ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


СВОЄРІДНІСТЬ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

Середньовічна філософія являє собою той тривалий період в історії європейської культури, який безпосередньо пов’язаний з християнською релігією. Лише ті філософи, які поділяли релігіозні й світські позиції християнства, могли розраховувати на визнання. Цим чітко визначеним змістом і спрямованістю середньовічна філософія відрізняється від попередньої античної і наступної філософії Ренесансу.

Філософський смисл основних принципів християнської теології. Релігія і теологія – це реальні культурні явища, їх філософський аналіз цілком правомірний і не проходить без сліду для філософії. Релігія і теологія, як і будь-яке життєве явище, може бути проінтерпретоване і таким чином, зрозуміле по-філософські. Для цього потрібно вияснити філософський смисл основних християнських концептів.

Перше обґрунтування будь-якої моно релігії – принцип абсолютної особистості Бога, трансцендентного володаря всього сущого. Теоцентризм наполягає на головному положенні Бога в світі. Основною ідеєю є ідея Бога, і це надприродне начало – Бог – виступає реальністю, що визначає все суттєве. Надприродне відіграє визначальну роль в існуванні природи, людини, суспільства. З філософської точки зору мова йде про певне розуміння положення людини в світі. Супранатуралізм (від лат. super – над і natura – природа), з позицій якого під особливим кутом зору розглядається розвиток, сенс історії і світу, укорінює думку про абсолютне, вічне, що знаходиться поза межами всього земного, відносного, тимчасового. Принцип сотеріологізму (від лат. soter – спаситель, logos – вчення) орієнтує всю життєву діяльність людини на «спасіння душі». Ісус Христос розглядається як спаситель світу і людства, який своєю смертю мученика на хресті спокутував гріхи людей. Монотеїзм (від лат. топо – один, teo – бог) визнає реальність одного Бога, а не сімейства богів. Ревеляціонізм або принцип богоодкровення (від лат. relevatio –одкровення) передбачає існування «таємного», яке необхідно знати людям для спасіння. Але своїм розумом вони не здатні одержати це знання, позаяк зміст одкровення рівноцінний трансцендентному буттю, яке є безмежно вищим за можливості пізнання.

Креаціонізм (від лат. creatio – створення) – принцип, згідно з яким Бог створив світ з «нічого», актом своєї волі завдяки своїй могутності. Божественна могутність постійно підтримує буття світу, відбувається постійне творення його заново, з припиненням творчої сили Бога світ відразу ж повернувся б у небуття. Провіденціалізм (від лат. providentia – передбачення, провидіння). Звідси провіденціалізм християнського світогляду: світ розвивається не сам по собі, а згідно з промислом Бога, який поширюється на все довкілля і надає природним і суспільним процесам осмислений і цілеспрямований характер. Есхаталогізм(від гр. eshatos – останній, logos – вчення) – вчення про кінець світу. Історія – це процес, який Бог спрямовує до мети – царства Есхатона («царства Божого»). Досягнення цього – кінцева мета і сенс людського існування, оскільки в «царстві Божому» людина буде перебувати у повній єдності з Богом.

Триєдність Бога в трьох іпостасях (лицях) – Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа – визнається тільки християнами. Триєдність Бога покликана виразити єдність потойбічного, божественного і поцейбічного, земного світів. З філософської позиції триєдність Бога виражає земні джерела божественного.

Принцип любові до Боганадає релігії життєву загостреність. Релігія повинна бути зрозумілою навіть людям з незначною освітою. Серед чуттєвості вибирається її найбільш яскрава складова – любов, почуття пристрасної і ніжної прив’язаності однієї істоти до іншої. Через любов до Бога людина здатна удосконалювати своє тілесно-чуттєве життя.

Принцип віри в Бога і божественнепокликаний звільнити людину від авторитету строгого, тобто наукового знання. Віра – це завжди особистісне самовизначення людини. Вона розглядається як особлива, надприродна, пізнавально-світоглядна позиція суб’єкта. Віра має глибинні емоційно-вольові основи і є психологічно первинною стосовно дискурсивного методу.

Принцип релігійної надіївраховує в теологічній формі величезне значення в житті людини фактор часу. Людина завжди стурбована майбутнім – така її природа. В цьому зв’язку релігія постулює шлях спасіння і втіхи.

Концепт релігійної совістіє виразом знання віруючого, його сумісність з релігійною вірою. Поняття «совість» найбільш характерне для Нового Завіту. Совість – це моральне знання даної людини. Розгляд теологічних понять вимальовує картину, згідно якої філософія знайшла подальшу розробку в релігійній формі.

В розвитку християнської теології і пов’язаної з нею філософії виділяють два періоди: патрістику (ІІ-VІ ст.) і схоластику (VІІ-ХІV ст.). Патрістика (від гр. pater – отець, батько) – період створення християнської теології, в якій діяли «отці церкви», її засновники, їх заслуга – в створенні теорії християнства, на основі якої можна було б інтерпретувати як біблійні, так і інші факти. Теорія є найбільш дієвою силою, котра об’єднує людей. Консолідація християн в значну соціальну силу полегшувалася наявністю християнської теорії, тобто християнської теології.

В процесі створення християнської теології її авторам прийшлось зайняти певну позицію стосовно філософії. Серед перших апологетів (захисників) християнства були такі, які наполягали на несумісності філософії і християнства. Особливо різку позицію по відношенню до філософії займав Квінт Септимій Тертуліан (біля 160-230 рр.), котрий прославився своїм виразом: «Вірю, тому що абсурдно». Однак незабаром вияснилося, що захист християнства вимагає не тільки ентузіазму, але й раціонального ходу думки. В силу цього богослови все частіше стали звертатися до філософії. Таке звернення було характерне для представників Олександрійської богословської школи (Климент (150-219 рр.), Ориген (184-254 рр.)), Кападокійської (Мала Азія) церкви (Григорій із Назіанза (330-390 рр.), Василь Великий (330-379 рр.), Григорій Ниський (335-394 рр.)).

Вирішального теологічного успіху вдалося досягти Аврелію Августину (354-430 рр.), який створив досконалу (до XIII ст.) теологічну теорію. За його вченням, причина усякого виникнення – Бог, завдяки якому світ проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки завдяки Богові, який – Сонце, що саме не видиме, але робить видимим усе інше. Пізнання здійснюється через промені божественного світла. Будь-яка проблема обов’язково «замикається» на божественному. Суспільство, особистість, космос – всі вони символізують Бога, вічного, всемогутнього і всеблагого.

Головна доброчинність – любов до Бога. Ті, хто люблять Бога, утворюють «Град Божий», який протистоїть земному. У відповідності з шістьома днями творення Августин виділяє шість вікових станів людства: малечий, дитинство, отроцтво, юність, зрілий вік, старість. Друге пришестя Христа повинно ознаменувати собою кінець граду земного. Це – перша концепція філософії історії, заснована на уявленні про вікові стани людства.

Для періоду християнської схоластики (VІ-ХІV ст.) характерним є так званий схоластичний (від лат. scholastikos – вчений, шкільний) метод. Зовнішньо він постає як перехід від лекції до питань, від питань до диспуту, від диспуту до резюмуючого слова вчителя (магістра). Обмежені можливості схоластичного методу були пов’язані не з його структурою, а з орієнтацією на богослов’я.

Схоластичне мислення зосередилося на вирішенні проблеми універсалій (від лат. universalis – загальний). Це поняття, які виражають загальне. В залежності від розуміння універсалій формуються основи теорії пізнання.

Реалізм (від лат. realis – реальний, дійсний) приписував існування лише загальному (універсаліям),загальним вважаючи ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм стояв на позиції, що загальне існує в речах. Сучасні вчені визнають поняття і наївність загального в речах.

Номіналісти (від лат. потеп – ім’я), навпаки, не допускали реального існування універсалій, загальне в них мало місце лише після речей. На думку радикального номіналіста І. Росцеліна (XI ст.), універсали являють собою лише імена, загальне в речах відсутнє. Поміркований номіналіст У. Оккамвважав універсали зручними словесними формами, необхідними для логіки.

Концептуалісти (від лат. conceptus – поняття) прагнули знайти середній шлях між реалізмом і номіналізмом. П. Абеляр (XII ст.) вважав, що поняття є виразом узагальнення в розумі схожих властивостей речей. В природі поняття не існують, але вони мають важливе теоретичне значення.

Одна з головних проблем схоластики – питання про співвідношення філософії і теології. «Батько схоластики» – Іоанн Скот Еріугена (810-877 рр.) створив єдину чітку філософську систему, яка розвивалась наступними поколіннями мислителів-схоластів. Його основне положення: справжня релігія є справжньою філософією і, навпаки, – сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію.Знаряддям розуму є діалектика, яка розуміється як мистецтво виділяти істину з протилежних точок зору.

Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.) називали «другим Августином». Його позиція – «вірю, щоб розуміти» – означає, що мислення слід підпорядковувати вірі, без якої немає дійсного пізнання. Девіз Ансельма – «віра шукає розум» – характерний для цілого періоду схоластики.

П’єр Абеляр (1079-1142 рр.) видатний мислитель XII ст. У порівнянні з Ансельмом він більше філософ, ніж теолог. Абеляр вважав, що віру потрібно перевіряти розумом. Він сміливо взявся за раціональне обґрунтування божественної троїчності. Його теза: «Хочу розуміти, щоб вірити».

Особливої уваги заслуговує творчість Томи Аквінського (1225-1274 рр.), який вибудував нову версію теорії гармонії віри і розуму. Віра не повинна суперечити розуму, оскільки принципові положення віровчення можуть бути раціонально обґрунтованими. Тобто розум і віра спрямовані на пізнання однієї тієї ж істини – Бога, але роблять це різними шляхами: розум спирається на науку і філософію, віра – на теологію. Можливість гармонії розуму і віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині двома шляхами: природним – через створений світ і надприродним – через одкровення.

Однак розум і віра – принципово різні шляхи до істини. Основою для прийняття істин розуму служить їх внутрішня переконливість, доказовість усіх вихідних положень. Основою для прийняття істин віри служить авторитет Бога. Висновком діяльності розуму є знання, а віри віровчення. Згода з істинами розуму є наслідком логічної необхідності, згода ж з істинами віри є актом свободи волі.

Провівши чітку межу між розумом і вірою, Тома Аквінський відділив науку і філософію від теології і обґрунтував тим самим їхню відносну самостійність. Але ця самостійність не означала головного відособлення віри від знання і знання від віри. У будь-якому випадку вирішальним є критерій істин одкровення, які перевершують своєю істинністю і цінністю раціональні докази.

Для Аквіната сенс життя – щастя, яке полягає в залученні до Бога і досягненні блаженного життя. Упорядкуванню морального життя людей повинні сприяти держава і церква. Церква вища за державу. У філософському прочитанні етика Томи - це переважно етика доброчинностей.

В ХІІІ ст. соціальні, політичні й культурні зміни в Європі зумовлюють подальший розвиток схоластичної думки в інших духовних орієнтаціях. Наприклад, противагою томізму виступає вчення Іоанна Дунса Скота (1266-1308 рр.), проникливого мислителя і філософа. Його називали «доктор витончений». Всупереч Томі він переконував, що повна гармонія між теологією і філософією неможлива. Філософія і теологія не протилежні в тому випадку, коли теологія використовується в практичних цілях. Заслугою Дунса Скота є також захист індивідуалізму як суттєвої інстанції буття.

Представник Оксфордського університету Роджер Бекон (1210-1294 рр.) в своїх творах займав опозиційну точку зору відносно принципів томізму і схоластики взагалі. Сучасники називали його «дивовижний доктор». Критикуючи схоластичний метод, Бекон вказує, що потрібно спиратись не на авторитети, а слід виходити з безпосереднього досвіду, тобто експерименту і спостереження, що і є дійсним джерелом знань про світ. Для Бекона найкращим заняттям було експериментування. У цілому значення Р. Бекона полягає в тому, що своєю діяльністю він сприяв розвитку шляхів до розширення наукових досліджень.

Представник нового філософського підходу – антидогматичного, був Уільям Оккам (1285-1349 рр.), послідовник номіналізму. Ставлячи під сумнів як платонівські ідеї, так і арістотелівські форми, Оккам вимагав знання про світ співмірювати з аналізами процесу пізнання. Номіналізм Оккамапрактично розділяє теологію і філософію, віру і науку; обидві сторони стають самостійними. Загальним для них є принцип двох істин. Наука і віра, теологія і філософія розвиваються за своїми власними законами. Фактично У. Оккамзаймає позиції подвійної істини. Думка про те, що філософія і теологія мають (кожна) свою істину, стала основою нової культури філософського мислення.

Середньовічна філософія в цілому розвивалася в рамках християнської теології, покликана була «раціонально» обґрунтовувати віру, сприяти зміцненню теології. Релігійно-теологічну форму мають філософські погляди і аргументація як церковних ортодоксів, так і опозиційних єритичних течій і напрямів. Разом з тим середньовіччя дало багато цінного для розвитку філософського мислення, створило грандіозні філософсько-теологічні системи, в яких знайшли своє відображення і одержали розвиток усі складові філософської теорії: онтологія, гносеологія, філософія, історія, логіка, етика, естетика. Філософія західноєвропейського середньовіччя сприймає від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (творчого, земного). Земне розглядається як символ небесного.

Незважаючи на догматизм, філософія середньовіччя залишила колосальну інтелектуальну спадщину. Вона довела, що теологія виявилася не в змозі протиставити філософії більш дієвий, чим вона, спосіб осмислення світу. Середньовічна філософія – дуже своєрідна мозаїка філософських досягнень, яка не утворила гармонійного цілого. Однак зусилля середньовічних філософів виявилися не даремними. Вони підготували теоретичний ґрунт для майбутніх філософських злетів.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти