розум) не є одним з сім’ян або ж їх змішанням, він незалежний від них і главенствує над ними. В розумінні Нуса Анаксагор поєднує філософію з міфологією.

Одним з найбільш відомих представників давньогрецьких філософів є Сократ. Фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатен дати вище, загальнообов’язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна затратити значні зусилля, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа – маєвтика (повивальне мистецтво).

Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іронічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумніви в загальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», – заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо обгрунтованою. Досягав цієї мети Сократ через точну постановку запитань.

Формула Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю» і переконаність, що він поставлений богами до афінського народу, щоб не давати своїм співгромадянам впадати в духовний сон і більше морально та інтелектуально самоудосконалюватись, робить його однією з найбільш видатних постатей філософії. Впевнений у своїй правоті, Сократ показує, що істинний філософ повинен і померти відповідно до свого вчення.

Важкий шлях філософування як заперечення невігластва і псевдовченості веде до найвищого блага. Щастя полягає: не в багатстві, не в задоволеннях, а в повній реалізації здібностей людини. Щасливий той, хто пізнав себе і завдяки цьому зумів досягнути моральних висот.

Переворот, зроблений Сократом у філософії, полягав у тому, що думка стала сама по собі предметом. З нього починається усвідомлення, що істина не є сутністю сама по собі, а такою, як вона є в свідомості; істина є пізнана сутність.

Учнями Сократа було багато талановитих філософів, яких прийнято називати молодшими сократиками. Вони сгрупувалися з сократичні школи – кініки, кіренаїки, мегарики. Найбільш відомі – кініки, які вважали умовою досягнення вільного і щасливого життя обмеження потреб.

Учнем Сократа є Платон (427-347 рр. до н.е.), який по праву вважається генієм філософії. Багата теоретична спадщина Платона дає можливість глибоко усвідомити сутність його системи, яка здійснила колосальний вплив на подальший розвиток філософії. В ній можна чітко виділити ряд складових частин філософського знання: теорію ідей; космологію; гносеологію; діалектику; етику; естетику, педагогіку. Найбільшу популярність Платану принесла його теорія ідей, в якій викладена концепція буття. Платонівська теорія ідей є розвитком сократівського вчення про істину розуму. Для Платона буття – вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неділиме, недоступне чуттєвому сприйняттю і може бути досягнуте тільки розумом. Воно багатоманітне, і ця його багатоманітність називається ідеями (ейдос) або сутностями. Буття у Платона– це образ, ідея, сутність.

Що таке ідеї? Парадигми, моделі для одиничних речей. Ідеї – це зразки, а інші речі відповідають їм і стають подібними до них. Ідеї можна розглядати і як мету речей. Кількість ідей велика, але не безмежна: їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Ідеї мають свою ієрархію, і найвищою серед них виступає ідея добра – джерело істини, гармонії, краси. Те, що в чуттєвому світі є Сонцем, в ідеальному – є ідеєю добра.

В теорії пізнання Платонспирається на вчення про душу. Людина як тілесна істота смертна, а душа безсмертна. Після смерті вона звільняється від тілесного покрову, як від ув’язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх. Тому процес пізнання полягає в пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв’язку з цим процес пізнання визначається Платаном як діалектика, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробуджуючи спогади. На цьому принципі будувалась робота платонівської Академії. Теорія пригадування одержала назву анамнезис. Завдання філософії – спрямувати духовну діяльність людини на абсолютні цінності, ідеальне буття, адже тільки завдяки філософії можна досягти найсуттєвішого в людському житті. Суть мудрості в досягненні царства ідей, в розгляді всіх природних речей і людських справ саме з цих надчуттєвих позицій.

Досягнуте істинне знання є умовою моральних вчинків. Цим знанням володіє душа, яка складається з трьох частин: розумна; вольова; чуттєва. Розумна частина – основа мудрості; вольова основа мужності; чуттєва – основа міри і добробуту. Гармонійне поєднання всіх трьох частин душі під керуванням розуму приводить до справедливості.

Великим учнем великого вчителя – Платона став Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Арістотель мислитель-енциклопедист, він залишив твори у всіх важливих галузях знання. ВАрістотеля дійсною субстанцією буття є форма. Існування родових ідей повністю визначається визначеністю форми. Із сучасної точки зору арістотелівські форми – не що інше, як конкретні властивості речей. Форма речі – це щось одне, певна серцевина, точка.

Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього – первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості в дійсність – форма. На відміну від Платона Арістотель поняття ідеї заміняє поняттям форми. Вона – активне начало, початок життя і діяльності. Сутність – це одиничне, яке володіє самостійним буттям. Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу) і вищі, чисті форми. Найвища сутність це чиста, існуюча без матерії форма, першодвигун, який служить джерелом усього космосу.

Важливе місце в розгляданні цієї проблеми займає класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин: матеріальні – ті, з яких складаються речі, ії субстрат; формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є; діючі (виробляючі) – ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості в дійсність, вони є енергетичною базою формування речей; цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?»

Арістотель критикує платонівські ідеї за те, ще на їх основі не можна пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем є перші сутності одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких – певне одиничне буття. Воно – єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія – це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, поскільки матерія – мідь є можливістю і кулі, і статуї. По відношенню до окремого предмету сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям. Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблена куля. Коли матерія оформлена, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос – форма – це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ єдність матерії і форми.

Телеологія (вчення про доцільність). Рух і час вічні. Але що є джерелом руху течій: їх внутрішня активність або якась зовнішня сила? Арістотель вважає, що повинна існувати першопричина передачі руху від однієї речі до іншої. Першопричина руху тіл є першодвигуном, енергією.

Арістотель завжди пов’язує рух з відповідною енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного в актуальне. Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу. Кожне буття, за Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі. Завдяки цілі, меті, що є в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення, якби в потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії вносить у рух телеологічний характер.

Логіка Арістотеля включає його вчення про категорії, тобто про поняття, які можна висловити відносно окремої речі або класу речей. Категорії у Арістотеля – найбільш загальні види висловлювань імен. Будь-яке слово, взяте окремо, без зв’язку з іншими словами, наприклад, «людина», «біжить», означає або «сутність», або «скільки», або «яке», або «відповідно до чого-небудь», або «де», або «коли», або «володіти», або «знаходитись в якомусь положенні», або «перебувати», Арістотель перший філософ, який піднімається до категоріального осмислення буття.

В своєму знаменитому трактаті «Про душу» Арістотель виступив як психолог. Його в першу чергу цікавило проблемне питання: що таке душа (psyche – псюхе)? По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина. Але в кожному прояві душа носить своєрідний характер.

Центральне поняття арістотелівської етики – доброчинність, яка має два види: інтелектуальний і етичний. Інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, етичний – завдяки звичці. Вирішальне значення для Арістотеля має перший, завдяки якому виникає мудрість, розумна діяльність.

Соціально-політичне вчення Арістотеля спрямоване на те, щоб направити особистість на службу державі. Людина – це «політична тварина». Вона народилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Центральна категорія етики для суспільного життя – справедливість. Справедливим можна бути лише по відношенню до іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспільною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність – для нерівних. Нерівність – це нормальний стан людей.

Антична філософія розвивалася впродовж 13 століть, з VII ст. до н.е. по VI ст. н.е. Мова йде про грандіозне культурне явище, котре зародилося в Греції і потім розповсюдилося на всі регіони імперій, створених Олександром Македонським іримлянами. Філософія постала перед багатьма людьми як творіння раніше невідомих смислів. Вона принесла з собою прагнення до науковості, яка передбачала і виробництво знання, і його трансляцію завдяки освіті. Вона запропонувала нові моральні орієнтири життя, перед якими втратили своє значення старі. Запропоновані античною філософією образи життя стали ознакою витонченості, глибини і піднесеності людини.

1. Антична філософія в цілому – це грандіозна спроба побудувати раціоналізовану картину світу, з позиції розуму вирішити світоглядні питання. В різноманітних формах давньогрецької філософії існують у зародку всі більш пізні типи світоглядів.

2. Сила давньогрецьких філософів у тому, що вони плідно сприймали наукові дані афро-азіатських надбань та активно переробляли їх в дедуктивну науку. На цій основі й стало можливим виникнення античної філософії як раціоналізованого світогляду, який шукає субстанційну основу світостворення.

3. Антична філософія космоцентрична. Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно упорядкованим, предметно-речовим цілим – Космосом (у пер. з грец. – спочатку «порядок», а потім – «світопорядок»). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе – вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність.

4. Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способу життя. Тим більше, що своєрідність тієї чи іншої системи пов’язана з особистістю творця. Ні в якій іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія в цьому плані схожа на мистецтво.

5. Антична філософія в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Арістотеля, вперше поставила і професійно обгрунтовала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, етики тощо. Антична філософія багато досягла на понятійному рівні – концепція ідей Платона, поняття форми (ейдосу) Арістотеля, Логос (розумне слово) Геракліта, поняття смисла слова (лектона) у стоїків.

6. Етика античності – це переважно етика доброчинностей, а не етика обов’язку і цінностей. Античні філософи характеризували людину в основному як наділену доброчинностями і гріхами. В розробці етики доброчинностей вони досягли видатних звершень.

7. Елліністична філософія, незважаючи на свій подекуди епігонський характер, продовжила традиції класичної античної філософії і відіграла роль інтегрального фактора культури еллінізму, зокрема Риму. Вона знаменувала пошук нового, а такі її напрями, як стоїцизм і неоплатонізм, мали значне місце у формуванні нової духовної парадигми християнського світогляду.

8. Націленість на розвиток природничих і технічних наук, розвиток політики і права відрізняють римську філософію від грецької: Рим прагне до світового панування і збагачується кращими з надбань культури завойованих країн. Тому логічним є те, що римська філософія формується під впливом переважно грецького, зокрема елліністичного філософського мислення.

Філософів Риму цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки проблема – як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Мислитель, який у період «високої класики» був ученим, дослідником, споглядаючи Космос і своє місце в ньому, тепер стає «умільцем життя», добуваючи не стільки знання, скільки особисте щастя. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, обманливості, від страху і хвилювань.

Антична філософія є великим духовним здобутком людства. Вона не тільки вперше відкрила широкі обрії людського світорозуміння, а й зафіксувала прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія є початком європейської філософії; в Стародавній Греції визначені всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філософського мислення. В період її класичного існування в поле зору філософії входять усі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою. В античній, зокрема в давньогрецькій філософії ми знаходимо зародження ідей та думок, які сьогодні є невід’ємною складовою європейської духовної культури. Саме вона визначала стиль сучасного філософського мислення , вічне прагнення людини до мудрої істини, яке ніколи не може бути завершене повністю. Антична філософія тісно пов’язана з розвитком філософської думки України: після прийняття християнства в Київську Русь потрапляють з Візантії тексти давньогрецьких мислителів, які осмислюються і плідно розвиваються в українській духовності та культурі.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти